ТЕМА 5. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ І ЗМІСТ ОБ’ЄКТИВНОГО ПРАВА

7

Теорія держави та права як юридична наука вивчає насамперед позитивне (юридичне, спеціально-соціальне) право як таке, що є наслідком суспільної та державної діяльності, втіленням волевиявлення народу і держави. Чинне в суспільстві позитивне право є формально визначеним та охороняється державою. Цим позитивне право відрізняється від природного (загальносоціального) права, яке не залежить від держави. Природне право як сукупність прав і обов’язків має загальносоціальне, людське, тобто недержавне походження. Воно є продуктом нормальної життєдіяльності людини, а не держави, належить людству в цілому та кожній людині окремо. Саме природне право є основою невід’ємних, природних прав людини.

Подібне розмежування права існує з періоду античності. Так, у II ст. римський письменник і філолог Авл Геллій переклав латиною грецькі слова «за природою» та «за обдуманим рішенням» як naturalis (природне) та positives (позитивне). З латинської мови вони перейшли в більшість європейських мов як назви двох видів права – природного та позитивного. позитивного.[7]

У свою чергу позитивне право розглядається у двох значеннях як:

  • об’єктивне право – система загальнообов’язкових норм, дотримання та виконання яких забезпечуються державою. Має ключове значення в регулюванні суспільних відносин, забезпеченні правопорядку на національному та міжнародному рівнях. Слово «об’єктивне» означає, що норми права отримали об’єктивацію у формах (джерелах) права й тому є незалежними від індивідуального інтересу (волі, розсуду) та свідомості суб’єкта права;
  • суб’єктивне право – це міра можливої поведінки суб’єкта суспільних відносин, що передбачені нормами об’єктивного права. Суб’єктивне право інтерпретується як певні юридично визнані можливості (права та свободи) поведінки суб’єкта права з метою задоволення власного інтересу (потреби). Слово «суб’єктивне» означає, що наданими можливостями (правами та свободами) конкретний суб’єкт права на свій розсуд може скористатися або не скористатися, все залежить від його волі (інтересу) та свідомості.

Між об’єктивним і суб’єктивним правом існує тісний взаємозв’язок. Об’єктивне право певною мірою відображає «статику» юридичної форми, а суб’єктивне – «динаміку», оскільки безпосередньо пов’язане з людською поведінкою (діяльністю). Так, мається на увазі об’єктивне право, коли вказується на те, що право щось дозволяє чи забороняє. Про суб’єктивне право йдеться, наприклад, у тому випадку, коли стверджується, що певна людина має право на освіту. Виокремлення права в об’єктивному та суб’єктивному значеннях існує в юридичній науці тривалий період, адже характерне ще римській юриспруденції, а згодом було запозичене більшістю європейських правових систем. Варто підкреслити, що в сучасних умовах призначення об’єктивного права полягає передусім у закріпленні, захисті та забезпеченні суб’єктивного права.

Окрім того, словом «право» можуть позначатися природні права людини, які визнаються в сучасному світі невід’ємними і невідчужуваними від особи. Це насамперед права на життя, гідність, безпеку і недоторканність, свободу пересування, належний рівень матеріального забезпечення та ін. Права людини закріплюються в міжнародних актах і національних конституціях, а на демократичну державу покладається обов’язок їх забезпечувати та захищати.

З огляду на те, що в теорії держави та права об’єктивне право має винятково юридичний (регулятивно-охоронний) зміст, саме це розуміння права стане предметом розгляду в межах цього та наступного питань теми.

Різноманіття підходів до розуміння права зумовлює існування різних його дефініцій, кожна з яких є результатом осмислення певного аспекту права й жодна з них не є перешкодою для можливості існування всіх інших.

««« попередня
»»» наступна