ТЕМА 12. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТА ЙОГО МЕХАНІЗМ
4
У науковій літературі зустрічається також інша класифікація правових методів, згідно якої виокремлюються методи матеріально-правового характеру
та методи процесуального характеру.
Методи матеріально-правового характеру – це сукупність методів правового регулювання, що використовуються для впорядкування суспільних відносин, які складаються в різних сферах життєдіяльності та спрямовуються на досягнення результатів розвитку всього суспільства в цілому і саме тому мають визначальне значення. У свою чергу методи матеріально-правового характеру об’єднуються у відповідні групи: а) методи, які гарантують стійкість і визначеність суспільних відносин. Вони властиві нормам адміністративного, фінансового права, де в якості суб’єктів виступають як окремі громадяни, так і державні органи. До цієї категорії методів відносять метод автономності, плановості, співпорядкування; б) методи регулювання стимулюючих властивостей. Їх безпосереднє призначення полягає в тому, щоб спонукати до вольових вчинків членів суспільства, які б відповідали новим суспільним відносинам. Різновидами цього методу є методи рекомендації і заохочення; в) метод примусового впливу, який виражається в тому, що в нормах права встановлюються заборони щодо певних вчинків із вказівкою на негативні наслідки, які можуть наступити у випадку порушення заборон. До цього виду належить кримінальне покарання, адміністративне, дисциплінарне, майнове стягнення, а також заходи громадського впливу.
Методи процесуального характеру використовуються при застосуванні норм права (правозастосуванні) та у сфері правотворчості. Специфіка методів процесуального характеру полягає в тому, що вони як свій безпосередній об’єкт використовують волю суб’єктів, наділених офіційними повноваженнями створювати і застосовувати норми права в тій чи іншій сфері державної діяльності.
Методи правотворчості використовуються в діяльності органів держави та окремих посадових осіб щодо встановлення норм права. У свою чергу призначення цих методів полягає в тому, щоб встановити визначений стан волі суб’єктів, на яких покладені функції безпосередньої правотворчості. До них відносять метод субординації, делегації, санкціонування. Наприклад, метод субординації виражається у встановленні такого стану волі суб’єктів правотворчості, при якому один з суб’єктів зобов’язується конституційними нормами завжди керуватися у своїй правотворчій діяльності загальними нормативними приписами, що встановлюються іншим суб’єктом – вищестоящим органом.
Правозастосовні методи є більш різноманітними та розрізняються залежно від конкретної організаційно-правової форми діяльності, в якій вони використовуються. Це такі методи як візування, затвердження, погодження.
Важливе значення для регулювання конкретних суспільних відносин мають способи правового регулювання. Переважно до них відносять три способи правового регулювання: дозволи, заборони та зобов’язання, що відповідають регулятивно-статичній і регулятивно-динамічній функції права.
Дозвіл – надання суб’єктові права на здійснення певних діянь. Прикладом здійснення правового регулювання за допомогою дозволу може бути будь-яка правова норма, що надає суб’єктові права на одержання тих або інших благ, наприклад, права на отримання пенсії.
Зобов’язання – юридично закріплена необхідність певної поведінки в тих чи інших умовах, обставинах. Наприклад, покладення обов’язку забезпечення обвинуваченому права на захист, обов’язок своєчасного виконання договірних зобов’язань тощо.
Заборона – юридична необхідність утримуватися від певної поведінки. Прикладом заборони може бути положення норм права про заборону пропаганди війни, національної або расової переваги одних народів над іншими.