Лекційні матеріали

ТЕМА 5. ЛЮДИНА І ПОЛІТИКА

1. Поняття соціалізації. Соціально-психологічні та правові механізми політичної соціалізації

2. Основні концепції політичної соціалізації

3. Особливості політичної соціалізації та форми участі людини в політиці. Типи політичного
лідерства

4. Солідарна форма організації громадянського суспільства в умовах пострадянської
трансформації. Солідаризм як соціально-політична доктрина

5. Проблеми взаємодії людини та держави в контексті забезпечення світоглядної безпеки України

Висновки

Рекомендована література

ВСТУП

Для того, щоб краще розуміти сутність політичних процесів, слід розглянути їх у зв’язку з проблемами взаємодії людини і політики. Важливе місце у цій взаємодії займає політична соціалізація. Зауважимо, що наша життєдіяльність відбувається в межах обмеженої кількості соціальних груп, організацій та інститутів. Тому твердження, що ми живемо в такому-то суспільстві і взаємодіємо з ним, – досить абстрактне.

Наша взаємодія із суспільством в цілому відбувається опосередковано через групи належності. Тому ми засвоюємо системи цінностей та норм поведінки суспільства вже трансформовані у відповідності до інтересів нашої групи. Та й знання про оточуюче соціальне середовище ми дістаємо одразу ж з конкретним емоційним забарвленням.

Будь-яке соціальне явище ми пізнаємо не просто як абстрактний факт, а з оцінкою відповідності цього явища інтересам нашої групи, зокрема, політичної. Варто більш детально розглянути процеси політичної соціалізації та форми участі людини в політиці, опрацьовуючи дану тему.

Крім того, слід звернути увагу на пошуки соціально-політичної моделі, здатної консолідувати суб’єктів суспільних відносин навколо ідеї побудови громадянського суспільства в економічно розвинутій українській державі, зокрема, на соціально-політичну доктрину солідаризму.

1. Поняття соціалізації. Соціально-психологічні та правові механізми політичної соціалізації

Соціалізація – це процес інтеграції особистості в соціальні групи, організації та інститути шляхом накопичення знань про оточуюче соціальне середовище, формування системи цінностей особистості, засвоєння загальноприйнятих взірців політичної поведінки.

У наведеному нами визначенні чітко виділяються три основні феномени соціалізації: накопичення знань про суспільство, формування системи політичних цінностей, засвоєння загальноприйнятих норм поведінки. Крім того, ми навели ще один, на нашу думку, базовий феномен соціалізації – засвоєння інтересів групи, до якої належить людина. Отже, в соціології виділяють такі провідні феномени політичної соціалізації:

засвоєння комплексу інтересів референтної групи, спільних та конкуруючих їй груп та суспільства в цілому;
накопичення знань про суспільство і місце в ньому політики;
засвоєння системи цінностей;
засвоєння діючих у суспільстві соціальних норм.

Останньому феномену процесу соціалізації в межах нашої теми ми повинні приділити окрему увагу, оскільки мусимо розглянути не просто соціалізацію особистості, а її правову соціалізацію. Загальновідомо, що право – це санкціонована державою загальнообов’язкова система приписів, які діють у часі і просторі.

Ми погоджуємося з авторами, які стверджують, що правова, політична, економічна й інші соціалізації проходять за законами загальної соціалізації. Специфіка полягає лише у специфічності самих суспільних відносин, що їх засвоює людина. Отже, розглядати питання правової соціалізації, не знаючи азів загальної теорії соціалізації, неможливо. Тому ми пропонуємо розглянути загальні закономірності соціалізації, а в останньому питанні – підкреслити специфіку правової соціалізації.

Соціологи взяли за аксіому твердження, що процес соціалізації починається від народження і триває до смерті. В той же час кожному з нас зрозуміло, що протягом життя насиченість та сутність процесу соціалізації досить неоднорідні. Саме тому існує потреба провести періодизацію процесу соціалізації. Проблемами процесу соціалізації займалася значна кількість вчених-суспільствознавців, тому в соціології існує не одна періодизація процесу соціалізації. Ми пропонуємо узагальнену, що поєднує найпоширеніші.

Стадії політичної соціалізації. Стадія первинної соціалізації або стадія від народження до підліткового віку. На цій стадії дитина засвоює соціальний досвід некритично, пристосовується, адаптується, копіює, наслідує.

Стадія індивідуалізації. На цій стадії у дитини з’являється бажання виділитися серед інших. Дуже часто реалізація цього бажання лежить в площині критичного ставлення до прийнятих норм поведінки особливо в підлітковому віці, коли ще не дістала завершення система цінностей особи. Лише у юнацькому віці (18-25 років) можна говорити про завершення формування в загальних рисах системи цінностей.

Стадія інтеграції. Ця стадія характеризується виникненням у особи нагальної потреби знайти своє місце в системі суспільного розподілу праці. За віковими рамками стадія інтеграції охоплює найбільший проміжок часу життя людини – від початку самостійного життя і до смерті. Тому за суттю процесів що відбуваються за час цієї стадії, доречно поділити стадію інтеграції на два етапи: трудової соціалізації, та посттрудової соціалізації.

Етап трудової соціалізації охоплює період зрілості людини, коли вона виступає суб’єктом суспільних відносин, активно відтворюючи соціальний досвід шляхом активної реорганізації та розвитку природного й соціального середовища.

Етап посттрудової соціалізації охоплює період життя людини, коли вона за своїми фізичними можливостями не здатна брати активну участь у виробничому процесі, і тому, як правило, спрямовує свою енергію на відтворення соціального досвіду шляхом передачі його молодим поколінням.

Із сказаного зрозуміло, що найбільш насиченими в плані накопичення соціального досвіду та формування системи цінностей є ранні стадії соціалізації. На стадії інтеграції особа лише адаптує окремі елементи вже сформованої системи цінностей до швидкоплинних суспільних відносин. Тому, розглядаючи питання інститутів соціалізації, ми повинні приділити увагу тим із них, які вносять вагомий вклад у формування особи на ранніх стадіях соціалізації.

Політична соціалізація функціонує на таких рівнях:

1) соціальному - суспільний рівень у цілому, коли людина долучається до політики під дією проблем, з якими стикається все суспільство;

2) соціально-психологічному - характерна для малих груп через міжособистісне спілкування;

3) внутрішньо-особистісному - проходить через інтереси та потреби особистості, мотиви й ціннісні орієнтації.

Політичні цінності, традиції, зразки поведінки та інші елементи політичної культури засвоюються людиною безперервно, і цей процес може бути обмежений тільки тривалістю її життя.

Вікові етапи політичної соціалізації людини (за В. Муляром):

1-й етап (5-13 років) - потреба ідентифікації з кимось, формування перших політичних поглядів, зв'язок першого політичного досвіду з морально-політичною атмосферою в сім'ї;

2-й етап (13-18 років) - формування власного політичного "я", зростання ролі власного досвіду у формуванні політичної культури, сім'я не є єдиним фактором політичної соціалізації;

3-й етап (від 18 років) - одержання рівних політичних прав поряд з іншими, зростаюча роль власного досвіду у формуванні політичної культури, набуття юридичних політичних прав.

Інститути політичної соціалізації. Протягом усієї історії існування людства провідним інститутом політичної соціалізації особи була, і залишається сім’я. Як відомо, основною функцією сім’ї є відтворення нових членів суспільства як на біологічному, так і на соціальному рівні. При цьому народна мудрість свідчить, що з двох компонентів відтворення перевага віддається саме соціальному – “батько й мати не ті, хто породили, а ті, хто виховав”. Унікальність інституту сім’ї полягає в тому, що батьки – перші люди, кого зустрічає в цьому світі дитина. Протягом тривалого періоду суспільство сприймається дитиною опосередковано, через батьківську сім’ю. В сім’ї політична соціалізація відбувається в умовах доброзичливості, довіри та високого рівня емоційної комунікабельності.

Наступним історично найдавнішим інститутом політичної соціалізації виступають групи дозвіллєвої та виробничої діяльності. При цьому для дітей та підлітків у першу чергу інститутом політичної соціалізації виступає група дозвіллєвої діяльності, оскільки, як правило, вони не включені у виробничі процеси. Проблемам дозвілля молоді присвячена не одна наукова робота. Адже від спрямованості дозвіллєвої діяльності дитини значною мірою залежить – яку особу отримає суспільство в результаті такої соціалізації. Народне прислів’я попереджає: “З ким поведешся, того й наберешся”. Сьогодні в умовах значної руйнації системи закладів культури, дозвілля молоді проходить у межах одновікових груп, що утворилися за територіальним принципом. Діяльність таких груп дуже часто носить протиправний, а в багатьох випадках навіть злочинний характер. Стосовно старшого покоління, то, як правило, окремі представники групи виробничої діяльності (трудовий колектив) складають базу групи дозвіллєвої діяльності особи (коло друзів).

Якщо перші два інститути соціалізації особи супроводжують людину з моменту виникнення людства, то наступні два з’явилися порівняно недавно. Так, система загальної середньої освіти склалась за часів СРСР. Сьогодні соціологи цей інститут умовно називають – школа. Ми кажемо умовно тому, що під “школою” розуміють не лише безпосередньо середні школи, але й дитячі установи дошкільної підготовки а також професійні училища та технікуми. В стінах цих закладів дитина перебуває в середньому третю частину активного періоду доби. Саме цей інститут, будучи елементом державної структури, найбільш піддатливий адміністративному впливові. За умови наявності соціально доцільної загальнодержавної політики формування громадянина з активною життєвою позицією, інститут соціалізації – школа – спроможний ефективно проводити правову соціалізацію особи.

Наймолодшим інститутом політичної соціалізації особи стали засоби масової інформації (передусім електронні). Можливості цього інституту до кінця ще не вивчені, та й вивчити їх остаточно просто неможливо, оскільки вони дуже швидко прогресують. Починаючи з 60-х років, у передових державах Заходу і насамперед у США активно ведуться дослідження впливу телебачення та “internet” на поведінку особи і не тільки політичну. Ці дослідження чітко встановили коефіцієнт кореляції (взаємозв’язку) між екранним насиллям та насиллям у реальному житті. При цьому не можна стверджувати, що електронні ЗМІ є абсолютним злом. Вони лише засіб передачі інформації, а контроль за змістом цієї інформації повинне забезпечувати суспільство.

Отже, основними інститутами політичної соціалізації можна назвати: сім’ю, групи виробничої та дозвіллєвої діяльності, “школу”, електронні засоби масової інформації.

Видатний австрійський психолог, засновник психоаналізу З.Фрейд активно досліджував також і процес соціалізації. Зокрема, базисом його теорії психоаналізу стали положення щодо психологічних механізмів соціалізації. Він виділив такі механізми соціалізації: імітацію, ідентифікацію, відчуття сорому та вини. Ці положення стали наріжним каменем положень соціально-психологічних механізмів соціалізації. На сьогоднішній день виділяють основні її соціально-психологічні механізми, і зокрема:

Ідентифікацію – визначення особою своєї належності до певної соціальної групи, що полегшує процес засвоєння різноманітних інтересів, норм, відношень, форм поведінки, властивих цій групі.
Імітацію – свідоме чи несвідоме відтворення зразків поведінки людей, яка є набуттям життєвого досвіду попередніх поколінь.
Навіювання – несвідоме відтворення особою внутрішнього досвіду, думок, почуттів та психічних станів осіб з найближчого соціального оточення.
Соціальну фасілітацію (полегшення) – форми поведінки суб’єктів взаємодії, які полегшують опонентові виконання соціальної ролі в процесі цієї взаємодії.
Конформність – такий стан особи, коли вона, не погоджуючись з приписами існуючих у суспільстві нормативних систем, поводить себе у відповідності до цих приписів, щоб не вступати в конфлікт із суспільством.

2. Основні концепції політичної соціалізації

Теорії навчання. Навчанням соцiологи називають бiльш або менш постiйну модифiкацiю поведiнки, обумовлену набуттям досвiду дiй у тому чи iншому середовищi. Саме в навчаннi людська iстота, реагуючи на своє середовище, значною мiрою видозмiнює свою поведінку і ставлення до політичного життя вцілому.

Навчання вiдбувається протягом усього життя – у сiм’ї, серед однолiтків, у школi, на роботi, а також у багатьох iнших сферах життєдіяльності. Цей процес, як правило, робить поведiнку людини достатньо гнучкою для досягнення певних результатiв. Крiм того, це означає, що набуті в процесі навчання навички, у випадку коли вони не відповідають вимогам соціального середовища, можуть бути замiнені шляхом нового навчання.

Виділяють такі два основні напрями навчання:

1) шляхом вправ, тренувань, тобто поведiнковим навчанням;

2) шляхом спостерiгання поведiнки iнших осiб, тобто за допомогою так званого спостережницького навчання.

Біхевіористи стверджують, що людина навчається безпосередньо через переживання окремих подiй і через дiяння та бачення наслiдкiв своїх дiй. У таких процесах вона встановлює зв’язок мiж двома або кiлькома подiями. Наприклад, у дитини формується асоцiацiя мiж увімкненою праскою та болючим вiдчуттям опiку, або мiж непiдготовленими уроками і двійкою і навпаки – добре виконаною домашньою роботою та п’ятіркою.

Процеси, у яких встановлюються такi зв’язки, в англiйськiй мовi дiстали назву conditioning (ми називатимемо цi процеси тренуванням). Переважною формою такого навчання у людей є тренування – навчання, при якому поведiнка змiнюється через вплив на неї його наслiдкiв. Цей вид навчання дiстав назву дiєвого тренування тому, що при цьому людина вдається до активного впливу на середовище, щоб отримати бажане або уникнути неприємного.

Процес, у якому одна подiя збiльшує ймовiрнiсть здiйснення iншої подiї, називають пiдкрiпленням (санкціонуванням). Взагалi пiдкрiплення пов’язане iз задоволенiстю, комфортом, винагородою або iз зняттям якоїсь неприємностi, незручностi чи неспокою. Як показують дослiдження, значна частина людського життя структурується пiдкрiпленнями.

Інший, також поширений серед людей шлях набуття досвiду – спостережницьке навчання, тобто процеси, під час яких людина навчається через взаємодiю з iншими людьми в конкретному соцiальному контекстi.

Якщо б дитина навчалася лише шляхом особистого досвiду – через винагороду або покарання наслiдків своєї поведiнки – то висока вірогідність того, що вона б не доживала до дорослого віку. Наприклад, оволодіння навичками поводження з відкритим вогнем, електричним обладнанням на рівні емпіричного досвіду значно підвищили б і без того досить високий рівень дитячого травматизму та смертності.

Але спостерiгаючи за iншими людьми, а також спiлкуючись з ними, людина навчається новим способам дiй без того, щоб спочатку випробувати цi способи дiї самостiйно. Саме такий процес набуття досвiду дістав назву спостережницького навчання. Це навчання новим способам дій без попереднього їх випробування. Підґрунтям спостережницького навчання є здатнiсть людини використовувати знаки для розумiння свого середовища та для поводження в ньому.

Вербальнi та ментальнi (тобто словеснi й розумовi) знаки дозволяють нам уявляти політичні подiї, аналiзувати усвiдомлений політичний досвiд, спiлкуватися з iншими людьми, проектувати, конструювати, уявляти будь-якi дiї та виконувати заплановане.

Безумовно, стимули та пiдкрiплення значно впливають на політичну поведiнку людини, але спочатку вона уявляє собi їх розумово за допомогою знакiв. Саме з їх допомогою людина має можливість зрозумiти зв’язок мiж двома або кiлькома політичними подiями. Наприклад, як правило, сама людина не пов’язує перші алергiчнi реакцiї свого органiзму з впливом певного подразника. Це допомагає зробити лiкар чи iншi, досвідченіші люди. Пiсля цього людина намагається уникнути контактiв зі своїм алергеном. Тобто, у цьому аспектi навчання вiдбулося.

Теорiї розвитку особистості. Процеси, що лежать в основi тренування та спостережницького навчання, є однаковими для дитини й дорослого. Але цього не можна сказати про всi аспекти їх поведiнки. Досить чіткі змiни у поведiнцi, що вiдбуваються зi змiною певних фаз життя, змушують вважати, що у рiзному вiцi вступають у дiю суттєво рiзнi процеси. Спираючись на подібні погляди, деякi вченi запропонували стадiйний пiдхiд до розвитку особистостi.

Стадiйна концепцiя припускає, що хiд розвитку може бути подiлений на якiсно рiзнi фази. Найпоширенішими теорiями стадiйного розвитку є теорiя розумового розвитку .вiдомого швейцарського психолога Жана Пiаже та теорiя морального розвитку американського психолога Лоуренса Кольберга.

Згiдно з теорiєю Жана Пiаже, нормальна дитина проходить через чотири стадiї когнiтивного розвитку, тобто розвитку мислення.

Кожна з них визначається iснуванням меж тих навичок, яким на цiй стадiї можна навчити дитину. Дiти проходять цi стадiї у певнiй послiдовностi, хоча й з рiзною швидкiстю та неоднаковими результатами.

Перша стадiя – вiд народження до приблизно двох рокiв – називається сенсорно-моторною. На цiй стадiї у дитини розвивається здiбнiсть координувати свою моторну активнiсть iз своїми сприйняттями, а також здiбнiсть протягом тривалого часу утримувати в пам’ятi образи об’єктiв оточуючого свiту. Наприклад, немовля спочатку звичайно кричить, коли мати йде вiд нього так, що воно її не бачить. Але вже приблизно через пiвроку немовля без страху залишається, коли навіть усi виходять з примiщення.

Друга стадiя – вiд двох до шести або семи рокiв – називається передоперацiйною. На цiй стадiї дiти навчаються розрiзняти знаки та їх значення, з’являється мова, вони починають малювати, малюнки репрезентують певнi речi. Але на цiй стадiї діти ще не можуть вiдтворювати таку послiдовнiсть дiй, яка потрібна для вирiшення інших проблем.

Третя стадiя – вiд 6-7 до 11-12 рокiв – дiстала назву стадiї конкретних операцiй. На цiй стадiї дiти навчаються виконувати певнi завдання суто розумово, «у своїй думцi», або, як кажуть психологи, ментально. Вони усвiдомлюють iдеї збереження маси, кiлькостi речовини, вимiру довжини, площини та об’єму.

Остання, четверта стадiя – приблизно вiд 12 до 15 рокiв або до дорослостi – це стадiя формальних операцiй. На цiй стадiї стає можливим абстрактне мислення та створення гiпотез. Iндивiд навчається обдумувати кiлька альтернативних рiшень проблеми, робити дедуктивнi висновки, думати про майбутнє, формулювати особистi цiнностi та iдеали. Подальший розумовий розвиток удосконалює здiбностi та навички, сформованi на цiй стадiї.

Теорія морального розвитку Кольберга. Iдеї стадiйного розвитку гарвардський психолог Лоуренс Кольберг застосував для аналiзу морального розвитку дитини – її здiбностей розрiзняти, що є добре i що погане. Вивчення моральних суджень дiтей, підлітків та дорослих привело Кольберга до видiлення трьох рiвнiв розвитку розумiння ними правил суспiльства та соцiальних експектацiй. Перший рiвень – передконвенцiйний, властивий бiльшостi дiтей вiком до 9 рокiв, деяким пiдлiткам та багатьом кримiнальним злочинцям. На цьому рiвнi моральні правила та очікування (експектацiї) є для особи зовнішніми і вона їх виконує, щоб запобiгти покарання або отримати винагороду.

Другий рiвень – конвенцiйний – є типовим для бiльшостi пiдлiткiв та дорослих. На цьому рiвнi правила навколишнього суспiльства стають компонентами особистостi людини. Вона пiдпорядковується соцiальним правилам, щоб дістати схвалення iнших людей, оскільки вважає своїм «обов’язком» пiдпорядковуватися соцiальним нормам.

Третього рiвня – постконвенцiйного – досягає, за даними Кольберга, менш нiж 5 відсоткiв американцiв. На цьому рiвнi людина розрiзняє свої погляди та правила i очікування iнших людей. I замiсть того, щоб слiпо сприймати правила суспiльства, вона дотримується узагальнених моральних принципів, якими керується у своїй поведiнцi. Виходячи з таких принципів, людина оцiнює конкретнi закони суспiльства як справедливi, обґрунтовані чи несправедливi, необґрунтовані. Цi етичнi принципи можуть включати такi абстрактнi поняття, як людська рiвнiсть, те, що називають «золотим правилом поведінки» («Не чинити іншому того, чого не бажаєш, щоб чинили тобі»), як повага до гiдностi кожної людської iстоти.

Самість. Як вiдомо, малi дiти розмовляють з ляльками, стiльцями, деревами та безлiччю iнших речей i позначають їх знаками, надаючи їм iм’я. Але важливiше те, що на якомусь етапi вони навчаються застосовувати знаки для позначення і самих себе, називаючи себе iм’ям, як називають їх iншi люди; дитина тим самим створює у своїй свідомості особливий об’єкт своїх ставлень – самiсть.

Самiсть – це iндивiдуально усвiдомлене переживання людиною своєї особистої iдентичностi, що є окремою вiд усiх iнших людей та речей. Iнакше кажучи, самiсть – це й усвiдомлене людиною своє «я», уявлення, яке ви маєте про себе як окрему iстоту, здатну думати, вiдчувати і дiяти.

В українській мовi люди визначають iснування самостi, коли вживають дiєслова з часткою – ся (сь): наприклад, оберiгатися (тобто – оберігати себе), а також у таких висловах, як «задоволений собою», «незадоволений собою», «контролювати себе», «перевiряти себе», «ненавиджу себе» тощо.

Тобто, людина взаємодiє не лише з iншими людьми, вона взаємодiє також i сама з собою. Через самiсть ми здатні спостерiгати нашу власну поведiнку, реагувати на неї та спрямовувати її тим чи iншим чином.

Поява та поступовий розвиток самостi є центральним процесом в усьому комплексi процесiв соцiалiзацiї. Самiсть не надається бiологiчно, а виникає у ходi соцiальної взаємодiї. Орiєнтуючись стосовно iнших людей, ми складаємо про них певну думку та очiкуємо, що вони говоритимуть та робитимуть. Але при цьому ми маємо скласти певну думку і про себе, визначити, як iншi люди реагують на нашi дiї, та зрозумiти, що ми збираємося робити далi.

Значний внесок у розумiння цих процесiв зробили вiдомi американськi соцiологи Чарльз Хортон Кулi та Джордж Герберт Мiд.

Концепцiя дзеркальної самостi Чарльза Хортона Кулi. На початку ХХ сторiччя Чарльз Хортон Кулi (1864-1929) використав метафору «дзеркало» для того, щоб описати, як у соцiальному контекстi виникає наша свiдомiсть. Вiн дав назву «дзеркальної самості» поняттю про себе, яке формується у людини, коли вона уявляє себе з точки зору інших людей, тобто дивиться на себе так, як їй здається, що вони її бачать.

Кулi поділяв процес формування дзеркальної самості на три етапи.

Перший етап (уявлення про власний вигляд). На цьому етапі людина уявляє собі, який вигляд вона має на людях, як її люди сприймають. Особливо ті, ставлення яких до неї особливо важливе. В основному це члени сім’ї та друзі.

Другий етап (тлумачення реакцій інших людей) – людина уявляє собi, як iншi люди оцiнюють її вигляд. Хтось, наприклад, може дотримуватися думки, що повних людей iншi люди найчастiше сприймають як непривабливих.

Третій етап (розвиток поняття про себе). Наприклад, людина може соромитися того, що вона «товста». Дзеркальна самiсть є суб’єктивним утворенням, яке не обов’язково вiдповiдає дiйсностi. Людина може помилятися щодо того, як її сприймають інші. В той же час залежність формування самості від взаємодії з іншими людьми не означає, що наше розумiння самих себе радикально змiнюється щоразу, коли ми беремо до уваги нову особу або нову ситуацiю.

Соцiологи розрiзнюють «самiсть-поняття» ( себе-поняття) та «самiсть-образ» ( себе-образ).

«Самість-образ» – це ментальне (розумове) бачення iндивiдом самого себе, яке є вiдносно тимчасовим, воно змiнюється, коли iндивiд переходить з однiєї ситуацiї до iншої. Саме тому «себе-образ» ще називають ситуативною самістю, або ситуативним «я».

«Cамiсть-поняття» – це усвiдомлення себе крiзь час – «справжнє я», або «я сам, яким я насправді є».

Відображення «себе-образiв» у пам’ятi – перелiк позитивних та негативних ситуативних самостей – звичайно акумулюється в часi та робить свiй внесок у побудову стосовно стабiльного «себе-поняття».

Концепція Джорджа Герберта Мiда. Подальшу розробку концепцiя Чарльза Хортона Кулi дістала в працях Джорджа Герберта Мiда (1863-1931), який зробив до неї досить вагомий внесок.

З точки зору Мiда, є два аспекти людської самостi: «я» – суб’єктний аспект, та «мене», або об’єктний аспект. Наприклад, обмiрковуючи, чи поскаржитися викладачеві на надто велике та складне завдання, студент може сказати собi: “Якщо я поскаржуся, викладач вважатиме мене ледачим та безпорадним. Краще я цього не робитиму”. В цьому прикладi студент уявляє собi ставлення викладача. Роблячи це, студент розумово сприймає роль викладача та дивиться на себе як на об’єкт «мене». В той же час вiн виступає як суб’єкт, або «я», який вирiшує, що краще не скаржитися. Використання займенникiв «я» та «мене» у цьому прикладi iлюструє суб’єктний та об’єктний вимiри самості. Те, що стосується очікування iнших людей щодо студента, є його «мене». Його реакцiя на цi експектацiї – це його «я».

Коли людина визначає напрямок своїх дiй, вона припускає двоїстий пiдхiд – вiд «я» та вiд «мене». I поведiнка людини є результатом внутрiшнього потягу та взаємодiї мiж двома постатями самостi. Звичайно, перед тим, як розпочати дiю, «я» бере до уваги «мене», але iнодi поведiнка буває спонтанною, iмпульсивною та непередбаченою. Тобто «мене» не завжди стримує iмпульсивне «я».

В цiлому концепцiя Мiда стосовно самостi виходить з того, що «я» рухає поведiнку людини, в той час як «мене» – спрямовує її. Водночас Мiд стверджував, що ключовою умовою розвитку самостi є здiбнiсть користуватися мовою. Проводячи внутрiшню розмову, звертаючись до себе самої та вiдповiдаючи самій собi, людина викликає в собi такі ж почуття, як i в iнших людей. Вона, наприклад, нерiдко запитує себе: «Якщо я хочу, щоб ця особа вiдреагувала таким-то чином, що для цього потрiбно? Що спонукало б мене дiяти таким чином?».

Iнакше кажучи, для Мiда мислення – це внутрiшня розмова, у якій знаки, особливо мовнi, надають можливiсть людинi вiдтворювати зовнiшнiй свiт у своєму внутрiшньому світі.

Згiдно концепції Мiда, дiти звичайно проходять три стадiї розвитку самостi: стадiю iмiтацiї, стадiю гри (в когось) та стадiю iгор (за правилами,).

На першiй стадiї – iмiтацiї – дiти вiком до трьох рокiв iмiтують людей з їх оточення без розумiння того, що вони роблять. Наприклад, дитина може робити вигляд, що вона мов би «читає» книжку, хоча читати ще не вмiє. На цiй стадiї вона ще не виконує ролi, але готується сприймати стани iнших людей та дiяти так, як дiють вони. Тому це стадiя є також пiдготовчою до сприйняття соцiальних ролей.

На другiй стадiї – «гра в когось», так би мовити, акторська гра, – дiти грають в «дочку-матір», «лiкаря та пацiєнтiв», «вчителя та учнiв», «полiцейських та розбiйникiв» тощо, тобто, дiти намагаються брати на себе певнi соцiальнi ролi. Під час такої гри вони вперше навчаються бачити навколишнiй свiт з точки зору, яка не є їх власною.

Особливо часто дитина сприймає ролi людини, яка є центральною у її життi. У соцiологiї така людина називається «значуща iнша». У нормальних сiм’ях «значуща iнша» для дiтей на цiй стадiї є, звичайно, мати або батько. Наприклад, дiвчинка намагається поводитись iз своєю лялькою саме так, як поводиться мати з нею самою.

Третя стадiя – iгри за правилами. Вона починається звичайно з раннього шкiльного вiку, коли дiти починають брати участь у спортивних та iнших iграх, що органiзуються за певними правилами. В колективних iграх дiти мусять абстрагувати узагальнену роль виходячи з конкретних ролей окремих учасникiв. Уявлення про них поширюються, щоб охопити всiх людей однiєю ситуацiєю – тобто, «командою». Iнакше кажучи, дiти формують образ «узагальненого iншого». Вони приходять до бачення своєї поведiнки з точки зору досить великої групи. I це готує їх до бачення своєї поведiнки з точки зору тих чи iнших соцiальних груп i спiльнот. I думати про свою поведiнку таким чином – означає взаємодiяти у думцi з самим собою з точки зору певної спiльноти людей.

«Узагальнений iнший» – це той механiзм, через який iндивiд стає суспiльством у мiнiатюрi. До складу такої особистостi входять домінуючі ставлення його до суспiльства. Соцiальнi психологи та соцiологи називають цей процес iнтерналiзацiєю. У цьому процесi зовнiшній соцiальний контроль стає внутрiшнiм самоконтролем. Без цих iнтерналiзованих ставлень неможлива анi самiсть людини, анi спiльне життя людей.

З точки зору концепцiї, що її розробив Мiд, особистість виступає як структура тих статусiв та ролей, якi, коли вони iнтерналiзуються, стають самістю людини. Тобто, інгредієнти, з яких формується самiсть, це основнi компоненти соцiальної структури.

Водночас саме суспiльство постiйно вiдтворюється людьми через динамiчну взаємодiю мiж «я» i «мене» та поведiнку, що є результатом цiєї взаємодiї. Тобто, не лише суспiльство формує самiсть людини, але й самостi людей формують суспiльство.

Слід зазначити, що на основі згаданих теорій політична наука напрацювала численні наукові концепції політичної соціалізації особи. Серед основних є такі:

1) елітаристська - громадянин має вірити у вміння політичної еліти керувати суспільством, а еліта повинна довести на ділі свою компетентність (Д. Белл, У. Мурр);

2) концепція інтересу - громадянському суспільству як сумі індивідів, інтересам, яких протистоїть держава, необхідно оберігати індивіда від влади держави та її інститутів;

3) концепція рольового тренінгу - сприйняття політичного процесу як гри, у якій учасники дотримуються певних правил, завдяки яким добре засвоюють свою роль шляхом тренувань та добре завойовують свою роль у тренуванні (С. Верба, С. Ліпсет, С. Хантінгтон);

4) концепція підкорення - передбачає перехід від рівності можливостей до рівності результатів, а це сприяє підкоренню людини чинним нормам і правилам (І. Репсе, Ч. Мерріам);

5) концепція політичної підтримки - добровільне прийняття людьми цілей політичної системи, що передбачає висунення реальних вимог громадян до державної і політичної влади (Д. Істон, Д. Деніс).

3. Особливості політичної соціалізації та форми участі людини в політиці.
Типи політичного лідерства

На початку ми досить детально розглянули основні постулати теорії соціалізації. Нижче нам потрібно адаптувати їх до поняття політичної соціалізації. Отже тепер ми можемо дати визначення поняття політичної соціалізації.

Політична соціалізація – це процес накопичення знань про систему політики, формування системи цінностей, у якій сама система політики сприйматиметься як цінність, формування навичок політичної поведінки, що відповідають певним приписам.

Політична соціалізація - це процес безперервного набуття людиною політичних якостей, знань, умінь, навичок, здобутків політичної культури.
Концепції політичної соціалізації західна політична наука взяла на озброєння наприкінці 50-х років XX століття. Сам термін "соціалізація" запровадив американський соціолог Ф, Гіддінгс наприкінці XIX століття для характеристики процесу "розвитку соціальної природи людини".

Сукупність реакцій соціальних суб'єктів (особи, групи, соціальної спільності й т.д.) на діяльність політичної системи називається політичною поведінкою.

Політичну поведінку поділяють на абсентеїзм (лат. absentia - відсутність), який проявляється перш за все через ухилення від участі у виборах, і політичну участь.

Перші відомості про абсентеїзм з'являються ще у ІІІ ст. до н. е. У цей час значна частина римських громадян, які, на відміну від афінян, не отримували жодної винагороди за участь у політичному процесі, не могли дозволити собі частої та приватної участі у зібраннях.

Сьогодні у багатьох державах світу вважається нормальним, коли на виборчі дільниці приходять від третини до половини виборців, а деінде голосує ледве 1/10 електорату. У більшості ліберальних держав вважається, що не йти на вибори - це таке ж право вільної людини, як і решта, що їх гарантує особі цивілізоване суспільство. В Україні участь у голосуванні добровільна, а у світі є приклади, коли законодавчо встановлено її обов'язковість. Так, неучасть у виборах в Італії призводить до моральних санкцій, у Мексиці - до штрафу або позбавлення волі, у Греції й Австрії - до тюремного ув'язнення на строк від місяця до одного року.

Сьогодні абсентеїзм – це одна з форм свідомого бойкотування виборцями виборів, відмова від участі в них; пасивний протест населення проти існуючої форми правління, політичного режиму, прояв байдужості до виконання людиною своїх прав та обов'язків.

Щодо абсентеїзму слід зауважити, що ухилення від участі у виборах, зборах тощо прогресує в сучасній Україні через низку причин. Є два найважливіших типи причин абсентеїзму:

1) пов'язані з особливостями конкретної виборчої кампанії, коли в силу певних причин вибори не цікаві: висунені неяскраві кандидати, відсутня справжня змагальність на виборах тощо;

2) пов'язані з загальною політичною, соціальною й економічною ситуацією в країні.

О.В.Лазаренко та О.О. Лазоренко вважають, що абсентеїзм як тип політичної поведінки особи є:

1) рисою її характеру, життєвою позицією, що виявляється у відсутності потреби, звички, бажання політичної дії;

2) світоглядом, зорієнтованим, наприклад, на внутрішнє вдосконалення.

Серед причин абсентеїзму відзначимо низький рівень політичної культури, інфантильність або ж усвідомлення власного політичного безсилля, нездатність впливати на прийняття політичних рішень, відчуження власних політичних цінностей і потреб від можливостей їх задоволення, високий рівень недовіри виборців політичним інститутам та ін.

Абсентеїзм є відбитком прагнення людей відсторонитися від політики, в якій частина з них вбачає марнославне й амбіційне змагання групових і егоїстичних інтересів. На думку М.Рокара, у сучасному суспільстві, в якому вплив релігії вельми послабився, усе трагічне і священне пов'язують з політикою. Коли ж вона не виправдовує їх сподівань, у ній розчаровуються, і як один із наслідків - абсентеїзм.

Є. Головаха, І. Бекешкіна, В.Небоженко пояснюють абсентеїзм виборців менталітетом байдужості, характерним для народів колишнього СРСР, а також "психологією конформізму", панування якої в суспільстві вивело на політичну арену некомпетентних діячів, що знизило авторитет законодавчих органів і влади взагалі.

Політична участь - це вплив громадян на функціонування політичної системи, формування політичних інститутів і на процеси вироблення політичних рішень.

Американські політологи С. Верба і Н. Ні підкреслюють, що політична участь - це перш за все інструментальна активність, з допомогою якої громадяни намагаються впливати на уряд та політичний процес взагалі.

Функції політичної соціалізації:

підтримання наступності при передачі політичних цінностей від одних поколінь до інших;
сприяння стабільному розвитку суспільства в цілому та політичної системи зокрема;
забезпечення підготовки громадянина до реалізації своїх прав і свобод в рамках певної політичної системи.

Спочатку, розглядаючи основні феномени політичної соціалізації, ми вказали на інтереси, які в чистому вигляді не дістали відображення у визначенні поняття політичної соціалізації. Але опосередковано інтереси референтної групи обов’язково присутні в усіх згаданих у визначенні елементах. Поняття «інтерес» відіграє значну роль у будь-якій соціалізації, але в політичній соціалізації цей феномен має свою специфіку. Для того, щоб її зрозуміти, потрібно хоча б у загальних рисах пригадати основні відмінності системи політики від інших систем та проаналізувати співвідношення загальносуспільних, групових та індивідуальних інтересів і рівень відтворення їх політичною системою.

На наш розсуд, істотним питанням є співвідношення важливості для існування групи політичних інтересів, що ушкоджуються. Найпростіше визначення інтересу – це усвідомлена політична потреба. В свою чергу дамо визначення потреби – це такий стан індивіда, групи, суспільства в цілому, коли вони відчувають потребу в певних об’єктах, потрібних їм для існування та розвитку. Цей стан стає спонукальним джерелом політичної діяльності особи, групи, суспільства. Самі потреби мають певну ієрархію. В.М. Кудрявцев пропонує таку класифікацію потреб особи, які досить нескладно екстраполювати на потреби групи та суспільства (див. мал. № 1).

Малюнок № 1. Схема класифікації потреб особи
(за В. М. Кудрявцевим)

Об'єктивне виявлення та прогнозування виникнення політичних інтересів з подальшим відтворенням їх на рівні нормативної системи одне з головних завдань політичних соціологів.

За умови створення політичної системи яка відповідає вказаним вимогам і відповідно відображає складну сукупність соціально справедливих та взаємоузгоджених політичних інтересів суть політичної соціалізації полягає в тому щоб суспільні норми сприймались особою як внутрішні переконання. Отже на політологів ,як і соціологів покладено наступні основні завдання щодо науково-теоретичного та науково-прикладного забезпечення оптимального процесу політичної соціалізації:

Виявлення та взаємне узгодження основних суспільних інтересів, з метою подальшої їх фіксації у вигляді нормативних приписів;
Інтерпретація не явно виражених у законі суспільних політичних інтересів з метою відображення їх соціальної доцільності на рівні масової, групової та особистісної свідомості;
Регулярна ревізія діючих механізмів політичної соціалізації з метою адаптації їх до швидкоплинних суспільних відносин.

Реалізація цих функцій політологами дозволить вирішити проблему політичної соціалізації особи навіть у надзвичайно складних умовах докорінної реформації соціальної та політичної системи.

Залежно від соціальних ролей, що їх відіграють у політиці особистості, виокремлюють таку їх типологію (за В. Бебиком):

1) пересічний громадянин, який має статус об'єкта політики, тобто не виявляє активності, не цікавиться політикою і не впливає на неї;

2) громадянин, який є членом суспільно-політичної організації, руху, опосередковано залучений до сфери політичної практики саме завдяки членству в згаданих організаціях;

3) громадянин - член політичної партії; при цьому ступінь його участі в зазначеній діяльності залежить від його прагнень, інтересів і можливостей, зумовлених суспільною вагою цієї організації та соціальною роллю в ній громадянина;

4) політичний або громадський діяч;

5) професійний політик, для якого політична діяльність є джерелом існування і змістом життя;

6) політичний лідер - інституйований, духовний, інтелектуальний, формальний або неформальний, який має певний авторитет у суспільстві.

Життя в суспільстві перетворює людину на політичну істоту - homo politicus. Процес (соціалізація) пройшов кількісну та якісну еволюцію: від невеликого прошарку вільних людей до загальної участі в політичних, процесах, від прямої до представницької демократії.

Важливими для становлення політичної людини стали:

введення загального виборчого права;
масова участь у діяльності політичних партій;
формування інформаційного суспільства;
систематичне зростання участі жінок у політичному житті;
залучення до політики етнічних і соціальних меншин.

У політичному житті значну роль відіграє суб'єктивний фактор. Діяльність партій, громадських організацій персоніфікується в політичних лідерах.

Лідер (англ. leader - ведучий) - провідний, авторитетний член організації або групи, особистий вплив якого дозволяє йому відігравати суттєву роль у політичних процесах. Лідерство - це не просто той чи інший лідер, не їх сума, а соціальна інституція. Лідерство є багатоаспектним явищем.

Під поняттям "політичний лідер" можна вважати будь-кого, незалежно від формального рангу, учасника політичного процесу, який бажає і здатний впливати на оточуючих і регулювати процес для досягнення висунутих ним цілей.

Лідерство має ознаку універсальності, тобто це явище повсюдне. Крім того, воно має групову природу: виникає там, де формуються тимчасові або постійні групи.

Політолог Даунтон вважає, що лідерство передбачає перш за все вплив на інших людей. Однак це не будь-який вплив, а такий, для якого характерна така специфіка:

по-перше, необхідно, щоб вплив був постійним;
по-друге, керівний вплив лідера має розповсюджуватися на всю групу (організацію, суспільство);
по-третє, політичний лідер має пріоритетний вплив;
по-четверте, вплив лідера опирається не на силу, а на авторитет або визнання правомірності керівництва.

Політичне лідерство відрізняється від лідерства інших типів, тобто має свої особливості (за Є. Мелешкіною):

Політичним лідером може стати людина, яка не має певних особистісних рис, але займає посаду, пов'язану з доступом до владних ресурсів і механізмів їх реалізації.
Політичне лідерство, зазвичай, вирізняє опосередкований характер. Це - "дистанційне" лідерство, при якому відносини між лідером і масами складаються як опосередковані, тобто за допомогою ЗМІ, різних громадських організацій тощо.
Багаторольовий характер політичного лідерства, заснований на необхідності відповідати різним рольовим очікуванням: оточення, політичні партії, адміністративний апарат, населення країни в цілому.
Політичне лідерство відрізняється корпоративним характером. Це пов'язано з тим, що значну роботу виконує не він сам, а інші, наприклад, його найближче оточення, адміністративний апарат.
Функціональна й соціально-групова природа політичного лідерства обумовлена тим, що "політичним лідером" може бути особа і група осіб. Наприклад, для СРСР було характерне формальне колективне лідерство (політбюро, президія).

Функції політичного лідера (за І. Дзюбком):

об'єднання громадян, суспільства навколо спільних цінностей і завдань;
пошук і прийняття оптимальних політичних рішень;
соціальний патронаж, підтримка суспільного порядку;
налагодження політичного контакту та взаємодії влади й населення;
мобілізація мас на реалізацію політичних цілей;
легітимація суспільно-політичного ладу.

Розвиток теорії лідерства веде свій початок ще із стародавніх часів. Уже Геродот, Плутарх приділяли велику увагу ролі політичних лідерів-монархів, полководців, воєначальників.

Значний внесок зробив Н. Макіавеллі, який трактував політичного лідера як князя, володаря, який очолює державу, управляє нею, використовуючи будь-які засоби для підтримки суспільного порядку й відвернення небезпеки.

Представник волюнтаристської теорії лідерства Т. Карлейль стверджував, що всі історичні події - справа великих осіб. Маса -пасивний елемент. Як тільки маси беруть верх над творчими особами (у період революцій), настає занепад цивілізації. Великі лідери - вожді натовпу, який іде за ними.

Г. Гегель вважав, що видатний керівник завжди виражає історичну необхідність, потреби свого часу. Історичні події – результат творчості й зусиль вождів лише тією мірою, якою вожді виражають потребу суспільного розвитку.

Ф. Ніцше трактував двояке походження лідерства: є лідери натовпу, які лише висловлюють інтереси мас, а є справжні герої – надлюди, які не визнають можливості стороннього впливу. Творчий інстинкт героїв, їх прагнення мати владу й визначає зміст людської історії. "Ціль людства, - писав Ф. Ніцше, - полягає у його вищих представниках... Людство має безустанно працювати, щоб народжувати великих людей - в цьому, і ні в чому іншому, полягає його завдання" (Ф. Ніцше "Так говорив Заратустра"). Тому влада і способи її досягнення лідерами не залежать від моралі, тому що "мораль - це зброя слабких".

Г. Тард переконував, що основним законом суспільного життя - наслідування натовпом стилю свого лідера. Всі досягнення цивілізації - наслідок діяльності видатних лідерів.

Думку про визначну роль лідерів не поділяє марксизм. Він обмежує можливості лідерів історичною необхідністю і класовими інтересами. Політичний лідер виступає у марксизмі як найбільш послідовний виразник волі класу. В. Ленін ставив лідера в залежність до чіткої схеми. "Маси поділяються на класи... Класами керують політичні партії... Політичні партії направляються більш або менш стійкими групами найавторитетніших, впливових, досвідчених, так званих вождів".

Типологія політичних лідерів визначається за такими характеристиками:

ставленням лідера до підлеглих: авторитарні, демократичні, відсторонені;
масштабами лідерства: загальнонаціональні, певного класу, соціальної групи, регіону;
стилем лідерства: прапороносець, послідовник, торговець, пожежник, актор (демагог);
ставленням до існуючої політичної системи: функціональний, дисфункціональний, конформіст, нонконформіст;
соціальною природою авторитету: традиційний, бюрократичний (раціонально-легальний), харизматичний.

В умовах тоталітаризму політичного лідерства, по суті, немає, а є диктатура й номенклатура, яка захоплює владу не за законами лідерства (знизу-вгору), а за своїми особливими законами. Політичний лідер з'являється тільки в умовах можливості вибору. Найважливішою якістю політичного лідера є здатність кваліфіковано акумулювати й адекватно відображати у своїй діяльності інтереси значних мас населення, а також наявність професійного політичного мислення, відчуття часу.

Україна завжди була суспільством лідерського типу. Князі, гетьмани, полководці, провідні політики здебільшого відігравали домінуючу роль у виборі шляхів розвитку країни. В Україні лідерством і сьогодні певною мірою компенсується брак законів, договірних норм, традиційних і сталих зв'язків.

Для України можна визначити такі типи політичного лідерства:

1) «лідер, що йде на поступки», тобто такий, що намагається зберегти колишню політичну систему (його можна назвати ще консервативним);

2) «інверсійний» лідер, якого визнають і сприймають не стільки за наявність у нього відповідних особистих заслуг, скільки завдяки переслідуванням владою;

3) легітимний лідер, який спирається на відповідні нормативи.

Проблема вивчення політичного лідерства є однією з найактуальніших для аналізу політичних процесів. Для визначення характеристик типів політичного лідера дослідники використовують низку соціологічних методів: анкетне опитування, тести, фокус-групу, контент-аналіз.

Політичні лідери сучасної України є лідерами посттоталітарного суспільства. Всі вони - і колишні представники партійного апарату (Л. Кравчук, Л. Кучма, О. Мороз, Є. Марчук) і колишні дисиденти (М. Горинь, Л. Лук'яненко) сформовані в тоталітарній системі, тому були представниками авторитарного типу лідерства. Тільки окремі лідери (наприклад, В. Ющенко та ін.) на початку двохтисячних належали до демократичного типу, що стало підставою для звинувачення їх у нерішучості та «м’якості» в прийнятті політичних рішень, відсутності політичної волі до істотних змін у країні, яка цього потребує.

Довгий час вважалося, що для лідерів демократичного типу в Україні ще час не настав, тому популярними були та залишаються заклики до необхідності правління «сильної руки», яка б радикальним чином змінила політичну систему (зазвичай прихильники такого підходу не замислюються над тим, хто буде виконувати рішучі настанови лідера, в який спосіб, чи буде порушуватися закон, чи не стануть самі прихильники таких радикальних кроків жертвами репресій та іншими питаннями й проблемами, характерними для революційних змін у суспільстві). При цьому роль особистості в Україні (та загалом на пострадянському просторі) вважають визначальною, не зважаючи на рівень загальної, політичної та правової культури населення, вкоріненість усталених соціальних (в т.ч. корупційних) практик, важливість самоорганізації тощо.

Разом із тим, останнім часом спостерігається поява лідерів нового типу, які наголошують на необхідності панування права та суворого дотримання демократичних процедур у відповідності із законом, підкреслюючи необхідність активного реформування законодавства України.

4. Солідарна форма організації громадянського суспільства в умовах пострадянської трансформації. Солідаризм як соціально-політична доктрина

На сьогодні очевидним є те, що українська держава потребує ґрунтовного теоретико-методологічного забезпечення правової регламентації суспільно-політичних відносин і віднайдення власної організаційно-правової моделі регулювання взаємодії суб’єктів на різних рівнях владної вертикалі з метою консолідації суспільства та реалізації загальнодержавних інтересів. Для цього необхідно під час реформування правової системи України використовувати відповідні сучасному рівню розвитку наукового знання методологічні підходи, у тому числі вивчати знакові закономірності, які лежать в основі суспільного життя й зумовлюють організацію українського соціокультурного простору, а також символічні відношення та зв’язки між елементами вітчизняної правової системи.

Динамічні суспільні перетворення в Україні наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. відроджують тему пошуків оптимальних форм організації громадянського суспільства. Кожна суверенна держава має не лише національні символи, мову та історію, а й власну систему цінностей та ідеалів, які виступають підґрунтям державної ідеології. Цей специфічний компонент політико-правового знання, який можна назвати типом політичного мислення, має риси як теорії, так і ідеології, залежить від змін у соціально-правовій і політичній практиці та від рівня сприйняття масовою свідомістю, активно впливаючи на них.

Як учені-правники, так і державні діячі, владні й опозиційні політичні сили, громадські рухи та організації намагаються створити доктрину, найбільш прийнятну для нашої держави, сформулювати у наукових працях та програмах ідею, здатну консолідувати громадян України незалежно від національності, віросповідання та місця проживання. Вивчення політико-правових концепцій у контексті європейського досвіду дає цінну інформацію, яка дозволяє уникнути відомих небезпек і досягнути державних цілей найкоротшим шляхом.

Якщо соціально-політичні та філософсько-правові концепції абсолютизму (Н. Макіавелі, Ж. Боден, Т. Гоббс), лібералізму (Дж. Локк, Ш.Л. Монтеск’є, І. Кант, Ґ. Кельзен) та комунізму (К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін) є досить популярними, отже, відносно добре дослідженими, то ідеї солідаризму залишаються маловідомими широкому загалу, вони обґрунтовувалися у працях Л. Буржуа, А. Ваґнера, Г. Пеша та інших мислителів. Фундаментальною монографічною працею за цією проблематикою є оригінальне дослідження В.-Ю. Даниліва. Цей дослідник спробував системно і комплексно розглянути проблему солідарності та солідаризму. У новітній період феномен солідарності розглядається у працях Г. І. Зеленько, А. А. Зуйковської, М. С. Кармазіної, Л. О. Кочубей, О. М. Майбороди, О. О. Маслака та інших вітчизняних вчених.

Характерно, що соціально-політичні та філософсько-правові виміри феномену солідарності на сьогодні недостатньо розроблені. Вони потребують дослідження за допомогою методології та категоріальної бази новітніх теорій, на основі яких можна не лише визначити зміст певного політико-правового поняття, розкрити його структуру, але більш точно і повно з’ясувати значення відповідного явища для політико-правової реальності, окреслити перспективи побудови держави, яка базується на ідеях соціальної солідарності. Якщо розглядати ці ідеї з позицій соціології, то в соціальних групах солідарність завжди постає як порив, який має економічні, психологічні або етичні мотиви, однак ці мотиви не обов’язково повинні бути раціональними, оскільки зазвичай визначаються індивідуальними чи вузькогруповими інтересами, тобто солідарність деякими вченими розглядається як цілком соціологічне явище. Таким чином, феномен солідарності вважають належним до сфери вивчення соціології, тоді як, на нашу думку, спектр значень цього поняття виходить за межі її дослідження.

Для того, щоб повніше з’ясувати зміст понять «солідарність» і «солідаризм», розглянемо етимологію цих слів. Поняття «солідарність» походить від «solidare», «solidum», яке в латинській мові значить пов’язувати, з’єднувати і наповнювати. У найповнішому сенсі «solidum» – певне монолітне ціле, утворене з пов’язаних між собою елементів. Виведене звідси слово «soliditas» означає міцність, довгочасність, а також цілість (зокрема, слово солідний, що походить від латинського «solidus», означає міцний, твердий, масивний, ґрунтовний тощо). Від цього слова походить і французьке «solidaire», яке означає діючий заодно, взаємно зобов’язаний, одностайний; це є основою для сучасного розуміння даного поняття.

У такому сенсі солідарність крізь призму політологічного підходу може розглядатися у зв’язку з низкою інших понять, зокрема, її найчастіше розуміють як єдність поглядів, переконань і дій, взаємодопомогу та підтримку членів соціальної групи, яка заснована на спільності інтересів і необхідності досягнення загальних політичних цілей, а також одностайність, активне співчуття та підтримку певних дій або думок. У юридичному значенні солідарність означає спільну відповідальність, ще давньоримські юристи позначали ним таке правове зобов’язання, за виконання якого був відповідальний більш, ніж один боржник, і коли один боржник сплатив зобов’язання, то це цілком звільняло (in solidum) інших співборжників.

Таким чином, поняття солідарності розуміється у двох основних значеннях. Із одного боку, зміст цього політико-правового концепту охоплює об’єднання людей для спільної мети, з іншого – розкривається за допомогою терміна, який використовується для позначення колективної відповідальності, відображеної у формулі «всі відповідають за одного, а один відповідає за всіх». Прикладом такої відповідальності може слугувати демонтаж приватних підприємств переможеної Німеччини з метою сплати репарацій для Антанти після Першої світової війни.

У філософії та психології поняття солідарності відображає почуття взаємної належності та практичне його забезпечення, у соціології та політології – розуміється як підтримка рухів, організацій або осіб на основі близькості чи спільності поглядів та інтересів, а також узгодженість у виступах, діях. Окрім того, у філософії політики цей соціально-правовий феномен найчастіше розглядається у зв’язку з солідаризмом як доктринальним підходом, для якого солідарність є центральною категорією та вихідним засадничим поняттям.

На противагу лібералізму з його індивідуалізмом та розумінням держави як інструмента в руках еліт, а також неолібералізму чи економізму, який заперечує право суспільних інституцій втручатися в економічні відносини, солідаризм (за влучною метафорою А.-Г. Мюллера) пропонує образ держави як «родини родин». Система солідаризму будується на солідарності, яка розглядається дослідниками не лише як історичний факт, а також і як морально-етичний і політико-правовий постулат, на який повинен опиратись увесь суспільний устрій, упорядковане узагальнення прагнення суспільних сил, пов’язаних між собою прагненням досягнення спільної мети.

Сучасні дослідники розуміють під солідаризмом філософсько-правове вчення, філософсько-політичну доктрину, політичну ідеологією, соціальну технологію та відповідну управлінську практику, засновану на ідеях солідарності, загального блага та узгодженості інтересів і цінностей. Згідно з ідейно-теоретичними основами солідаризму, соціальна система побудована за таким принципом, що її члени (громадяни, родини, етноси, релігійні конфесії, політичні партії, бізнес-корпорації та інші соціальні групи) володіють реальною правовою і соціально-політичною суб’єктністю, на основі якої їхні права, можливості й інтереси можуть бути консолідовані та солідаризуються заради досягнення консенсусної мети в соціальних межах локального, загальнонаціонального чи світового масштабу.

Солідаризм може мобілізувати та консолідувати соціум у період серйозних криз або загроз. Це пояснюється тим, що інтегративні й активно-динамічні можливості соціуму та ефективність його функціонування різко зростають завдяки особливому синергетичному ефекту, зумовленому усвідомленням різними соціальними групами спільності інтересів і здійснення ними погоджених дій. Солідарна взаємодія різних членів суспільства здатна привести до результатів визначного масштабу та доленосного значення – формування народу як соціально-історичного феномену, виховання гордості наступних поколінь за своїх предків, усвідомлення спільності культурних цінностей, морально-етичних принципів, норм поведінки тощо.

Основне завдання солідаризму – це узгодження суперечливих інтересів членів суспільства, їх згуртування навколо сутнісних спільних цілей, тобто тих, що гарантують існування та гармонійний розвиток соціуму. У зв’язку з тим, що цього можна досягнути лише шляхом солідарної взаємодії, яка ґрунтується на ідеї справедливості, солідаризм орієнтований на всі без винятку категорії суспільства та є ідеологією загального прориву, спільної творчої еволюції. Хоча у ХІХ ст. цей напрям інтерпретувався в контексті ідей «корпоративної держави», ідеологія сучасного солідаризму вільна від примусу, адже вона виходить із пріоритету технологій «м’якої влади» над традиційними технологіями «жорсткої влади» та є теоретичним підґрунтям процесів суспільної інтеграції.

Ідея солідарності у тій чи іншій формі існувала ще в античну епоху. Зокрема, римський імператор Марк Аврелій, порівнюючи організм і суспільство, міркував про відношення єдності, яке мають між собою як члени тіла, так і розумні створіння, оскільки вони, хоч і відокремлені один від одного, створені для того, щоб виконувати спільну працю, таким чином, заклав основи теоретичного осмислення солідаризму. У цьому сенсі розумні істоти, на його погляд, функціонують подібно до членів тіла, які служать єдиному цілому, а той, хто себе відокремлює, не бажаючи спільного блага, уподібнюється «відрубаній руці, нозі або голові», яка лежить окремо від тулуба.

Правова культура та політична свідомість, мораль, міфологія, мистецтво та інші духовні феномени можуть призводити до появи солідарності духа, чому сприяють спосіб життя, спільність світогляду і світорозуміння, смаків і вподобань, громадянська відповідальність тощо. Однією з найбільш потужних і стійких форм об’єднання людей є релігійна солідарність, пов’язана з вірою в одного Бога, наприклад, цей феномен використовувався в іудаїзмі та християнстві для пояснення єдності людства, а також – у розумінні колективної відповідальності або навіть колективної провини (пригадаймо теорію первородного гріха).

Іншим різновидом солідарності є солідарність економічних інтересів, яку найлегше зауважити у виробництві товарів, а особливо – у розподілі праці, що зумовлює спільну взаємодію з метою задоволення потреб кожного індивіда. Середньовічні гільдії і корпорації дають нам класичний приклад солідарної діяльності ремісників. Хоча в наш час гільдії старого зразка вже не існують, проте однакові інтереси та спосіб життя об’єднують суспільство в нову синтетичну форму. Про цю солідарність, яка означає залежність усіх від усіх у задоволенні своїх потреб, говорили А. Сміт та інші класики ліберальної економіки. Окрім нього, власний внесок у розвиток даної ідеї в різний час здійснили К. Пекер, П.-Ж. Прудон, Т. Жуффруа, Ф. Бастіа, А. Сен-Сімон, Ш. Фур’є, Е. Кіне та ін.

У системі О. Конта, викладеній у «Курсі позитивної філософії» (6 томів, 1830‒1842), поняття «солідарність» є одним із основних. У контексті започаткованого вченим позитивістського напряму у філософії вперше розкривається зміст поняття солідарності як філософсько-правової, етичної, політичної та юридичної категорії – як загального космічного й біологічного закону та як загального закону суспільної еволюції. Згодом Л. Дюгі розвинув ідею О. Конта про те, що солідарність як максима волі та правило поведінки є обов’язком, і вивів низку соціальних функцій, які охоплюють державу, класи, індивідів і людство.

Саме навколо цього поняття була побудована доктрина солідаризму. Причому, якщо філософсько-правові та соціально-політичні концепції абсолютизму, лібералізму, комунізму є досить популярними, а тому достатньо добре дослідженими, то ідеї солідаризму, залишаються маловідомими широкому загалу. Термін «солідаризм», який зустрічається з другої половини ХІХ ст. у програмах окремих французьких і німецьких політичних партій соціалістичного спрямування, можна вважати закономірним розвитком первісного значення солідарності при перенесенні його в соціально-правову, політичну та економічну сферу. Одним із перших ще у 1840-х рр. термін «солідаризм» (так само, як і «соціалізм») почав вживати (запозичивши у середньовічних юристів, що ще раз підкреслює міждисциплінарний характер цієї категорії) французький філософ XIX ст. П. Леру, вчення якого сприяло теоретичному оформленню солідаризму.

Солідаризм як доктринальний політологічний підхід бере свої витоки у творчості французьких філософів, соціологів та юристів на межі ХІХ‒ХХ ст., зокрема, Е. Дюркгейма, Л. Дюгі, С. Ш. Буґле, Л. Буржуа, А. Круазе та інших учених. Е. Дюркгейм, який істотно вплинув на всі подальші розробки цієї проблематики, наголошував насамперед на морально-психологічних аспектах феномену солідарності, однак його вчення виразно демонструє певний раціональний прагматизм поведінки колективів, а не суто моральні мотиви. У праці «Про розподіл суспільної праці» (1893) учений виділяє два різновиди солідарності в залежності від етапів її розвитку. Перша форма визначається станом нерозвинених трудових та інших зв’язків між індивідами, схожістю виконуваних ними суспільних функцій, яка притягує їх одне до одного. Вона існує в архаїчних суспільствах, де індивід поглинається спільнотою. «Механічна» солідарність пов’язує це суспільство з індивідом безпосередньо – останній є «річчю, якою розпоряджається суспільство».

Цікаво, що саме цей різновид солідарності разом з ідеєю корпоративної держави у 1920–1930-х рр. був використаний в ідеології італійського, іспанського та німецького корпоративізму для обґрунтування та легітимації фашистських режимів, а також відповідного тоталітарного дискурсу розчинення у «спільній справі», що на доволі значний період обмежило розвиток солідаристичних ідей.

Соціальний розвиток призводить до нового етапу та переходу до другої форми – від «механічної» до «органічної» солідарності. Остання ґрунтується на розподілі праці, який урізноманітнює професійні ролі людей, індивідуалізує їх і водночас робить їх взаємозалежними, потрібними один одному, внаслідок чого й виникає відчуття взаємозв’язку та солідарності. Суспільство, в якому панує органічна солідарність, створює, за Е. Дюркгеймом, сприятливі умови для розвитку індивідуалізму. Очевидним фактом, який символізує солідарність, учений вважав право, і така особливість «нормативної» солідарності спонукала Дюркгейма вважати її механічною, тобто такою, що вимагає від усіх членів суспільства подібності між собою. Водночас органічна солідарність виникає, з одного боку, з відмінності людей одне від одного, а з іншого – з їхньої взаємної зацікавленості, джерелом якої є потреба обміну власними продуктами.

У згаданій праці вчений ще й висловлює власне та оригінальне бачення засад юснатуралістського трактування морально-правової реальності: «якщо розподіл праці стає важливим джерелом соціальної солідарності, то він, разом із тим, стає основою морального порядку».

Характерно і те, що Дюркгеймове розуміння «органічної солідарності» як взаємозалежності людей, зайнятих різними видами суспільної праці, добре простежується і в сучасних ідеях солідаризації трудових колективів. Таким чином, мислитель робить висновок про те, що, розподіл праці є тією основою, на якій базується суспільне життя індивідів.

Представник французької соціологічної юриспруденції Л. Дюгі (1859‒1928) в праці «Держава, об’єктивне право та позитивний закон» (1901) виклав оригінальну політико-правову теорію солідарності, спрямовану не стільки на ствердження послідовних правових начал у житті людини, скільки на «колективне «перетворення» права, заперечення значущості суб’єктивних прав, необхідності їх «заміни» соціальними функціями на колективістських засадах» і запропонував ідею синдикалізму як професійно-корпоративного представництва в державній владі всіх прошарків населення.

У цій праці вчений, зокрема, визначає своєрідний «категоричний імператив» його версії солідаризму: «нічого не робити, що зменшує солідарність за подібністю та солідарність через розподіл праці; робити все, що в матеріальних силах особистості, щоб збільшити соціальну солідарність в обох формах».

Примітно, що Л. Дюгі заперечував «огидну доктрину» класової боротьби, називав злочином пропаганду знищення одного класу іншим, виступав проти як радикального революційного синдикалізму, так і лібералізму та індивідуалізму, водночас вважав індивіда «клітинкою, колесом соціального організму». Окремі ідеї Л. Дюгі щодо корпоративної держави були трансформовані першими радянськими юристами та італійськими фашистами, ідеологами тоталітаризму, іспанськими фалангістами, що довгий час заважало адекватному сприйняттю справжніх поглядів дослідника.

У цей же час ідея солідарності стала основою ідеології радикал-соціалістичної партії, адже колишній абстрактний термін отримав нове життя у вигляді популярного лозунгу. Це сталося насамперед тому, що французький юрист Л. Буржуа (1851‒1925) видав невелику книгу «Солідарність» (1897), а вже через три роки в Парижі відбувся перший конгрес соціального виховання під гаслами солідаризму. Незабаром, у 1901 р. були вперше організовані спеціальні лекції з «філософії солідарності» при Вищій школі соціальних наук. У цій праці вчений постулює наступне важливе положення: «стійка рівновага досягається солідарною асоціацією окремих частин, які прагнуть до спільної мети. Ця асоціація – основна умова успіху в боротьбі за існування».

Виступаючи за доповнення прав «декларацією обов’язків», Л. Буржуа стверджував, що існують не індивіди та держава, а асоціації людей, пов’язані фактом співжиття, від якого кожен учасник отримує користь і тому має обов’язки перед іншими. В «Есе однієї філософії солідарності», написаному спільно з А. Круазе у 1907 р., Буржуа пише про природну солідарність, яка наділяє благами одних за рахунок інших і від народження вимагає морального обов’язку «улюбленців долі» перед іншими та суспільством. Фактична (або розумна) солідарність долає природну на основі соціальної справедливості та полягає в поверненні боргу через перерозподіл надлишку благ на користь тих, хто їх найбільше потребує. Таким чином, учений сконструював теорію квазі-контракту, на основі якої згодом був побудований проект правової системи. Втім, ця теорія викликала жваву дискусію та гостру критику. Водночас з’явилася праця французького соціолога С. Ш. Буґле «Солідаризм» (1907) із викладом основних ідей відповідного філософсько-правового та соціально-політичного напряму, які цей професор Сорбонського університету вивів із принципу солідарності. Близькі ідеї на межі ХІХ‒ХХ ст. висловлювали Є. д’Ейхталь у праці «Соціальна солідарність та її нові формули» (1903), Флеран у праці «Солідарність» (1907), А. Фульє, Ш. Ренув’є, А. Маріон, М. Оріу, Ж. Брюне, А. Еспінас, Ж. Ізуле, А. Кост, Р. Вормс, Г. Тард, Л. фон Візе та інші вчені, які розглядали філософські, соціально-правові, політичні та економічні аспекти солідаризму.

Французький економіст Ш. Жід (1847‒1932), який у 1909 р. видав програмну роботу «Кооперація», бачив просторову та часову солідарність як різні її рівні або щаблі. Оселяючись на одній території, індивіди вступають у духовний контакт, чому сприяють однакова місцевість, ідентичний клімат, подібний спосіб добування продуктів харчування (у цих міркуваннях виразно простежується вплив концепції Ш.-Л. Монтеск’є). Однаковий характер усіх життєвих процесів створює солідарну свідомість спільноти, яскравим прикладом чого може слугувати спільність мешканців села. Цікавим є і розуміння Ш. Жідом часової солідарності в її політико-правовому та релігійному вимірах. Солідарність у часі, на думку вченого, в давнину реалізувалася в діях, освячених законами, релігією і звичаями, вона пов’язує мертвих із живими завдяки спадковості доброчесності або вади.

У зв’язку з цим Ш. Жід цитує відомий вірш Горація «Delicta maiorum inmeritus lues» (з лат. – «За злочини своїх предків») з т. з. «Римських од» (ІІІ-6, 23 р. до н. е.). У цьому вірші Горацій пояснює військові невдачі Риму та виродження нації зневагою до богів, натякає на громадянські війни 88‒31 рр. до н. е., розкладання римських сімей, велич воїнів попередніх епох протиставляє ницості сучасників. Він пише, що безвинні молоді римляни будуть відбувати кару за злочини своїх предків, які програли битви з парфянами (Пакор у 40 р. до н. е. та Марк Антоній у 36 р. до н. е.), доки не відновлять давню простоту звичаїв і напівзруйновані святині, сакральні місця та задимлені сажею статуї їхніх богів.

Як бачимо, модерне вчення про солідарність, батьківщиною якого наприкінці ХІХ ст. стала Франція, вже передбачало розуміння змістовної неоднорідності цього політико-правового явища, поєднане з детальною розробкою різних аспектів солідаризму.

Вказані вище ідеї Л. Дюгі відобразилися у творчості українського соціолога та суспільного діяча М. Ковалевського, який дотримувався принципу історичного детермінізму та розробляв поняття «замиреного середовища»: в суспільстві замість боротьби повинна панувати солідарність як усвідомлення «спільності інтересів і взаємної залежності один від одного». Чотиритомна праця «Походження сучасної демократії» (1895‒1899) вплинула на погляди його учня П. Сорокіна щодо солідарності. Український філософ права Є. Спекторський, який виголосив доповідь про ідеологію солідарності на спільному засіданні Київського та Саратовського юридичних товариств, у працях «Теорія солідарності» (1916) та «Християнство і культура» (1924) відзначав, що «соціація прагне провести у взаємовідносини людей початок суспільності, солідарність і співпрацю всіх членів співжиття, засновану не на примусі, а на згоді». Водночас активно критикує доктрину солідаризму з точки зору її практичної реалізації український філософ права Б. Кістяківський, який пише в книзі «Соціальні науки і право» (1916), що солідаризм слід будувати на системі суб’єктивних публічних прав, а сама «теорія солідаризму невдала, незважаючи на правильність її вихідних соціально-наукових принципів».

Висловлюючи іншу точку зору, у праці «Взаємна допомога як чинник еволюції» (1907) російський теоретик анархізму П. Кропоткін пише про солідарність, що інстинкт людини до взаємної допомоги такий прадавній і так міцно пов’язаний з усім минулим розвитком людської раси, що зберігся в роді людському, попри всі історичні зміни, аж до нашого часу. Він стверджував, що в людей, які перебувають на нижчому щаблі розвитку, взаємодопомога зустрічається частіше, ніж у тих, хто стоїть вище за них. Для цілого кола мислителів (П. Л. Лавров, М. О. Бакунін, М. К. Михайловський, Л. І. Мечников та ін.) характерною є ідея про солідарність (взаємодопомогу) як фактор розвитку людства. Зокрема, Л. І. Мечников вважає її ключовим чинником виживання в критичних життєвих умовах: «смерть або солідарність» – пише він, інших шляхів, щоб не загинути, не було, тому народ повинен був «вдатися до солідарності та спільної колективної праці для боротьби з оточуючими несприятливими умовами фізико-географічного середовища». Автори збірника «Віхи» (1909), відомі філософи-емігранти М. О. Бердяєв, І. О. Ільїн і члени Народно-Трудового Союзу були близькими до синтетичного трактування солідарності, в якому поєдналися її екзистенційне розуміння як соборності (етична, метафізична інтерпретація в контексті всеєдності, цілісності та органічності буття, в основі якої лежить ідея братства), характерні для східноєвропейської політико-правової думки, та західне утилітарне ставлення до солідарності як до технології взаємодопомоги (соціально-правова та політична оцінка даного феномену як результату розподілу праці, в основі якої лежить ідея рівності), що знайшло відображення не лише в теоретичних побудовах, а й у політичних програмах і правових доктринах.

Ідеї соціальної солідарності розвивалися також у працях інших українських і російських мислителів, зокрема, заслуговує на увагу запропонована П. Новгородцевим категорія «суспільного служіння», що може розглядатись як альтернатива формулі соціальної держави, оскільки вона дає підстави розглядати державу в умовах розвинутого громадянського суспільства саме як державу суспільного служіння. У праці «Криза сучасної правосвідомості» (1909) він пише, що необхідно обґрунтувати солідаризм, як «коректив права, а не обмежуватися почуттям солідарності. Наш час шукає солідарності влади та народу», також він вважав, що «розвиток у дусі справедливості та всезагальної солідарності – керівна ціль політики». Польсько-російський історик права Ф. Тарановський в «Енциклопедії права» (1917) відзначав, що під прапором суспільної солідарності «здійснюється відродження природного права в наш час», що виразно демонструє зв’язок цього філософсько-правового концепту з юснатуралістським праворозумінням.

У працях «Передумови демократії» (1905) та «Влада і право. Проблема правової держави» (1915) С. Котляревський підкреслює інструментальну сутність солідарності та її відносний характер. Зокрема, на його думку, яку він висловлює в останній згаданій праці, «солідарність – це лише форма, в яку можна вливати досить різний етичний зміст – служіння спільному благу та груповий або класовий егоїзм, натхненна творчість і лінива млявість». Вчений вважав, що віра в солідарність у Франції набувала характеру забобонів або пошуків «філософського каменя» в соціальному житті. Разом із тим, він визнає, що саме солідаризм із його вченням про квазі-контракт, покликаний замінити старий суспільний договір, із пошуком філософсько-правового, психологічного та етичного обґрунтування дієздатності політичної демократії, займає те ж місце, що й громадянська релігія в Ж.-Ж. Руссо, яка забезпечує вірність громадян суспільному договору – місце, яке «не може бути заповнене жодною установою, жодною правовою нормою».

Сутність філософсько-правової теорії І. Покровського, викладеній у працях «Основні проблеми цивільного права» (1917), «Етичні передумови вільного ладу» (1917) і «Держава та людство» (1919), виражається у необхідності органічного поєднання свободи кожної людини та солідарності між людьми. Таке поєднання повинно реалізуватись у державі всією системою правових інститутів, у тому числі – приватного права. Російський учений демонструє оптимальні юридичні форми цього поєднання у таких інститутах, як право власності, речові права, обов’язки із заподіяння шкоди, інститути спадкового права: «і в галузі спадкового права ми маємо ту ж боротьбу між тенденцією до «індивідуалізації» та тенденцією до «солідаризації»... Абстрагуючись від історичної солідаризації в спілках родових або общинних, суспільство, що розвивається, переходить до солідаризації у державі».

Окремі солідаристичні ідеї висловлювали у своїх працях видатні українські мислителі ‒ поет І. Франко та письменник і державний діяч В. Винниченко, а в зв’язку з теорією кооперації – економіст М. Туган-Барановський, якого за працю «Соціальні основи кооперації» (1916) критикували більшовики, а також М. Д. Кондратьєв, О. В. Чаянов та інші економісти-аграрники. Аналізуючи чинники виникнення, збереження та зникнення простих колективних єдностей, російсько-американський соціолог і культуролог П. Сорокін конкретизував загальні положення Е. Дюркгейма про соціальну солідарність і показав, що об’єднуючий ефект органічної солідарності виявляється доволі суперечливо щодо конкретних колективних утворень, оскільки серед них є як солідаристські, так і несолідаристські (антагоністичні) типи.

Власну концепцію персоналістичного солідаризму на основі розгляду відношення між категоріями особистості, суспільства, права та політики у праці «Основи органічного світогляду» (1948) виклав російський філософ і літературознавець С. Левицький, який народився в Латвії, навчався у Чехії, а працював у Німеччині та США. Він вивчав духовні основи та генеалогію солідаризму та застерігав від надмірного історизму в дослідженнях. Солідарність вчений розглядав як двигун соціального розвитку, який повертає суспільство до органічної цілісності. На його погляд, об’єднуюча сила солідарності є більш первинною, ніж роз’єднуюча сила боротьби, оскільки «сама боротьба може існувати лише там, де вочевидь є солідарність всередині груп, які борються» та «передбачає задіяність цілісностей, які борються між собою, у їх певну всеохоплюючу єдність». Відомими ідеологами солідаризму з кола згаданого Народного Трудового Союзу та журналу «Посів» були також Г. К. Гінс, який почав вживати цей термін на східних теренах і створив концепцію «координаційного права», Р. М. Редліх, В. Д. Поремський, І. В. Вощинін, Б. С. Пушкарьов, у програмних роботах яких солідаризм тлумачився як корпоративізм, що передбачає координацію соціальних об’єднань (корпорацій) на основі вкорінених ще з часів Київської Русі принципів добровільності та самоврядування.

Загалом, характерною рисою солідаристичних мотивів на території російської імперії та константою відповідної політико-правової культури завжди було те, що держава є головним ворогом поряд із зовнішніми загарбниками, від яких годі чекати чогось доброго. На думку вчених, солідарність проти держави стала головним механізмом колонізації азіатської частини цієї як внутрішньо, так і зовнішньо агресивно налаштованої країни – соціально активні люди втікали від державного свавілля, а держава «наздоганяла» їх і брала під свою опіку, розсуваючи межі імперії. Можна зробити висновок, що саме з цієї причини солідаристична риторика сьогодні на пострадянському просторі використовується лише в утилітарно-пропагандистських цілях для зменшення протестних настроїв і консолідації навколо вигідних владі ідей, тоді як в політико-правовій практиці панує державний авторитарний патерналізм азіатського типу.

З-поміж українських ідеологів консервативно-солідаристського напряму насамперед слід назвати В. К. Липинського, Д. І. Донцова, Ю. І. Липу, Осипа Бойдуника (П. К. Боярського) та послідовників гетьмана П. Скоропадського – активістів «Союзу гетьманців-державників», які вважали, що солідаризм близький українському суспільству, в основному, завдяки давнім слов’янським політико-правовим звичаям і традиціям запорізького козацтва, схильності до народовладдя та довгій відсутності моноцентричної влади, чим пояснювали популярність махновського руху. Водночас, за свідченням дослідників, однією з найбільш яскравих українських солідаристських концепцій того часу була «класократична трудова монархія» відомого українського мислителя та громадського діяча В. К. Липинського. В основній праці «Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму» (1926) він справедливо відзначає, що будівництво держави «не може бути працею лише одного політика», пише, що вона має опиратися на певну соціальну базу і знаходить її в селянах, адже «земельний клас хліборобський, люди пов’язані органічно між собою однаковим способом існування – це єдина група людей на Україні, майбутнє яких залежить від того, чи буде чи не буде Україна». У концепції В. К. Липинського, яку сучасні вчені називають «динамічним елітизмом» (система державного управління, за якої в умовах домінування великих землевласників у національну аристократію вливаються найкращі представники всіх суспільних класів), суспільство солідаризується на основах спорідненості («сродності», як у Г. С. Сковороди) та узгодження класових інтересів, а націоналістичні, ліберально-демократичні та тоталітаристські соціальні проекти відкидаються.

Разом із тим, Осип Бойдуник написав працю «Національний солідаризм» (1946), в якій ідеться не стільки про український, скільки про європейський національний солідаризм на прикладі переможеної Німеччини, яка швидкими темпами, немов «фенікс із попелу» відроджувала свою економіку, промисловість і аграрний сектор. У ній він з дивовижним пророчим баченням вважає світогляд у формі самореалізації головною причиною кризи поруч із системою, та пише, що «вічною правдою не може бути жодна політична стратегічна доктрина», тому «становим хребтом для всякої боротьби може бути лише основна ідея духовно-моральної вартості, оперта на світогляді», який називає «фундаментом, на якому будуємо своє життя», «дороговказом», «компасом», «ниткою Аріадни». На його думку, саме на ньому ми вкладаємо «цеглину за цеглиною нашого життя і співжиття в спільності, і цілої спільноти в одну гармонійну цілісність», і на ньому, «як на добре підготовленому ґрунті, родяться і виростають ідеї, які зложені в традиційну цілісність», вони дають нам уявлення про мету та ідеал, відповідний образ світу. Коли ж ідеться про політичне питання, про політичні ідеї, то «з них укладаємо собі в гармонійну цілісність ідеологію, на основі якої опрацьовуємо політичні програми і навколо тієї програми, для її реалізації, гуртуємо людей». З гіркотою він констатує, що «політична стратегія» в Україні в 1917-1920 рр. була дуже ясна, але для політично несвідомої, непідготовленої (тобто неосвіченої та культурно нерозвиненої) маси «вище за більшовиків в боротьбі за існування і в «політичній стратегії» стрибнути було неможливо», а варто було спиратися на «політичний хребет для політики й політичних партій», тобто формувати світогляд як «твердь для політики» та основу для життєвих засад людини. Також детально розробляв проблематику солідаризму В.-Ю. Данилів, концепція якого буде розглянута окремо.

Пов’язуючи ідею солідарності з християнським розумінням індивіда і суспільства, Г. Пеш (1854‒1926) у п’ятитомному «Підручнику з економіки» (1905‒1923) та двотомній праці «Лібералізм, соціалізм та християнський соціальний порядок» (1893‒1900), розглядає солідарність не лише як соціологічний факт, а й як етичний принцип. На відміну від солідаризму французького типу, який перебував під сильним впливом еволюціоністських і матеріалістичних теорій, Пеш виводить теорію солідаризму від універсалізму, який виступає філософським підґрунтям його системи. Прихильники універсалізму бачать людину виключно як члена надіндивідуального суспільства, який перебуває в системі духовної єдності цілого. Це ціле складається з індивідів, проте не воно утворюється завдяки ним, а індивіди завдячують своїм існуванням цілому, яке формує їхні погляди, настрої, а, отже, спрямовує та визначає їхнє життя.

Свою систему Пеш базує на принципі соціальної справедливості та принципі солідарності. Солідаризм, на думку вченого, є такою соціальною системою, яка надає справжнього значення солідарному об’єднанню людей, починаючи від родини і закінчуючи державою, схвалює, згідно з історичними потребами, інтенсивний розвиток спільноти, посиленої публічним духом, але також кооперативним, репрезентативним і корпоративним ладом, урегульованим правом відповідно до стану та професії. У своїх переконаннях Г. Пеш підтримує та наслідує погляди Г. Рослера, який виступав проти німецької школи націонал-економіки, критикує вчення А. Сміта за недостатність етичного, історичного й органічного елементів і вважає справжньою метою суспільно-правового та політичного життя добробут усіх членів соціуму, що означає вільний розвиток особистості, оскільки суспільство, в жодному разі не є простим співіснуванням індивідів, як вважають представники індивідуалізму, а внутрішньо з’єднаною спільнотою.

Були й інші розробки проблематики солідаризму вченими (Г. Гундлах, О. фон Нелл-Бройнінг, О. Шпанн, Г. Ермеке), які стояли на філософських позиціях універсалізму та відкидали популярні в той час ідеї «глобального організму» або «всесвітньої онтологічної єдності» як пантеїстичні концепти, що ведуть до тоталітаризму. Цікаво, що праці Г. Пеша стали одним з основних джерел для соціальної енцикліки «У рік сороковий» (1930, присвячена ювілею «Rerum Novarum») папи Пія ХІ, в якій він вимагає оновлення суспільного устрою та пропонує замінити професійно-становим устроєм індивідуалістичний лібералізм із його партійним пануванням. На думку папи, який засуджував християнські гоніння в СРСР, це усунуло б суперництво між класами і могло б пом’якшити (або ліквідувати) стан боротьби всередині суспільства. Професійно-станові об’єднання у його вченні мають перебрати на себе функції політичних партій. Їхня користь полягає в тому, що тоді як система партій базується на протистоянні, становий устрій міг би його подолати і привести до гармонії та взаємного співробітництва в усьому суспільстві. Щодо держави й економіки, то вирішальна сила, за цим підходом, належить не якійсь одній партії чи навіть коаліції партій, а всім працюючим, які повинні бути захищені в професійних об’єднаннях, які б усунули традиційний антагонізм між працедавцем і працівником. У центрі уваги папи – не інтерес якогось класу, а інтерес професійного стану, а над усіма станами – добро всього суспільства та держави.

В органічній теорії солідарності, викладеній у праці німецького соціолога П. Барта «Філософія історії як соціологія» (1922), солідарність розглядається не в історичному розвитку, а як органічна система, відмінна від організму індивідуального, соціального чи колективного. Полемізуючи з Е. Дюркгеймом, автор виділяє три типи солідарності: органічний (що опирається на прагнення та виявляється у розподілі праці та в тиску держави), репрезентативний (що ґрунтується на уявленнях спільноти) та вольовий (що відображає солідарність свідомого способу життя). На його думку, визначальну роль в органічному суспільстві відіграє не однаковість світогляду, а усвідомлення того, що всі індивіди мають допомагати взаємно поповнювати свої життєві засоби, тоді як консенсус і солідарність, які є у неорганічному світі, стають суттєвими в рослинах, у тваринах – ще досконалішими, а в людях – сягають свого апогею.

У цьому зв’язку можна пригадати твір французького екзистенціаліста А. Камю «Чума» (1947) та палку промову отця Панлю, який апелював до почуття релігійної солідарності мешканців зачумленого міста: «Ось відколи в історії з’явилась ця кара, щоб вразити ворогів Божих. Фараон опирався задумам Предковічного, а чума кинула його на коліна. Від самого початку історії людства ця кара Божа приборкує сліпих і сповнених гордині. Схаменіться і станьте навколішки... На безмежному току Всесвіту невблаганний ціп молотитиме збіжжя людське, поки відокремить зерно від полови... Тепер ви знаєте, що таке гріх, як знали жителі Содому і Гоморри, як знали фараон та Йов... І, як усі вони, ви від того дня, як місто замкнуло в своє кільце і вас, і бич Божий, ви інакше бачите все живе й суще. Ви знаєте тепер, що час подумати про головне». Тут в свідомості людини, яка перебуває в ситуації екзистенційного вибору та переживання близькості смерті, протиставляються утилітаристсько-матеріалістичні та релігійно-духовні мотиви.

Відомий англійський економіст Дж. М. Кейнс довів, що марксистське та смітівське розуміння економіки є протилежними відображеннями одних і тих же рівнянь, які віддзеркалюють дію ринку, та здійснив «негласне» математичне і економічне обґрунтування солідаризму. Важливе значення для розвитку цього напряму в новітній період мала відмінна від попередніх розробок праця М. Хечтера «Принципи групової солідарності» (1987), на яку часто посилаються наступні дослідники.

Узгодженню дюркгеймівської суперечності між раціонально-прагматичним і морально-етичним аспектами солідарності сприяло вчення Ю. Габермаса, зокрема, його погляди на конвергенцію почуттів, яка виникає внаслідок збігу моральних оцінок, висловлених людьми щодо подібних явищ. Отже, оскільки моральна поведінка стосовно іншого вимагає налаштування на справедливість, то солідарність як «зворотний бік» справедливості уможливлює поєднання моральних цінностей із власними суто матеріальними потребами. Солідарність суспільства, інтегрованого через асоціації, призвела б до порядку, вільного від панування. Саме тому габермасівським варіантом вирішення проблеми здійснення свободи та рівності був проект анархічного соціалізму, який розвивав ідею вільних асоціацій. За Ю. Габермасом, необхідність наднаціонального розширення громадянської солідарності передусім зумовлена існуючою сьогодні кризою міжнародно-правових відносин, серед основних симптомів якої він називає поляризацію інтересів суб’єктів міжнародних відносин, наслідком чого є послаблення регуляторів суспільної поведінки. У своїй насиченій філософсько-політичними змістами праці «Залучення іншого» (1996) мислитель пише, що етико-політичне розуміння себе громадянами демократичного суспільного цілого видається не історико-культурною константою, а «змінною величиною в циклічному процесі, який взагалі починається лише з правової інституціоналізації громадянської комунікації».

Таким чином, у ХХ ст. досліджується солідарність найвищого порядку, особливості якої відзначали вчені з атеїстичними переконаннями та релігійні мислителі. Цими проблемами займалися як видатні філософи, так і представники позитивної науки, сьогодні ж філософсько-правові аспекти солідарності перебувають у центрі уваги сучасних німецьких, французьких та італійських християнських демократів, які дали нове життя солідаризму. На думку цих вчених, кожна людина потребує спілкування та співпраці, щоб розвивати свою особистість і вижити, а водночас кожна спільнота потребує співпраці та участі кожного зі своїх членів, щоб виконати своє завдання, що є основою солідарності. Найбільш детально та широко цей підхід був розкритий у вченні Н. Нойгауза, який зосередив увагу на цінності солідарності для демократично організованого суспільства.

Розвиваючи положення, про які йшлося вище, ідеолог і конструктор політичних програм ФРН та ЄС доктор Н. Нойгауз (нар. 1953) у праці «Цінності християнської демократії» (2005) відзначає, що персоналістична інтерпретація або християнське тлумачення солідарності охоплює всі соціальні групи суспільства, зокрема, слабких і бідних людей. На його думку, «неприпустимим і антисолідарним буде те, якщо якійсь спільноті йтиметься дуже добре, у той час коли членам цієї спільноти йтиметься погано».

Солідарність для вченого є основним соціальний принципом, який бере свої витоки зі соціальної природи людини і є конкретним вираженням соціальної любові. Ця солідарність охоплює у глобалізованому світі також інші народи та нації, причому тут потрібно брати до уваги порядок любові: через «любов до дальнього» не можна нехтувати «любов’ю до ближнього». Звідси він робить висновок, що принцип солідарності є основним принципом, який коріниться у природі людини і навіть є вписаним Творцем у неї, що зобов’язання до солідарності є зобов’язанням, яке виникає з людської природи, тобто має природно-правовий і моральний характер.

При цьому зобов’язання солідарності, на думку Н. Нойгауза, існує на основі договору. Якщо певна особа, наприклад, записується до якогось спортивного товариства або бере на себе виконання певних обов’язків у якомусь товаристві культури, то вона повинна, принаймні, сплачувати внесок і брати участь у житті товариства, як це передбачено у статутах, до дотримання котрих вона зобов’язує себе шляхом вступу. Людина може існувати і сприйматись як особистість тільки у спільноті та на основі спільноти – жодним чином це не заперечує власну формуючу активність людини, але спільнота виступає або передумовою для такої діяльності, або така діяльність може реалізуватись лише у спільноті. Першочерговим завданням держави, наприклад, є організація співіснування людей (доповнюючи цю тезу, відзначимо, що така організація здійснюється на основі та за допомогою права як особливого регулятора суспільних відносин і породження соціальної солідарності). Без існування держави цивілізація не зможе розвиватись далі меж певного примітивного життя племені, адже всі високорозвинені культури в історії людства наглядно демонструють цю істину – Давній Єгипет, Месопотамія і, не в останню чергу, давньогрецькі поліси та європейська історія після великого переселення народів. Людина повинна розкривати і розвивати себе у культурному, економічному, технічному та духовному плані. Але вона це може зробити, якщо є відповідне середовище, яке потребує державної інституції, щоб взагалі функціонувати. У цьому сенсі, на думку Нойгауза, можна стверджувати, що держава як первинна складова спільноти була вписана у соціальну природу людини. Конкретна державна форма (демократія, монархія або інша форма) є залежною від відповідної історичної ситуації, а також від зрілості та волі людини. Тут немає ніякого природно-правового встановлення єдино вірної форми держави. Те ж саме стосується сім’ї та церковної спільноти, які зі свого боку, від природи також є докорінно необхідними для розкриття людини. Отже, сім’я має право вимагати від членів своєї сім’ї солідарності, а держава – вимагати солідарності від своїх громадян. У такий спосіб Нойгауз викриває помилку індивідуалізму та стверджує, що людина не є автономною та самодостатньою, вона не може звільнитись від спільноти, завжди включена у суспільство – одна людина більшою мірою, а інша – меншою.

Як вважає Нойгауз існують і спільноти на основі договору (вільні спільноти), і спільноти, які виникають не лише з власної волі людини, а й вписані у природу людини. Оскільки ніхто не може оминути суспільство, то принцип солідарності є також наслідком соціальної природи людини. У своїх працях учений називає два основні принципи, які розвивають і доповнюють ідею солідарності та змістовно пов’язані з нею: субсидіарність, яка сприяє розвитку індивідуальних здібностей, самовизначенню й особистій відповідальності, а також забезпечує право нижчих одиниць на першочергову дію у порівнянні з вищими (цей соціально-правовий і громадсько-політичний принцип в українських умовах ґрунтовно вивчала вітчизняна дослідниця-політолог Т. Панченко), та конкуренцію креативності, яка забезпечує динаміку розвитку економічних відносин.

При цьому субсидіарність є застосовною не лише до партисипативної демократії, але до самостійного вирішення спільнотою проблем на місцевому рівні. Дія цих принципів може поширюватися і на органи влади, і на інститути громадянського суспільства, і на окремих індивідів, вони набувають ключового значення в дослідженнях правового регулювання інтеграційних процесів наддержавного рівня, децентралізації, регіональної політики, діяльності органів місцевого самоврядування тощо. Крім того, в умовах глобалізації мають важливе значення субсидіарні та конкурентні механізми збереження і зміцнення демократії, а також залучення незадіяних субсидіарних засобів формування демократичної політико-правової культури. Також Нойгауз пише в цьому контексті про інші цінності – терпимість, загальне благо, сталий розвиток, окремо розглядає значення й сутність праці, соціальну ринкову економіку, глобалізацію, корупцію, власність, підприємництво тощо.

Фундаментальною працею за даною проблематикою (на жаль, відомою лише у вузькому колі дослідників), яка відображає вітчизняні традиції розуміння цих феноменів, є оригінальна монографія В.-Ю. Даниліва (1921‒2002) «Солідарність і солідаризм» (1950), в якій український учений спробував системно і комплексно розглянути проблеми солідарності та солідаризму. У цій праці, зокрема, вчений пише, що «суспільство – першоістотне, і кожний окремий індивід лише в ньому, тільки як його член, формується на духовно-моральну особистість. Кожна людська діяльність, думка або почуття спричинені або перебувають під впливом суспільства».

На думку дослідника, який узагальнив відомі на той час теорії та спробував проаналізувати основні постулати солідаризму, переваги цього філософсько-правового та філософсько-політичного напряму полягають у тому, що він намагається усунути вади лібералізму і соціалізму, залишаючи, проте, позитивні елементи обох систем. Як він зазначає у своїй роботі, «індивід з його природними правами сприймається, і водночас належна увага приділяється всьому суспільству», тобто цінностями солідаристичної ідеології можна рівною мірою вважати і свободу індивіда, і груповий, частковий державний інтерес. Інакше кажучи, солідаризм В.-Ю. Даниліва намагається подолати те культурне протиріччя, яке свого часу помітив З. Фрейд: з одного боку, індивіди вороже ставляться до культури, бо вона обмежує їхню особистість, проте, з іншого – поза межами культури саме існування індивідів є неможливим.

Данилів переконаний, що людина «має завдання підкорити собі всю природу. Того, чого їй, як окремій одиниці, не вдається, вона досягає в суспільстві». Вчений пише, що система солідаризму визнає суспільство носієм економічних функцій: заступаючи принцип приватної власності, вона залишає, проте, за собою право унормовувати та регулювати взаємини між економічною діяльністю індивіда, суспільства і держави. На основі таких міркувань Данилів (як і Г. Пеш) приходить до висновку, що «з огляду на це держава має право задля добра суспільства втручатися у сферу народного господарства», оскільки система солідаризму «займає проміжне становище між лібералізмом і соціалізмом». Таким чином, у західному світі на певному етапі була знайдена злагода, була знайдена точка згоди, яка задовольняла переважну більшість, за винятком периферійних «ультра» лівого та правого спрямування. Ця точка згоди, як відзначає Е. Заграва, швидше була широкою смугою, в межах якої партії й рухи мали достатній простір для різниці у поглядах, незгод і суперечок. Але це були відмінності й дискусії всередині згоди, а сама ця смуга припала на доктрину солідаризму.

Високо оцінюючи творчість В.-Ю. Даниліва, дослідники відзначають, що вчений окреслив для України нариси суспільно-правового та політичного ідеалу – серединного шляху між «справжніми» (крайніми, максимально наближеними до ідеального концепту) соціалізмом і капіталізмом. Ідеї мислителя українського походження, який написав свою головну працю про солідаризм у Австрії (передрук дисертації з політичних наук, захищеної в Іннсбруцькому університеті), а все подальше життя навчався та працював у Канаді, сьогодні заслуговують на особливу увагу з огляду на випробування, які дісталися на долю нашої держави. Це дозволяє Е. Заграві та В. Сікорі, вслід за О. Шморгуном, стверджувати, що саме український солідаризм є концентрованим вираженням української національної ідеї на сучасному етапі розвитку людської цивілізації.

Динамічні суспільні перетворення в Україні наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. зумовили інтерес учених (філософів права, теоретиків права, психологів, соціологів, політологів) і практиків (юристів, громадських діячів, політиків) до конструювання доктрини, найбільш прийнятної для сучасної держави, сформулювати у наукових працях і програмах ідею, здатну консолідувати громадян незалежно від національності, віросповідання та місця проживання.

Проблематика соціальної солідарності є предметом наукових досліджень, який і донині видається надзвичайно актуальним. На основі близькості інтересів, цінностей та інститутів А. Окара та інші дослідники виділяють загальногромадянський (або загальнонаціональний, який розвивається за допомогою знаково-символічного ряду герба, гімну та інших символів державності), громадянський (в сенсі механізмів самоорганізації громадянського суспільства), культурний, цивілізаційний, етнічний (етнокультурний, межі якого не збігаються з державними межами), локальний, регіональний, субетнічний, історичний, соціально-політичний, правовий, економічний, трудовий, професійний (внутрішньогалузевий), класовий, кастово-становий, майновий, мовний, расовий, конфесійний, освітній, гендерний, екзистенційний, повсякденний рівні (або різновиди) солідарності. Найскладнішою ланкою в процесі аналізу соціальної солідарності вважається визначення критеріїв її загальної оцінки та вимірювання. Для вирішення цієї проблеми вітчизняна наука пропонує підхід, що зосереджує увагу на таких основних її виявах, як: 1) інтеріоризація індивідом певної системи цінностей і норм, які виступають регуляторами життєдіяльності людини в соціумі; 2) сукупність психологічних показників, зокрема, рівень довіри, співчуття, доброзичливого ставлення, зацікавленості, турботи; 3) безконфліктність у соціумі; 4) соціальна ідентифікація.

Аналізуючи сучасні концепції солідаризму, слід відзначити, що вчені виділяють дві основні складові соціальної солідарності: 1) ідеаційний компонент, пов’язаний із суб’єктивною самоідентифікацією індивіда з певною спільнотою; 2) компонент взаємовідносин, який означає соціальні зв’язки всередині цієї спільноти. З іншого боку, М. Печуркін у праці «Солідарний шлях виживання у ХХІ столітті» (2008) аналізує викривлення солідаристичної ідеології на прикладі націонал-соціалізму, комунізму, релігійного фанатизму та застерігає від розв’язання нової світової війни, вважає необхідним вжиття заходів для попередження біосферної катастрофи через солідарний шлях відносин у багаторівневій системі «особистість», «держава», «людство» та «біосфера». Сучасні вчені розглядають солідарність як факт, із якого випливає правило поведінки, що диктується людині «силою речей», як обов’язок, до якого слід готувати суспільство, що прагне стати громадянським, і навіть як об’єктивну підставу для побудови демократії – реалізації ідей свободи, рівності та братерства, увічнених у французькій революційній формулі.

Якщо розглядати феномен солідарності комплексно, то основна функція солідарності полягає в тому, що вона виступає як суспільно-організаційна, політико-правова, конструктивно-консолідуюча в своїй основі сила, яка спрямована на реалізацію ідеї справедливості та, особливо, всезагального блага. Її завдання – оминати інтереси членів суспільства, які суперечать один одному, і вказувати на їхні істотні спільні цілі, тобто ті моменти, які гарантують існування і розвиток громадянського суспільства, чого можна досягнути лише шляхом солідарної взаємодії, що ґрунтується на ідеї справедливості. Як висловлювався німецький філософ і соціолог Ф. Тьонніс у праці «Спільнота та суспільство» (1887), суспільне життя – це взаємна власність і взаємне задоволення, взаємне володіння і задоволення спільним майном. Воля до володіння майном і задоволення ним – це воля до захисту й оборони спільного майна – спільне зло – спільні друзі – спільні вороги. Ця солідарність вважається органічною і підтримується не лише завдяки поривам та інстинктам, а й переходить у вищу стадію – стадію духовну. Беручи свої початки від ранніх античних теорій, сучасний солідаризм є філософсько-правовим і соціально-політичним напрямом, який походить від ідеї солідарності в її чистій формі. Головний девіз солідаризму в широкому розумінні – це солідарна співпраця та взаємодопомога між усіма членами суспільства.

Розуміння й усвідомлення взаємної належності до певної спільноти веде індивідів до духовного союзу не лише через саме відчуття, а також і через мислення в одному напрямі, орієнтоване на досягнення одних цілей. Ця солідарна діяльність багатьох членів суспільства має наслідком значні досягнення, які пробуджують гордість наступних поколінь за своїх предків, що знову підтверджує та зміцнює солідарність. Таким чином, були створені культурні цінності, які в суспільстві маніфестуються звичаями, у ній беруть свої живильні джерела нормативні системи.

Соціальна солідарність та адекватні цій вимозі сучасності політико-правові форми, які повинні будуватись на міцному фундаменті невідчужуваних прав людини, дозволяють стверджувати та посилювати соціальну відповідальність (всього суспільства та кожної людини) за прогресивний соціальний розвиток та майбутнє людства. Кожне надбання будь-якого члена суспільства, як про це свідчить теорія солідарності, примножує загальний добробут, і навпаки, все, що трапляється гіршого з кожним, завдає шкоди усім. Солідарність демонструє, отже, діалектичний зв’язок, який існує між окремим членом будь-якої спільноти та успішністю й стабільністю її існування як єдиного цілого. Інакше кажучи, немає добробуту індивіда без загального добробуту, а з іншого боку – немає повного розквіту суспільства без свободи та добробуту індивіда.

Сьогодні вивчаються й інші (правові, економічні, етичні) аспекти солідаризму. Зокрема, група науковців Інституту економічних досліджень Цюрихського університету під керівництвом професора Е. Фера досліджує процеси суспільної інтеграції, в основі яких лежать соціальні норми та винайдені науковцями механізми «альтруїстичного покарання» (англ. altruistic punishment). Посткейсіанізм, який шукає можливості гармонійного поєднання справедливості, демократії та прагматичної доцільності та є однією з найвідоміших останніх модифікацій солідаристського руху, пропонує у якості моделі забезпечення справедливості «стіл переговорів» між підприємцями та працівниками, мета якого – дійти спільної згоди про справедливий розмір платні в певній галузі. Ці переговори здійснюються під арбітражем держави, яка гарантує виконання домовленостей, перерозподіляє частину благ і спрямовує їх до малозабезпечених, а також намагається вирівняти можливості сильних і слабких через безвідсоткові кредити, підтримку дрібного бізнесу, безкоштовне навчання, прогресивне оподаткування великих корпорацій, обмеження монополізму, регламентування тривалості робочого часу та мінімальної заробітної платні, субсидіювання медичних послуг і «відсталих» регіонів тощо. Завдяки подібним заходам – таким, як системне фінансування науки та освіти, а також субсидіювання перспективних галузей виробництва та підприємств, підвищується і загальна конкурентоспроможність держави на світовій арені.

Соціально-правове та політико-інструментальне значення доктрини солідаризму в новітній період розвитку людства полягає в тому, що у післявоєнній західній Німеччині саме цей третій шлях став політико-правовою ідеологією її економічного відродження в ході реалізації «плану Маршалла». Водночас класичне розуміння доктрини солідаризму (в якому наголошено на концепції перерозподілу благ) на сьогодні знайшло відображення в суспільно-політичному та правовому устрої всіх розвинених європейських країн, а особливо – Австрії та Швеції. За твердженням англійського дослідника А. Коусона, солідаристський корпоративізм після Другої світової війни утвердився також у Норвегії та Голландії, а його елементи присутні в політичній практиці «хустісіалістської» партії в Аргентині, хоча сам термін у цих країнах офіційно не вживається.

Як бачимо, на різних етапах історії розвитку філософсько-правової та політичної думки кожен учений по-своєму інтерпретував поняття солідарності, використовуючи його для обґрунтування ліберальних, соціалістичних, теологічних і навіть анархічних поглядів. Якщо говорити про солідарність у більш широкому значенні, поза її окремими формами та видами, таке розуміння солідарності передбачає розгляд усього людства як органічно цілісної структури.

У цьому зв’язку слід зауважити, що, наприклад, сучасні християнські демократи, услід за Й. Альтузіусом й Ж. Марітеном, дійсно розглядають людську спільноту як таку, що поєднана між собою зв’язками суспільного солідаризму. Суспільство вони вважають органічною цілісністю, яка має власну внутрішню ієрархію (родину, локальну спільноту, народ, державу, міжнародну спільноту), а державу – засобом свободи та відповідальності громадян для вирішення загальних проблем, а також забезпечення правового та мирного співжиття. Зокрема, християнська демократія як політико-правова доктрина (її теоретичні витоки були розглянуті в першому розділі) підтримує розширену інтерпретацію принципу субсидіарності, виходить із природних і невід’ємних прав особистості, розуміючи основне завдання державної політики у приведенні до певної несуперечливої форми індивідуальних і суспільних цінностей, виражених у ідеї права та правових знакових конструкціях, які входять до її структури, досягнення взаємної відповідності особистого інтересу та загального блага.

Соціально-політичний і праксеологічно-правовий за своїм характером SWAT-аналіз концептуальних ресурсів солідаризму в ХХІ ст. засвідчує, що ідеологія солідаризму є вільною від примусу та виходить з передумови суб’єктності всіх учасників соціальних відносин, тому дозволяє створити модель соціальної самоорганізації – співіснування та синергетичної взаємодії індивідів та інших соціальних суб’єктів. За своєю природою солідаризм не є «жорсткою ідеократією», дистанційований від популярних тоталітарних утопій, але має широкий духовно-моральний світоглядний фундамент, усталені соціально-історичні механізми здійснення та традиції філософсько-правової рефлексії, існує в політико-правовому, етичному, теологічному, екзистенційному та соціально-технологічному вимірах. Причому «розмитість» теоретичних меж і поширене та невиправдане «змішування» з соціал-демократичною, націонал-соціалістичною, фашистською й іншими ідеологічними платформами, політико-правовими концептами, приписування йому авторитарного чи тоталітарного характеру, недостатня розробленість концептуальних категорій ускладнюють його позиціонування серед політико-правових доктрин. Однією з причин такого стану речей і перешкодою в популяризації солідаристичних ідей є те, що солідаризм не мав безперервності становлення, розвиваючись доволі фрагментарно у межах різних вчень, кожне з яких претендувало на абсолютну правильність. Водночас, високий мобілізаційний потенціал, здатність запропонувати концептуальне вирішення найбільш гострих проблемних питань соціального життя дозволяють розглядати класичний солідаризм і його сучасні модифікації (неосолідаризм) в умовах інформаційного суспільства як одну з найбільш перспективних концепцій. Саме тому, на думку дослідників, ідеологія солідаризму здатна дати відповідь на складні запити сучасної епохи та стати ефективною ідеологією інноваційної модернізації в Україні.

Варіантом новітнього співставлення та порівняння використання поняття солідарності в соціально-правовому, філософсько-політичному та теологічному контекстах можна вважати такий цікавий факт, який спонукає до роздумів та ставить низку важливих питань для осмислення: через 448 днів після того, як Іван Павло II покинув краківський аеропорт Баліце, колишній безробітний електрик на ім’я Лех Валенса сувенірною ручкою з портретом Папи (це була пам’ять про візит понтифіка до Польщі) підписав на ґданській судноверфі угоду з польським урядом, де визнавалася законність першої в комуністичному світі незалежної самоврядної профспілки, яку назвали «Солідарність». Чи не сприяла солідарність, виявлена поляками під час дев’ятиденного перебування Іоанна Павла на батьківщині у червні 1979 р., створенню однойменної професійної спілки в серпні 1980 р., яка згодом змінила шлях розвитку Польщі? Чи можуть бути прояви людської солідарності у всі часи (зокрема, і сьогодні), які змушують імперії зникнути, а тиранів – втратити свою владу, бути результатом випадкового збігу обставин, чи є закономірним результатом соціально-історичного процесу? Чи можна вважати феномен українського Майдану («Помаранчеву» революцію та Революцію Гідності), попри діаметрально протилежні оцінки його наслідків різними експертами, політологами, правниками, соціологами, психологами, громадськими діячами, волонтерами та простими громадянами, яскравим прикладом єднання людей перед обличчям несправедливості, зовнішнім виразом співстраждання, спільної радості та солідарності (спільної відповідальності за все, що відбувається навколо), який відкоригує вектор розвитку нашої держави? Час дасть відповіді на ці та інші запитання.

Солідаризм як філософсько-політичне вчення, соціально-політична доктрина, політична ідеологія, соціальна технологія та управлінська практика, які ґрунтуються на ідеї загального блага, солідарності, а також узгодження інтересів і цінностей, сьогодні розглядається як основа нової соціальності в умовах глобальних змін. В умовах розпаду модерністських цінностей та інститутів, а також трансформації традиційних форм соціальної легітимності, зростання значення мережевих структур, які несиметрично впливають на глобальні процеси, світова спільнота потребує нових онтологічно-етичних засад соціальності, апарату моделювання майбутнього, механізмів узгодження цілей, інтересів і цінностей, а по суті – таких моделей виживання та самоорганізації, які б ґрунтувалися на етиці ненасилля, особистої свободи, свідомого довір’я та вільної незаанґажованої лояльності, синергетичної взаємодії та рефлексивного управління спільнотами. З огляду на ці обставини, теорія солідарності у громадянському суспільстві набуває ще й соціально-педагогічного значення, оскільки позитивно впливає на почуття відповідальності індивіда. У цьому сенсі солідарність може розглядатись як філософсько-правовий концепт, як взаємна відповідальність особи і держави (у широкому соціально-правовому, державно-політичному та морально-етичному розумінні), забезпечення якої виступає однією з ознак сформованості громадянського суспільства.

5. Проблеми взаємодії людини та держави в контексті забезпечення світоглядної безпеки України

Як засвідчив здійснений вище соціально-політичний аналіз, солідаризм як ідейний базис динамічних суспільних перетворень можна вважати оптимальним для сучасної України, однак активне реформування всієї системи соціально-політичних інституцій потребує також нормативно-правового, організаційного, фінансово-економічного забезпечення та супроводження. У суспільстві, в якому механізми політичного протистояння ще не відпрацьовані належним чином, досить важливим питанням у процесі суспільно-правової та політичної трансформації є проблема правової регламентації політичних, економічних, соціальних перетворень. Як уже відзначалося вище, правотворча діяльність компетентних органів держави є лише логічним завершенням складного процесу правоутворення, який передбачає виявлення об’єктивної потреби у врегулюванні певної сфери суспільних відносин, формування правових поглядів, науковий аналіз, оцінку дійсності, врахування позицій громадськості та політичних сил. На процес правоутворення впливають економічні, політичні (наприклад, зовнішньополітичні), соціальні, національні, ідеологічні та організаційні фактори, відтак, ситуація з реформуванням правової системи України не є такою простою і однозначною, тому потребує окремої уваги з позиції соціально-філософського та політологічного підходів.

На початку 1990-х рр. перехід від влади, що використовувала ідеологізоване та політизоване право як знаряддя панування, до демократичного державно-правового режиму був пов’язаний не лише з необхідністю реформування законодавства, а й з глибинними змінами у політичному та правовому бутті. Якщо розглядати проблему реформування правової системи України в контексті тих глобальних перетворень, що відбулися наприкінці другого тисячоліття, зрозумілішою стає складність завдань, що стоять перед елітами, які формують стратегію правової політики та обирають напрями політико-правового розвитку суспільства. Адже сумний досвід перших років незалежності країн-республік колишнього СРСР свідчить, що курс роздержавлення та приватизації «загальнонародної» власності приводить не до капіталізму, а породжує недорозвинені докапіталістичні (неофеодальні) соціальні, економічні, політичні та правові форми і відносини, для яких характерний симбіоз влади і капіталу (зокрема кримінального), політики та економіки як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях. Глибинні суперечності, які негативно впливали на ефективність функціонування всіх елементів правових систем незалежних держав на пострадянському просторі, полягали також у різкій невідповідності між зовнішніми європеїзованими правовими формами, конструкціями, інститутами та державно-владними силовими характеристиками азіатського типу, які залишились у спадок від попереднього режиму.

Усвідомлення проблеми, на жаль, прийшло вже після того, коли можна було б радикально вплинути на ситуацію в країні і своєчасно запобігти негативним тенденціям. І не останню роль у такому стані речей відіграла відсутність у той період втраченої внаслідок особливостей радянської юридичної науки традиції філософсько-правової рефлексії, яка сформувалась у дореволюційній Росії зусиллями багатьох українських та російських філософів і теоретиків права. Очевидно, в суспільстві, яке трансформується, політико-правові проблеми набувають особливо гострого соціального звучання і потребують фундаментального філософського осмислення. Не випадково Г. В. Ф. Геґель писав, що філософія особливо потрібна в ті періоди, коли відбувається переворот у політичному житті суспільства, оскільки думка завжди передує діяльності і перетворює її.

Першою актуальною проблемою реформування правової системи в умовах посттоталітарного суспільства була необхідність поступової лібералізації законодавства. У літературі справедливо відзначається, що принцип «дозволено все, що не заборонено законом» особливо яскраво висвітлював суть необхідних змін у пострадянській правовій системі, адже юридичний дозвіл передбачає насамперед нормативно визначену спільну мету, все інше пропонується вирішувати самим суб’єктам. Це давало простір для ініціативи та маневрування, для різноманітних варіантів вирішення одного питання, розв’язання однієї проблеми, позитивно впливало на розвиток договірних зв’язків. Таким чином, широка свобода дій суб’єктів права та мінімалізація державного втручання в механізм правового регулювання стимулювали розвиток бажаних в демократичному суспільстві відносин.

Проте виникла протилежна небезпека: втомившись від тоталітарної ідеології, все більш охоче (особливо враховуючи цілеспрямований та доволі потужний вплив Заходу) сприймаючи цінності, які проповідуються лібералізмом, українське суспільство потрапило в пастку політико-правових маніпуляцій, продиктованих суто економічними інтересами. На цьому тлі очевидним є поступове послаблення позицій держави, що створює передумови для іншого, вже економічного «тоталітаризму» з боку крупних компаній, які, попри наявні антимонопольні законодавчі обмеження, продовжують збільшувати свої фактичні потужності в межах країни, зберігаючи та примножуючи власний капітал за її кордоном. Як зазначають вітчизняні дослідники, у слабкій державі рано чи пізно починаються «обмеження і репресії, лише вже не на користь загальнодержавного інтересу, а на користь інтересу магнатського, який буде поданий як загальносуспільний», що неминуче призводить до поглиблення кризових явищ в економіці та суспільному житті.

Юристам, які готують законопроекти та втілюють вимоги правових норм в життя, важливо усвідомлювати, що право завжди стояло на варті інтересів держави, в демократичному суспільстві – як підконтрольного йому політичного органу, тому в сучасних умовах право без сумніву повинно виконувати функцію захисту й охорони загальнонаціональних інтересів, бути тим інструментом, що дозволяв би підтримувати певний баланс між різними політичними та економічними ідеологіями задля державного блага, забезпечувати реальний розподіл влади між різними її гілками, причому не знижуючи ефективності функціонування державних інституцій, стримувати транснаціональний «швидкий» капітал тощо. Механізми подібного правового регулювання в країнах, які входили до складу СРСР, недостатньо розроблені, в Україні вони також потребують доопрацювання з урахуванням змін у політичному курсі держави.

Економіка є надзвичайно важливою сферою соціального життя. Разом з тим, за останні роки первинною, вихідною щодо всіх інших стала масштабна проблема реформування правової системи України, яка виникла у зв’язку з новим етапом демократизації суспільства, і полягає в необхідності віднайдення способу організації політико-правового простору, який би забезпечив ефективність функціонування державної влади в Україні, оскільки політична криза, що її переживає країна в останнє десятиліття, передбачає низку загроз і небезпек, найсуттєвішою з яких є втрата державності.

Сучасні українські політичні еліти знаходяться у процесі становлення. Якщо згадати наведені в попередніх питаннях основні типи політичного лідерства – традиційний, харизматичний і легітимний лідери (за класифікацією М. Вебера), то для населення нашої держави характерним є сприйняття ідеї традиційного або харизматичного лідера і слабке укорінення концепції легітимного лідера, що пояснюється актуальним рівнем правосвідомості громадян. Звідси випливає неусвідомленість загальнонаціональної ідеї, яка б об’єднувала суспільство, нерозуміння електоратом політико-правової стратегії тієї чи іншої еліти, що призводить до емоційного, а не аналітичного сприйняття політичного протистояння харизматичних лідерів. У таких умовах посилюється небезпека подальшої дестабілізації суспільного життя внаслідок різкої зміни політичного курсу, економічної стратегії та соціальної політики державної влади тощо. Умови для порушення політичних домовленостей, на меті яких є повернення стабільності у державі, створюються прогалинами у законодавстві, неврегульованістю діяльності політичних еліт, представлених у різних гілках влади, та недостатньою регламентацією відносин між політичними силами, які, користуючись цим, легко відмовляються від «вистражданих» компромісів на користь ситуативного інтересу.

Позитивно, що такі дії отримують належну свідому оцінку виборців, але механізми притягнення до «політичної відповідальності» мають значний запас часу, оскільки розраховані на стабільне функціонування владних структур, тому можливість швидкого реагування на такі «політичні правопорушення» відсутня, що використовують відповідні політичні та економічні сили. Спроби ж змінити ситуацію через дострокові вибори (часто сумнівні з точки зору закону) є стихійними, що в сучасних умовах вочевидь призводить лише до більшої поляризації суспільства і поглибленню хаосу в органах державної влади.

Як уже відзначалося, прийшовши до влади під прапорами демократичних перетворень, політичні еліти нерідко спокушаються повнотою влади, необмеженими можливостями своїх попередників. Здобувши перемогу в процесі політичних змагань ще не досить стійкого демократичного суспільства, надалі вони намагаються втримати повноту влади будь-якою ціною. Згадані вище тенденції, влучно охарактеризовані Дж. Оруелом, який вважав, що метою репресій є репресії, метою катування – катування, метою влади – сама влада, як відзначають дослідники його творчості, безумовно повинні обмежуватись правом.

У той же час принцип діяльності опозиції нагадує сумнозвісне «чим гірше, тим краще», тому потужні промислові сили не переймаються проблемами консолідації та реального зростання економіки в державі, а вичікують свого шансу отримати «карт-бланш», підтримуючи своїх ставлеників у політиці. У законодавчому органі робота блокується незалежно від змістовного наповнення законопроектів, щоб довести неспроможність конкурентів реалізувати владу. За реальної ситуації в країні, громадяни якої мають дещо відмінні погляди щодо економічних стратегій та зовнішньополітичного вектору, коаліція об’єктивно не може бути потужною настільки, щоб долати такий супротив опозиції. Особливо тоді, кожного її члена постійно випробовують на «моральну стійкість» вигідними пропозиціями від конкурентів. Судова система, органи прокуратури, інші контрольно-наглядові інстанції в цих умовах є полем протистояння, тому кожна фігура на цьому полі – об’єкт інтересу політичних конкурентів. Пересічний виборець не завжди усвідомлює, що за такого стану речей будь-який успіх уряду, що має владу, є результатом виснажливої боротьби, а не показником ефективної економічної та соціальної політики. Разом з тим, наділення виконавчої влади надмірними повноваженнями, які дозволяють підвищити ефективність державного управління, тягне за собою концентрацію та монополізацію владних ресурсів, приховуючи потенційну небезпеку руйнації демократичних підвалин організації суспільного ладу та державного життя.

На нашу думку, саме у правовій площині слід шукати ключ до розв’язання багатьох гострих проблем сьогодення, які розбурхують українське суспільство. Саме правотворчість покликана встановлювати внутрішні «запобіжники» у механізмі правового регулювання, які б не дозволяли перетворювати силу владних повноважень закону на інструмент політичних маніпуляцій. Українська держава потребує ґрунтовного теоретико-методологічного забезпечення правової регламентації взаємодії політичних еліт і віднайдення власної організаційно-правової моделі забезпечення їх діяльності з метою консолідації суспільства та реалізації загальнодержавних інтересів. Для цього необхідно під час реформування політичної та правової системи України використовувати відповідні сучасному рівню розвитку наукового знання методологічні підходи, у тому числі вивчати знакові закономірності, які лежать в основі суспільного життя й зумовлюють організацію українського соціокультурного простору, а також символічні відношення та зв’язки між елементами вітчизняної правової системи.

Процес формування громадянського суспільства в нашій державі дуже тісно пов’язаний з актуальним рівнем правової свідомості і надзвичайно ускладнений деформованою правосвідомістю перехідного періоду. Однак у процесі становлення громадянського суспільства в нашій державі з’ясувалося, що для цього необхідні не лише культурні, політичні та економічні передумови, але, насамперед, організаційно-правові гарантії належного функціонування його інституцій. Контроль за діяльністю влади повинна здійснювати як, власне, громадськість, так і опозиційні сили, гарантії безперешкодного функціонування яких також мають бути законодавчо закріплені таким чином, щоб досягнення компромісу у процесі прийняття політичних рішень було єдиною умовою функціонування українського політикуму.

Реформа правової системи повинна враховувати світоглядні загрози безпеці держави та втілювати основні передумови їх подолання. У цьому зв’язку важливо усвідомлювати, що сучасна Україна характеризується доволі виразними, подекуди навіть гострими регіональними відмінностями на рівні стереотипів суспільної свідомості. Зрозуміло, що наявність таких відмінностей зумовлена різною історичною долею регіонів держави, тривалим і болісним шляхом формування сучасної національної території. Як відзначалося вище, бурхливі суспільні перетворення, свідками яких ми є, відродили тему пошуків оптимальних форм організації громадянського суспільства та політичної доктрини, найбільш прийнятної для нашої держави, – ідеї, здатної консолідувати громадян України різних національностей і віросповідання незалежно від регіону, в якому вони мешкають. Саме таке непросте завдання стоїть перед нашою державою на сучасному етапі її розвитку.

Соціально-філософський і політологічний аналіз ідейно-духовного сегменту соціокультурного буття українського суспільства в сучасних умовах дозволяє виявити та зафіксувати основні світоглядні загрози безпеці держави:

1) культурно-ціннісна загроза (низький рівень розвитку світогляду, загальної та правової культури кожного члена суспільства, нерозвинене світобачення та світосприйняття особистості, недостатньо сформована система індивідуальних цінностей, відсутність власної життєвої позиції);

2) ідейно-доктринальна загроза (відсутність єдиної державної теоретичної суспільно-ідейної платформи, що призводить до заміщення відповідних прогалин альтернативними ідеологічними концептами) та

3) суспільно-організаційна загроза (відсутність світоглядних, а відповідно – правових та організаційних передумов формування політичної свідомості населення та побудови дієвого механізму політико-правового забезпечення суспільного життя, здатного консолідувати суспільство, використати його неоднорідність як таку властивість соціальної системи, що додає їй гнучкості, динамізму, різноманітності, а відтак – життєздатності. Наслідком цього є наявність перманентних антагонізмів або відмова від активної участі в політичному житті, байдужість до реалізації людиною своїх прав і обов’язків, які можуть призвести до дезінтеграції українського суспільства).

Головною небезпекою за актуалізації цих загроз є втрата народного суверенітету, однак небажані результати їх здійснення вражають значимістю та широтою спектра, причому всі вони призводять до зниження «політичного імунітету» держави, її здатності опиратися негативним явищам і процесам, конкурентоздатності на міжнародній арені.

Перша загроза конкретизується у низькому рівні загальної та професійної культури населення, переважанні у світогляді прагматично-меркантильних та інших практично-приземлених мотивів.

Друга загроза полягає у відсутності чітко сформульованих орієнтирів суспільно-політичного розвитку, ідеологічній невизначеності державного будівництва.

Третя загроза криється у неефективній роботі механізмів, відповідальних за активізацію політичної свідомості та згуртування населення навколо спільних соціальних цілей, що призводить до мобілізації сил, які спекулюють на суспільних суперечностях, отже, постійного та гострого політичного протистояння, яке руйнує конструктивні здобутки демократичної політичної влади, або до консервації влади за допомогою авторитарних методів, результатом якої є відчуження людини від участі в політичному житті – конформізм, абсентеїзм, політична апатія тощо.

Відповідно передумовами подолання зазначених внутрішніх загроз безпеці держави можна вважати підвищення рівня освіти, яка відповідає за розвиток теоретичного світогляду, загальної, політичної та правової культури соціального суб’єкта, формування єдиної державно-ідейної доктрини та створення відповідної системи реалізації її положень, розвиток національної свідомості та патріотичне виховання громадян, а також розробку ідей соціальної солідарності та солідаризму, підвищення якості управлінських рішень, які приймаються елітами, а також оптимізація правотворчої, правозастосовчої, правоохоронної та правоосвітньої діяльності з метою збалансування політико-правової системи України та забезпечення гідного місця в ній людини як головного суб’єкта соціальних відносин.

ВИСНОВКИ

Історія розвитку людства виступає як діяльність людини, що має свої власні цілі. Але категорія "людина" визначається рисами, які окреслюють специфіку життєдіяльності людей. Людина - це соціальна якість усіх індивідів, які становлять рід людський. Ця соціальна якість виявляється в тому, що, на відміну від тварини, яка забезпечує свою життєдіяльність, безпосередньо взаємодіючи з природою, людина задовольняє свої життєві потреби опосередковано, через виготовлення знарядь праці, здійснення процесу праці й створення внаслідок цього суспільних відносин, соціальних і політичних інституцій, тобто суспільства як цілого і взаємозв'язаного організму.

Сутність людини не існує сама по собі. Реально вона знаходить свій вияв у життєдіяльності індивіда. Кожний індивід - це реальна, жива людина, реальна особистість з усіма притаманними їй біологічними й соціальними особливостями. Особа розуміється як соціальна якість індивіда, форма вияву існування, функціонування, розвитку всієї системи суспільних відносин.

Фахівці наводять такі впливові фактори політичної соціалізації людини: сім'я, школа, підліткові групи, молодіжні структури, трудовий колектив, соціально-групові структури, політичні партії і громадсько-політичні рухи, взаємостосунки громадянського суспільства й держави.

Бурхливі суспільні перетворення, свідками яких ми є, відродили тему пошуків оптимальних форм організації громадянського суспільства та політичної доктрини, найбільш прийнятної для нашої держави, – ідеї, здатної консолідувати громадян України різних національностей і віросповідання незалежно від регіону, в якому вони мешкають. Саме таке непросте завдання стоїть перед нашою державою на сучасному етапі її розвитку.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
ТЕМА 5. Людина і політика

Актуальні проблеми розвитку правової системи України : зб. мат. круглого столу (Київ, 26.03.2014 р.) // МВС України, МОН України, НАВС, ННІПП - Київ: ПП"МАРТ", - 2014 р. 126с. Шифр Х/А 437
Баранівський В. Ф. Політологія [Текст] : підручник / В. Ф. Баранівський ; Нац. акад. упр. - Київ : НАУ, 2016. - 235 с.
Бех В.П., Шалімова Є.О. Функціональна модель особистості: пошуки політикокультурних детермінант поведінки. – К. : Видавництво НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2009. – 255 с.
Бойко О.Д. Політичне маніпулювання: навч. посіб. / Олександр Дмитрович Бойко. К.: Академвидав, 2010. – 432 с. (Серія "Альма-матер").
Воронянський О.В. Політологія: підручник / [Воронянський О. В., Кулішенко Т. Ю., Скубій І.В.]; Харків. нац. техн. ун-т сіл. госп-ва ім. Петра Василенка. - Харків : ХНТУСГ ім. Петра Василенка, 2017. - 179 с.
Гирич І.Б. Українські інтелектуали і політична окремішність (середина ХІХ - початок ХХ ст.) [Текст]: [монографія] / Ігор Гирич. - Київ: Український письменник, 2014. - 494с.
Дюверже Морис. Политические партии / Л.А. Зимина (пер.с фр.). – 4-е изд. – М. : Академический Проект; Трикста, 2007. – 540 с.
"Законодавство України: недоліки, проблеми систематизації та перспективи розвитку", всеукраїнська науково-практична конференція (2018 ; Херсон). Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції "Законодавство України: недоліки, проблеми систематизації та перспективи розвитку", 9-10 лютого 2018 р. [Текст] / Херсон. держ. ун-т, Юрид. ф-т, Чорномор. нац. ун-т ім. Петра Могили, Півден. регіон. наук. центр Нац. акад. прав. наук України ; [редкол.: О. С. Саінчин та ін.]. - Херсон : Гельветика, 2018. - 123 с.
Заброда Д. Г. Адміністративно-правові засоби забезпечення реалізації державної антикорупційної політики в Україні [Текст]: моногр. / Д. Г. Заброда. - Сімферополь: Кримнавчпеддержвидав, 2014. - 392 с.
Ігнатенко Т. С. Політика формування середнього класу: сутність, складові та пріоритетні напрями в Україні [Електронний ресурс] / Т. С. Ігнатенко // Бізнес Інформ. - 2018. - № 4. - С. 214-221.
Конституція України [Текст]: станом на 22 січ. 2018 р.: відповідає офіц. тексту. - Харків : Право, 2018. - 70, [2] с.
Кін Дж. Громадянське суспільство: старі образи, нове бачення. – К.: К.І.С.: Аналітично-дослідницький центр "АНОД", 2000. – 191 с.
Колодій А., Харченко В., Климансъка Л., Космина Я. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Ельга-Н, Ніка-Центр, 2007. – 584 с.
Кресіна І.О., Балан с.В. Політична відповідальність: суть, ознаки, особливості: наук. вид. – К., 2009. – 68 с.
Нозик Р. Анархия, государство и утопия / Б. Пинскер (пер. с. английского). М.: ИРИСЭН, 2008. – 423 с.
Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с.
Політична думка XX – початку XXI століть: методологічний і доктринальний підходи : підручник : у 2-х т. / за заг. ред. Н. М. Хоми ; [Т. В. Андрущенко, О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко та ін.]. – Львів : «Новий Світ-2000», 2016. ‒ Т. 1. ‒ 516 с.
Політична думка XX – початку XXI століть: методологічний і доктринальний підходи : підручник : у 2-х т. / за заг. ред. Н. М. Хоми ; [Т. В. Андрущенко, О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко та ін.]. – Львів : «Новий Світ-2000», 2017. ‒ Т. 2. ‒ 535 с.
Політологія: підручник / [М. П. Требін та ін.]; за ред. проф. М. П. Требіна; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. - 2-ге вид., перероб. і допов. - Харків : Право, 2018. – 460 с.
Політологія: підручник / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). – 3-тє вид., перероб., доп. – К. : Академія, 2008. – 567 c.
Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). – 3-тє вид., перероб. і доповн. – К.: Знання, 2008. – 384 с.
Суспільно-політичні трансформації в Україні: від задумів до реалій: монографія / В.Ф. Солдатенко, Т.А. Бевз, В.П. Горбатенко та ін. – К.: Парлам. вид-во, 2009. – 536 с.
Реалізація державної молодіжної політики в Україні [Текст]: монографія / С. М. Домбровська [та ін.]. - Харків: Нац. ун-т цивіл. захисту України, 2018. - 197 с.
Сучасна політична лексика : енциклопедичний словник-довідник / [І. Я. Вдовичин, Л. Я. Угрин, Г. В. Шипунов та ін.]; за наук. ред. Н. М. Хоми. – Львів : «Новий Світ – 2000», 2015. – 396 с.

Лекційні матеріали

ТЕМА 5. ЛЮДИНА І ПОЛІТИКА

ВСТУП

1. Поняття соціалізації. Соціально-психологічні та правові механізми політичної соціалізації

2. Основні концепції політичної соціалізації

3. Особливості політичної соціалізації та форми участі людини в політиці. Типи політичного лідерства

Малюнок № 1. Схема класифікації потреб особи(за В. М. Кудрявцевим)

4. Солідарна форма організації громадянського суспільства в умовах пострадянської трансформації. Солідаризм як соціально-політична доктрина

5. Проблеми взаємодії людини та держави в контексті забезпечення світоглядної безпеки України

ВИСНОВКИ

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ТЕМА 5. Людина і політика

3. Особливості політичної соціалізації та форми участі людини в політиці.
Типи політичного лідерства

Малюнок № 1. Схема класифікації потреб особи
(за В. М. Кудрявцевим)

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
ТЕМА 5. Людина і політика