Лекційні матеріали

ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ ТА ФУНКЦІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ ЯК НАУКИ

  • Вступ
  • 1. Основні етапи розвитку політичної науки
  • 2. Політологічні парадигми та галузі політичного знання
  • 3. Предмет, методи й функції політології, її значення для юридичної та правоохоронної
    діяльності
  • Висновки
  • Рекомендована література

    • ВСТУП

    В умовах трансформаційних процесів, які відбуваються в сучасному суспільстві великої уваги набувають політичні знання. Не випадково, у відповідності з програмою Ради Європи, серед п’яти основних компетенцій, які повинні набути молоді європейці, на перше місце поставлені політичні і соціальні компетенції. Тому політичної освіченості сьогодні потребує будь-яка людина, в тому числі студенти, курсанти, юристи.

    Потрібно відмітити, що політичні знання – це вагома частка загальної культури людства. Упродовж всього суспільного розвитку політика суттєво впливала і впливає нині на життя людей, держав, націй і народів. Це зумовлено тим, що політика корениться у самій природі людини як істоти соціальної, здатної повноцінно жити і розвиватись лише у суспільстві, тільки спілкуючись з іншими людьми. З найдавніших часів політика була і залишається бути найважливішим джерелом і механізмом організації суспільного життя людей, могутньою зброєю цілеспрямованих перетворень як в окремих країнах, так і житті соціуму в цілому. Разом з тим вона і донині являється ледве ненайтаємнішим і багатоликим явищем, багато парадоксів і протиріч якого людина так і не змогла розшифрувати протягом тисячолітньої своєї історії. Ще стародавні мудреці говорили про «приреченість» людини жити в політичному просторі. У справедливості цих думок доводиться переконуватись і сьогодні, оскільки в сучасному світі жодна людина не може прямо чи опосередковано не включатись в складні і суперечливі процеси перерозподілу суспільних ресурсів чи зміни соціального положення різних прошарків населення, здійснюваних державною владою. Але специфічним чином регулюючи соціальні процеси, політика демонструє суспільству не тільки свій гуманізм, образ влади, яка піклується про своїх громадян і долю вітчизни. Нерідко вона постає і як жорстокий механізм протиборства і конкуренції людей за життєві ресурси, що не цурається ні примусу ні насильства. Люди завжди намагались розсекретити історичний рух політики, розібратись в її хитросплетіннях і суперечностях, вивчити закони її розвитку і на цій основі зрозуміти власні можливості управління цією соціальною матерією. Сучасна політична наука – це знання у вічному розвитку, процес безкінечного оновлення і уточнення тих уявлень, які людина набула вивчаючи світ політики, влади. Тут немає закостенілих істин, справедливих для всіх часів і народів, сконструйованих раз і назавжди. Політологія – це складний і рухомий конструкт уявлень, де накопичений досвід переплітається з пошуковим і випереджаючим знанням, висновками експериментального характеру. В ній постійно існує множина підходів, яка з різних сторін описує політичну динаміку. Від опису життя царів, імператорів, героїв тощо, які століттями знаходились на авансцені політичного дійсності, політологічна думка поступово зосередилась на вивченні поведінки групових суб’єктів, норм і інститутів влади, унікальності політичних культур, психологічних настроїв і поведінки людей. Завдяки ускладненню свого наукового інструментарію, ця галузь наукового знання стала настільки ж складною і одночасно такою ж динамічною, як і сама політика.

    Але постійне оновлення корпусу наукових знань – не самоціль політології. Без наукових уявлень про політичний світ сама людина не зможе не тільки пристосуватись до життя в складно організованому соціумі, але і зрозуміти свої громадянські права і свободи, усвідомити свою відповідальність перед державою, побачити можливості використання сили державної влади задля реалізації власних інтересів, примноження і збагачення потреб. Тому політичну науку ми вправі розглядати і як необхідну умову політичної соціалізації особистості, засіб її включення в складний світ владних відносин.

    Отже, політичні знання потрібні кожній людині незалежно від її професії. Від рівня політичної культури громадян, від характеру взаємовідносин особистості, суспільства і держави залежить якість політичних, економічних та соціальних рішень, що приймаються політичними елітами, міра урахування в цих рішеннях потреб та інтересів різних груп населення, які беруть участь у політичному житті.

    У найбільш загальному розумінні політологія — це наука про політику та її взаємовідносини з людиною і суспільством, одна із складових системи наукових знань людства, його духовної культури, активний чинник суспільного прогресу. Що є характерним для політології як науки і навчальної дисципліни? У чому полягають особливості, що визначають її місце в системі суспільствознавства взагалі та в системі соціально-політичних наук зокрема? Відповіді на ці запитання дадуть змогу з'ясувати і усвідомити сутність політології.

    Оволодівати політичною наукою потрібно для того, щоб не бути пасивним об'єктом політичного маніпулювання з боку лідерів політичних партій, а свідомо впливати на політичні процеси як у суспільних, так і у власних інтересах. Роль і значення політики та наукових знань про неї особливо зростають у переломні історичні періоди, коли зазнають докорінних перетворень самі основи суспільного життя, ідеали, цінності, світоглядні орієнтири людей. Саме такий період політичної модернізації переживає сучасне українське суспільство. Необхідність політичних знань у сучасних умовах актуалізується й тим, що сучасні політичні технології, особливо ті, що пов'язані з проведенням виборчих кампаній і формуванням іміджу політичних лідерів та реалізуються з допомогою електронних засобів масової інформації, створюють широкі можливості для маніпулювання масовою та індивідуальною політичною свідомістю. Протистояти такому маніпулятивному впливу можна тільки на основі фундаментальних наукових знань про політику.


    1. Основні етапи розвитку політичної науки

    Історично політична наука формувалася в процесі переходу від способів буденного сприйняття політики до методів її систематичного спеціалізованого вивчення і отримання на цій основі все більш впорядкованих уявлень про неї. З самого зародження політична наука формувалася як міждисциплінарна область знання. Її становлення і розвиток тісно перепліталися з філософськими, етичними, історичними, а потім соціологічними і правовим дослідженнями. До вивчення політики постійно залучалися і методи, характерні для природничих наук. В процесі історичного розвитку вона не раз змінювала свої назви (політика, наукова політика, політологія, політична наука, political science, science politique і т. ін.).

    Термін "політологія" походить від грецьких слів "роlitіkе", що означає державні й суспільні справи, та "logos" – вчення, наука, тобто політологія – це наука про управління державою (або наука про узгодження суспільних інтересів, що відповідає більш сучасному її розумінню). Термін "поліс" вказує, крім того, на конкретне суспільно-територіальне утворення, відоме нам з античної історії, а термін "логос", який вживався давньогрецьким мислителем Гераклітом у значенні світового розуму, універсального закону перетворення форми буття, згодом у Платона набув значення судження чи теорії, Арістотель називав так визначення і доведення.

    Іноді в розвитку політології виділяють два основних етапи, що відображають зміни змісту політики і зростання її ролі в суспільному житті. Так, до середини 20 століття політологія розглядається переважно як наука про управління суспільством з боку держави. У цей період вона розвивається в рамках інших суспільних наук: філософії, соціології, теорії держави і права. На другому етапі домінуючою стає тенденція подолання ототожнення політики з державою і її владою, що веде до розуміння держави як основного, але не єдиного суб'єкта політики.

    Інституціалізація ж будь-якої наукової дисципліни передбачає проходження нею певних етапів розвитку:

    Всі ці необхідні етапи становлення пройшла і політологія.

    В цілому традиційно вважається, що більшість сучасних наук, у тому числі й політологія, пройшли три стадії розвитку – філософську, емпіричну та стадію ревізії емпіричного стану.

    Перший етап розвитку політології почався з часів Арістотеля і тривав приблизно до громадянської війни в Америці (1861–1865). Це період нагромадження філософського знання про суспільство та політику. Відбувається поступовий відхід від релігійно-міфологічної форми протонаукового відображення і пояснення світу політики, основу якої складали ідеї про божественне походження і організацію влади. Приблизно з середини І-го тисячоліття з’являється тенденція до раціоналізації політичних уявлень, поява окремих систематизованих вчень. Уже в Стародавній Греції Арістотель дав визначення політичних режимів і ввів такі терміни, як "монархія", "аристократія", "олігархія", "демократія" та ін. З того часу політична філософія стала невід'ємною частиною духовного життя суспільства. Такі ідеї ґрунтувалися на практичному ототожненні політики та держави, нерозривному сприйнятті держави і суспільства, припускаючи інтегрованість організації людського життя і публічної влади. Це формувало теоретичні трактування політики в руслі філософії і навіть частково природознавства. Однак наростання раціонального опису політичних явищ призвело в XIII ст. до створення на основі схоластики вже специфічної політичної науки, яка називалась то «ars politica» - «політичне мистецтво» (Альберт Великий), то «scientia politica» - «політична наука» (Аквінат), то «doctrina politica» - «політичне вчення»(Л. Гвіріні) і навіть «sanctissima civilis scientia»- божественна громадянська наука»(С. Брент). Незважаючи на досить ідеалістичне трактування політики, вона символізувала корінний поворот в бік формування спеціалізованих знань про цю область життя. Причому дана сукупність уявлень стала і невід’ємною складовою частиною гуманітарної освіти того часу.

    Важливий вплив на розвиток політології справила політична філософія італійського мислителя епохи Відродження Н. Макіавеллі (1469–1527), якого називають творцем нової політичної теорії. Макіавеллі одним із перших розглянув вчення про політику як самостійну царину знання. У центрі його політичного вчення була проблема державної влади, а всі його дослідження підпорядковані спільній меті – подоланню феодальної роздробленості Італії та вирішенню практичних завдань державного життя. На початку XVII ст. були відкриті спеціалізовані кафедри політичної науки в Нідерландах, Швеції, інших країнах, а також Німеччині, в якій з'явилася окрема дисципліна державного управління. Саме традиції ранньої німецької науки про досягнення суспільного блага (благочинність) були перенесені згодом на західне узбережжя Атлантики.

    Другий етап розвитку продовжувався від Громадянської війни в Америці до закінчення Другої світової війни. Дослідженням політичної дійсності було надано наукового характеру. Почалося вивчення поведінки людей у зв'язку з їх участю у державному управлінні, виникли наукові установи, що вивчали політичні відносини. Завдяки цим дослідженням з другої половини XX ст. науку, що виробляє теоретичні уявлення про державне управління, почали називати політологією.

    Таким чином третій етап розвитку вже зрілої політичної науки почався після закінчення Другої світової війни й триває донині. Сучасність – це такий період, коли відбувається ревізія емпіричного стану знань про політику. Цей етап розвитку вирізняється критичним переосмисленням арсеналу нагромаджених емпіричних та теоретичних знань та їх подальшим поглибленням.

    Отже, самостійного статусу та більш сучасного вигляду політологія набула у другій половині ХІХ ст., чому сприяли об'єктивні причини, перш за все, розвиток демократії в Європі та у Північній Америці, активізація політичного життя в яких викликала потребу в політичних знаннях. Ці знання сприяли успіху в боротьбі за владу та розв'язанню соціально-політичних конфліктів. Як самостійна наукова дисципліна політологія виникла у США, проте її витоки знаходимо в Німеччині, Швеції, Італії, Франції, Голландії, Англії, Ірландії, інших західноєвропейських країнах, а також і на вітчизняних теренах – українських землях, які перебували у складі великих імперій.

    У шведському місті Упсалі, в якому є один із найбільш престижних університетів, Дублінському католицькому університеті та згодом в Оксфордському та Паризькому університетах почали вивчати дисципліну, схожу на сучасну політологію, у 1895 р. в Англії було засновано Лондонську школу економічної політичної науки, а 1912 р. – кафедру політики в Оксфорді, а першу кафедру історії та політичної науки було створено 1857 року в Колумбійському коледжі США. Уже в 1903 році політологи США об'єднались в Американську асоціацію політичних наук. Таким чином, на початку XX ст. процес виокремлення політології у самостійну дисципліну в основному було завершено, а з другої половини ХХ ст. вона стала складовою стандарту вищої освіти – 1948 р. Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури рекомендувала курс політології для вивчення у вищих навчальних закладах країн – її членів.

    Потужним стимулом у розвитку політології як самостійної дисципліни стало заснування в 1949 р. IPSA – Міжнародної асоціації політичних наук та проведення всесвітніх конгресів політологів. Хоча велике значення для розвитку політичної науки мають дослідження європейських учених, однак американська політологія сьогодні справляє більш значний вплив на розвиток політичних досліджень. Про це свідчить той факт, що переважна частина учасників міжнародних конгресів представляють США.

    У багатьох країнах прислухались до рекомендації ООН, але у республіках СРСР до другої половини 1980-х років політологія перебувала під ідеологічною забороною, оскільки трактувалася як буржуазна наука. Тільки 1989 р. у нашій країні з'явились перші кафедри політології, а з 1990 р. цей предмет стали викладати у вищих навчальних закладах.

    Це не означає, що вітчизняна політологія розвивається без певного підґрунтя – окремі політичні дослідження здійснювалися у рамках історичного матеріалізму, наукового комунізму та історії КПРС, проте їх наукові можливості були обмежені догматами офіційного марксизму. Досить довгий час між політикою й наукою знаходилась ідеологія, формуючи такі варіанти конструювання і розвитку наукових теорій, що відповідали не істині, а офіційній позиції партії та інтересам соціальних груп, які були при владі.

    Нині політологія посідає належне їй місце у системі суспільних наук і справляє помітний вплив на реальні політичні процеси в Україні. Вітчизняні політологи, використовуючи весь світовий політологічний матеріал, іноді навіть виступають модераторами суспільної думки, а до їхніх слів прислуховуються більше, ніж до слів політиків.

    Таким чином, якщо узагальнити висвітлений матеріал, можна відзначити наступне.

    Політологія як самостійна навчальна дисципліна почала формуватися у другій половині ХІХ ст. Тепер її розвиток йде на основі подальшого ускладнення політичних зв'язків, політизації соціального життя в цілому, на тлі розвитку всього суспільствознавства, що сприяє постійному збагаченню методів політичних досліджень. Неухильне ускладнення соціального світу привело деяких теоретиків до ідеї, що «політична теорія сучасності повинна сфокусувати увагу на фрагментарності суспільства». Світ став ще більш політизованим, а число субдисциплін, які вивчають межі політичного, стало неухильно зростати, демонструючи величезне розмаїття спеціалізованих досліджень, методів і прийомів аналізу політики.

    У 1857 р. Ф. Лейбер починає читати цей курс у Колумбійському коледжі, а в 1903 р. створена Американська асоціація політичних наук.

    У Франції викладання «політичних і моральних наук» було започатковано під час Великої французької революції.

    У Великобританії з 1885 р. функціонує Лондонська школа економічних і політичних наук.

    У 1896 р. італійський політолог і соціолог Г. Моска публікує книгу «Елементи політичної науки», що дає підстави говорити про поширення політичної науки у Європі, починаючи з кінця ХІХ ст. Процес остаточного становлення політології в її сучасному розумінні завершився на міжнародному колоквіумі політичних наук (Париж, 1948 р.), який був організований ЮНЕСКО, де було визначено зміст предмета цієї науки та рекомендовано включити курс політології для вивчення в системі вищої освіти як загальнообов’язкової дисципліни.

    Розширення областей, що піддаються спеціалізованим і систематичним дослідженням, привело Г. Лассуелла в 1951 р до думки про необхідність запровадження терміна «політичні науки» (political science).

    З 1949 р. функціонує Міжнародна асоціація політичних наук, членом якої з 1999 р. є й Україна.

    Основний внесок в розвиток сучасної політичної науки зробили західні теоретики: Т. Парсонс, Д. Істон, Р. Дарендорф, М. Дюверже, Р. Даль, Б. Мур, Е.Даунс, Ч. Ліндблом, Г. Алмонд, С. Верба, Е. Кемпбелл та ін. Сучасна політична наука - авторитетна академічна дисципліна. Думка професійних політологів-аналітиків є постійним компонентом розробки і прийняття найважливіших рішень в національних державах і в міжнародних організаціях.

    Основні фактори, які сприяли виникненню політології як науки:


    2. Політологічні парадигми та галузі політичного знання

    Сучасна політична наука – одна з царин наукового знання, що має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Як показує дійсність, прийняття політичних рішень – процес складний та багатогранний. Він передбачає наявність різноманітних знань про соціальну дійсність. І те, що тепер називається політикою як царина практичної діяльності, насамперед, є результатом аналітичних зусиль мережі дослідних інститутів, кафедр та груп, наслідком колективної праці багатьох учених. У всій сукупності наукових уявлень про політику існують такі теоретичні конструкції, які концептуалізують всю гаму ідей, оцінок, почуттів, уявлень. Ці основоположні за своїм характером уявлення про природу і сутність політики виступають своєрідним теоретичним фундаментом, на якому вибудовується вся сукупність спостережень і висновків про різноманітні, описувані протягом століть, форми державного устрою, відносини між елітарними і неелітарними верствами суспільства, діяльністьструктур інститутів влади і тощо. Висловлюючи ті чи інші принципи розуміння політики, ці основоположні погляди задають спрямованість дослідженню даної області дійсності, слугують критерієм вибору методів її дослідження і відбору фактів, виступають підставою для відповідних узагальнень і класифікацій політичних явищ. Для того щоб підкреслити специфіку такого роду теоретичних побудов в суспільній науці в цілому, в 20-х рр. XX століття американський історик науки Т. Кун ввів в науковий обіг поняття «парадигма» (від гр. "приклад", "зразок"), який характеризує своєрідну логічну модель постановки та розв'язання пізнавальної проблеми. Наукова парадигма – це засіб вибору об'єкта дослідження та пояснення фактів, дотичних до нього у формі обґрунтованих принципів і законів. Сучасні дослідники вважають, що певна парадигма панує у науці визначений час, а заміна панівної парадигми новою називається науковою революцією.

    Уважається, що фундаментальне значення для сучасної політичної науки мають тільки ті парадигми, які тлумачать сутність і природу політики та інтерпретують джерела її розвитку. За цим критерієм можна умовно виділити й охарактеризувати теологічну, натуралістичну (географічну, біологічну та психологічну), соціальну, раціонально-критичну парадигми.

    Теологічна парадигма. На ранніх етапах існування суспільства панувало надприродне тлумачення політичної влади, оскільки люди ще не могли обґрунтувати внутрішні та зовнішні фактори політичних явищ. Таке тлумачення політики важко назвати концептуально-теоретичним, вважається, що теологічна парадигма політики утвердилася на теоретичній основі філософсько-релігійних праць Фоми (Томи) Аквінського.

    Фома Аквінський виходив із того, що існує три елементи влади: принцип, засіб та існування. І якщо перший виходить від Бога, то другий і третій – від колективного людського розуму, від народу. Божественне право, на його думку, дає владу не одній людині, а безлічі. Могутність влади виходить від Бога, а роль і призначення людини складаються з необхідності найточнішого та повного відображення у своїй поведінці визначень Всевишнього.

    Сучасні політологи вважають, що тоталітарні режими запозичили й скопіювали логіку політичних взаємовідносин людей та влади, запропоновану середньовічним філософом. Теологічна парадигма виходила з того, що люди у своїй масі не можуть зрозуміти найвищі помисли Бога, і тому влада несе у собі вічну нез'ясованість, загадку, з'ясувати яку можуть тільки посередники між народом і Богом.

    Нежиттєвість (непродуктивність) цієї парадигми роблять її у сучасний період умоглядною конструкцією, що не здатна розв'язати політичні проблеми.

    Натуралістична парадигма намагається з'ясувати природу політики, виходячи з домінуючого значення факторів, які мають несоціальний характер, зокрема, такими є територіальні, економіко-географічні, фізично-кліматичні та інші явища. Найсуттєвішими підходами при натуралістичному поясненні явищ політики вважаються геополітика, біополітика та психологічні концепції.

    Натуралістична парадигма (група парадигм) включає географічну, біологічну та психологічну парадигми.

    Засновником географічної парадигмиє Жан Боден (XVI ст.), котрий сформулював теорію впливу клімату на політичну поведінку людей. Він писав, що народи помірних країв більш сильні та менш хитрі, ніж народи Півдня; вони більш розумні та менш сильні, ніж народи Півночі й найбільше підходять для управління державою. Тому великі армії прийшли з Півночі, тимчасом як окультизм, філософія та математика були надбанням південних народів.

    Біологічна парадигма сягає витоками доктрини Ч. Ломброзо і М. Нордау про біологічну природу панівного класу. Біометодологія у політичній науці будується на визнанні наявності загальних для людини та тварин начал і понять. Для суспільствознавства нашої країни прийняття таких теорій дуже важке, оскільки марксизм, який багато років панував у нашому житті, заперечував вплив біологічних факторів на політичну сферу. Сутність біопарадигми полягає у визнанні одностороннього впливу фізіологічних властивостей людини на політичне життя суспільства.

    Психологічна парадигма передбачає, що основним фактором, який пояснює політичний та соціальний розвиток суспільства, є психологічні властивості людей. Автори цього типу осмислення політики зводять усі політичні явища до наслідку впливу та взаємодії психологічних якостей людини.

    Соціальна парадигма представлена різними теоріями, які пояснюють природу та походження політики через дію інших сфер суспільного життя або соціокультурних властивостей політичного суб'єкта. Ця парадигма (група парадигм) оперує соціальними, зовнішніми, відносно політики, величинами. Природа та походження політичних явищ пояснюються роллю тієї чи іншої сфери суспільного життя і соціокультурними властивостями соціальних суб'єктів.

    Зокрема, широко відоме вихідне теоретичне положення марксизму, яке пояснює походження та природу політики визначальним впливом економічних відносин. За такого підходу політична надбудова підпорядкована тим процесам і тенденціям, які панують у матеріальному виробництві. Поряд із економічними інтерпретаціями політики, поширеними є спроби розглядати як породжуючі її причини право, релігію, інші форми суспільної свідомості, а також культуру. Прихильники соціальної парадигми політики розглядають політику тільки як продукт діяльності людей, і тому різні політичні явища вони ставлять у залежність від якостей людини, що були здобуті у процесі соціальної еволюції.

    Раціонально-критична парадигма. Сутність цієї моделі осмислення політики полягає у прагненні пояснити природу політичної взаємодії людей не зовнішніми відносно політики факторами, а її внутрішніми причинами, властивостями та елементами.

    Раціонально-критична парадигма об'єднує різні теоретичні підходи, й всі представники цього типу методології розглядають політику як самостійне соціальне явище, яке виникає та розвивається за своїми внутрішніми законами та правилами. Спроби знайти й відкрити внутрішні джерела природи політики виявилися продуктивними, тому нині існує багато концептуальних підходів, що пояснюють політику як самостійне явище.

    Парадигма конфлікту базується на ідеї внутрішнього протиріччя, конфліктності політичного життя. Представниками цієї парадигми можна вважати А. Бентлі, певною мірою К. Маркса та інших мислителів, які не розглядають політичний конфлікт як загрозу політичному розвитку суспільства, оскільки конкуренцію вважають джерелом руху та еволюції політичних організмів. Наприклад, нині здійснюється поступовий перехід від групових до індивідуальних цінностей. При цьому конфліктам не надається антагоністичного характеру, що стимулює їх безперервне урегулювання. Це гарантує постійний розвиток суспільства й політики, виявлення латентних джерел напруження та запобігання порушенням балансу соціальних і політичних сил.

    Парадигма згоди (консенсусу). Як протилежність парадигмі конфлікту у політичній науці утворився підхід, який розглядає консенсус вихідним поняттям для дослідження політичного життя. За такого підходу соціальні та політичні конфлікти мають другорядне значення у порівнянні з цінностями, які вважає такими більшість населення. Парадигма згоди виникла наприкінці XIX ст. і тоді не справляла визначального впливу, порівнюючи з теорією конфлікту. Однак у 1970–1980 роках, позначених значним ускладненням політичних зв'язків у суспільстві й поширенням ідеалів соціальної держави, було зроблено поштовх теоретичному зближенню конфліктної та консенсусної парадигми. Таким чином, парадигма консенсусу (згоди) не заперечує ролі та важливості конфлікту, але акцент робиться на його вторинності.

    Виділення основних парадигм політології дає можливість визначити зв'язок політичної науки з соціально-філософськими дослідженнями, більш загальними науковими теоріями, простежити еволюцію уявлень про політичну сферу суспільного життя, проаналізувати, як змінюються уявлення про політичну картину світу. Як свідчать праці сучасних політологів, у новітній період розвитку науки більш переконливо виглядають не теологічні та натуралістичні, а соціокультурні та раціонально-критичні концепції.

    У структурі політичної науки залежно від проблематики, що вивчається, можна виділити такі галузі:

    Сучасна політологія (як зазначені вище, так й інші галузі політичного знання) допомагає людині не тільки орієнтуватися у подіях, а й мати свою думку про те, що відбувається у суспільстві, тобто сприяє формуванню політичного світогляду та політичної культури. Практика життя свідчить, що у вирішенні політичних питань не варто покладатись на випадок. Слід вивчати досвід і брати з історії принципи політичної поведінки, за порадою Н. Макіавеллі. Використання політичного досвіду, накопиченого поколіннями людей, знань вчених дозволяє передбачати фатальні події і ефективно розв'язувати проблеми суспільного характеру.

    Таким чином, якщо узагальнити висвітлений матеріал, можна відзначити наступне.

    Політологічні парадигми: міфологічна, теологічна, натуралістична (географічна, біологічна та психологічна), соціальна, раціонально-критична (консенсусу, конфлікту та інші).

    Політичні науки: політологія, політична філософія, політична соціологія, політична історія, політична психологія, політична теорія міжнародних відносин, політична географія, політична екологія та інші.

    Теоретична політологія – вирішує наукові проблеми, пов’язані:

    а) з формуванням фундаментального знання про політичну сферу життя;

    б) з поясненням процесів політичного розвитку;

    в) з розробкою концептуального апарату політології, методології і методів політичних досліджень

    Прикладна політологія - вивчає проблеми, пов’язані:

    а) з перетворенням політичної дійсності, аналізом шляхів і засобів впливу на політичні процеси;

    б) з вивченням суспільної думки, особливостей політичної орієнтації і політичної поведінки різних соціальних груп.


    3. Предмет, методи й функції політології,
    її значення для юридичної та правоохоронної діяльності

    У визначенні предмета політології сьогодні не існує єдиного підходу, що зумовлено багатозначністю терміна "політика" і можливістю віддання переваги різним характеристикам цього поняття.

    У найбільш загальній формі політологія може бути визначена як наука про політику й політичну сферу буття людини та соціуму. Можна також зазначити, що політологія – це система знань про політику, політичну владу, політичні відносини та політичні процеси, про організацію політичного життя суспільства взагалі.

    Виділяють три основні підходи до визначення статусу політології:

    1) підхід, сутність якого полягає у тому, що політологія розглядається як одна з наук про політику;

    2) підхід, який ототожнює політологію та політичну соціологію;

    3) підхід, який визначає політологію як загальну науку про політику в усіх її проявах, що охоплює всі інші галузі політичного знання.

    Остання позиція визнана багатьма вченими і є достатньо поширеною серед сучасних дослідників політичних процесів.

    Об'єкт науки – це та частина реальності, на яку спрямовано пізнавальну діяльність суб'єкта в межах цієї науки. Сучасні дослідники вважають, що об'єктом політології є політична дійсність, або політична сфера сучасного суспільства. Політична сфера суспільства – царина суспільних відносин, пов'язана із взаємодією багатьох спільностей людей – соціальних груп, класів, націй і народів. До неї належать соціальні інститути та організації, найважливішою з яких є держава. Участь у справах держави, визначення завдань і змісту діяльності держави тісно пов'язані з політикою, і багатьма вченими визнаються основним змістом діяльності людей у політичній сфері. При цьому політичну сферу життя суспільства поряд із політологією вивчають й інші дисципліни – філософія, соціологія, теорія держави, історія. Кожна з них розглядає процеси, що відбуваються у політиці, під своїм кутом зору та має свій предмет вивчення.

    Як відомо, предметом науки визначаються сторони, ознаки та відносини об'єкта, що аналізуються. Специфіка політології визначається тим, що розгляд усіх соціальних явищ і процесів здійснюється відносно політичної влади. Традиційно вважається, що ці явища поєднані, влада визнається джерелом політики, а політика – засобом реалізації влади. Відповідно до цього предметом політології є феномен політичної влади, закономірності її функціонування, розвитку та реалізації у суспільстві.

    Разом із тим сучасні політологи вважають, що межі політології постійно змінюються, їх важко точно визначити й окреслити. Постійно збільшується кількість тем, які вивчає політологія. Це відбувається тому, що політика знаходить свій прояв і використовується в широкому колі сфер людської діяльності, крім того, по-різному визначають і її зміст та сутність.

    Загальна характеристика політології вимагає визначення системи її понять і категорій. Це дуже важливо, оскільки поняття та категорії відображають суттєві зв'язки й відносини реальної дійсності. Вони є головним елементом будь-якої форми теоретичного знання.

    Поняття та категорії політології можуть бути розділені на кілька видів за різними підставами до класифікації. Можна виокремити два основні їх види:

    1) такі, що належать до загальної теорії політики;

    2) ті, що відображають процеси змін і розвитку політичної дійсності.

    До перших належать: політика, політична влада, політичні відносини, політична система суспільства, політичний інститут, держава, політична партія, політична ідеологія, політична культура, політична свідомість, суспільний рух та ін.

    До других – політична діяльність, політичне рішення, політичний процес, реформа, революція, політичний конфлікт, політична роль, політична участь та ін. Крім того, у політології дуже широко використовуються поняття та категорії інших дисциплін.

    Відповідно до більш деталізованого підходу категорії політології можна поділити на чотири групи: загальні, структурні, функціонування та розвитку, кожна з яких може спільно з іншою утворювати більш широку групу, про які йшлося вище.

    Основними загальними категоріями політології є політика, влада, демократія, свобода, українська національна ідея та інші.

    Категоріями структури є політична система, політична організація, держава, політична партія, громадсько-політичний рух та інші.

    Категорії функціонування: політична діяльність, політичний процес, політична модернізація, політичний конфлікт, політична боротьба та ін.

    Категорії розвитку: політична революція, політична реформа, контрреволюція, еволюція та ін.

    Отже, політологія – самостійна наука, яка має свій специфічний предмет дослідження, що дозволяє вважати її самостійною дисципліною. При цьому змістовно політологія пов'язана з багатьма іншими соціально-гуманітарними науками (насамперед, філософією, психологією, соціологією).

    Філософія – це наука, яка вивчає найбільш загальні закономірності буття та пізнання, до того ж вона є загальнометодологічною дисципліною, методи якої універсальні й є необхідною умовою вирішення завдань політології. Філософія розглядає загальні засади відношення людини і світу, в тому числі першооснови політики як сфери людського та соціального буття, завдяки чому існує такий напрям, як філософія політики. Отже, політологія використовує філософське обґрунтування політики для визначення методології та спрямованості аналізу політичних явищ.

    Психологія (зокрема, соціальна психологія) вивчає соціально-психологічні явища сучасного суспільства, її предметом є суспільно-психологічні явища у сфері політики. Тому політологія та соціальна психологія – партнери у вивченні політики. Знання психологічних закономірностей дозволяє розкривати сутність психологічних явищ, тимчасом як знання психологічних закономірностей дозволяє зазирнути в глибини політичних процесів. На межі політології та соціальної психології створено й успішно розвивається самостійний науковий напрям – політична психологія.

    Політологія тісно пов'язана із соціологією. Така галузь соціології, як політична соціологія, об'єктом і методами схожа на політологію, але є й суттєва відмінність у предметах досліджень цих дисциплін. Соціологія насамперед цікавиться тим, як політика впливає на розвиток людських спільнот. З цього приводу слід зазначити, що політологія розглядає політику як процес, підпорядкований певним закономірностям. Соціологія політики вивчає не сам процес, а соціологічно значимий вимір цього процесу.

    Політологія та теорія держави й права збігаються в частині дослідження ролі держави як суспільного інституту та головного елемента політичної системи суспільства, а також влади й примусу як способів забезпечення нормативності права. Але предметом політології є політика в широкому розумінні, тому політологія є більш загальною дисципліною, а також, у певному розумінні, методологічною основою теорії держави.

    Політична історія (історія політики) досліджує процес розвитку політичного життя суспільства. Політична наука допомагає створювати теоретичну базу аналізу еволюції політичних процесів. Історія політичного життя та сучасна практика – не тільки критерій теоретичних висновків політології, а й основа нових висновків та узагальнень.

    Географія також є важливою дисципліною, висновки якої необхідні для належного розвитку політології. З давніх часів відомо, що географічні та кліматичні умови впливають на політичні процеси. Тому будь-який політологічний аналіз має враховувати досягнення географічної науки. У сучасній політології досить часто вживається термін "геополітика" і розвивається науковий напрям із такою назвою.

    Крім філософії, психології, соціології, історії та теорії держави та права й географії, політологія взаємодіє і з логікою, культурологією, етикою, релігієзнавством, антропологією, лінгвістикою, економічною теорією, демографією, кібернетикою, статистикою, галузевими юридичними науками (зокрема, конституційним, міжнародним, адміністративним правом) та багатьма іншими суспільними й природничими науками.

    Головні завдання політології визначаються її об'єктом і предметом.

    Зокрема, політологія розробляє основні напрями, форми та методи демократизації політичної системи, розробляє шляхи побудови правової держави, досліджує співвідношення загальнолюдських і державних інтересів у міжнародних відносинах, аналізує умови та напрями об'єднання суспільно-політичних сил.

    Для пояснення сутності політики використовуються філософські методи – діалектика, метафізика, психоаналіз, герменевтика, феноменологія та ін. Наукові методи й підходи, які використовує політологія при вирішенні дослідницьких завдань, умовно можна поділити на три групи.

    Перша з них – це загальні підходи, які об'єднують різні методи наукового дослідження політичних об'єктів. До них належать такі:

    Друга група – це загальнонаукові методи й логічні процедури, до числа яких належать:

    Третя група – методи емпіричних досліджень та конкретно-наукові методи, серед яких слід вказати:

    Також до цієї групи можна віднести так звані спеціально-наукові прийоми, методи, власне, політичного аналізу. Це групи методів, напрацьовані в самій політології, а також комбінування, модифікація методів інших соціальних наук в особливий інструментарій, який використовується лише при аналізі політичних об'єктів. Приклади власне політичних методів: ситуаційний аналіз, івент-аналіз (метод аналізу подій), метод сценаріїв (сценаріотехніка), позиційний і ресурсний методи, методи експертних оцінок, спеціальні методики зображення розстановки політичних сил, SWOT-аналіз (назва методу складається з перших букв чотирьох англійських слів «strengths» - сильні сторони, «weaknesses» - слабкі сторони, «opportunities» - сприятливі можливості, шанси, і «threats» - загрози або можливість несприятливих обставин), метод «ПАТЕРН» (допомога планування за допомогою відносних показників технічної оцінки - Planning Assistance Through Technical Relevance Nunber) та ін. В компаративістській політології активно використовується новий тип досліджень - case studies - вивчення конкретного випадку. Даний метод передбачає вивчення окремих історичних епізодів (подій), які сприймаються в їх особливості і винятковості.

    Методи політичного дослідження ділять також на якісні і кількісні. Кількісні методи пов'язані з математизацією соціальних наук. Так, ще в 20-ті роки ХХ ст. С. Райс випустив книгу «Кількісні методи в соціальних науках». У 1919 р вийшла в світ робота «Математична психологія війни» Л. Річардсона. Сучасні соціальні науки неможливо уявити без широкої емпіричної бази, створюваної на основі комп'ютерної статистичної обробки. Особливості якісного дослідження полягають в особистісній обґрунтованості, процесуальності, визнанні ціннісної залученості дослідника. Слід зауважити, що в сучасних методиках політологічних досліджень вельми складно провести межу між якісними та кількісними підходами. Як приклади переплетення якісних і кількісних методів в політологічних дослідженнях, де вони використовуються і послідовно, і паралельно, можна було б привести два чи не найвідоміших порівняльних проекти останніх років: К.Джанда "Політичні партії: Транснаціональний огляд" (1980 р.), охопив 158 партій з 53 країн за 50-70-ті роки, і Т. Ванханена "Процес демократизації: Порівняльне дослідження 147 держав", аналізує період з 1980 по 1988 р. К.Джанда і Т. Ванханен почали з концептуалізації якісної моделі, відповідно, політичної партії і демократичної держави і закінчили їх короткими робочими дефініціями, Зокрема, розробили базові концепти для визначення основних блоків ознак, що описують партії або держави. У проекті К.Джанда виділені 111 показників, які згруповані в 12 кластерів, що відповідають основним характеристикам організації та діяльності політичних партій (інституціоналізація і державний статус, соціальний склад і база, характер і ступінь організованості, цілі та орієнтація і т. ін.). Т. Ванханен взяв два якісних індикатора демократичного характеру держав - "змагальність" і "участь", на базі яких ним були розроблені різні кількісні індекси, наприклад, індекс владних ресурсів (ІВР), і кластери вимірюваних змінних, що створюють можливість для аналізу світової соціальної та політичної статистики.

    І зрештою, останнім з найбільш важливих критеріїв класифікації методів політології є їх функціональне призначення, на основі якого можна виділити, з одного боку, інструменти (з переважанням індукції) для опису і збору політичних даних, а з іншого, - переважно дедуктивні способи аналізу та інтерпретації зібраних фактів. Ці дві групи нерідко пов'язуються, відповідно, з двома рівнями і аспектами дослідницької діяльності: конкретно-емпіричним і абстрактно-теоретичним. До перших відносяться такі методи збору первинної соціально-політичної інформації, як контент і івент-аналізи, опитування, інтерв'ю, пряме спостереження, шкалювання та інші прийоми. До других - формулювання теоретичних гіпотез і побудова абстрактно-логічних і математичних моделей, вироблення засобів концептуалізації та інтерпретації, пояснення і конструювання. Насправді ж ці дві групи пізнавальних засобів найтіснішим чином переплітаються в фундаментальних і прикладних дослідженнях політичного життя.

    Отже,використання найрізноманітніших методологічних підходів дозволяє стверджувати, що вони дають політології можливість всебічного аналізу всієї політичної сфери життєдіяльності суспільства. Ці та інші методи дозволяють політологам виявити певні закономірності політичного життя, які класифікують, виділяючи чотири основні групи.

    Першу групу складають політико-економічні закономірності, які відображають співвідношення між економічною базою суспільства та політичною владою. Ця група закономірностей була виділена ще К. Марксом, і нині не всі дослідники поділяють цей погляд на зв'язок політики та економіки. Існує позиція, відповідно до якої політична влада має певну самостійність, а іноді й визначає курс економічного розвитку суспільства, однак багато вчених вважає, що при всій самостійності політичних явищ у житті суспільства вони є відображенням економічних інтересів і, крім того, суттєво впливають на них.

    Друга група – соціально-політичні закономірності. Вони характеризують розвиток політичної влади як особливої соціальної системи з певною логікою та структурою. Ця група закономірностей зумовлює функціонування політичної влади заради стабілізації суспільства. Головна тенденція цієї групи – врахування інтересів і потреб всіх елементів соціальної структури суспільства. Треба зазначити, що у різноманітних політичних системах ці закономірності реалізуються по-різному. Авторитарній політичній системі притаманною є максимальна концентрація влади та насильства. Демократична система спирається на принципи заохочення та згоди, прийняття рішень з урахуванням моделей опозиції. У пострадянській політології цю групу закономірностей вивчено не так досконало, як у західних країнах, а демократизація українського суспільства здійснюється переважно методом експерименту та на підставі вивчення світового досвіду.

    Третя група – політико-психологічні закономірності, які відображають взаємовідносини між особистістю та владою. До цієї групи належать процеси соціалізації особистості, формування ціннісних орієнтацій, а також формування політичних лідерів і завоювання ними влади.

    Четверта група – закономірності функціонування та розвитку політичного процесу. Вчені виділяють такі закономірності з цієї групи:

    Соціальний зміст і призначення політології виявляються в її функціях. Основними функціями політичної науки є світоглядна (в тому числі теоретико-пізнавальна та ціннісна), методологічна, прогностична, функція політичної соціалізації. Виділяють також аналітичну, культурно-виховну та інші функції.

    Через світоглядну функцію формуються знання, цінності, ідеали, норми цивілізованої політичної системи, політичної культури соціальних суб'єктів, що сприяє досягненню консенсусу в суспільстві.

    Теоретико-пізнавальна функція реалізується через вивчення, систематизацію, пояснення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Завдяки цій функції політологія віднаходить об'єктивні тенденції соціально-політичного та економічного розвитку суспільства й дає оцінку політичним ситуаціям. Результатом реалізації цієї функції є політична теорія – цілісне, достатньо вірогідне та систематизоване знання про зв'язки й закономірності явищ і процесів політичної сфери суспільства. Теоретичне знання – важлива частина світогляду і форма наукового обґрунтування практичної політичної діяльності.

    Методологічна функція політології відображає способи, методи і принципи теоретичного дослідження політичної сфери й практичної реалізації здобутих знань. З допомогою політології розкриваються загальні закономірності функціонування політики, різних політичних систем, політичних відносин, створюється база для розвитку окремих політичних теорій. Результатом такої роботи є система соціально обґрунтованих принципів та засобів раціонального пізнання політичної діяльності.

    Прогностична функція полягає у передбаченні шляхів розвитку політичних процесів різних варіантів політичної поведінки. Прогностична функція відображає можливості політології і спрямованість щодо пошуку та віднайдення відповіді на запитання: якою буде дійсність у майбутньому та коли відбудуться зазначені події? Ця функція відображає передбачення політичних процесів, результатом реалізації цієї функції є створення політичних прогнозів – гіпотез, які спираються на вже відомі тенденції розвитку політичних явищ.

    Функція політичної соціалізації забезпечує процес включення людини у політичну сферу життя суспільства і формування певного типу політичної культури.

    Зазначені функції тісно пов'язані із загальними функціями політики, які становлять фундамент стабільності в цивілізованому суспільстві.

    Таким чином, якщо узагальнити висвітлений матеріал, можна відзначити наступне. Політологія - це наука про політику та її взаємовідносини з людиною та суспільством; наука про політичну владу й управління, про закономірності розвитку політичних відносин і процесів, функціонування політичних систем та інститутів, політичної поведінки і діяльності людей. Головні проблеми, які вивчає політологія, це проблеми влади та узгодження інтересів різних політичних сил.

    Об’єктом політології є політичне життя суспільства в різних його виявах (діяльність держави та її органів, політичних партій, політичних і громадських організацій, зовнішня політика, ідеологія і політичні рухи, поведінка і позиція людей, їх участь у політиці, дослідження і прогнозування політичних явищ і процесів).

    Предметом політології є сутність, форми, закономірності й випадковості явищ політичного життя суспільства, зміст, функціонування й розвиток політики, влади та політичних систем, їхнє місце й роль у життєдіяльності людей, соціальних груп, націй і держави.

    Закони політичного життя суспільства. Політологія вивчає передусім закони, за якими розвивається суспільство в цілому. Таким, наприклад, є загальносоціологічний закон історичного прогресу-розширення сфери політичного життя та підвищення її ролі у суспільстві, закон посилення ваги народних мас в історичному процесі, в розвитку демократії, самоврядування.

    Основоположними для політології виступають закони структури, які визначають сутність форм і методів організації політичних систем, їх внутрішню спрямованість та взаємозумовленість (наприклад, закон організації структурування політичних інститутів та ін.)

    Отже, окреслимо коло основних проблем, що становлять предмет політології: влада і владні відносини в суспільстві; закони та принципи формування, функціонування і розвитку певних політичних систем та їхніх елементів; механізми дії й форми вияву закономірностей у діяльності особистості, соціальних груп, класів, націй та держав; політична поведінка та пов'язані з нею проблеми цілей і засобів, лідерства та ін.; політична культура та політична свідомість; світовий політичний процес. Саме ці проблеми з певними, здебільшого незначними, варіаціями лежать в основі університетських курсів політології в країнах Заходу. Вже з наведеного переліку можна зробити висновок щодо складності вивчення їх. Як, скажімо, досліджувати політичну поведінку або політичну свідомість, уникаючи ціннісних суджень?


    ВИСНОВКИ

    Світовий досвід показує, що в економічно розвинених країнах політологія є фактором прийняття найважливіших стратегічних рішень, становить фундамент для вироблення зважених тактичних кроків. У той же час політологія - одна з наймолодших гуманітарних дисциплін. Вона завершила процес інституціалізації і оформилася як самостійна галузь наукового знання лише з кінця 40-х рр. ХХ ст.

    Високий динамізм змін в політиці, різноманітність діючих в ареалі публічної влади суб'єктів зумовлюють неоднозначність теоретичних висновків і оцінок. В силу цього політичні істини більше прив'язані до конкретної ситуації, не завжди володіють загальністю і тому досить рухливі відносні. Більше того, в деяких випадках, в порівняльних (компаративістських) теоріях, вони виключно швидко стають банальними. Так що багато висновків політичної науки часто недовговічні і значно менш універсальні, ніж в інших областях знання. Однак недовговічність висновків політичної науки компенсується її високою чутливістю до реальних змін, інтенсивністю проведених досліджень, постійним оновленням теоретичних підходів.

    Політична наука являє собою відкриту систему знань, що розвивається на основі постійного уточнення та оновлення теоретичних образів політики, розширення досліджень її соціального простору. Процес політичних змін безперервно доповнюється появою нових приватних і загальних визначень, інтерпретацій явищ політики в руслі нових теоретичних координат. Саме тому в сучасній науці немає єдиного теоретичного напрямку, яке сформувало б однозначні підходи і загальновизнані оцінки світу політики. І хоча динаміка політологічних досліджень сприяє постійному оновленню понятійно-категоріального апарату (використання, наприклад, таких понять, як «поле політики», «політоід», «політичний дизайн», «політоценоз», «політичний ландшафт» і т.д.) , все ж ставлення до них з боку професіоналів-політологів не завжди однакове.

    Складність політичного об'єкта обумовлює і складність будови наукового знання. Політичну науку характеризує багаторівневий характер організації її знань. Вона включає в себе: загальну (фундаментальну) політологію, що вивчає глибинні сутнісні зв'язки і відносини в світі політики, механізми формування і розвитку даної сфери у взаємозв'язку із загальною картиною світу; теорії середнього рівня, які формулюють принципи і установки, розраховані на обмежену сферу застосування і дослідження окремих областей політики (наприклад, теорії малих груп, бюрократії, організацій, державного управління, політичної еліти та ін.); а також прикладні теорії, які формуються в зв'язку з необхідністю вирішення типових проблем, забезпечують практичні зміни в поточному політичному процесі (наприклад, в області прийняття політичних рішень, партійного будівництва, врегулювання конфліктів, переговорному процесі і т.д.). Отже, за минулі півстоліття структура політологічного знання принципово не змінилася, але була істотно поглиблена і конкретизована.

    В даний час область політичних досліджень простягається від вивчення неформальних відносин лідерів в процесі прийняття рішень до глобальних проблем сучасності.

    Отже, політологія - наука, яка має своїм предметом розкриття сутності політики як цілісного суспільного явища, виявлення на макро- і мікрорівні її необхідних структурних елементів, внутрішніх і зовнішніх зв'язків і відносин; визначення основних тенденцій і закономірностей, що діють в різних суспільно-політичних системах, найближчих і кінцевих перспектив розвитку, вироблення об'єктивних критеріїв соціального виміру політики; вивчає закономірності побудови, розподілу і здійснення політичної влади. В той же час політологія є загальною, інтегральною наукою про політику у всіх її проявах, що включає весь комплекс наук про політику та її взаємовідносини з людиною і суспільством: політичну філософію, політичну соціологію, політичну психологію, теорію політичних інститутів, теорію держави і права тощо.

    Завдання курсу політології – формування у студентів знань про політичне життя людства, своєї країни, надання можливості розібратися в сучасних політичних реаліях не на звичному для багатьох людей рівні (інтуїтивному, чуттєвому, за допомогою інших позараціональних чинників), а виходячи з теоретичних варіантів інтерпретації.


    РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
    ТЕМА 1. Предмет, методи та функції політології як науки

    1. Баранівський В. Ф. Політологія [Текст] : підручник / В. Ф. Баранівський ; Нац. акад. упр. - Київ : НАУ, 2016. - 235 с.Бойко О.Д. Політичне маніпулювання: навч. посіб. / Олександр Дмитрович Бойко. К.: Академвидав, 2010. – 432 с. (Серія "Альма-матер").
    2. Воронянський О.В. Політологія: підручник / [Воронянський О.В., Кулішенко Т.Ю., Скубій І.В.]; Харків. нац. техн. ун-т сіл. госп-ва ім. Петра Василенка. - Харків : ХНТУСГ ім. Петра Василенка, 2017. - 179 с.
    3. Гелей С. Д. Політологія [Текст] : навчальний посібн. / С. Д. Гелей, С. М. Рутар. - 9-те вид., переробл. і доп. - Львів : Видавництво Львівської комерційної академії, 2015. - 370 с. Шифр Ф/Г 311
    4. Даль Роберт А. Поліархія. Участь у політичному житті та опозиція / О.Д. Білогорський (пер.з англ.). – Х. : Каравела, 2002. – 216 с.
    5. Дарендорф Ральф. У пошуках нового устрою: Лекції на тему політики свободи у ХХІ столітті / Анастасія Орган (пер.з нім.). – К. : Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2006. – 110 с.
    6. Дюверже Морис. Политические партии / Л.А. Зимина (пер.с фр.). – 4-е изд. – М. : Академический Проект; Трикста, 2007. – 540 с.
    7. Горбач, О. Н. Політологія [Текст] : навч. посіб. / Олександр Горбач, Руслан Демчишак ; Нац. ун-т "Львів. політехніка". - 3-тє вид., допов. та перероб. - Львів : Вид-во Львів. політехніки, 2016. - 259 с
    8. Конституція України [Текст]: станом на 22 січ. 2018 р.: відповідає офіц. тексту. - Харків : Право, 2018. - 70, [2] с.
    9. Кулагін Ю.І., Полурез В. І. Політологія. Практикум: навч. посіб. / Ю. І. Кулагін, В. І. Полурез; Київ. нац. торг.-екон. ун-т. — К. : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2010. — 231 с.
    10. Мальцева, О. В. Політологія [Текст] : навч. посіб. / О. В. Мальцева, Г. М. Марінова ; Держ. ВНЗ "Приазов. держ. техн. ун-т". - Маріуполь : ПДТУ, 2015. - 159 с.
    11. Муляр В. І. Політологія [Текст] : навч.-метод. посіб. / Муляр В. І., Загурська-Антонюк В. Ф., Панасюк Н. В. ; [за заг. ред. В. І. Муляра] ; Житомир. держ. технол. ун-т. - Житомир : Волинь, 2015. - 154 с.Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с.
    12. Воронянський О.В. Політологія [Текст]: підручник / [Воронянський О. В., Кулішенко Т. Ю., Скубій І. В.] ; Харків. нац. техн. ун-т сіл. госп-ва ім. Петра Василенка. - Харків : ХНТУСГ ім. Петра Василенка, 2017. - 179 с.
    13. Політологія: підручник / [М. П. Требін та ін.]; за ред. проф. М. П. Требіна; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. - 2-ге вид., перероб. і допов. - Харків : Право, 2018. – 460 с.
    14. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ За ред. Кременя В.Г., Горлача М.І. – К.; Харків: Єдинорог, 2007. – 640 с.
    15. Політологія: підручник / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). – 3-тє вид., перероб., доп. – К. : Академія, 2008. – 567 c.
    16. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). – 3-тє вид., перероб. і доповн. – К.: Знання, 2008. – 384 с.
    17. Стриєк Т. Невловні категорії. Нариси про гуманітаристику, історію і політику в сучасних Україні, Польщі та Росії [Текст] / ТомашСтриєк ; [пер. з пол. : А. Павлишин та ін. ; наук. ред. В. Склокін]. - Київ : Ніка-Центр, 2015. - 319 с.
    18. Цюрупа М.В., Ясинська В.С. Основи сучасної політології: підручник. – К.: Кондор, 2009. – 354 с.