Навчальні матеріали

Тема 7. Домедична допомога при травмах та пораненнях. транспортна іммобілізація

2. Механічна травма. Домедична допомога в разі травматичного шоку

3. Види ушкоджень кісток. Поняття переломів, їх ознаки та класифікація. Домедична
допомога в разі переломів різної локалізації

4. Надання домедичної допомоги в разі травмування голови, грудей чи живота

5. Надання домедичної допомоги в разі травматичної ампутації кінцівки чи тривалого
позиційного стискання м’яких тканин

Ситуаційні завдання

Поліцейський квест

Список використаних джерел

1. Поняття травм та їх класифікація

Одним із найважливіших розділів медичної науки є травматологія (грец. trаuma – рана, logos – вчення) – вчення про ушкодження.

Тілесним ушкодженням, або травмою, називають порушення анатомічної цілості та/або фізіологічної функції клітин, органів, систем, що виникають унаслідок дії чинників навколишнього середовища (механічних, хімічних, біологічних та психічних). Через чисельність і різноманітність ушкоджень їх класифікують залежно від діючих чинників, властивостей, наслідків тощо. За характером чинників навколишнього середовища всі ушкодження розподіляють на фізичні, хімічні, біологічні та психічні.

1. До ушкоджень, спричинених фізичними чинниками, належать:

механічна травма, що виникла внаслідок дії тупих, гострих предметів, знарядь, вогнепальної зброї, а також усі види механічної асфіксії;
термічна травма від дії високих і низьких температур;
електрична травма, отримана внаслідок дії атмосферної та технічної електрики;
променева травма від дії іонізуючого випромінювання;
барометрична травма від різких змін атмосферного тиску.

2. Ушкодженнями, що виникли внаслідок хімічних чинників, є хімічні опіки й отруєння.

3. Ушкодження, які є наслідком впливу біологічних чинників (збудників інфекцій, бактеріальних токсинів) за умов введення їх штучним шляхом, а також насильницького позбавлення людини їжі та води, унаслідок чого настає розлад здоров’я або смерть.

4. Ушкодження, які є наслідком психічних чинників (страх, переляк, сильне хвилювання).

Місцева реакція на травму залежить від багатьох факторів, зокрема характеру та особливостей джерела травмування. Місцевими виявами травми переважно є біль, набряк і підвищення температури в місці ушкодження.

Загальна реакція організму на вплив джерела травмування здебільшого залежить від індивідуальних особливостей і тяжкості травми. Чим складнішою є травма, тим більш вираженими є загальні симптоми й ознаки ускладнень, до яких належать підвищення температури, порушення обмінних процесів, порушення діяльності серцево-судинної та нервової систем. Тяжкі травми часто супроводжуються ускладненнями, такими як травматичний шок, порушення функціонування внутрішніх органів, масивна крововтрата.

Залежно від кількості факторів впливу травми можуть бути прості й комбіновані. Проста травма виникає внаслідок дії єдиного фактора. Комбінована травма є наслідком дії декількох факторів за короткий проміжок часу.

З огляду на характер ушкоджень, виокремлюють травми: поодинокі, або ізольовані (ушкоджено один орган); множинні (низка однотипних ушкоджень кінцівок, тулуба, голови, наприклад, переломи двох чи більше сегментів кістки) та поєднані (ушкоджено декілька органів тіла, наприклад, перелом стегнової кістки та черепно-мозкова травма в постраждалого внаслідок автомобільної аварії).

Залежно від ступеня тяжкості травми поділяють на легкі (тертя, удари, розтягнення), середньої тяжкості (вивихи, переломи), тяжкі (забій мозку, ушкодження хребцевого стовпа, відкритий перелом стегна).

Відповідно до місця отримання ушкоджень, травми поділяють на виробничі та невиробничі. Виробничі травми можуть бути промисловими та сільськогосподарськими. До невиробничих травм належать транспортні, побутові, спортивні, військові тощо. Залежно від виду діяльності постраждалого травми поділяють на професійні та непрофесійні.

Ушкодження, залежно від місця прикладення сили, поділяються на прямі та непрямі. Прямі ушкодження означені травмуванням тканин у місці прикладення сили (удар тупим предметом, поріз м’яких тканин гострим предметом тощо). У разі непрямої травми руйнування структури тканин тіла людини виникає на відстані від удару (наприклад, під час падіння з висоти на нижні кінцівки може виникнути перелом таза, хребців, основи черепа). Низка лікувальних заходів і фізіологічних актів також можуть супроводжуватися травмою (родова травма та різноманітні оперативні втручання).

Залежно від властивостей ушкоджень їх поділяють на анатомічні (рани, садна, синці, переломи кісток, ушкодження внутрішніх органів, розділення тіла на частини) та функціональні (біль, шок, струс головного мозку, серця).

Травми бувають комбінованими й множинними. Визначаючи тяжкість ушкодження, необхідно враховувати його механізм утворення, анатомо-фізіологічні особливості ушкоджених органів, їх анатомічну будову, патологічний та фізіологічний стан, а також вид фактора навколишнього середовища.

Масштаб впливу механічної сили залежить від напрямку та кута її дії, а також від швидкості й тривалості впливу фактора. Площа та глибина травми, виникнення ускладнень залежать від індивідуального захисту організму.

Залежно від наслідків ушкодження можуть бути смертельними та несмертельними. Смертельні ушкодження призводять до смерті людини, а несмертельні поділяються на тяжкі, середньої тяжкості та легкі тілесні ушкодження (відповідно до ст. 121, 122, 126 Кримінального кодексу України).

Види травматизму: бойовий, побутовий, вуличний, спортивний тощо.

Види ушкодження м’яких тканин: забиття, рани, розриви та розтягнення зв’язок і сухожиль, опіки, відмороження. Види ушкоджень кісток і суглобів: переломи, вивихи та підвивихи. На ушкодження кісток кінцівок припадає понад 60 % таких видів травм. Переломи кісток верхньої кінцівки трапляються вдвічі частіше, ніж нижньої.

Ушкодження, завдані тупими твердими предметами, найчастіше спостерігаються в медичній практиці з огляду на різноманітність таких предметів (палиця, молоток, обух сокири, поліно, грудка землі, шматок заліза тощо), у зв’язку з чим їх у будь-який момент можуть використовувати для захисту або для нападу в побуті.

Виділяють чотири види механізму дії тупих предметів: удар, стискання, розтягування, тертя.

Удар – поштовх, що виникає внаслідок короткочасної дії тупого предмета на тіло людини під прямим або близьким до прямого кутом. Залежно від сили удару можуть виникати синці, садна, рани, переломи кісток, розриви внутрішніх органів. Якщо удар завдано зі значною силою – виникає струс тіла або його частин (головного мозку, серця), розриви внутрішніх органів, крововиливи в його порожнини тощо.

Стискання відбувається тоді, коли під час завдавання ушкодження сила дії тупих предметів спрямована назустріч одна одній. Стискання може спричиняти деформацію частини тіла (наприклад, голови під час перекочування через неї колеса вантажного автомобіля), ушкодження внутрішніх органів, кісток.

У разі розтягування сила предметів, що травмують тіло людини, спрямована в протилежних напрямках. Унаслідок цього виникають тріщини, надриви шкіри, рвані рани, відриви частин тіла, кінцівок.

Тертя є наслідком ковзання тіла по предмету чи під кутом до нього. У таких випадках виникають садна, неглибокі рани. У разі тривалого волочіння тіла можуть утворюватися ділянки стирання або «спилювання» шкіри й м’яких тканин, навіть до кісток.

Механічна асфіксія – це гостре кисневе голодування й швидке накопичення в організмі вуглекислоти, яке настає внаслідок зовнішньої механічної перешкоди для надходження повітря в дихальні шляхи (повішення, утоплення, стискання в натовпі тощо).

2. Механічна травма. Домедична допомога в разі травматичного шоку

Наслідком механічних травм є різноманітні рани.

Рана – ушкодження, означене порушенням цілісності шкірних покривів, слизових оболонок, а іноді – тканин, розташованих глибше, що супроводжується болем, кровотечею та зяянням.

Класифікація ран:

1. Залежно від механізму утворення:

різані – завдані ковзаючим рухом тонкого гострого предмета (ширина рани більша, ніж її глибина);
колоті – наслідок дії предмета з невеликим поперечним перерізом (глибина рани більша, ніж її ширина);
колото-різані – завдані гострими предметами з ріжучими краями та гострим вістрям;
рвані – виникають унаслідок перерозтягнення тканин;
укушені – завдані зубами тварини або людини (але не обов’язково внаслідок укусу);
рубані – завдані важким гострим предметом;
розтрощені – означені роздавлюванням і розривом тканин;
забиті – утворені внаслідок удару тупим пласким предметом;
скальповані – рани з повним або майже повним відокремленням клаптя шкіри від прилеглих до неї тканин;
операційні (хірургічні) – утворені під час хірургічної операції;
отруєні – рани, що містять отруту, яка потрапила в рану внаслідок укусу тварини (комахи) чи людської діяльності;
комбінована – утворена внаслідок сукупності різних видів дії факторів (рвано-укушена, колото-різана тощо).

2. Відповідно до ступеня забруднення рани можуть бути:

чисті;
умовно чисті;
умовно інфіковані;
інфіковані (гнійні рани).

Від дії тупих твердих предметів можуть виникати забиті, розчавлені, рвані, клаптеві, вкушені рани з характерними властивостями, які зумовлені механізмом дії травмуючого предмета (рис. 1).

Рис. 1. Рана від ушкодження тупим предметом

Забита чи розчавлена рана завдається з великою кінетичною енергією тупим предметом значної площини. Означена об’ємними руйнуваннями тканин тіла, кровотечею та больовим шоком.

Рвана рана є наслідком удару загостреного предмета зі значною силою. Їй притаманні суттєві ушкодження тканин, кровотечі та больовий синдром.

Вкушена рана завдається зубами людини, тварини чи щелепами великої комахи. Має слід від зубів, завжди інфікована та може мати ознаки гниття.

Гострі предмети спричиняють різані, рубані, колоті та колото-різані рани (рис. 2).

Рис. 2. Рана від ушкодження гострим предметом

Різану рану завдають ріжучим предметом. Ця рана зазвичай веретеноподібної форми, вона має рівну кромку та гострі кінці; її довжина є більшою, ніж глибина. Різана рана сильно кровоточить та означена вираженим помірним болем.

Колоту рану завдають колючим предметом із гострим кінчиком. Характеризується незначними ушкодженнями шкіри, проте рановий канал інколи перевищує довжину леза колючого предмета. Причому можуть бути ушкоджені внутрішні органи (виникає внутрішня кровотеча).

Рублену рану завдають сокирою або зброєю. Залежно від маси знаряддя, сили та кута удару ці ушкодження є досить значними (з переломами кісток і больовим шоком).

Вогнепальні рани виникають від вогнепальної зброї (куль, осколків, шроту) та можуть бути таких видів:

кульові;
уламкові (осколкові);
стрілоподібні;
кулькові (дробові);
вторинно-уламкові (при потраплянні кулі в кістки);
мінно-вибухові.

Складається з кульового каналу, вхідного, а інколи й вихідного отворів. Якщо зброя ушкодила лише м’які тканини тіла – це поранення вважається непроникаючим, а якщо дійшла до порожнин тіла – проникаючим.

У разі ушкодження декількох частин тіла можуть бути численні та комбіновані поранення.

За глибиною рани розрізняються на: поверхневі та ті, що проникають у порожнину черепа, грудної клітки та черевну порожнину – проникаючі.

Рани можуть ускладнюватися:

травматичним шоком;
ушкодженнями важливих судин і нервових стовбурів;
некрозами (змертвінням тканин).

Техніка надання допомоги за наявності рани передбачає дотримання таких правил:

невеликі порізи, садна закривати бактерицидним пластиром;
не видаляти з рани сторонні предмети чи бруд, оскільки таким чином можна пошкодити судини та спричинити додаткову кровотечу (предмет варто зафіксувати в рані та накласти пов’язку, яка буде утримувати його більш-менш нерухомо);
для перев’язування рани використовувати перев’язувальний пакет, бинт або інший матеріал, зафіксувавши його за допомогою носової хустинки чи клейкої стрічки;
якщо в рані видно внутрішні органи, мозок чи сухожилля, їх вправляти заборонено. Слід акуратно накласти на рану пов’язку, попередньо додатково прикривши її стерильним матеріалом (за наявності).

Якщо площа рани становить понад 1–2 см², слід якомога швидше звернутися до хірурга для вирішення питання про накладення швів на рану. Шви прискорюють процес загоєння, зменшують імовірність розвитку інфекції, запобігають утворенню грубих (кілоїдних) рубців.

Шок – тяжкий загальний стан організму, спричинений діями надсильного подразника та означений гострою недостатністю кровообігу й порушеннями життєво важливих функцій. Він виникає в разі важких травм із критичною кровотечею, опіками та/або комбінацією інших ушкоджень. Це призводить до зменшення об’єму крові, що циркулює в організмі, тому знижується потрапляння кисню до життєво важливих органів. Шок є наслідком невідповідності між потребою в кисні та обсягом його подачі в тканину.

Ознаками шоку є такі: бліда, холодна та волога шкіра, слабкість, неспокій, сухість у роті, спрага, слабкий прискорений пульс, часте дихання, сплутаність свідомості, непритомність.

У процесі розвитку симптомів шоку виокремлюють дві фази: збудження та гальмування. Під час фази збудження зберігається притомність за умов моторного й мовного збудження, почервоніння шкіри обличчя та слизових оболонок, частого дихання. Пульс і кров’яний тиск залишаються без змін. Ця фаза триває декілька хвилин і швидко переходить у фазу гальмування. Остання супроводжується притомністю, проте цілковитою байдужістю до того, що відбувається навколо. Шкіра стає блідою та холодною, вкрита плямами й липким потом, обличчя може мати сіруватий або синюватий відтінок. Пульс стає слабким, прискореним, дихання – частим і поверхневим, зіниці – розширеними. Крім цього, знижуються температура тіла та кров’яний тиск, може спостерігатися блювання. Зрештою настає непритомність.

Різновиди шоку:

кардіогенний – є наслідком інфаркту міокарда, аритмій, захворювань клапанів серця;
гіповолемічний – виникає внаслідок кровотечі, опіків, зневоднення організму;
перерозподільний – є наслідком анафілаксії, сепсису або нейрогенного походження (спінальний);
обструктивний (позасерцевий) – виникає внаслідок пневмотораксу, тампонади серця тощо.

Кардіогенний шок має такі клінічні ознаки: холодний піт, тахікардія (прискорене серцебиття), ниткоподібний (слабкий) пульс, гіпотензія (зниження артеріального тиску), диспное (зниження частоти вдихів), біль у грудях. Алгоритм першої допомоги є таким:

забезпечити постраждалому абсолютний спокій та надати йому протишокового положення (лежачи з піднятими під кутом 30о ногами);
зігріти постраждалого, вкривши його верхнім одягом (термоковдрою);
застосовувати кисневу маску (за наявності);
постійно здійснювати нагляд за постраждалим і проводити моніторинг його життєво важливих функцій;
якомога швидше транспортувати постраждалого до найближчого медичного закладу.

На гіповолемічний шок вказують такі симптоми: бліда шкіра, холодний піт, уповільнення часу капілярного наповнення (понад 2 с), поступове зниження артеріального тиску, тахікардія, ниткоподібний пульс, сильна спрага. Перша допомога передбачає таку послідовність дій:

зупинити кровотечу;
застосовувати кисневу маску (за наявності);
не давати постраждалому пити (можна лише змочувати губи);
постійно здійснювати нагляд за постраждалим і проводити моніторинг його життєво важливих функцій;
зігріти постраждалого, вкривши його верхнім одягом (термоковдрою);
негайно госпіталізувати постраждалого (у протишоковому положенні) до найближчого медичного закладу.

Перерозподільний шок має такі клінічні ознаки: тахікардія, ниткоподібний пульс, гіпотензія, почервоніння шкіри, відчуття жару, шуму у вухах, занепокоєння. Алгоритм надання першої допомоги є таким:

ізолювати постраждалого з небезпечного середовища та припинити його контакт з алергеном;
застосовувати кисневу маску (за наявності);
постійно здійснювати нагляд за постраждалим та проводити моніторинг його життєво важливих функцій;
якомога швидше транспортувати постраждалого до найближчого медичного закладу.

Клінічні ознаки обструктивного шоку: диспное, ціаноз (посиніння) губ і кінцівок, гіпотензія, тахікардія, ниткоподібний пульс, час капілярного наповнення перевищує 2 с, блідість шкіри та холодний піт. Перша допомога передбачає такі дії:

забезпечити постраждалому абсолютний спокій та надати йому положення напівсидячи;
застосувати кисневу маску (за наявності);
зігріти постраждалого, укривши його верхнім одягом (термоковдрою);
постійно наглядати за постраждалим і здійснювати моніторинг його життєво важливих функцій;
негайно госпіталізувати постраждалого.

Послідовність дій під час надання домедичної допомоги постраждалим у разі підозри на шок:

1) переконатись у відсутності небезпеки;

2) здійснити огляд постраждалого, визначити наявність свідомості, дихання;

3) викликати бригаду екстреної (швидкої) медичної допомоги;

4) якщо в постраждалого відсутнє дихання, розпочати проведення серцево-легеневої реанімації;

5) усунути причину виникнення шокового стану (зупинити кровотечу, іммобілізувати перелом тощо);

6) надати постраждалому протишокового положення:

покласти його горизонтально;

покласти під ноги постраждалого ящик, валик з одягу тощо таким чином, щоб ступні ніг знаходились на рівні його підборіддя;

підкласти під голову постраждалого одяг або подушку;

накрити постраждалого термоковдрою;

7) здійснювати постійний нагляд за постраждалим до приїзду швидкої медичної допомоги;

8) у разі погіршення стану постраждалого до приїзду бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги повторно зателефонувати диспетчеру екстреної медичної допомоги.

3. Види ушкоджень кісток. Поняття переломів, їх ознаки та класифікація.
Домедична допомога в разі переломів різної локалізації

Вивих – це зміщення нормальних анатомічних співвідношень у суглобі між опорною кісткою та суглобовим ложем, яке досить часто супроводжується розривом або розтягненням зв’язок. Правила надання домедичної допомоги в разі вивихів є такими самими, як і в разі виникнення переломів.

Перелом – це порушення цілісності кістки, за якого її уламки можуть залишатися на кістці (перелом без зміщення) чи зміщуватись, утворюючи викривлення кінцівок (перелом зі зміщенням) (рис. 3).

Види переломів:

закриті (цілісність шкіряних покривів не порушено) та відкриті (у місці перелому наявна рана);
без зміщення та зі зміщенням кісткових відламків;
одиничні (наявні лише два уламки) та численні (наявні більше двох уламків або ушкоджено декілька кісток);
повні (ушкоджено всю товщу кістки) та неповні (утворилася тріщина);
сполучені (з опіками, радіаційним ураженням тощо).

Уламковий Крайовий Спіральний Зі зміщенням Косий Неповний Поперечний
Рис. 3. Види переломів кісток

Ознаками перелому є: різкий біль, припухлість, синець, порушення рухомості ушкодженої ділянки тіла. У разі перелому зі зміщенням спостерігається викривлення кінцівки, патологічна рухомість поза суглобом, іноді звук хрусту в місці ушкодження. На відкритий перелом вказує те, що в рані видніються кісткові уламки. Ознакою переломів кісток черепа є наявність кровотеч із носа та вуха. У разі переломів ребер у постраждалого з’являється різкий біль під час дихання. Цьому виду травми притаманна крепітація (звук хрусту) у місці перелому.

У жодному разі не можна спеціально змінювати положення кінцівки, щоб виявити ці ознаки. Мінімальне зміщення уламків кісток, пов’язане з грубими маніпуляціями, може призвести до посилення болю, ушкодження нервів, судин і м’яких тканин.

Визначаючи наявність перелому, зважають на два типи ознак – імовірні та достовірні.

Імовірні ознаки перелому:

біль (спонтанний або в певній ділянці), що посилюється під час пальпації, рухів або навантаження;
функціональна обмеженість ураженої кінцівки;
деформація та набрякання ділянки імовірного перелому;
гематоми;
місцеве підвищення температури.

Достовірні ознаки перелому:

патологічна рухливість кістки;
кісткова крепітація (хрускіт);
порушення рухливості дистального сегмента кістки;
очевидне порушення цілісності кістки (під час огляду та пальпації).

У разі підозри щодо наявності перелому домедичну допомогу слід надавати в такому самому обсязі, як за умов явного перелому. Зазначені дії передбачають термінову іммобілізацію ушкодженої ділянки тіла.

Рис. 4. Тимчасова іммобілізація переломів

Тимчасова іммобілізація переломів передбачає уникнення ускладнень і запобігання подальшому зміщенню уламків, травмуванню ними оточуючих тканин. Це прийом, який забезпечує ушкодженій частині тіла положення спокій.

Іммобілізація є обов’язковим компонентом невідкладної домедичної допомоги в разі виникнення травми. Основна мета іммобілізації – досягнути нерухомості кісток у місці перелому. Крім переломів, транспортну іммобілізацію здійснюють також у разі ушкодження суглобів, магістральних судин і нервових стовбурів, значних ушкоджень м’яких тканин. Будь-які іммобілізаційні пов’язки складаються з трьох частин – шини, прокладки та фіксуючої пов’язки (рис. 4).

Загальні принципи іммобілізації:

здійснювати її якомога швидше;
одяг і взуття з постраждалого знімати зазвичай немає потреби;
у разі ушкодження будь-якого сегмента кінцівки знерухомити два сусідні суглоби, а в разі травм стегнової кістки та кульшового суглоба – усі основні суглоби нижньої кінцівки (кульшовий, колінний і гомілковостопний);
шину перед накладанням моделювати на неушкодженій кінцівці відповідно до форми й положення основних сегментів ушкодженої;
накладати шину поверх ватно-марлевої прокладки або одягу;
фіксуючі засоби закріплювати на ушкодженій кінцівці за допомогою бинта, хустини, мотузки, ременя тощо;
шину кріпити надійно, добре фіксуючи ділянку перелому;
за відсутності іммобілізаційних засобів зламану руку можна фіксувати, прив’язавши до тулуба, зламану ногу – до здорової ноги (за допомогою хустини, одягу, бинта);
у разі відкритого перелому спочатку слід обробити рану та накласти пов’язку, а вже потім – іммобілізувати кінцівку.
іммобілізацію мають проводити здебільшого двоє поліцейських: один буде утримувати кінцівку в нерухомому положенні, а інший – фіксувати уламки кістки.

До та після фіксації кінцівки обов’язково слід перевірити її капілярне наповнення. Це здійснюють шляхом натискання на нігтьове ложе пальця постраждалої кінцівки та встановлення швидкості відновлення кольору його забарвлення: менше або дорівнює 2 с – норма; понад 2 с – порушення кровообігу кінцівки.

Для іммобілізації використовують штатні іммобілізаційні шини, зокрема металеві драбинчасті й сітчасті, фанерні, спеціальні (наприклад, шина Дітерихса), та підручні засоби (фанера, тонкі дошки, газети, ковдра тощо) (рис. 5).

У разі переломів кісток кисті та пальців у долоню постраждалого вкладають щільну грудку вати, обгорнуту марлею, або бинт (щоб надати пальцям напівзігнутого положення). На передпліччя, кисть і пальці накладають шину, а руку підвішують на косинці. Шина має бути накладена щільно, але не надто туго, щоб не порушувати кровообіг у кисті. Якщо пальці посиніли та стали холодними на дотик або постраждалий відчуває поколювання в кінчиках пальців – потрібно послабити пов’язку.

За умов перелому кісток передпліччя руку треба обережно зафіксувати в ліктьовому суглобі під прямим кутом, з повернутою до грудей долонею і в такому положенні зафіксувати шиною (від основи пальців до верхньої третини плеча), щоб знерухомити ліктьовий і променевозап’ястковий суглоби. Якщо немає матеріалу, який можна застосувати як шину, можна скористатися косинкою чи зафіксувати ушкоджену руку за допомогою підвернутої поли піджака.

Рис. 5. Іммобілізація кісток кінцівок

У разі травми плечового суглоба та перелому плечової кістки шину моделюють таким чином, щоб вона проходила від здорової лопатки через надпліччя ушкодженої кінцівки на плече та передпліччя до пальців. Якщо немає можливості виготовити шину для іммобілізації, руку підвішують на косинці або прибинтовують до тулуба.

Перелом ключиці переважно відбувається зі зміщенням (непряма травма). Позиція, яку використовують для її тимчасової іммобілізації, передбачає відведення назад і підняття плеча вгору, згинання руки в ліктьовому суглобі та бинтування її до тіла (рис. 6).

Рис. 6. Іммобілізація ключиці

У разі перелому кісток стопи й ушкодження гомілковостопного суглоба шину моделюють таким чином, щоб її можна було накласти на підошву стопи та задню поверхню гомілки до її верхньої третини. Для п’яти роблять заглиблення, у яке вкладають вату, щоб уникнути зайвого тиску на п’яткову кістку. Стопа повинна бути зафіксована під прямим кутом відносно гомілки. За умов використання підручних засобів їх розташовують із зовнішнього та внутрішнього боку гомілки, добре фіксуючи стопу. У місцях прилягання підручного засобу до кісткових виступів накладають ватну прокладку. Для фіксації гомілковостопного суглоба можна використовувати сучасну вакуумну (пневматичну) шину.

Іммобілізація в разі переломів кісток гомілки передбачає фіксацію колінного та гомілковостопного суглобів. Шину накладають від стопи до верхньої третини стегна. За відсутності іммобілізаційних засобів ушкоджену кінцівку можна прибинтувати до здорової або іммобілізувати за допомогою валика чи імпровізованої подушки.

Травми коліна іммобілізують за допомогою валика-подушки або ковдри, яку розташовують під коліном і фіксують до ноги за допомогою бинтів. Також можна прибинтувати уражену кінцівку до здорової еластичним або звичайним бинтом. Постраждалого слід покласти на тверду рівну поверхню.

У разі переломів кісток стегна можна використати спеціальні шини Дітерихса. Ця шина складається з двох дерев’яних розсувних планок різної довжини, фанерної підошви та палички-закрутки. Зовнішня планка її є довшою, ніж внутрішня. Використовуючи шину, планки розсовують до необхідної довжини (щоб внутрішня впиралась у промежину, а зовнішня – у пахвову западину та щоб вони були на 3 см довшими, ніж кінцівка). До стопи прибинтовують фанерну підошву. Нижні кінці обох планок вставляють у дротові скоби підошви, після чого нижній кінець зовнішньої планки – у паз поперечної планки, з’єднаної із внутрішньою. Планки шини прибинтовують до кінцівки та тулуба. Закруткою витягають кінцівку.

Сучасна модель, яка використовуються з цією ж метою - це імобілізаційна шина pendrick (рис. 7).

Рис. 7. Іммобілізація стегнової кістки

Переломи тазових кісток часто супроводжуються сильною кровотечею з великих кровоносних судин, які знаходяться в цьому місці. Ці ушкодження виникають зазвичай унаслідок значної механічної травми (наприклад, у разі автомобільної аварії, за якої постраждалий не був пристебнутий ременем безпеки, його коліно потрапляє на приладові панелі й удар передається вздовж стегна на кістки таза) (рис. 8).

Рис. 8. Механізм утворення та положення для здійснення іммобілізації в разі перелому кісток таза

У разі підозри на перелом кісток таза постраждалий має залишатися більш-менш нерухомим: перевертати або повторно оглядати його заборонено. Слід покласти постраждалого на тверду рівну поверхню (фанеру, дошки) та зафіксувати його в положенні «жаби» лежачи на спині. Для цього ноги потрібно зігнути в колінах і розвести в боки, а під коліна слід підкласти валик. Крім використання вищезазначених засобів, іммобілізацію таза здійснюють за допомогою тазового поясу або вакуумного матраца (рис. 9).

Рис. 9. Застосування тазового поясу та вакуумного матраца

Ключовим правилом фіксації таза імпровізованими засобами є використання для укріплення тазового кільця фіксуючого елемента шириною понад 10 см. Важливо постійно враховувати можливість вдавлення кісткових відламків, тому всі маніпуляції слід здійснювати максимально обережно.

Рис. 10. Місця переломів ребер та їх іммобілізація

Характерною рисою перелому ребер (рис. 10) є біль у місці, де виникла травма. Він посилюється під час вдихання, кашлю або руху (унаслідок цього постраждалий дихає поверхнево).

У разі перелому ребер можуть виникнути ускладнення, а саме: пневмоторакс (скупчення повітря в порожнині плеври), підшкірна емфізема, гемоторакс (накопичення крові в порожнині плеври), переломи ребер зі зміщенням або перелом у двох чи більше місцях двох або більше ребер («клапоть»).

Місце перелому іммобілізують за допомогою лейкопластиру або іншого матеріалу. Такого постраждалого транспортують у положенні сидячи.

Спінальна травма вказує на наявність ушкодження хребта й спинного мозку. Вона посідає третє місце після травм трубчастих кісток, черепно-мозкової травми та становить близько 2–3 % від усіх травмувань. У разі перелому хребта кожен третій постраждалий має ознаки ушкодження спинного мозку. Основною причиною отримання цієї травми є автодорожні пригоди (60 % від усієї кількості травм цієї категорії). Її ознаками є біль, який може з’являтися нижче травмованого місця, утрата чутливості в кінцівках або відчуття поколювання в них.

У разі перелому в шийному відділі хребта спостерігається сильний біль та неможливість здійснення рухів головою. У разі ушкодження спинного мозку настає частковий або повний параліч рук і ніг.

Рис. 11. Механізм утворення переломів шиї

У всіх випадках у разі наявності болю в шиї постраждалого слід передбачати можливість травмування спинного мозку. Ураховуючи правило шести «В», поліцейський має завжди підозрювати травму шийного відділу в разі (рис. 11):

дорожньо-транспортної пригоди;
падіння з висоти;
травми на воді (пірнання);
електротравми;
вибухової травми;
повішення.

Маніпуляції з постраждалим за таких обставин можна здійснювати лише в разі існування реальної загрози для життя людини, нагальної потреби в проведенні серцево-легеневої реанімації та за неможливості викликати рятувальні служби. Перед цим необхідно зафіксувати шийний відділ хребта – накласти спеціальний штатний або саморобний ватно-марлевий шийний комір (за умов використання останнього шию огортають ватою та обережно бинтують) (рис. 12).

Рис. 12. Іммобілізація шийного відділу хребт

За потреби вилучення постраждалого з автомобіля поліцейський обов’язково має заспокоїти особу, пояснивши їй власні дії. Іммобілізацію шийного відділу хребта здійснюють спочатку шляхом ручної фіксації (тримати голову постраждалого, спираючись руками на землю чи сидіння автомобіля).

Після цього слід застосувати штатний шийний комірець, зокрема послідовно здійснити такі дії:

виміряти шию пацієнта (ураховуючи відстань між плечем і підборіддям) (рис. 13 а);
відрегулювати та блокувати муфту комірця (рис. 13 б);
відрегулювати підтримку підборіддя до обраного розміру (рис. 13 в);
заблокувати рухому частину комірця, натиснувши на два затискачі (рис. 13 г).

Для транспортування такого постраждалого мінімум три поліцейських мають перекласти його на щит або широку дошку та зафіксувати його голову пов’язкою за нижню щелепу чи обкласти її поліетиленовими пакетами з піском, землею, водою. Ці маніпуляції виконують за допомогою дошки Spine boar, жорстких нош Galo, вакуумного матраца або звичайного жорсткого щита.

а б

в г
Рис. 13. Застосування шийного комірця

Піднімати постраждалого необхідно в горизонтальному положенні, фіксуючи тіло руками в ділянці шиї, спини, таза, гомілки та стопи (на рахунок «раз, два, три»). Дії слід виконувати акуратно, плавно та синхронно.

Так само акуратно необхідно надавати допомогу постраждалому з переломами в інших відділах хребта. Незначне зміщення хребців може призвести до травмування спинного мозку, навіть до його розриву, через що категорично заборонено садити постраждалого чи ставити його на ноги.

Якщо постраждалий притомний, слід послабити його одяг і зафіксувати хребет у нейтральному положенні, намагаючись звести рухи постраждалого до мінімуму (рис. 14).

Непритомного постраждалого необхідно покласти на бік, підтримуючи його шию і хребет у нейтральному положенні (щоб запобігти їх скручуванню або вигинанню) та стежити за тим, щоб його дихальні шляхи були відкритими.

Якщо тактична ситуація не дає змоги підняти постраждалого, необхідно підкласти під нього широку дошку.

Рис. 14. Іммобілізація та транспортування постраждалого в разі перелому хребта

4. Надання домедичної допомоги в разі травмування голови, грудей чи живота

Травма голови – завжди серйозний і небезпечний стан, що може бути ускладнений ушкодженням головного мозку (струсом, забоєм). Зазвичай розпізнати відкриту черепно-мозкову травму нескладно (її видно зовні). Дещо складніше встановити закриту травму черепа.

Найчастіше за таких обставин поліцейський має оцінити стан свідомості в постраждалого. Розлади свідомості класифікують таким чином.

Ясна свідомість – це повне збереження свідомості, адекватне сприйняття себе та навколишнього середовища. Розлади свідомості можуть бути певних видів, які розглянемо більш детально.

Оглушення – це часткове пригнічення свідомості, унаслідок якого знижується здатність до активної уваги. Здатність до мовлення зберігається, але відповіді постраждалого уповільнені та односкладові. Почувши запитання, він відкриває очі, команди виконує правильно, але дещо сповільнено. Спостерігається підвищена втома, млявість, часткове збіднення міміки та сонливість. Контроль за функціями тазових органів зберігається. Постраждалий недостатньо орієнтується в часі та просторі.

Сопор означений такими симптомами: постраждалий байдужий, очі в нього закриті, мовний контакт з ним неможливий, команди не виконує. Особа не рухається або виконує автоматизовані рефлекторні рухи. У разі больових подразнень у постраждалого з’являються захисні рухи рук. Зіничні, корнеальні, сухожильні та інші рефлекси зазвичай наявні. Контроль за функціями тазових органів у постраждалого порушений.

Легка кома в постраждалого означена такими симптомами: свідомість і самостійні рухи відсутні; він не відповідає на запитання; захисні реакції адекватні; рогівковий і сухожилковий рефлекси та реакція зіниць на світло збережені, але можуть бути знижені; функції дихання і кровообігу не порушені.

Помірна кома означена відсутністю реакції на будь-які зовнішні подразники. У відповідь на дуже сильні больові подразнення в постраждалого з’являються рухи в кінцівках, тонічні судоми з тенденцією до генералізації. Захисні рухові реакції в постраждалого некоординовані, можливі психомоторне збудження, автоматизована жестикуляція. Часто виникає одностороннє порушення м’язового тонусу та рефлексів у паралізованих кінцівках. Зіничні рефлекси можуть зберігатися, проте ковтання досить утруднене. Контроль за функціями тазових органів у постраждалого порушений. Також наявне порушення вісцеральних функцій (підвищення артеріального тиску, тахікардія, порушення дихання, підвищення температури тіла тощо).

Глибока кома – це відсутність у постраждалого реакцій на будь-які подразники. Ідеться про цілковиту відсутність спонтанних рухів і різноманітні зміни м’язового тонусу, звуження зіниць, відсутність їх реакції на світло. Виникає глибокий розлад вегетативних реакцій, порушення дихання, зниження артеріального тиску, порушення ритму серцевої діяльності.

Основними ознаками, що вказують на наявність черепно-мозкової травми, можуть бути такі:

сильна сонливість;
розвиток загальної слабкості;
сильний головний біль;
різке знепритомніння;
запаморочення;
нудота та/або блювання;
амнезія на тривалий період;
параліч (у разі тяжких форм).

Підставами для максимально швидкого виклику карети швидкої допомоги є такі ознаки черепно-мозкової травми:

відсутність ознак дихання;
сплутаність свідомості;
непритомність протягом більш як декілька секунд;
явні порушення рівноваги;
різка слабкість у руках, ногах, неспроможність рухати кінцівками;
багаторазова, досить рясна блювота;
сильні судоми;
нечіткість мовлення;
сильна кровотеча з рани голови;
кровотеча з вух або носа;
сильний головний біль;
синець за вухом і симптом «очей єнота» (підозра на перелом основи черепа);
наявність будь-якого варіанта відкритої форми черепно-мозкової травми.

Непритомність (утрата свідомості) – це невідкладний стан, що виникає внаслідок короткочасної недостатності кровообігу головного мозку.

Послідовність дій немедичних працівників під час надання домедичної допомоги непритомним постраждалим має відповідати алгоритму, викладеному в наказі Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження порядків надання домедичної допомоги особам при невідкладних станах» від 16 червня 2014 року № 398. Зокрема, слід:

1) переконатись у безпечності ситуації;

2) у разі раптового знепритомніння (за наявності свідків):

визначити наявність дихання;
викликати бригаду екстреної (швидкої) медичної допомоги;
за відсутності дихання розпочати серцево-легеневу реанімацію;
у разі наявності дихання надати постраждалому стабільного положення;

3) якщо постраждалий непритомний (свідків немає):

визначити наявність дихання. Якщо постраждалий лежить на животі, перевернути його на спину, фіксуючи шийний відділ хребта;
викликати бригаду екстреної (швидкої) медичної допомоги;
за відсутності дихання розпочати серцево-легеневу реанімацію;
за наявності дихання провести огляд з метою виявлення наявних травм.

Якщо травм немає, надати постраждалому стабільного бокового положення. За потреби надати домедичну допомогу відповідно до наявних травм;

4) залучати до надання домедичної допомоги свідків;

5) за можливості з’ясувати причину виникнення невідкладного стану;

6) забезпечити постійний нагляд за постраждалим до приїзду бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги;

7) у разі погіршення стану постраждалого до приїзду бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги повторно зателефонувати диспетчеру (рис. 15).

Рис. 15. Ознаки травм голови та надання допомоги в разі їх виникнення

Підставами для максимально оперативного виклику карети швидкої допомоги вважають такі прояви черепно-мозкової травми:

цілковита відсутність ознак дихання;
помітна сплутаність свідомості;
непритомність (більше ніж декілька секунд);
явні порушення рівноваги;
різка слабкість у руках, ногах, знерухомлення кінцівок;
багаторазове рясне блювання;
сильні судоми;
нечіткість мовлення;
сильна кровотеча з рани голови;
кровотеча з вух або носа постраждалого;
сильний головний біль;
синець за вухом і симптом «очей єнота» (підозра на перелом основи черепа);
наявність будь-якого варіанта відкритої форми черепно-мозкової травми.

Домедична допомога в разі черепно-мозкової травми передбачає такий алгоритм дій:

укласти постраждалого на спину;
постійно контролювати його стан (свідомість і дихання);
непритомному постраждалому надати стабільного бокового положення;
накласти стерильну пов’язку безпосередньо на відкриту рану (відкриті черепно-мозкові травми зазвичай передбачають щільне обкладання стерильними бинтами всіх її країв);
накласти пов’язку на голову.

Навіть за умов досить доброго самопочуття постраждалого (як він сам вважає) після надання йому домедичної допомоги в разі черепно-мозкової травми слід наполягти на зверненні такої особи до лікаря.

Під час транспортування постраждалого з переломами кісток черепа особу кладуть на ноші животом донизу, а під його обличчя підкладають ватно-марлеве коло. У разі ушкодження щелеп постраждалому накладають пращоподібну пов’язку, а його голову повертають набік (для уникнення западання язика).

Якщо трапилася дорожньо-транспортна пригода з мотоциклетною травмою, досить часто постає питання щодо зняття захисного шолома з постраждалого. За цих умов поліцейський може його зняти лише повністю упевнившись, що особа непритомна та в неї відсутнє дихання або її дихальні шляхи перекриті блювотними масами чи сторонніми предметами, тобто необхідним є термінове проведення серцево-легеневої реанімації.

Зняття шолома – досить відповідальна та небезпечна для постраждалого дія, яка здатна ускладнити наявну травму хребта, що, відповідно, може призвести до паралічу або збільшення ураження головного мозку. До зняття шолома необхідно залучити не менше двох осіб. Лише дотримуючись цього правила можна забезпечити стабільність шийного відділу хребта постраждалого. Передусім поліцейських мають з’ясувати механізм защібок шолома та підборідних ременів. Також слід чітко визначити, якого положення доцільно надати тілу постраждалого, щоб надалі мінімізувати рухи в ділянці хребта, особливо в шийному відділі.

Порядок зняття захисного шолома є таким:

Перший поліцейський стає на коліна біля голови постраждалого, долонями обох рук охоплюючи з двох боків захисний шолом, та обережно фіксує його (потрібно стежити, щоб шийний відділ хребта постраждалого перебував у стабільному положенні). Такі дії забезпечують можливість уникнути зайвих додаткових ушкоджень спинного мозку.
Другий поліцейський стає на коліна біля голови постраждалого, відкриває забрало його шолома, знімає з нього окуляри і все, що заважає диханню (наприклад, хустку з шиї або пов’язку). Після цього – відстібає защібку ременя (у разі блокування защібки ремінь можна перерізати).
Під час цих дій перший поліцейський, який стежить, щоб шия постраждалого була випрямлена й нерухома, докладає максимум зусиль для утримання фіксації голови постраждалого.
Звільнивши ремені, другий поліцейський здійснює фіксацію шиї та голови постраждалого, розташувавши руки вздовж його шиї та просунувши пальці між шоломом і головою. Для цього він обома долонями випрямлених рук обхоплює голову постраждалого нижче шолома – чотири пальці обох рук підсовує під його вуха, а великі пальці розташовує на вухах.
Після забезпечення стабілізації голови перший поліцейський поступовими плавними обертовими рухами, не відриваючи шолома від землі, знімає його з голови постраждалого. Водночас він злегка повертає передній край шолома (щоб не зачепити ніс постраждалого) і обережно тягне його догори.
Другий поліцейський здійснює все, щоб шия постраждалого залишалася фіксованою, а рухи голови були мінімальними.
Після зняття шолома голову постраждалого слід утримувати на тому самому рівні, що й раніше – у жодному разі не можна допускати опускання голови на землю. Для цього обидва поліцейських мають підтримувати голову постраждалого на одному рівні.
Голову постраждалого утримує поліцейський, який сидить ближче до неї. Він це робить таким чином, щоб його долоні були міцно притиснуті до обох вух постраждалого, а пальці охоплювали нижню щелепу і спрямовували її дещо вгору (рис. 16).

Рис. 16. Техніка зняття шолома в постраждалого в разі ДТП

Ушкодження грудної клітки поділяють на закриті (забиття, здавлювання, перелом ребер) та відкриті (поранення). Поранення, відповідно, можуть бути проникні (супроводжуються порушенням цілісності пристінкового листка плеври) та непроникні (без порушення цілісності плеври). Ушкодження грудної клітки можуть супроводжуватися травмуванням внутрішніх органів грудної порожнини (легені, серце тощо).

У разі проникаючих поранень і розривів легень виникає пневмоторакс, а за умов ушкодження судин грудної стінки чи легень і виникнення кровотечі в плевральній порожнині – гемоторакс.

А Б
Рис. 17. Механізм утворення закритого(а) та відкритого(б) пневмотораксу

Види пневмотораксу:

закритий (повітря, що потрапило в плевральну порожнину, не з’єднується з атмосферним і згодом зникає) (рис. 17а);
відкритий (повітря в момент вдиху заповнює плевральну порожнину, а в момент видиху виходить із неї) (рис. 17б);
клапанний (повітря в момент вдиху надходить у плевральну порожнину, але під час видиху, через зсув тканин у рані та її закриття, не виходить зовні) (рис. 18). У такому разі виникає напружений пневмоторакс, який призводить до стискання магістральних судин і серця.

Рис. 18. Механізм утворення клапанного пневмотораксу

Ознаки пневмотораксу:

раптовий початок;
задишка, напад кашлю;
блідість;
грудна клітка більш об’ємна з боку ураження та не бере участі в процесі дихання.

У разі відкритого пневмотораксу домедична допомога полягає в накладанні на рану герметичної пов’язки, що унеможливлює доступ повітря до порожнини плеври. Для цього використовують матеріали, які не пропускають повітря, – целофан, чохол перев’язувального індивідуального пакета, серветки, добре просякнуті вазеліном, які мають щільно закривати місце поранення. Цей матеріал фіксують до шкіри постраждалого клейкими смужками з трьох боків (четвертий бік залишається відкритим, даючи змогу пов’язці функціонувати як клапан) (рис. 19). Постраждалий має перебувати в напівсидячому положенні, або в лежачому – на ураженому боці.

Рис. 19. Домедична допомога в разі проникаючого ушкодження грудей

У разі виникнення клапанного пневмотораксу необхідно здійснити герметизацію ушкоджень постраждалого та якнайшвидше доставити його до лікувального закладу. Здійснювати будь-які інші (хірургічні) маніпуляції особі, яка не має медичної освіти, у цивільних умовах заборонено. Транспортувати постраждалого з клапанним пневмотораксом слід так само, як і в разі відкритого пневмотораксу.

Травми живота можуть бути закритими та відкритими. Серед закритих травм виокремлюють забиття черевної стінки й травми органів черевної порожнини та позаочеревного простору (печінки, селезінки, підшлункової залози, нирок тощо). Ушкодження порожнистих органів живота в разі закритої травми нерідко призводять до розвитку шоку.

Ознаки травми живота:

вимушене положення постраждалого на спині чи на боці з підтягнутими до живота колінами (зміна такого положення призводить до посилення болю);
обмеження дихальних рухів і напруження м’язів передньої черевної стінки;
постійний біль у животі (інтенсивність болю не залежить від тяжкості ушкодження внутрішніх органів);
рясне блювання;
за наявності внутрішньої кровотечі – зниження артеріального тиску, блідість шкіри;
у разі виникнення інфекційних ускладнень (перитоніту) – здуття живота;
за умов травмування нирок і сечовивідних шляхів – кров у сечі, затримка сечовиділення.

Проникаюче поранення живота може бути із випадінням органів та без нього.

Рис. 20. Надання допомоги в разі проникаючого ушкодження живота

Надання допомоги в разі відкритої травми черевної порожнини без випадіння органів передбачає такий алгоритм дій:

надати постраждалому зручного положення (на спині);
обережно зняти одяг навколо рани (якщо він щільно пристав – знімати заборонено);
покласти на рану серветку (мінімум чотири шари бинта), щоб вона повністю покривала ділянку рани;
накласти щільну, але не тугу циркулярну пов’язку навколо черевної порожнини (рис. 20).

Послідовність дій із надання допомоги в разі відкритої травми черевної порожнини з випадінням органів має бути такою:

надати постраждалому зручного положення (на спині);
обережно зняти одяг навколо рани (якщо він щільно пристав – знімати заборонено);
органи, які випали, не вправляти, не герметизувати та не тиснути на них;
на органи, які випали, бажано накласти стерильну марлеву пов’язку (мінімум чотири шари бинта);
навколо внутрішніх органів покласти валик (із бинта або одягу) для запобігання здавлюванню;
на рану накласти щільну (проте не тугу) циркулярну пов’язку.

Надання допомоги в разі травми черевної порожнини зі стороннім предметом, який виступає з рани, передбачає такий алгоритм дій:

надати постраждалому зручного положення (на спині);
обережно зняти одяг навколо рани (якщо він щільно пристав – знімати заборонено);
не виймати з рани сторонній предмет. Це робити категорично заборонено;
навколо предмета, що виступає з рани, покласти валик (із бинта або одягу), що дасть змогу зафіксувати цей предмет;
обережно накласти пов’язку навколо рани, не зміщуючи сторонній предмет;
після накладання пов’язки закріпити її зі здорового боку якомога далі від рани.

Постраждалому необхідно надати положення напівсидячи або покласти його на спину чи на бік із напівзігнутими, підведеними до живота ногами. Давати пити в такому разі заборонено – можна лише змочувати губи водою. У разі виникнення підозри на внутрішню кровотечу на місце травми можна прикласти холод (грілку з льодом, загорнуту в тканину).

5. Надання домедичної допомоги в разі травматичної ампутації кінцівки чи
тривалого позиційного стискання м’яких тканин

Травматична ампутація кінцівки означена інтенсивною кровотечею та значною площею поверхні рани. У цих випадках слід діяти таким чином:

травмовану кінцівку підняти догори;
затиснути магістральну судину в типовому місці;
зупинити кровотечу з кукси шляхом накладання штатного або імпровізованого джгута;
обкласти куксу стерильними серветками чи іншою чистою тканиною (якщо немає стерильного матеріалу), туго забинтувати її стискаючою пов’язкою, намагаючись уникнути поновлення кровотечі;
надати постраждалому протишокового положення;
знерухомити куксу й зігріти постраждалого.

Відділену частину кінцівки, замотавши в серветку, слід помістити до поліетиленового пакета, який вкласти в інший (більший за розміром) пакет, наповнений холодною водою (рис. 21).

Рис. 21. Допомога в разі травматичної ампутації кінцівки

Необхідно якомога швидше доставити постраждалого та відділену частину його кінцівки до лікувального закладу. За умови швидкого виконання зазначених дій можливо приживити відділену кінцівку після трансплантації під час мікрохірургічної операції.

Унаслідок нещасних випадків можливе тривале стиснення частини тіла людини (зазвичай кінцівок) будь-яким предметом значної ваги – під уламками зруйнованих будівель, в обвалах шахт, у разі дорожньо-транспортних пригод тощо. Синдром тривалого стиснення – одне з найтяжчих травматичних ушкоджень організму.

Природно, що люди, котрі перебувають на місці події, передусім намагаються звільнити постраждалого від здавлювання, не підозрюючи, що таким чином лише ускладнюють його стан. Так, у здавлених частинах тіла порушується постачання киснем тканин, відбувається венозний застій, травмування нервових стовбурів і руйнування м’яких тканин із подальшим утворенням токсичних продуктів обміну. Після звільнення кінцівки від здавлювання речовини з пошкоджених м’язів надходять до кровоносної системи, призводячи до тяжких наслідків, найбільш небезпечним із яких є недостатність нирок (рис. 22).

Відразу після усунення компресії загальний стан у більшості постраждалих є задовільним. Наявні скарги на біль, обмеження рухів в ушкоджених частинах тіла. Під час огляду ушкодженої кінцівки привертають увагу блідість або синюшність шкіри, деформація тканин у ділянках найбільшого роздавлювання. Пульсація судин на кінцівках ослаблена. Протягом найближчих годин наростає набряк кінцівки, яка поступово набуває дерев’янистої твердості. Набряк поширюється за межі травмованих тканин. У місцях найбільшого роздавлювання з’являються пухирі, кінцівка стає холодною, пульсація судин зникає, активні рухи різко обмежуються, знижується чутливість. Загальний стан постраждалого погіршується, з’являється слабкість, запаморочення, нудота. Роздавлювання кінцівок протягом більш як 6 год може призвести до смерті.

Рис. 22. Надання допомоги постраждалому із синдромом тривалого стиснення

Послідовність дій під час надання домедичної допомоги постраждалому в разі позиційного стискання м’яких тканин має бути такою:

здійснити огляд постраждалого, встановити притомність, дихання;
за відсутності дихання – розпочати серцево-легеневу реанімацію.

Якщо постраждалий притомний, то слід виконати такий комплекс дій:

зафіксувати шийний відділ хребта;
з’ясувати час стискання частини тіла;
якщо з моменту стискання минуло менше ніж 10 хв, звільнити стиснену частину тіла;
за можливості обробити рани, іммобілізувати ушкоджену кінцівку та виконати інші маніпуляції залежно від наявних ушкоджень;
за наявності ознак шоку надати постраждалому протишокового положення (з піднятими ногами) та зігріти його;
якщо з моменту стискання минуло більш як 10 хв, дочекатися приїзду бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги;
забезпечити постійний нагляд за постраждалим до приїзду бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги;
підтримувати постраждалого психологічно.

Якщо постраждалий непритомний, але в нього наявне правильне дихання і невідомо, скільки часу минуло з моменту стискання, слід вважати, що минуло більш як 10 хв.

У разі, коли необхідно терміново евакуювати постраждалого, але з моменту стискання минуло більш як 10 хв, перед звільненням ушкодженої кінцівки можна накласти джгут. Постраждалого слід терміново транспортувати до лікарні. Перед цим ушкоджену кінцівку необхідно іммобілізувати та вжити можливих протишокових заходів.

Ситуаційні завдання

Ситуація 1

Підозрюваний у скоєнні тяжкого злочину ударив себе металевим прутом в живіт. При огляді в області передньої черевної стінки виявлена виступаюча частина металевого прута, діаметром 0,5 см