Лекційні матеріали

ТЕМА 6. ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ І ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІ РУХИ.
ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ

  • Вступ
  • 1. Сутність, генезис і функції політичних партій
  • 2. Типологія партійних систем та особливості їх функціонування
  • 3. Сутність і види громадських організацій та рухів, їх функції
  • 4. Поняття та види лідерства. Основні концепції політичного лідерства
  • 5. Політичні еліти і системи їх формування
  • Висновки
  • Рекомендована література

    • ВСТУП

    Політична самоорганізація притаманна суспільству з найдавніших часів. Мислителями різних історичних епох детально описано становлення та суперництво різноманітних політичних угруповань у тогочасних суспільствах: демократів та олігархів у давньогрецьких полісах, популярів та оптиматів у Давньому Римі, гвельфів та гібеллінів у середньовічній Італії тощо. Дослідження політичних партій та громадських рухів має надзвичайно важливе значення і у нинішній час. Адже відповідно до статті 1 Конституції України наша держава є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою. Для правової держави, перш за все, характерним є тісний зв’язок із структурами громадянського суспільства, зокрема політичними партіями та громадськими рухами, які беруть безпосередню та найактивнішу роль у формуванні державних структур.

    Необхідно відзначити, що партії, партійні системи, політичні еліти та лідери, які розглядаються в цій лекції, перебувають у взаємному зв’язку. Сучасні партії та партійні системи виникли не одразу, а пройшли певну еволюцію становлення та розвитку. Залежно від політичного режиму в кожній країні формується відповідна партійна система, яка характеризується певним типом. Найбільш поширена типологія партійних систем ґрунтується на кількісному критерії – числі партій, які реально борються за владу або здійснюють на неї вплив. Опрацьовуючи питання теми, потрібно з'ясувати, які критерії є для класифікації громадських організацій. Важливо розуміти, що необхідним елементом функціонування суспільства є активна меншість, яка здійснює в державі владу на основі гегемонії, приймає в рамках політичної системи головні рішення, віддає накази і контролює їх виконання. На основі визначення критеріїв належності до еліти, потрібно сформувати уявлення про механізм формування, основні фактори і передумови виникнення еліт, систему відбору до політичної еліти, яка ґрунтується на таких її характеристиках, як широта соціальної бази, коло особистостей тощо. Очевидно, що політичне лідерство є різновидом соціального лідерства. Тому у лекції розкривається взаємозв’язок між лідерами та політичними елітами, окремо наголошується на ролі політичного лідера для розвитку політичної еліти в державі. Після ознайомлення з темою слід вміти визначати основні риси політичної еліти України та характеризувати специфіку її впливу на політичне та економічне життя держави. При цьому особливу увагу необхідно звернути на протиріччя, які існують між правлячими елітами України, та не сприяють консолідації українського суспільства, стримують його демократизацію та соціально-політичний розвиток. Важливо зрозуміти, яким чином впливають особистості політичних лідерів на взаємодію політичних еліт в Україні.


    1. Сутність, генезис і функції політичних партій

    Політичні партії посідають особливе місце в ряді суб'єктів політичної діяльності, виступаючи посередниками між громадянами і державою. Вони об’єднують найбільш активних представників соціальних груп, що мають схожі ідейно-політичні погляди і прагнуть до державної влади. Партійні системи є механізмом міжпартійної взаємодії, а також партій з державою та іншими складовими частинами політичної системи. Вони надають стабільності цій системі й залежать за своїм характером від історичних і політичних традицій певної країни, особливостей її економічного життя, гостроти соціальних конфліктів тощо.

    На даний час у політичній науці існує багато дефініцій поняття «політична партія», кожна з яких відображає певний етап в дослідженні цього політичного інституту, його місце і роль у політичній системі суспільства. У перекладі з латинської слово "партія" означає "осередок", "частина". У визначенні суті цього слова досі точаться дискусії між різними політологічними школами, й існує багато визначень цього поняття. Це пояснюється складністю самого явища – політична партія, а також різним розумінням призначення та функцій політичної партії.

    Вчені акцентують увагу на тому факті, що партії створюються з метою боротьби за владу або участі в реалізації владних повноважень.

    Економіст і соціолог Й.Шумпетер відзначав: «Партія – це не група людей, що сприяє здійсненню загальнонаціонального інтересу, швидше, це група людей, яка, виходячи із загальних принципів, прагне політичної влади».

    Інший авторитетний вчений К.Джанда пише: «Партії – це особливий політичний інститут суспільства, що спирається на підтримку громадян з метою заміщення урядових посад своїми визнаними представниками».

    Німецький політолог К. фон Бойме наголошує: «Партії – це громадські організації, що конкурують між собою на виборах в ім`я досягнення влади».

    Вихідною установкою всіх дослідників політичних партій було переконання, що партії повинні розглядатись в системі відносин «громадянське суспільство – партія – держава».

    У цілому ж усі названі підходи зводяться до такого визначення партії:

    Політологічні енциклопедичні видання визначають політичну партію як "добровільне та організаційно оформлене об’єднання громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади".

    Перші політичні партії, відомі в історії, виникли в Стародавній Греції. Це були нечисленні та обмежені за складом групи. Політичні партії існували і в середні віки. Справжня історія політичних партій починається з часів Великої французької революції наприкінці XVIII ст.

    У дослідженні історії політичних партій багато дослідників погоджується з М. Вебером і виділяють такі три етапи: партії як аристократичні групи політичної еліти; партії як політичні клуби, що намагаються заохочувати до активної політичної діяльності впливових людей; сучасні масові партії. Першою масовою партією було Ліберальне товариство реєстрації виборців в Англії, засноване 1861 р. У науковій літературі відзначається, що в дійсності всі три етапи пройшли тільки дві англійські партії: лібералів (віги) і консерваторів (торі).

    У США партії починають формуватись у 30-х роках XIX ст. при президенті Джонсоні, у Франції та інших європейських країнах – у період революції 1848 р. В Росії та Україні – у 90-х роках XIX ст.

    У наш час стає все більш очевидною суперечлива сутність політичної партії як явища політичного життя суспільства. У природі всякої партії існує вада, яку виявив і описав німецький соціолог Р. Міхельс (1876–1939 рр.). Будучи створеними як засіб досягнення соціально-групової мети, партії самі невдовзі стають метою самих себе, починають дбати переважно про власний добробут і успіх.

    У структурному плані у партії можна виділити три рівні:

    Справжня політична партія не може бути витвором самого тільки бажання або зусиль навіть дуже здібних і впливових людей. Вона виникає не на ґрунті чистої політики, а на відповідній соціальній базі.

    Зрозуміло, утворення політичних партій зумовлюється низкою факторів. По-перше, різні погляди з приводу політичного устрою суспільства та інших політичних питань. По-друге, незадоволення частини суспільства існуючим становищем і відповідна потреба змінити таке становище викликають необхідність створення політичних партій. По-третє, однією з умов створення політичних партій є причини національного характеру. Тенденції до створення політичних партій на основі національної ідеї існують у багатьох країнах Латинської Америки, Африки, Східної Європи.

    Конкретизувати загальне призначення політичних партій можна через визначення їхніх функцій як основних напрямів впливу партій на політичну систему і суспільство загалом.

    Існують різні підходи щодо визначення функцій політичних партій. Зокрема, представники біхевіористського напрямку (Дж.Брайс) вказують на такі функції партії, як:

    Дж. Сарторі, акцентуючи свою увагу на боротьбі партій за політичну владу, виділив такі функції партій:

    Клаус фон Бойме акцентує увагу на чотирьох функціях:

    Таким чином можна виділити такі основні функції партій:

    Існують й інші функції політичних партій. Саме через функції виявляються сутність, соціальне призначення, роль партій в суспільстві. Критерієм функціональної діяльності правлячої партії виступають політичні, економічні, соціальні результати, досягнуті партією відповідно до цілей, які вона ставила, а також задоволення інтересів тих соціальних верств і груп, які вона представляла. Не випадково, одним із аспектів у науковій методології виступає вимога судити про політичні партії за їхніми справами, а не заявами.

    Ведучи постійну боротьбу з опозицією, політична партія формує економічні й політичні платформи, виробляє стратегію і тактику їх здійснення. Механізм міжпартійної конкуренції не дозволяє політичним партіям жити зі старим багажем і примушує їх оперативно реагувати на зміни, що відбуваються в країні й світі.

    Важлива роль у теорії політичних партій належить питанню про інституціалізацію (правове визначення). Відомо, що багато партій на початку XX ст. діяло нелегально.

    Законодавство кожної країни по-своєму закріплює статус партії. У більшості країн світу за ними закріплено право висувати кандидатів на виборні державні посади.

    Партії мають право вільно поширювати інформацію про свою діяльність, пропагувати свої ідеї. Найбільш великі повноваження мають парламентські партії. Вони мають право утворювати фракції. Фракція (від лат. fraction – розламування, подрібнення) – це група членів тієї чи іншої партії у складі парламенту, яка організовано проводить установки своєї партії. Фракційна діяльність у парламенті країн з багатопартійною системою – це нормальне й корисне явище, що забезпечує відображення та захист інтересів різних соціальних груп і верств населення.

    У деяких країнах (Німеччина, Італія, Швеція) досить поширена практика фінансування діяльності партії із державного бюджету. Чому? Оскільки вважається, що партія, виконуючи конституційні функції, сприяє формуванню здорового суспільства, а тому має право на одержання державних дотацій.

    Характер і набір функцій партій безпосередньо пов'язаний з їх типологією. Політологами пропонуються різні критерії класифікації політичних партій. Марксистський підхід наголошує на класових критеріях і розрізняє: робітничі, буржуазні, селянські партії тощо. За ідеологічними критеріями розрізняють революційні, реформістські, консервативні партії. Щодо питання про владу, партії поділяють на правлячі й опозиційні, або авангардні й парламентські. Парламентські виконують дві головні функції: підготовка виборців до схилення їх на свій бік і контроль за здійсненням парламентського курсу. Авангардні не обмежуються участю у передвиборній боротьбі та представницьких органах влади, а й використовують інші форми політичної діяльності: маніфестації, мітинги, демонстрації, пікети тощо. Проте в сучасних демократичних країнах кожна партія має намір стати парламентською.

    У західній політології широко визнається типологія, яка враховує критерії чисельності й внутрішньої структури партії. Це так звана "бінарна" типологія: партії кадрові й масові. До кадрових належать такі, в яких партійний склад формується навколо групи політичних діячів. Такі партії мають вільне членство і діють, як правило, тільки під час виборів. Кадровими є більшість європейських партій консервативної орієнтації, республіканська і демократична партії США. Масові партії являють собою централізовані організації зі статутним членством, більш дисципліновані, приділяють більше уваги ідеології. Вони існують, головним чином, завдяки членським внескам. Члени партії не тільки сплачують внески, а й беруть участь у справах партії. Це, як правило, ліві партії комуністичної, соціалістичної і соціал-демократичної орієнтацій.

    Дуже поширеним є спосіб класифікації партій за ознакою прогресивності або консервативності їх політичних програм. Це партії ліві, праві й центристські. Така класифікація зліва направо веде свою історію від часу засідань Французької національної асамблеї 1789 р., коли по різні сторони від спікера розташовувались консерватори, які виступали за збереження монархії (праворуч), і радикали, що обстоювали ідеї загальної рівності (ліворуч); помірковані ж займали місця в центрі. Ця традиція збереглася і в наші часи. Проте такий поділ відносний, бо ті партії, що сьогодні є лівими, завтра можуть стати правими, й навпаки.

    Узагалі кожна типологія відносна. Як правило, ліберальні, комуністичні, соціал-демократичні або будь-які партії можуть бути правлячими й опозиційними, легальними й нелегальними, революційними й консервативними, авангардними й парламентськими тощо.

    Розрізняють організаційно оформлені партії, члени яких одержують партійні квитки й сплачують членські внески, й організаційно не оформлені партії, які характеризуються відсутністю офіційного членства. Типовими прикладами перших є комуністичні партії, а других – республіканська і демократична партії США, консервативна партія Великої Британії. Розрізняють ще й партії з прямим і непрямим членством. У першому випадку прийом у члени партії здійснюється в індивідуальному порядку, а у другому та чи інша людина стає членом партії в силу того, що входить у будь-яку організацію, яка пов'язана з цією партією. Так, в лейбористську партію Великої Британії, соціал-демократичні партії Швеції, Норвегії, Ірландії профспілки входять на колективних засадах, тобто члени профспілок є колективними членами цих партій. Для комуністичних партій характерним є виключно пряме членство.

    У міру поступового перетворення держави із засобу панування у механізм узгодження інтересів соціально-економічних, національно-культурних і регіональних груп, що її складають, поступово змінюється й характер політичних партій, які, будучи політичним завершенням піраміди сучасного громадського суспільства, сприяють його всебічному розвитку.


    2. Типологія партійних систем та особливості їх функціонування

    Більшість із запропонованих дослідниками типологій партійних систем носять кількісний характер і їх головним критерієм є кількість партій. Такою є зокрема типологія Дж.Сарторі, який у роботі «Партії та партійні системи» виділяє 7 типів партійних систем, керуючись критерієм руху від владного монізму до все більшого політичного плюралізму і враховуючи при цьому лише великі партії, що мають або «потенціал для коаліції», або «потенціал до шантажу»:

    1. Однопартійні системи (СРСР, Куба), де фактично партія «зростається з державою».
    2. Системи «партії-гегемона» (Китай), де поряд із правлячою партією існують партії-сателіти, що визнають «керівну роль правлячої партії» та реально не впливають на процеси прийняття рішень.
    3. Системи з домінуючою партією (Мексика, Японія до 1993 р.), де упродовж років, незважаючи на наявність основних демократичних процедур і багатьох партій, одна партія регулярно перемагає на виборах і домінує у владних структурах.
    4. Системи «простого плюралізму» (двопартійна система – США, Велика Британія), де дві основні партії змінюють одна одну у владі, позбавляючи будь-яких шансів на перемогу «третю силу».
    5. Системи «помірного плюралізму», де нормальна кількість партій – три або чотири (Бельгія, ФРН, Швеція та ін.).
    6. Системи «крайнього плюралізму» (більше п’яти партій – Італія, Фінляндія та ін.), де ускладнено формування стійких партійних коаліцій та можлива поляризація партійного спектру.
    7. Атомізовані системи (більше 8 партій), де відбувається розподіл і дисперсія ролей (Малайзія).

    У типології американського соціолога П.Ордешука вводиться інший критерій – наявність (або відсутність) однієї, двох чи більше домінуючих на політичному просторі партій (так званих «партій більшості»), в результаті мова також іде про три типи партійних систем:

    1) двохполюсна система (США, Велика Британія);

    2) однополюсна система (Японія, Мексика);

    3) багатополюсна система (Нідерланди, Бельгія та ін.)

    Демократичним країнам притаманна багатопартійна система. Проте в деяких країнах в умовах багатопартійності вирішальну роль у формуванні органів влади й здійсненні їх політики відіграє одна-дві досить впливові політичні партії. У політології така багатопартійна система іменується партійною системою з укладом домінації.

    Для тоталітарних, авторитарних політичних режимів характерною є однопартійна система. Вона існувала у ХХ ст. в 20–40-х роках в Італії, 30–40-х – в Німеччині, 20–80-х –у Радянському Союзі. Сьогодні така система ще продовжує діяти на Кубі, в Північній Кореї, Індонезії, а також в деяких країнах Африки.

    Основна вада однопартійної системи полягає в тому, що правляча партія використовує своє монопольне становище в системі влади, самоізолюється від критики і конструктивних пропозицій, тим самим позбавляє себе припливу нових ідей, що врешті-решт призводить до догматизму і прирікає партію на втрату політичного впливу.

    Політична практика свідчить, що в сучасних умовах існує стабільна тенденція до зменшення кількості політичних партій у державах з політичною й економічною стабільністю. А якою має бути оптимальна кількість партій в суспільстві? А. Лінкольн на це запитання відповів так: дві з половиною партії. Одна – при владі, друга в опозиції і третя, що тільки народжується.

    В утвердженні тієї чи іншої партійної системи велику роль відіграє тип політичного режиму. Так, у США і деяких інших країнах влада і вплив інституту президентства мають величезне значення, і ніяка партія не може досягнути своєї стратегічної мети, якщо не матиме контролю над президентською владою. Такий контроль, безумовно, потребує підтримки більшості виборців. Коаліційного президента не існує. На виборах партія здобуває все або нічого. Тому намагання завоювати посаду президента й об'єднує республіканців і демократів в єдині партії.

    Політична історія XX ст. свідчить, що багатопартійність (якщо вона не декоративна) створює сприятливі умови для демократизації суспільства.

    Рух до політичного плюралізму та багатопартійності в Україні, в якій, як у всьому колишньому СРСР, була однопартійна система, розпочався у другій половині 80-х років XX ст. В період боротьби за незалежність на арену політичного життя в Україні вийшло багато різноманітних партій. Тому партійно-політична палітра сьогодення строката й мінлива.

    За роки незалежності багато політичних партій і рухів в Україні реорганізовувались, змінювали свої назви та цілі діяльності або припиняли свою діяльність.

    Колишня Партія регіонів, втративши значну частину свого політичного впливу, до кінця 2014 року припинила свою діяльність, але в тому ж році зробила частковий ребрендинг, змінивши назву на «Опозиційний блок» та зареєструвавши її як офіційно нову політичну партію. Прийнятий 9 квітня 2015 р. Верховною Радою України Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» фактично заборонив діяльність комуністичної партії в Україні.

    На теперішній час в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських організацій Міністерством юстиції України зареєстровано 353 політичні партії.

    Вважається, що сьогодні вже неможливо користуватися лише лінійним виміром при намаганні класифікації політичних партій в Україні. Дихотомія "праві – ліві" не може спрацьовувати в умовах, коли в Україні досягнуто консенсусу з основних принципових питань суспільного буття, коли має місце порозуміння з найважливіших для всього соціуму політичних питань.

    Зі зростанням політичної культури багатопартійність в Україні має шанс трансформуватися в ту систему, яку завбачав А. Лінкольн і яка існує сьогодні в деяких цивілізованих країнах.

    Можна стверджувати, що в цьому світі політичні партії створюються для боротьби за владу, для реалізації своїх передвиборних програм і їх роль в політичних системах різних країн світу значна. Вони висловлюють потреби, інтереси, цілі певних соціальних груп і верств населення. Партії беруть активну участь у формуванні й функціонуванні механізму політичної влади. Політичний процес у нашій країні свідчить про те, що партії залишаються реальністю сучасності, їх потенціал ще не вичерпано, й ще багато десятиріч вони виступатимуть головним об'єктом політики.

    Також багатогранне значення мають суспільно-політичні об'єднання. Вони відіграють суттєву роль у структуруванні політичних систем. На їх ґрунті можуть виникати нові політичні партії. "Непартійна сфера" також формує й поповнює правлячу еліту, створює систему тиску на державні інститути влади. Об'єднання виступають як інституціолізовані канали залучення людей до політики, тим самим впливаючи на формування політичної культури в суспільстві.


    3. Сутність і види громадських організацій та рухів, їх функції

    Існування та функціонування різноманітних об’єднань громадян і рухів є невід’ємною складовою будь-якого демократичного суспільства, що зумовлено потребою людей у колективному вирішенні соціально-політичних проблем. Виходячи зі специфіки діяльності громадських організацій і рухів, слід розглядати їх диференційовано.

    Партії виростають із громадських рухів і організацій. Громадські рухи й організації утворюють те соціальне середовище, в якому діють політичні партії. Вони доповнюють дії партій або перешкоджають поширенню їх впливу на суспільство, створюють підґрунтя для перебудови існуючих партій або появи нових, таких як: "Солідарність" – у Польщі, Народний Рух початку 1990-х років – в Україні, Національний фронт – у Чехословаччині тощо.

    Поняття громадського руху було введено до наукового звороту пруським громадським мислителем та державним діячем Лоренцом фон Штайном у середині 40-х років ХІХ ст. для позначення устремлінь пролетаріату до соціальної (а не лише політичної) революції. Л. фон Штайн поєднав аналіз рухів з ідеєю соціальних реформ за ініціативою держави з тим, щоб інтегрувати у систему дестабілізуючі елементи робітничого руху.

    Початок академічним дослідженням рухів поклали представники школи психології мас. Проте для пояснення появи рухів використовувались ірраціональні категорії та гіпотези (наприклад «душа мас»). Пізніше дослідження громадських рухів набуло більш чітко вираженого соціологічного характеру.

    Одним із перших соціологічних досліджень громадських рухів стали праці американських вчених, які належать до Чиказької школи (Р.Парк, Е.Берджес, Г.Блумер). Вони запропонували теорію колективної поведінки як парадигму дослідження громадських рухів.

    Громадський рух згідно Г.Блумера являє собою колективну спробу змінити соціальний устрій. Пізніше Р.Терне та Л.Кіліан дали більш розгорнуте визначення: «Громадський рух являє собою більш колективне утворення, що діє протягом достатньо тривалого часу, метою якого є сприяння або спротив соціальним змінам в суспільстві чи групі, частиною якого він є».

    Громадська організація – це добровільне об'єднання людей, яке має внутрішню структуру знизу доверху, фіксоване членство.

    Громадський рух – це теж добровільне формування громадян, яке виникає внаслідок вільного їх бажання на основі спільності інтересів і не має фіксованого членства.

    Різниця між організацією і рухом відносна. Кожна масова організація функціонує як громадський рух. Наприклад, профспілковий, жіночий, молодіжний тощо.

    Громадські рухи також мають масовий характер. Вони створюються з певною метою, внаслідок вільного бажання громадян на основі спільності інтересів і не мають фіксованого членства. Однак, на відміну від громадських організацій, громадські рухи - це структурно неоформлені масові об’єднання громадян і організації різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи організації.

    Основними різновидами громадських рухів є: політичні рухи, масові демократичні, антифашистські, соціальні. Одні із названих рухів висувають у своїй діяльності порівняно вузькі завдання, інші порушують питання загальнонаціонального і загальнолюдського характеру.

    Характерною особливістю сучасних масових громадських рухів і організацій є те, що вони, як правило, пов'язані безпосередньо з політикою або побічно впливають на якість діяльності політичних інститутів.

    Дослідники масових демократичних рухів і громадських організацій виділяють такі причини їх виникнення:

    Одним із основних сучасних підходів західних дослідників до теоретичного аналізу громадських рухів є теорія соціальної дії. Наукові передумови теорії були закладені ще в 50-ті роки ХХ століття історичними соціологами. В процесі дослідження історії політичного протесту в Європі вони дійшли висновку, що бунти та повстання є не лише ірраціональна форма стихійного протесту, але і раціональна форма дії соціальних груп в умовах неефективності функціонування застарілих політичних інститутів, котра нерідко закінчувалась укладанням угоди з урядом та створенням нових інститутів.

    Громадські рухи в сучасному демократичному суспільстві не є якоюсь аномалією, проявом ірраціонального, нетипового, а являють собою невід’ємну частину громадсько-політичного життя, ще один фактор соціальних змін, такий самий, як і наприклад політичні партії, відрізняючись від них лише формою існування, організаційною структурою, способами та методами дій.

    Діяльність громадських організацій і рухів, на відміну від державних інститутів, характеризується тим, що ці організації та рухи не мають жодних владних повноважень. Вони відрізняються і від політичних партій, бо не мають на меті оволодіти державною владою, хоча їхня діяльність за певних умов може набирати політичного характеру. Крім того, час існування суспільно-політичних рухів коротший, ніж політичних партій як усталених організацій. Тому їх діяльність більш динамічна, спресована в часі.

    Критерії відмінностей рухів і партій:

    1. Ідеологічний: якщо партію можна визначити як певну ідеологічну спільність, прив’язану до відповідної політичної ідеології, то для громадсько-політичних рухів подібна ідентифікація не обов’язкова.
    2. Мета або спрямованість: якщо програми політичних партій є багатоцільовим відображенням соціально-політичних доктрин, то рухи зорієнтовані на досягнення окремої, чітко окресленої конкретної мети, що за певних умов може трансформуватися у загальнолюдську.
    3. Ставлення до влади: громадсько-політичні рухи не ставлять собі за мету завоювати державну владу, що є характерним для політичних партій. На відміну від останніх, рухи ніякими своїми структурами не входять до державних інститутів, будучи, однак, частиною політичної системи суспільства.
    4. Організація: на відміну від партій, рухи не мають тривких тривалих організаційних структур. Рухи можуть об’єднувати людей різної партійної належності для досягнення певних політичних цілей.

    Таким чином, громадські рухи і організації можна класифікувати як масові добровільні об’єднання, що виникають у результаті волевиявлення громадян на основі їхніх спільних інтересів. Вони намагаються змінити існуючі умови чи закріпити їх шляхом впливу на владні структури.

    У демократичному суспільстві держава не втручається в їхню діяльність, хоча і регулює її згідно з чинним законодавством. Головні засади діяльності суспільних об’єднань - це поєднання особистих і спільних інтересів, самоврядування, рівність усіх членів, законність і гласність.

    Конституції демократичних держав гарантують свободу створення громадських об’єднань, діяльність яких має ґрунтуватися на демократичних засадах, відповідати вимогам відкритості й гласності. У більшості країн світу громадські об’єднання для здійснення своїх цілей і завдань, передбачених статутами, користуються правами:

    Держава створює рівні можливості для діяльності усіх громадських об’єднань. Не підлягають легалізації тільки ті з них, метою яких є зміна конституційного ладу шляхом насильства, пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму, створення незаконних воєнізованих формувань.

    Польський політолог Є. Вятр виділяє чотири стадії, які проходить громадське формування у своєму розвитку. На першій створюються передумови виникнення суспільного об'єднання й утворюється ініціативна група. Друга включає формування програмних документів, які віддзеркалюють об'єднані індивідуальні прагнення. Третя – це перевірка життєздатності громадського об'єднання, його .відповідності потребам людей. Четверта – це затухання діяльності, коли завдання виконано або життя довело неможливість реалізації цілей.

    Таким чином, громадські організації і рухи – це суспільні сили, які намагаються змінити існуючі умови чи закріпити їх шляхом впливу на владні структури.

    Суспільно-політичний рух і організації, залежно від їх зв'язку з політичною системою, можуть бути інституціональними (формальними) й не інституціональними (неформальними). Перші, якщо можна так сказати, визнані політичною системою як її складова частина і функціонують за комплексом формальних правил. Другі діють поза системою, за правилами, що не прописані нею.

    Масові громадські організації і рухи та велика кількість дрібних організацій і груп діють на різних рівнях: міжнародному, релігійному, в межах політичної системи тієї чи іншої країни, на місцевому рівні. Організації розрізняються за професійними ознаками (об'єднання письменників, юристів, акторів тощо). Але найбільш поширеною є класифікація за цілями й напрямами діяльності, на підставі якої можна виділити:

    Складний соціально-політичний характер громадсько-політичних організацій і рухів у західній політології нерідко означають терміном "латентні (приховані) політичні сили", які можуть у разі необхідності трансформуватися в активні політичні сили. Серед сучасних рухів є достатньо політизовані — екологічні, антивоєнні та ін.

    При цьому слід зауважити, що існують форми об´єднань, в яких поєднуються ознаки громадських організацій і рухів. Це так звані фронти, наприклад, Народний фронт, Фронт національного порятунку, Патріотичний фронт тощо.

    Діяльність громадсько-політичних організацій і рухів характеризується тим, що вони не мають ніяких владних повноважень і не мають на меті оволодіти державною владою, хоч їхня діяльність за певних умов може набирати політичного характеру. Виходячи з цього, громадсько-політичні організації і рухи можна класифікувати за такими показниками:

    Американський учений Е. Гідденс запропонував свою класифікацію громадсько-політичних рухів. На його думку, в системі рухів можна виділити чотири типи їх: трансформаційні (рухи, які налаштовані на радикальні зміни в суспільстві); реформаційні (пов´язані з певними перетвореннями лише деяких сторін суспільства); порятунку (звільнення людей від шляхів, які розцінюються як гріховні); альтернативні (спрямовані на досягнення часткових індивідуальних змін).

    Широке розмаїття цілей і завдань, що їх ставлять перед собою громадсько-політичні організації й рухи, визначає і багатоваріантність їхньої функціональної спрямованості в політичній системі суспільства. Одні з них забезпечують захист інтересів своїх членів, захищають їх від тиску державних структур і допомагають їм вирішувати назрілі проблеми через свої власні структури, інші ж спрямовують свої зусилля на підтримання влади або перебувають в опозиції до неї, створюють передумови для ширшого залучення людей до формування державної політики і т. ін. І в цьому контексті громадсько-політичні рухи виступають посутнім чинником долання авторитарних і тоталітарних режимів або ж відіграють роль громадсько-політичних стабілізаторів у суспільстві. Усі існуючі в суспільстві об´єднання виконують і функції зв´язку з іншими політичними інститутами та організаціями. Спільною для всіх громадсько-політичних об´єднань можна вважати функцію впливу та відповідного тиску на органи влади. Істотним є й значення рухів у формуванні й поповнюванні правлячої еліти, зокрема, за рахунок контреліти, представленої провідниками опозиційних урядові громадсько-політичних рухів.

    Громадсько-політичні організації і рухи в сучасній Україні можна класифікувати так.

    1. За спонукальними мотивами виникнення:

    2. Залежно від визначених цілей:

    3. За характером діяльності:

    4. За масштабами діяльності:

    Найбільш поширеними різновидами громадських організацій у сучасному світі є: профспілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні, наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки, фонди, асоціації.

    Найбільш масовою громадською організацією є профспілки. Діяльність профспілок регулюється спеціальним законодавством. Вони мають свої міжнародні організації, наприклад, Всесвітня федерація профспілок (ВФП). Нині профспілки активно заявляють про себе твердою позицією в захисті трудових і соціально-економічних прав й інтересів своїх членів. Велика кількість страйків, що суттєво впливають на політичний процес у суспільстві, тому доказ.

    Спектр суспільно-політичних організацій достатньо різноманітний – це спілки молоді, ветеранів війни, комітет солдатських матерів, спілки жінок тощо. Вони рішуче включаються у політичне життя, організовують свої друковані видання, збори, мітинги.

    Хоч би якими різноманітними не були суспільні організації і рухи, вони виконують дві головні функції:

    Таким чином, політична функція суспільних організацій і рухів полягає не в боротьбі за владу, а у справлянні тиску на неї, щоб реалізувати інтереси своїх учасників.

    В цілому, на основі законодавчо визначених прав і обмежень громадські об’єднання виконують наступні функції:

    Виховна функція. Направлена на формування в громадян моральної, політичної, управлінської, правової культури, творчого підходу, професіоналізму.

    Опозиційна функція. Її роль полягає в запобіганні надмірній централізації влади, сприянні прогресивному розвитку громадянського суспільства. Для досягнення цього громадські організації вдаються до різних заходів: висування альтернативних програм, апеляції до громадської думки, контролю тощо.

    Захисна функція. Вона спрямована на захист інтересів, потреб членів організації через вимоги, заяви до державних органів, уряду, а також законодавчу ініціативу, контроль за виконанням своїх рішень і угод з державними установами. Радикальними методами тиску на адміністративні органи і захист інтересів людей є страйки, маніфестації, мітинги, ультиматуми, пікетування.

    Кадрова функція. Полягає в підготовці кваліфікованих кадрів для державних і громадських органів, установ, організацій.

    Інтегративна функція. Спрямована на об’єднання, консолідацію мас.

    Комунікативна функція – інформаційне забезпечення, розширення спілкування, підвищення ролі громадської думки, підтримка нею певних починань, організацій.

    Контролююча функція – здійснення громадського контролю над державними установами, з метою зменшення бюрократизації суспільного життя, впливу на державну політику і розвиток суспільства загалом.

    Відповідно суспільно-політичними організаціями можна вважати тільки ті із численних об'єднань і груп за інтересами, які справляють тиск на центри влади. У західній політології їх так і називають групами тиску або групами інтересів.

    Політологи виділяють три основні ознаки групи тиску.

    Типовими засобами тиску суспільних об'єднань на органи влади є:

    У багатьох країнах широко практикується така форма тиску на законодавців, як лобізм (англ. lobby кулуари). Лобізм виник як специфічний інститут політичної системи США для впливу конкретних приватних та громадських організацій на процес ухвали рішень органами влади з питань внутрішньої і зовнішньої політики. Політична практика американського лобізму активно поширюється в інших країнах, у тому числі й в Україні.

    Хто ж займається лобіюванням? Найбільш придатними на роль лобістів вважаються колишні чиновники законодавчих і виконавчих органів влади, які підтримують зв'язки зі своїми колишніми колегами, а також досвідчені адвокати, які близько знайомі із закулісним життям законодавчих та урядових установ. Послуги лобістів високо оплачуються. Діапазон засобів, які вони використовують для досягнення своїх цілей, величезний. Виділимо групи засобів лобістів:

    Для багатьох лобізм є синонімом корупції і, як бачимо, не без підстав. Проте лобізм – це не тільки підкуп, шантаж, а й найвагоміший метод стратегічного розв'язання політичних, економічних, регіональних проблем, оскільки на нього працюють високопрофесійні експерти, котрі пропонують і втілюють соціально-конструктивні ідеї.

    Як вже підкреслювалось, лобізм набув у деяких країнах світу статусу соціальної інституції, став організаційною установою. Його діяльність здобула легітимність й легальність. У США 1946 р. був прийнятий федеральний закон про регулювання лобізму. Згідно з ним, особи та організації, які є лобістами, зобов'язані офіційно зареєструватися й надавати відомості про те, на кого вони працюють.

    Групи тиску можуть бути офіційно зареєстровані, як у США, або діяти нелегально. Характерним прикладом кримінальної групи тиску є мафія. Становлення конституційних і цивілізованих форм впливу груп тиску на органи державної влади та їх участь у політичному процесі є однією з найважливіших умов демократизації суспільства, його нормального і стабільного розвитку.

    Однією з причин піднесення ролі громадських рухів у політичній системі суспільства є неспроможність традиційних інститутів держави розв´язувати назрілі завдання. На основі назрілих завдань і визначається мета створюваних громадсько-політичних рухів. При цьому мета може відображати інтереси тільки окремих прошарків населення, може бути загальнонаціональною, а за певних умов може трансформуватися в загальнолюдську.
    Функціональне значення суспільно-політичних рухів багатогранне, і їхня роль у структуруванні політичної системи в різних державах неоднакова. У державах з демократичними режимами громадсько-політичні рухи є необхідним компонентом політичної системи. У таких країнах вони виступають своєрідним індикатором незадоволення суспільних потреб, яке адресується державним інститутам, і домагаються розв´язати проблеми, що виникли. У демократичних державах громадсько-політичні рухи виступають важливим інституційованим каналом залучення людей до політики, формування правлячої еліти, а іноді й розроблення державної політики і навіть втілення в життя.

    В авторитарних і тоталітарних державах громадсько-політичні рухи переважно виступають чинниками соціальної і політичної дестабілізації правлячих режимів. Тому в таких державах вони є посутнім чинником усунення правлячих верхів від влади і передання її демократично обраним представникам народу. Щодо ролі громадсько-політичних рухів у такому передаванні влади існують різні погляди. Є. Вятр, наприклад, вважає, що за умов правління авторитарного режиму передавання влади в руки демократично обраним представникам народу може відбуватися за трьома формами. Перша — реформа згори. Така реформа може здійснитися за умов, коли автократичні правителі за власною волею, а не під тиском масових рухів, вирішують змінити існуючу систему, і в них вистачає мудрості й волі втілити програму демократичних перетворень. Друга форма — "абдикація" (відмова від влади, посади або сану); третя — поступові реформи, узгоджені між можновладцями й опозицією.

    У державах з тоталітарною формою правління роль громадсько-політичних рухів ще вагоміша, оскільки в таких державах здебільшого немає політичних партій. Масові рухи у них покликані стати загальнонаціональною силою, на яку можна було б опертися всім опозиційним режимові силам у державі.

    Подібного роду масові громадсько-політичні рухи функціонували в усіх країнах напередодні повалення тоталітарних режимів — в Іспанії, Греції, Португалії. Не стало винятком і падіння тоталітарних комуністичних режимів у країнах "реального соціалізму" — Чехословаччині (Громадянський форум), Болгарії (Союз демократичних сил), Румунії (Фронт національного порятунку), Польщі ("Солідарність"), Литві ("Саюдіс"), Україні (Народний Рух). Напередодні розпаду Радянського Союзу в усіх його колишніх республіках функціонували народні фронти. Своєрідною реакцією радянських партійних і державних органів на створення їх була організація інтерфронтів та інших різного роду рухів, які, за своїм громадсько-політичним спрямуванням, були досить різними — від демократичного до великодержавницького. Таке розмаїття стало відображенням тих суперечностей, що існували в тогочасних суспільствах, свідченням відсутності політичної структурованості їх, справжньої багатопартійності. Поява різноманітних за своєю спрямованістю рухів стала свідченням глибокої політичної кризи комуністичної системи, великої незадоволеності народу існуючим станом речей.

    В Україні серед численних рухів найбільший політичний вплив на процес державного відродження справив Народний Рух, який виник як суспільний потяг до перебудови тогочасного суспільства.

    Проте в міру того як виявлялися утопізм "оновлення", "перебудови", нездатність колишньої КПРС на дійсно радикальні реформи, Народний Рух України набував іншого, радикальнішого спрямування — боротьби за національно-державне відродження. Саме тому він зміг згуртувати широкі верстви населення на боротьбу за подолання тоталітаризму і побудову національної державності. Рух виник як суспільно-політична організація відкритого типу — доступна для всіх, незалежно від соціального і професійного стану, партійної, конфесійної й етнічної належності. Він був своєрідним відображенням реальної політичної, соціальної і духовної різнобарвності та суперечливості життя тогочасної України. Демократизм Руху, його фундаторів виявився в тому, що вірність національній ідеї органічно поєднувалася з проголошенням рівності всіх націй і етнічних груп на теренах України. Програма Руху рішуче відмежовувалася від орієнтації на асиміляцію національних меншин. Намагання вести виважену національну політику з урахуванням інтересів інших національностей було вирішальним чинником, який запобіг виникненню інтерфронтів в Україні.

    Визначною ознакою нинішнього періоду є те, що Народний Рух України як громадсько-політичний рух, так само, як і такого роду рухи в інших країнах "соціалістичного табору", свій потенціал уже вичерпав, по суті втратив здатність впливати на політичні процеси.

    Це є ще одним підтвердженням того, що життєздатність того чи іншого громадсько-політичного руху визначає як його організація, так і внутрішня та зовнішня ресурсозабезпеченість.

    Таким чином, суспільно-політичні організації і рухи в демократичних країнах є невід'ємним компонентом політичного життя. Вони доповнюють раціональний плюралізм, посилюють ефективність багатопартійності, конкуренцію в середовищі різних політичних сил. Політичні партії, уряд, законодавці не можуть без належної уваги ставитись до суспільно-політичних організацій й повинні постійно шукати шляхи взаємодії та діалогу з ними. Але особливістю громадських організацій є те, що вони не ставлять собі на меті завоювати державну владу; що є характерним для політичних партій. Вони створюють системи груп тиску, під впливом яких формується державна політика.


    4. Поняття та види лідерства. Основні концепції політичного лідерства

    Спроби осмислення багатогранності проблеми лідерства сягають давнини й впродовж сторіч не припиняються. Історія дослідження політичного лідерства – це приклад різноманітності підходів і відсутності загальноприйнятої базової теорії. Здавна сформувалися традиції в підходах до її розуміння, які мають два напрями. Перший цікавиться переважно моральнісно-етичним змістом терміна, другий відзначається певною прагматизацією й визнає за особистістю право приймати рішення, її здатність до згуртованості людей для досягнення поставлених цілей тощо.

    Політику, її завдання і цілі розрізняють на різних рівнях політичної діяльності, тому існують і різні лідери. У малій групі (це може бути еліта верхніх рівнів влади або іншого керівництва) роль лідера містить у собі здатність згуртувати людей та скерувати їхню діяльність. Від лідера вимагається тісне особисте спілкування з близьким оточенням. При цьому виявляються і відіграють організаторську роль його особисті якості: вміння володіти ситуацією, приймати рішення, брати на себе відповідальність, робити правильний політичний вибір. Водночас лідер повинен вміти задовольняти інтереси групи, не виходячи за межі права і громадянських норм.

    Іншим є лідерство на рівні "великої політики", управління країною, політичними рухами. Від лідера такого масштабу вимагається об'єднання інтересів широкої суспільної бази влади. Тут мають значення не стільки особисті якості лідера, скільки його вміння формувати загальні політичні вимоги, виявляти високі критичні й конструктивні якості, спілкуватися з більш широким колом людей, переконувати їх, бути виразником їхніх інтересів. Тільки тоді лідер може стати символом руху, партії, суспільства.

    Обов'язкова умова лідерства – володіння владою в конкретних формальних чи неформальних організаціях різних рівнів і масштабу – від держави й навіть групи держав до урядових установ, суспільних груп, рухів, партій. Формалізована влада лідера закріплюється законом. Але щоразу лідер має виявляти соціальну і психологічну логіку, емоційну опору в суспільстві або колективах людей, які за ним йдуть.

    Таким чином, на всіх рівнях політики лідерство реально при визначених умовах. Лідер повинен не тільки вести за собою людей, а й мати для цього відповідні якості.

    Політичний лідер – це особа, інтеграційні, новаторські, критично зорієнтовані здібності якої спрямовано на створення і реалізацію програми (концепції) розв'язання соціальних проблем і завдань суспільного розвитку.

    Його рушійний засіб – моральний вплив, апеляція до громадсь­кої думки. Функції політичного лідера відображено у такому:

    Розумінню проблеми політичного лідерства сприяє знання основних підходів до класифікації цього поняття. У науковій літературі існує багато класифікацій, які базуються на різних критеріях.

    У політології, починаючи з М. Вебера, політичне лідерство поділяли на три типи: традиційне, легальне й харизматичне, залежно від того, на чому базувались претензії лідерів на владу (авторитет).

    Традиційні лідери (вожді) спираються на вікові традиції, що не викликають ніяких сумнівів.

    Легальні лідери мають здобувати владу законним шляхом.

    Харизматичні лідери (харизма – сприйняття лідера як напівбога, пророка, великого месію) спираються не на силу традицій або закону, а на незвичайні особисті якості. Ці якості не мають чітко вираженого фіксованого змісту, але вони достатні для того, щоб у харизматичного лідера були послідовники, які бажають забезпечити його політичною владою.

    Якщо взяти за критерій психологічні особливості поведінки лідерів, то при цьому розрізняють:

    Американська дослідниця М. Херманн аналізує зміст функцій політичного лідерства через такі образи людей:

    Якщо взяти за критерій стиль діяльності лідера, то можна виділити: авторитарний стиль, для якого характерні жорстокість мислення лідера, ігнорування інформації й аргументів, одноособовий вибір напрямів і цілей діяльності. Демократичний стиль відзначають гнучкість мислення, схильність до отримання максимально повної інформації, лідер бере участь в обговоренні проблем нарівні з усіма; цілі й напрями діяльності обираються згідно з позицією, яка перемагає.

    Розгляньмо типи лідерів, критерієм класифікації яких є зміст і суспільна цінність їхньої політичної діяльності.

    Популістський тип відзначається прагненням "показності" при виконанні ролі виразника інтересів своїх прихильників. Для досягнення влади він заграє з народом, проголошуючи пріоритет волі народу над політичними рішеннями, виявляючи недовіру політикам. Популісти багато обіцяють, намагаються сподобатися масам, але в їх діяльності бракує знання реальності, багато амбіціозності, мало прозорливості. Це, по суті, диктаторський стиль лідера, завуальований іноді доброзичливими патерналістськими мотивами. Професійний тип лідера дослідники оцінюють найбільш високо. Це лідер, згідно з термінологією американського дослідника Д. Белла, технотронного, або постіндустріального, суспільства. Він – глобальний стратег, має комп'ютерну грамотність й іноді використовує харизматичні якості для того, щоб привабливо викласти свої ідеї й плани, переконати громадян в їх перевагах, залучити до їх здійснення.

    Таким чином, стосовно поширеної в сучасній науці концепції політичного лідерства поведінка лідера є результат взаємодії двох складових: його дій, що виявляються в якостях особистості, й об'єктивних обставин. Значення об'єктивних обставин визначається трьома факторами:

    Проте потрібно мати на увазі, що лідер завжди чимось унікальний, а саме політичний ринок визначає "вартість" тих чи інших політичних лідерів і самої інституції лідерства.

    У світовій політичній і теоретичній практиці відомо щонайменше два пріоритетні підходи до політичного лідерства. Перший – це орієнтація на лідера як на людину-програму, коли основну увагу приділяють певним теоретичним, ціннісним, ідейним міркуванням, викладеним у програмі лідерів. Цей пріоритет є специфічною західноєвропейською конструкцією, коріння якої сягають Великої французької революції. Другий підхід пов'язано з давніми історичними традиціями персональної оцінки політичних лідерів.

    Розгляньмо деякі західні концепції лідерів. Однією з популярних упродовж тривалого часу залишається "теорія рис". Вона виникла під впливом досліджень англійського психолога й антрополога Ф. Гальтона, котрий пов'язував цей феномен зі спадковістю. У рамках цього напряму було здійснено дослідження царських династій різних націй, аналіз шлюбів між правителями тощо. Основною ідеєю такого підходу була впевненість у тому, що коли лідеру притаманні якості, які передаються спадково і відрізняють його від інших, то ці якості можна виділити. Проте скласти перелік таких рис тоді не вдалося. 1940 року американський психолог К. Берд склав список із 79 рис, які визначалися дослідниками як "лідерські". Серед них були такі: ініціативність, почуття гумору, ентузіазм, упевненість у собі тощо. Але ні одна з них не посіла чільного місця у переліках: 65 % зазначених рис було згадано тільки один раз, 16–20 % – двічі, 4–5 % – тричі й лише 5 % рис – чотири рази. Цей факт дав можливість американському психологу Ю. Дженнінгсу пояснити суб'єктивізм цих теорій рис, які, на його думку, значною мірою відображали риси самих дослідників, ніж риси лідера. Незалежно від ставлення до теорії рис та її наукової цінності, люди продовжують вважати, що політичний лідер повинен мати деякі головні риси: чесність, моральні якості, продуктивність ідей, здатність усувати конфлікти, високий рівень інтелекту тощо. У такому контексті закономірним є запитання: чому лідерами в реальному житті стають не найяскравіші індивідуальності? Певною мірою відповіддю на нього є розуміння головних положень ситуативної концепції лідерства.

    За ситуативною теорією лідерства (В. Ділл, Г. Хиптон, А. Голднер та ін.), лідер є функцією певної ситуації (місця, часу, обставин), тому його вибір має визначатися конкретними ситуаціями, що виникають у "піраміді влади". Ці обставини можуть бути сприятливими, нейтральними, несприятливими, такими, що збігаються з програмами лідера, або такими, що заперечують їх. Теоретики ситуативного підходу саме дією ситуативної концепції пояснюють таке явище, як культ особи.

    Ситуативна теорія не заперечує знання індивідуальних рис особистості, проте обстоюють позицію відносності значення для лідера персональних характеристик. Це вельми співзвучне вислову Ліона Фейхтвангера, що влада навіть пустопорожню людину наповнює змістом. І історія знає такі приклади. Навіть перебуваючи у напівсвідомому стані, деякі люди (Л. Брежнєв, К. Черненко) об'єктивно виконували роль політичного лідера, були символом держави. Для того щоб зняти можливі заперечення, що ситуативна теорія розглядає особистість лідера як маріонетку, американський вчений Е. Хартлі запропонував модифікацію цієї теорії. Він припустив, що, по-перше, коли людина стає лідером в одній ситуації, не виключно, що стане ним і в іншій; по-друге, в результаті стереотипного мислення лідери в одній ситуації розглядаються групою як "лідери взагалі"; по-третє, ставши лідером в конкретній ситуації, людина набуває авторитету, який сприяє її обранню наступного разу; по-четверте, лідером частіше обирають людину, яка має мотивацію до досягнення влади.

    Проте така думка не усунула однобічності ситуативної теорії і тому породила третій, більш-менш компромісний варіант – особистісно-ситуативну теорію. 1952 року Г. Герт і С. Мілз виділили чотири фактори, які потрібно враховувати, розглядаючи феномен лідерства:

    Таким чином, лідерство стало розглядатися як відносини між людьми, а не як характеристика окремого індивіда.

    Феномен лідерства також пояснює теорія послідовників (Ф. Стенфорд, Д. Рісмен, К. Шатл та ін.). Вона тлумачить лідерство як особливий тип взаємин між керівником і послідовниками (виборцями, активними прихильниками лідера, тими, хто справляє на нього вплив). Лідер і його послідовники утворюють єдину систему. Позиція лідера до своїх послідовників залежить від ступеня концентрації ним влади, рівня культури його і суспільства, політичного режиму, в рамках якого реалізується його володарство. Поясненню природи політичного лідерства допомагає і психологічна теорія, яка відштовхується від психоаналізу З. Фрейда. В основі психоаналізу З. Фрейда є теорія фрустрації, що означає стан збудження людини, якщо вона усвідомлює, що є перешкоди до реалізації її інтересів. Теорія фрустрації пояснює як сексуальні мотиви (лібідо) трансформуються в інші, в тому числі й політичні мотиви і бажання. Послідовники З. Фрейда (Е. Фромм, Т. Адорно та ін.) стверджують, що психіка людини має бути в основі суспільного життя, а людина, за природою індивідуальна, власна, одержима волею до влади. Деякі дослідники вважають лідерство визначеним видом марення як слідство неврозу. Вони виявили тип особистості, схильний до авторитаризму. Влада над іншими надає такій людині сексуальну насолоду, тобто вона є своєрідною формою садизму. Така особистість ірраціональна, містифікована, керується емоціями, не терпить рівності. Дійсно, історія свідчить, що багато політичних лідерів були невротиками – Наполеон, Гітлер, Сталін тощо.

    Максимально завищена оцінка функцій і ролі політичного лідера в історії – це сутність і свідчення культу особи – закономірний наслідок і одна з передумов тоталітарного політичного режиму, дарма що цей феномен трапляється і в авторитарних, а іноді – в демократичних державах. Особа може увійти в історію як сатрап, деспот, тиран. Яскравий приклад тому політичні біографії Гітлера, Сталіна, Чаушеску, Хусейна і ще багатьох політичних діячів. Ідейні джерела культу особи лежать у тоталітарній ідеології, її претензії на монопольне володіння істиною тощо.

    Отже, специфіка діяльності політичного лідера пов'язана з його посадовим перебуванням у певній структурі управління й передбачає тривале використання влади. Зумовлене ж політичне лідерство такими базисними чинниками, як тип власності, форми державного устрою, рівень зрілості існуючих суспільних та міжособистісних взаємин. Політичне лідерство може змінюватися лише в системі взаємодії із зазначеними чинниками, що й визначає значення політологічного аналізу діяльності лідера.


    5. Політичні еліти і системи їх формування

    Влада в кожній країні, незалежно від політичного режиму, здійснюється визначеною групою людей – елітою. Елітисти (вчені, що вивчають проблему еліти) стверджують, що ще зі стародавніх часів людство було розділено на дві нерівні частини – правлячу групу і маси. Головними фігурами в історичному процесі є історичні особистості, а народні маси не здатні до історичної творчості. Ще Сократ наставляв, що суспільством управляють "кращі люди", Платон вважав, що управляти державою повинна каста аристократів, яка утримує в смиренні народ. Погляди стародавніх мудреців живучі, вони культивуються віками й виправдовують панування меншості. Сучасні, класичні концепції еліт розроблено в кінці XIX – початку XX ст. у працях Т. Моски, В. Парето, Р. Міхельса, М. Вебера та ін. У суспільних науках термін “еліта” широко не вживали в Європі до кінця XIX – початку XX ст., у США – до кінця 30-х років XX ст., а в нашій країні до початку 1990-х років.

    Що таке еліта? Відповідаючи на це запитання, науковці виявляють більше розбіжностей, ніж згоди. Вчені виділяють різні критерії належності до еліти, зокрема, такі як організаторські здібності, матеріальна та інтелектуальна перевага, особливі індивідуальні якості тощо. У сучасному світі західні політологи виділяють також такі критерії, як престижну освіту, професіоналізм при базовій юридичній освіті, близькість до влади та інші.

    Спроби згрупувати строкаті визначення еліти дають можливість виявити два загальні концептуальні напрями у тлумаченні цієї проблеми: ціннісний та структурно-функціональний.

    Ціннісний напрям пояснює існування еліти певною "перевагою" (моральною, інтелектуальною тощо) одних людей над іншими. Найбільш поширений варіант ціннісного напряму – теорія "демократичного панування еліт". Сутність цієї теорії може бути репрезентована кількома головними тезами. Це істотне зростання ролі в суспільстві елітарних груп; захист прав еліти "володіти й правити", твердження, що нерівність – підвалина соціального життя.

    Структурно-функціональний напрям акцентує увагу на важливості функцій управління, які й визначають владну роль людей, котрі їх виконують.

    Рамки структурно-функціонального напряму розширюють суміжні з ним елітаристський та плюралістичний підходи до тлумачення еліт.

    Згідно з елітаристським підходом, суспільством керує еліта, яка об'єднує тих, хто стоїть у влади, насамперед, у політичній, економічній, військовій царинах. Члени цих еліт, об'єднані єдиними інтересами, згуртовані. Ця єдність, у свою чергу, має коріння в однаковому соціальному походженні, високому рівні освіти, матеріальній забезпеченості. Завдяки цьому відбувається циркуляція людей, які обіймають владні посади. Цей взаємообмін лідерами стимулює появу й функціонування монолітної еліти влади, що має єдині ціннісні орієнтири.

    Прихильники плюралістичних тлумачень еліти обстоюють її різноманітність. Вплив кожної з еліт обмежений специфічною для неї сферою діяльності. Ні одна з еліт не може домінувати в усіх сферах діяльності. Наявність численних центрів влади є достатньою підставою для контролю за владними структурами, за змістом, методами їх діяльності, її відповідальністю суспільним проблемам.

    Розібратися в різноманітності еліт допомагає її типологія. Типологізувати еліту можна за багатьма різними критеріями.

    Як перший критерій типізації еліт розгляньмо джерела та способи її формування. Наприклад, якщо пріоритетним шляхом належності до еліти є багатство, то вона має плутократичний характер; якщо нехтування моральними нормами, то макіавеллівський характер тощо.

    Другим критерієм типізації еліт є зміст функцій та цілей їх діяльності.

    У зв'язку з цим виділяються контреліта і квазіеліта. Контреліта – це владні групи, які існують у складі діючої еліти або паралельно з нею й протидіють їй. Тлумачення терміна "квазіеліта" (іноді її іменують "псевдоеліта") складно дати однозначне. Що є визначальними характеристиками квазіеліти? Це, передовсім, сакралізація, тобто наділення явищ, людей "священним" змістом, втілення у суспільну свідомість низки потрібних постулатів. Для громадян таке обожнювання влади обертається насадженням духу недовіри, страху, доносу і водночас сліпою вірою в мудрість можновладців. Іншою характерною рисою квазіеліти є подвійність її свідомості. Свідчення тому – подвійні стандарти, які передбачають, що думати можна одне, а висловлювати інше (наприклад, окупація радянськими військами Афганістану, яку іменували "наданням інтернаціональної допомоги"). Наслідком подвійної свідомості й маневрів квазіеліти є виникнення подвійної істини – однієї для всього світу, а другої – для самої квазіеліти.

    Підкреслімо, що квазіеліта – це соціальне, колективне явище. Для здійснення переходу до іншої, не ілюзорної, а реальної соціальної конструкції, необхідне не тільки нове духовне формування народу, а й становлення істинної еліти.

    У формуванні політичної еліти великого значення набувають системи її рекрутування. Розрізняють дві системи рекрутування еліт: система гільдій та антрепренерська система (підприємницька). У чистому вигляді вони трапляються рідко. Антрепренерська більш характерна для демократичних держав, система гільдій – для авторитарних, хоч її елементи застосовуються і в демократичних країнах, особливо в економіці й державно-адміністративній сфері.

    Для системи гільдій характерні:

    Для антрепренерської системи характерні:

    Отже, слідом за одним із засновників теорії еліт італійським ученим В. Парето відзначімо, що людське співтовариство є неоднорідним і люди відрізняються фізично, морально, інтелектуально – подобається це комусь чи ні. Еліта, місія якої на початку XXI ст. дедалі більш окреслюється не у протиставленні себе народу, а у приведенні до спільного знаменника окремих індивідуальних воль, які самостверджують себе в усій їхній різноманітності, формує лідерство й безпосередньо спирається на такий ешелон влади, як бюрократія.

    Треба усвідомлювати, що виховання еліти – важливе суспільне завдання. Навчання господарського управління (менеджменту) утворює умови для підготовки людей, здатних обійняти в державі високі політичні посади. Це передача знань, досвіду аналізувати ситуації, розвиток управлінських навичок, виховання відповідальності, навчання різноманітних стилей управління.

    Лідер повинен уміти, як говорив У. Черчілль, здобувати користь із самих невигідних ситуацій. Особливе мистецтво лідера – перетворювати на союзників прихованих і навіть явних супротивників.

    Наш час і наша країна гостро потребують нового покоління лідерів із стратегічним мисленням, неординарним баченням ситуації, впевненістю в успіху. Поєднання обставин політичної дійсності, спрямованості та взаємодії суспільних сил, політичних традицій формує лідера, але тільки при особливих якостях і складі характеру, інакше він залишиться службовцем, керівником, хоч і високопоставленим.

    Отже, політична еліта – це самостійна, відносно привілейована частина суспільства, яка бере безпосередню участь у прийнятті та реалізації рішень, пов'язаних із використанням державної влади або впливом на неї.

    Політична еліта має такі характерні риси:

    Ефективність діяльності політичної еліти визначають за такими критеріями:

    Серед сучасної політичної еліти України виділяють три основні генерації:

    1) представники колишньої партійно-державної номенклатури;

    2) "шістдесятники" та лідери дисидентського руху;

    3) політики нової генерації.

    Для них характерна фінансова незалежність, абсолютна непідзвітність суспільству та усвідомлення своєї тимчасовості. Життя вимагає формування якісно іншої політичної еліти з високим рівнем професіоналізму, патріотизму, прагматизму, економічної незалежності.

    Типологія політичної еліти (за М. Васіліком, С. Рутаром):


    ВИСНОВКИ

    Розглянувши основні проблеми, які сформовані на початку лекції, можна стверджувати, що сучасне суспільство не може обійтись без політичних партій, бо вони є виразниками об’єктивно існуючих багатоманітних соціальних інтересів, урівноважують ці інтереси в боротьбі за державну владу.

    Оскільки суспільство диференційоване, то йому властива різноманітність соціальних, у тому числі політичних інтересів. А це означає неминучість існування кількох політичних партій, якщо йдеться про демократичний устрій. Тому складовою частиною політичних відносин є стосунки між партіями щодо державної влади. Це означає існування партійних систем як складової частини структури більш високого порядку – політичної системи країни. Розвинута партійна система є неодмінною ознакою демократичної держави, оскільки партії висловлюють потреби, інтереси, цілі певних соціальних груп і верств населення, а також беруть активну участь у формуванні і функціонуванні механізму політичної влади.

    Також багатогранне значення мають суспільно - політичні об'єднання. Вони відіграють суттєву роль у структуруванні політичних систем. На їх ґрунті можуть виникати нові політичні партії. "Непартійна сфера" також формує і поповнює правлячу еліту, створює систему тиску на державні інститути влади. Об'єднання виступають як інституціолізовані канали залучення людей до політики і, тим самим, впливають на формування політичної культури в суспільстві.

    Крім того, політичний процес в нашій країні свідчить про те, що партії залишаються реальністю сучасності, їх потенціал ще не вичерпаний, й ще багато десятиріч вони виступатимуть головним об’єктом політики.

    Необхідно усвідомлювати, що виховання еліти – важлива суспільна задача. Навчання господарському управлінню (менеджменту) утворює умови для підготовки людей, які здатні зайняти в державі високі політичні посади. Це передача знань, досвіду аналізувати ситуації, розвиток управлінських навичок, виховання відповідальності, навчання різноманітним стилям державного управління.


    РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
    ТЕМА 6. Політичні партії і громадсько-політичні рухи. Політичні еліти

    1. Баранівський В. Ф. Політологія [Текст] : підручник / В. Ф. Баранівський ; Нац. акад. упр. - Київ : НАУ, 2016. - 235 с.Бойко О.Д. Політичне маніпулювання: навч. посіб. / Олександр Дмитрович Бойко. К.: Академвидав, 2010. – 432 с. (Серія "Альма-матер").
    2. Боринська О. Моніторинг виборчого процесу як сприяння розвитку демократії // Політ. менеджмент. – 2009. – № 1. – с. 79-86.
    3. Воронянський О.В. Політологія: підручник / [Воронянський О. В., Кулішенко Т. Ю., Скубій І.В.]; Харків. нац. техн. ун-т сіл. госп-ва ім. Петра Василенка. - Харків : ХНТУСГ ім. Петра Василенка, 2017. - 179 с.
    4. Закон України "Про Кабінет Міністрів України" [Текст] : станом на 10 трав. 2018 р. - офіц. вид. - Харків : Право, 2018. - 46, [1] с.
    5. Ігнатенко Т. С. Політика формування середнього класу: сутність, складові та пріоритетні напрями в Україні [Електронний ресурс] / Т. С. Ігнатенко // Бізнес Інформ. - 2018. - № 4. - С. 214-221.
    6. Колодій А., Харченко В., Климансъка Л., Космина Я. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Ельга-Н, Ніка-Центр, 2007. – 584 с.
    7. Конституція України [Текст]: станом на 22 січ. 2018 р.: відповідає офіц. тексту. - Харків : Право, 2018. - 70, [2] с.
    8. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с.
    9. Политология: учебник для студ. вузов, обуч. по гуманитарным и социально-экон. спец. / В.К. Мокшин (ред.). – М.: Академический Проект, 2008. – 606 с.
    10. Політична думка XX – початку XXI століть: методологічний і доктринальний підходи : підручник : у 2-х т. / за заг. ред. Н. М. Хоми ; [Т. В. Андрущенко, О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко та ін.]. – Львів : «Новий Світ-2000», 2016. ‒ Т. 1. ‒ 516 с.
    11. Політична думка XX – початку XXI століть: методологічний і доктринальний підходи : підручник : у 2-х т. / за заг. ред. Н. М. Хоми ; [Т. В. Андрущенко, О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко та ін.]. – Львів : «Новий Світ-2000», 2017. ‒ Т. 2. ‒ 535 с.
    12. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ За ред. Кременя В.Г., Горлача М.І. – К.;Харків:Єдинорог, 2007. – 640 с.
    13. Політологія: підручник / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). – 3-тє вид., перероб., доп. – К. : Академія, 2008. – 567 c.
    14. Політологія: підручник / [М. П. Требін та ін.]; за ред. проф. М. П. Требіна; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. - 2-ге вид., перероб. і допов. - Харків : Право, 2018. – 460 с.
    15. Реалізація державної молодіжної політики в Україні [Текст]: монографія / С. М. Домбровська [та ін.]. - Харків: Нац. ун-т цивіл. захисту України, 2018. - 197 с.
    16. Суспільно-політичні трансформації в Україні: від задумів до реалій: монографія / В.Ф. Солдатенко, Т.А. Бевз, В.П. Горбатенко та ін. – К.: Парлам. вид-во, 2009. – 536 с.
    17. Телешун с.О., Рейтерович І.В. Вплив фінансово-політичних груп на прийняття стратегічних рішень у сфері політики та економіки: українські реалії: монографія. – К.; Херсон, 2008. – 151 с.
    18. Трипольський В.О. Демократія і влада. – К.: Парламентське вид-во, 2007. – 174 с.
    19. Цюрупа М.В., Ясинська В.С. Основи сучасної політології: підручник. – К.: Кондор, 2009. – 354 с.