Національна академія внутрішніх справ Національна академія внутрішніх справ

+ все  Інформаційні блоки - все

Наша адреса :

Вступ.

1. Поняття, структура та види влади.

2. Специфіка філософсько-правового підходу до влади, примусу, насилля та правоохоронної діяльності.

3. Філософські проблеми взаємодії права та державно-владних органів в період суспільно-політичної трансформації.

4. Значення правової культури в діяльності працівників правоохоронних органів.

Висновок.

Література до тем

Вступ.

Важливим питанням для з'ясування специфіки фі­лософії права як особливої теоретичної дисципліни є з'ясування сутності та особливостей філософського підхо­ду до права, влади та примусу. Група проблемних питань щодо співвідношення права та влади, права і державного примусу мають таке ж значення для філософії права, як і проблеми взаємозв’язку та взаємодії права і моралі. Недаремно вітчизняні дослідники вказують, що проблема співвідношення влади і права є однією з ключових у філософії права й однією із найскладніших у суспільній практиці. Філософсько-правовий підхід до дослідження політико-правових явищ та правоохоронної діяльності певним чином відрізняється від суто юридичного чи політологічного.

1. Поняття, структура та види влади

Влада - це засіб, який дозволяє осмислено поєднати дії багатьох людей для реалізації узгоджених цілей. Влада - це емоційно заряджене явище, яке у одних викликає захоплення, а у інших - страх.

Походження влади пов'язане з необхідністю подолання безпорядку і з виявленням критеріїв корисної взаємодії людей, а тим самим з установленням порядку. Влада виникає, коли люди виявляються направленими на взаємодію, і в тій мірі, в якій подібна взаємодія сприяє подоланню безпорядку і формуванню порядку, перш за все передбачуваності дій, які починають розумітися як виконання зобов'язань.

Нормальний і міцний зв'язок між людьми який називається "владою", ніколи не покоїться на силі, все навпаки - той суспільний інструмент або механізм, який коротко називається "силою" поступає у розпорядження людини або групи людей лише тому, що вони правлять. Кращими доказами цього є ті випадки, коли влада здається заснованій на силі. Наполеон взявся засвоювати Іспанію, деякий час втримався там, але не правив жодного дня. І це при тому, що сила була в нього.

Людина завжди використовувала насилля. Часто насилля застосовують тоді, коли вичерпуються всі засоби в надії відстояти те, що здається справедливим. Насилля може бути назване даниною розуму і справедливості.

Правління - це традиційне і нормальне здійснення своїх повноважень, яке опирається на громадську думку.

Багатозначність поняття "влада" пов'язана із сутнісною близькістю таких явищ, які позначаються словами влада, сила, могутність, вплив, багатство, норми права, повноваження. Могутність і силу об'єднують з владою особливі якості - здатність до певної справи, творчості. Вплив багатство і норми (навички і звичаї) - деяка подібність влади, але здійснюваної по іншому і у інших відносинах. Право, повноваження, авторитет, власне певні невід'ємні доповнення (проводження) влади, її інструменти, умови здійснення.

В конструкцію влади Г. Лассуел пропонує включення такі компоненти як:

а) контроль над ресурсами;

б) участь у прийнятті рішень;

в) володіння волею і впливом.

С.С. Фролов виділяє такі моделі влади:

  1. потенційна влада - передбачає накопичення ресурсів влади і тісний зв'язок з певними соціальними позиціями і ситуаціями в суспільстві та соціальних групах;
  2. влада репутації - це влада, яка належить певним особистостям і групам, що добре відомі в суспільстві;
  3. влада прийняття рішень показує ступінь участі індивіда або групи в контролі за прийняттям рішення, в управлінні соціальними об'єктами.

Основні аспекти влади:

  1. директивний. Влада розуміється як панування, яке забезпечує виконання наказу, директиви. В цьому сенсі можна говорити про вищу для даного суспільства владної інстанції, яка віддає обов'язкові для виконання накази. Трактована таким чином влада - це те, що дає можливість здійснювати свою волю шляхом введення в справу різних наявних засобів і ресурсів.
  2. функціональний - це розуміння влади як здібності та уміння практично реалізовувати функцію суспільного управління. Функціональний аспект влади обумовлений тим, що влада в цілому, і політична зокрема, представляє собою певне відношення між тими або іншими суб'єктами.
  3. комунікативний аспект влади пов'язаний з тим, що влада так чи інакше реалізується через спілкування, через мову, зрозумілу обом сторонам суспільного відношення влади.

Всі три аспекти влади реальні, але не рівнозначні. Директивний аспект, тобто влада як примус до виконання волі наказуючого, як правило, вважається основним. Е.Вятр так ілюструє поняття влади: "В самому загальному вигляді влада однієї особи над іншою можна визначити таким чином: Іван має владу над Петром  кожного разу і тільки тоді, коли, відповідно до норм суспільства, до якого належать Іван і Петро, Іван має право наказувати Петру, а Петро зобов'язаний підкорятися наказам Івана… Влада - це можливість наказувати в умовах , коли той, кому наказують, зобов'язаний повинуватися. Говорячи про наказування і повинування, ми маємо на увазі певний тип впливу на поведінку інших особистостей, відмінний від того, який зазвичай називають "впливом".

Влада пов’язана з феноменом панування. Отін Массінг виділяє такі аспекти панування:

  1. сутність негативного визначення панування як права одних владарювати над іншими зводиться до певного соціального відношення. Люди, які мають право розпоряджатися і люди, які є адресатами розпоряджень знаходяться у взаємному, але асиметрично структурованому зв'язку. Виникають дискусійні питання: на чому ґрунтується право розпорядження іншими і чим пояснити готовність інших підкорятися.
  2. Панування є цілком нормальним, закономірним продуктом "обміну речовин" в суспільстві, і одночасно є каталізатором суспільства.
  3. Поняття панування тісно пов'язане з суспільними відносинами, які склалися історично. Вони [відносини] показують шлях людини від "механічного" (природного) усуспільнення до високорозвинутих форм "чистого" усуспільнення.
  4. Панування - це інструмент, для організації розподілу праці у виробничому процесі. Таке розуміння панування було вже притаманне античній філософії. Арістотель створив свою концепцію панування, опираючись на осмислення типового для античності інституту рабства. Даний інститут був характерною для того часу протилежністю панування. За допомогою органіцистської моделі "душа - тіло" цей мислитель філософськи обґрунтував необхідність організації суспільства на основі розподілу праці.
  5. Розгляд панування через призму ідеології став можливим лише тоді, коли стало можливим розглядати панування як розплату за гріхи. Панування - бич Божий, який з'явився із-за нашої гріховності і для придушення породженою гріховністю рабського способу мислення. Із цього виводилося, що вся система позитивного права, з привілеями, придушенням, владиками, суддями і катами потрібно негайно привести в дію. Панування - це інструмент для встановлення порядку. Панування розуміється двояко: з одного боку, воно є обов'язком по відношенню до правління, яке встановлює порядок; з іншого боку, як покірність підлеглих.
  6. Н. Макіавеллі переосмислює функціональний аспект панування і трактує його як інструкцію, керівництво для управління держави.

"Влада постає як політична економія, яка здатна формувати решітку спостереження - спостереження за всіма станами індивіда. Вона приписує індивіду правильні дії і місця знаходження, бо соціальна система ґрунтується, перш за все, на функціонуючому праві, яке в самому широкому його розумінні полягає в тому, що воно дає… виправданість певної поведінки людей, свободи (можливості) такої поведінки, яка визнається в даному суспільстві, і є його практичною життєздатністю". Мішель Фуко заперечував традиційні пояснювальні схеми і терміни для дослідження феномена влади, запропонувавши здійснити "археологічний аналіз" влади. У Фуко влада для людського розуміння завжди щось таємниче і загадкове, навіть, переповнене демонізмом. Головним об'єктом влади є людське тіло. Історичні періоди, різні типи держав розрізняються насамперед різною направленістю соціального контролю: в одних випадках контроль здійснюється через прямий вплив на людське тіло, а в інших - через опосередковані акції. При цьому сутність влади завжди залишається однією і тією ж: вона засіб примусити одного суб'єкта зробити те, що той міг би не робити, якби на те була його повна воля.

Владні відносини асиметричні - в них втягнені правляча меншість і керована більшість. Існує думка, що правляча меншість - є позачасова категорія і практично в кожному суспільстві згуртовану групу, наділену в їх власних очах, і в чужих специфічними якостями. Такі групи називаються еліти. 

Інші автори стверджують, що еліти за своєю сутністю – це молоді утворення (часи Модерну, Нового Часу), які утворилися в результаті високої мобільності і стратифікації у великих масовидних суспільствах.

Якщо розглядати поняття права і влади крізь призму економічного детермінізму та класової боротьби, то можна вважати, що право є формою суспільного буття, що виникає з конфлікту різних соціальних груп нерівної сили. Його мета встановити і підтримувати панування більш сильної групи над слабшою шляхом використання юридичних норм державною владою. Тому головне завдання права, з точки зору послідовників даної теорії, полягає в увічнені соціальної та економічної нерівності.

Фуко стверджує, що влада здатна творити певну реальність. Влада передбачає дисциплінування і нормування, що означає:

  1. певні стратегії управління індивідами (соціальна оптика);
  2. нагляд за індивідами (соціальна оптика);
  3. процедури ізоляції або перегрупування небезпечних соціальних елементів (соціальна механіка);
  4. здійснення покарань або терапію соціальних хвороб (соціальна фізіологія). Найбільш повним втіленням всіх цих видів влади є пенітенціарна система, зокрема, тюрма як соціальний інститут.

По Фуко, владу можна аналізувати на двох рівнях:

  1. "мікрологічний" - дослідження діяльності індивідуальних суб'єктів влади, які приймають рішення і беруть на себе відповідальність.
  2. "макрологічний" - аналіз безособових систем, які розподіляють владу, упорядковують відношення між суб'єктами і перетворюють останні в об'єкти.

Видатний політолог Г. Лассуел визначає владу як:

  1. участь в рішеннях;
  2. цінність для учасників владного відношення.

Таким чином, влада у загальному сенсі є здатністю впливати на діяльність, поведінку людей, тобто правом і можливістю керувати, розпоряджатись, під цим терміном розуміють також і політичне панування. У зв’язку з цим прийнято виділяти різні види (політичну, економічну, державну, сімейну), форми (панування, керівництво, управління, організація, контроль) та методи влади (авторитет, право, насильство).

Нерідко ці методи розглядаються як прояв влади, але було б невірно ототожнювати владу з авторитетом, насильством чи правом.

2. Специфіка філософсько-правового підходу до влади, примусу, насилля та правоохоронної діяльності .

Існує декілька обґрунтувань необхідності фі­лософсько-правових досліджень політичних явищ і процесів, серед яких можна розглянути істо­ричне й актуальне. Історичне обґрунтування необхідності філософії права здійснюється на тому неспрос­товному факті, що ці проблеми завжди хвилювали люд­ство протягом всього його існування. "Безцільно порушу­вати питання про законність такого роду досліджень, – справедливо зазначав С. Франк, – воно виправдано вже історично як природне задоволення нашого невикорінного постійного запиту людського духу. Запиту, що виражаєть­ся в постійній духовній зацікавленості людей у тому, що є справжня правда, яка повинна бути в їхньому громадському житті".

У свою чергу актуальне обґрунтування філософії права, зумовлене  езотеричною (тобто прихованою, зрозумілою лише втаємниченим) сутністю самого феномена права, базується на виявленні таких аспектів пізнання яких можливо тільки за допомогою філософ­ського підходу, оскільки право без сумніву видається одним з найбільш важкодоступних об'єктів пізнання і не прагне відкривати досліднику свої таємниці. Ця характерна риса права випливає з його безпосереднього зв'язку з буттям людини, її сутністю, діяльністю і несе в собі особливості будь-якого культурного феномена. Адже відомо, що людина – це найтаємничіший об'єкт, що зби­ває зі шляху дослідження (Тейяр де Шарден). Але цей та­ємничий об'єкт, за визначенням, може бути пізнаний тіль­ки самою людиною і ніким іншим. Адже, як писав Ф. Достоєвський, "людина є таємниця, я займаюся цією таємницею, тому що хочу бути людиною". Фундаментальні проблеми правознавства у зв’язку з проблемами політичної теорії знаходять своє вирішення чи, принаймні, їх обґрунтування саме на філо­софському рівні.

З точки зору філософії права, корелятом влади є повага – за своєю сутністю влада дійсно подібна до авторитету (адже навіть саме латинське слово “auctoritas”, від якого походить слово “авторитет”, перекладається як “влада”), який можна вважати одним із джерел влади, а з іншого боку – формою її втілення. Авторитет виражає загальновизнаний вплив, що здійснює на переконання та поведінку людей певна особа, організація чи, приміром, вчення завдяки притаманним (або приписуваним) їм особливостям, властивостям і заслугам, які часто навіть не потребують постійного підтвердження.

Характеризуючи авторитет як філософсько-правову та філософсько-політичну категорію, слід відзначити, що:

  • Авторитет є форма здійснення влади, поряд із опосередкованим впливом, контролем і насиллям.
  • Авторитет зводиться до керівництва, яке визнається підвладними, до здатності направляти дії, думки інших політичних суб'єктів, не використовуючи насилля і примус.
  • Авторитет розглядається як одне із джерел влади і тут влада стає, в свою чергу, формою реалізації влади.

Інша форма влади – насилля – принципово відрізняється від авторитету. На думку Е. Каннеді насилля асоціюється з тим, що близько і зараз. Воно (насилля) безпосередніше, аніж влада. Влада на тваринному рівні - це перш за все насилля. Шляхом насилля здобич схоплюється і переноситься в рот. Насилля, якщо воно дозволяє собі уповільнитися, стає владою. Влада - явище більш загальне, просторіше: вона включає в себе набагато більше, ніж насилля, вона рахується з обставинами і наділена певною часткою терпіння. Приклад відмінності насилля від влади. Кішка, впіймавши мишу, здійснює над нею насилля. Вона може відразу убити здобич. Але якщо кішка починає гратися мишею, то виникає нова ситуація. Як тільки миша виявляється за спиною кішки і мчить від неї, то це вже не насилля, а влада кішки над мишею.

На відміну від фізичного насильства влада є силою, що впливає одночасно на тіло, душу і розум, пронизує їх, підкоряючи об’єкта влади закону волі суб’єкта влади. Очевидно, що в силу цієї обставини з етико-філософської та релігійної точки зору влада потребує виправдання, зокрема, з позицій ортодоксального християнства вона вважалася грішною за будь-яких обставин, а деякі мислителі навіть вбачали у ній щось демонічне: “Воістину це демонічна сутність влади: вона навіть там, де людина бореться за ідеальну мету найвищою мірою самовіддано, вважаючи успіх міцним тільки тоді, коли вона з винятковою життєвою силою відстоює свій власний інтерес, рішуче здійснює своє власне бажання, пов’язуючи жагуче прагнення до власної значимості безпосередньо зі своїми справами. Хто має владу, той одержимий нею”. Таким чином, етичну цінність влада являє собою тоді і тільки тоді, коли вона таким чином спрямовує того, хто її поважає, що той здатний на реалізацію більшої кількості високих цінностей за відсутності безпосереднього тиску з боку влади.

Коли розглядається взаємозв’язок понять “право” і “влада”, під владою розуміється не будь-яке панування (економічне, духовне і т.ін.), а тільки панування у сфері організації суспільних відносин та управління, тобто у певній системі підпорядкування, в якій воля одних осіб є імперативно обов’язковою для інших осіб.

У межах політичного об’єктивізму як способу обґрунтування права правовий порядок вважається виявом існуючих владних відносин. На думку Т.Гоббса, оскільки люди вирішили утворити державу та підпорядкуватись володарю, щоб отримати захист і можливість гуманного життя, то добре – лише те, що правитель санкціонує, все ж інше, таким чином, є поганим. “Влада, а не істина творить закон” – кредо цього напрямку. Якщо ж звернемось до поглядів мислителів попередніх епох, то Н.Макіавеллі, приміром, взагалі не роз’єднував цих понять.

Для засновника правового позитивізму Дж.Остіна закон – це наказ, правило, встановлене для панування однієї особи, що мислить, над іншою. При цьому він відрізняє закон від такої команди, яка подається з приводу конкретного випадку, вважаючи законом лише команду чи наказ, що зобов’язують завжди діяти певним чином (або утримуватись від певних дій).

Про можливість певного ототожнення права і влади говорять деякі сучасні філософи права, що продовжують традиції аналітичної юриспруденції, а також послідовники “етатистського” позитивізму, які вбачають позитивність права у встановленні його державною інстанцією (“авторитетом”). Для них, таким чином, право існує в актах цього “авторитету” (санкціонованих державою законах, постановах, договорах, звичаєвому праві тощо).

При цьому слід розуміти, що право і влада – хоч і взаємопов’язані, але не тотожні поняття. “Право вимагає влади ... влада є невідворотною”, – пише С.С. Алєксєєв і в той же час називає владу “антиподом права”, вірно вказуючи на неоднозначність взаємозв’язку цих явищ. Право не може існувати без влади, тому що тільки державна влада за своєю приро­дою здатна забезпечити точну і своєчасну реалізацію правових норм за допомогою своїх правоохоронних інституцій. Водночас вона може і протидіяти праву, деформувати його у власних інтересах, замінювати його сурогатами “революційної правосвідомості” тощо.

Таким чином, влада наповнює правові веління силою, а право забезпечує легальний статус і встановлює правила реалізації влади. Їх взаємодія і взаємопроникнення відбувається в межах такого специфічного політико-правового інституту як держава. З одного боку, держава гарантує, забезпечує, охороняє право, надає йому владного характеру, а з іншого – право є головним регулятивним інструментом в її розпорядженні, який вона використовує для забезпечення соціальної стабільності та суспільного порядку. Реалізуючи цю та інші внутрішні функції, у правовому регулюванні політична влада спирається на авторитет, використовує як засоби переконання, так і засоби примусу.

Використовуючи модель відношень типу "панування - покора", держава змушує громадян до законослухняної поведінки. Сила організаційно-управлінських впливів держави дозволяє підтримувати суспільне життя в стані рівноваги. Влада повинна бути легітимною і підтримуватися більшістю громадян. В умовах легітимності відношення "панування - покора" сприймаються як природні і необхідні.(Арістотель). Отже, влада, яку приймають народні маси і яка спирається на їх добровільну владу підкорятися, а не нав'язується їм силою, називається легітимною. "Навіть той, хто планує управляти за допомогою яничар, змушений рахуватися з їхньою думкою, і з думкою про них всього іншого населення" стверджує Ортега - і - Гасет . По правді кажучи, за допомогою яничар і не правлять. Талейран говорив Наполеону: "штики, сір, годяться для всього, крім одного - неможливо на них всидіти". Правити - це не брати з бою владу, а спокійно здійснювати її. Взагалі, правити - це возсідати. На троні, на престолі, в сенаті, в міністерському кріслі, де завгодно. Всупереч наївному уявленню репортерів, влада - це справа не кулаків, а сідалищ. В кінці кінців влада - це громадська вага, стійкий стан, статика.

Примус і насилля є несучі конструкції влади. Роль примусу і насилля в структурі владних відношень може варіюватися. Вона мінімальна там, де зазвичай немає чіткої регламентації діяльності і нормативних основ регулятивного впливу суб'єкта на об'єкт, а влада заснована на персональних якостях суб'єкта і тому у відомих межах не залежить від структурного контексту.

Як правило, фізичний примус застосовується лише тоді, коли вичерпано всі інші засоби влади, адже політичне панування припускає не лише примус з боку правлячої меншості, а й згоду більшості підкоряти­ся, зумовлену усталеними суспільними традиціями, звичкою людей до покори, їхнім страхом, байдужістю, чи переконанням у тому, що правляча еліта виражає інтереси народних мас.

При цьому арсенал примусових ресурсів влади досить різноманітний: від використання правових імперативів до застосування фізичної сили і зброї. Психічний примус несе у собі по­грозу застосування сили і виконання покарання і має запобіжний характер. Фізичний примус накладає на людину ті чи інші обмеження у свободі дій, пересуван­ня, вибору місцезнаходження тощо. Фізичний примус спирається на судове, адміністративне, політичне панування, а також збройну організацію держави (збройні сили, поліцію, внутрішні війська, виправні установи тощо). Таким чином, правоохоронна діяльність здійснюється владними структурами в тому числі за допомогою такого владного інструменту як примус.

Як насилля, так і примус із зовнішньої сторони характеризується впливом суб'єкта на об'єкт, в процесі застосування сили. Процес застосування сили - це вплив на іншого суб'єкта, який здійснюється всупереч його вольовим прагненням або при їх ігноруванні. Однак при здійсненні насилля на відміну від примусу в цьому процесі відбувається заперечення самого існування власних інтересів об'єкта насилля, при цьому вигода одного задовольняється за рахунок інтересів іншого. Тому структурний підхід до аналізу влади зводить все різноманіття владного спілкування до сукупності примусових відношень між двома суб'єктами, при чому обов'язковим елементом насилля є обмеження свободи волевиявлення. І при цьому, в поняття "насилля" включається не тільки заподіяння шкоди, але і можливість її заподіяння.

Інтеракціоністські концепції розширюють границі трактування насилля, включаючи в нього всі форми примусового впливу. К. Шмідт розуміє під насиллям будь-які дії індивідів або груп, які націлені на заподіяння шкоди інших (в системі "друг" - "ворог").

Можна виділити дві форми насильницького політичного процесу:

  • відкриту озброєну (громадянська війна є вищою формою політичного насилля в боротьбі за владу. Вона виникає на основу соціальних криз, коли державна влада уже не в стані стримувати ворожі класи, подавляти їх "законними" засобами; військовий переворот);
  • латентна (прихована) або бюрократична.

Головною ознакою, яка здатна відрізняти примус від насилля є його інституйований, організований характер. Легальне насилля на своїй території може здійснювати лише держава, хоча використовувати його можуть і інші об'єднання та угрупування. Досить поширеною є точка зору, яка відрізняє примус від насилля на основі визначення наявності обмежень фундаментальних прав людини, які можуть носити соціальний, економічний, моральний і політичний характер. Тому соціальне насилля розглядається як застосування або погрозу застосування різних форм, методів і засобів прямого або опосередкованого примусу і подавлення стосовно інших груп, класів.

Крім прямого “інструментального” примусу можна говорити про фактичне існування в будь-якій державі “символічного” примусу і насильства. Терміном “символічне насильство”, введеним у науковий вжиток французьким соціологом П.Бурдьє, позначають нав’язування державою своїм громадянам норм, ідей, принципів, ціннісних установок і стереотипів, які набувають у масовій свідомості природного характеру.

Із зовнішньої сторони примус характеризується силовим впливом суб’єкта на об’єкт, який здійснюється всупереч вольовим прагненням об’єкта або при їх ігноруванні (в цьому сенсі примус відрізняється від насилля тим, що при застосуванні останнього заперечується саме існування власних інтересів об’єкта насилля).

Майже всі дефініції влади пов'язані з примусом - нав'язуванням своєї волі, наказуванням. Інколи це призводить до трактування влади як панування або навіть до ототожнення її з основним засобом цього панування - примушуючим насиллям.

Але Т. Боля, наприклад, вважає, що будь-яке насилля лише псевдовлада; використовуючи насилля, псевдовладний суб'єкт фактично визнає, що він не в змозі здійснювати самостійне керівництво, не в змозі добиватися своїх цілей в умовах конструктивної співпраці з іншими. Але таке трактування влади не враховує інших аспектів, крім комунікативного. Вирішити цю проблему дозволяє розгляд влади в якості такого посередника, який пов'язує дії і зобов'язування людей, який може поставати в різних видах. Стійкість і постійність, так необхідні політиці та економіці, досягаються тоді, коли примус та обмін перетворюються в узагальнений символ. Такими символами стають в політиці ресурси насилля і визнання в цьому суспільстві право їх використання ("монополія легітимного фізичного насилля" за вебером), а в економіці - якийсь універсальний товар, наприклад, золото.

Методи владарювання: примус, переконання, стимулювання (тобто створення стимулів). "Три основні методи у розпорядженні владарюючих груп: переконання, матеріальна вигода і насилля. Насилля, по всій вірогідності, є самим ефективний в короткотерміновій перспективі метод, однак він малоефективний в якості основного методу збереження влади протягом тривалого періоду, оскільки примушує (особливо в сучасних умовах) до жорсткості прийомів владарювання і до все більш широкому їх поширенню. Самим ефективним (іншими словами, самим дешевим) методом, звичайно, залишається переконання. Однак всі три методи - переконання, вигода і насилля - завжди присутні при всіх формах правління" вважає Ф. Нойман при характеристиці способів владарювання нерідко враховуються риси стилю поведінки владарів. Так, Макіавеллі розрізняв серед них "левів" і "лис". Владу за способами здійснення часто поділяють на явну (експлуатаційну) та неявну (імпліцитну). Проявом явної влади буде ситуація коли "Х" певним чином, не припускаючи розбіжностей, вкаже "У", що йому потрібно робити (або не робити). При появі неявної влади "У" робить те, що бажає "Х", але без прямої вказівки з його сторони. В цьому випадку "У" знає (або здогадується) чого хоче "Х", і в силу різних причин виконує це бажання.

Домінуючим началом, яке регулює відношення закону і свободи є влада. Влада надає закону необхідну імперативність і силу, направляючи індивідуальну свободу в русло цивілізованої доцільності. Влада є модусом, атрибутом та функцією права. Зовнішньо це виглядає як здатність суб'єкта змінювати поведінку інших суб'єктів і як право держави приймати рішення і вимагати від громадян їх виконання, інколи використовувати примус.

Таким чином, легітимну політичну владу в певному сенсі можна розглядати, як організований суспільством правомірний примус. Легітимність влади означає її сприйняття населенням у якості правомірної та справедливої. Тобто влада, яку приймають народні маси і яка спирається на їх добровільну згоду підкорятися, а не нав’язується їм силою, вважається легітимною. Якщо ж правляча група не користується народною довірою і змушена постійно вдаватися до засобів примусу, владу такої групи прийнято вважати нелегітимною. Легітимність політичного явища не означає його юридично оформленої законності, а тому легітимацію не слід змішувати з легалі­зацією, а легітимність – з легальністю, тобто законністю.

Владний вплив держави на громадян у світлі етико-правових критеріїв може бути представлений трьома формами соціального життя.

а) моральний характер мають ті відносини "панування - покора", при яких сторони виступають як рівновеликі в ціннісному відношенні величини. Для держави на першому місці стоять інтереси громадян, а для громадян - інтереси держави.

б) моральною є природа тих відносин владарювання і покори, у змісті яких домінують взаємовигідні настанови на паритетно-договірну взаємодію. Зразком таких відносин може бути взаємодія правової держави і розвинутого громадянського суспільства.

в) імморальна або "силова" модель владарювання ґрунтується на насильницьких принципах "кулачного права", фізичного і психологічного терору. Ця модель передбачає динаміку нарощування влади над підданими до того часу, поки вона не стане абсолютною.

Політичність влади озна­чає, що примус (в т.ч. фізичний) як спе­цифічні засоби влади монополізовані й зосереджені у спе­ціально створених суспільством інститутах, органах і установах, що в сукупності становлять державу. Забезпечується життєдіяльність держави та владна сила права особливими – правоохоронними органами. Право на силу, примус стосовно можливих антисоціальних дій громадян у такий спосіб вилучається у приватних осіб (чи груп) і передається державі, в особі якої примус і насильство стають законними, тобто, за висловом І. Канта, отримують легальність.

До поняття “легітимність” за змістом близьке поняття “легітимація”. Легітимація – це процедура суспільного визнання чи підтвердження законності якого-небудь права чи повноважень діючої особи, а також визнання законнос­ті існуючих політико-правових відносин, режиму влади, що панує, його пояснення чи виправдання. За класифікацією, запропонованою М.Вебером, легітимація може бути традиційною, харизматичною і раціонально-правовою.

Дамо коротку характеристику цим типам легітимації, зокрема:

 традиційна - політико-правові відносини, що ґрунтуються на звичаї, норми якого виступають як основа панування і підпорядкування. Звичаї означають, що хтось має право на владу, а хтось ні. На питання: чому влада належить цій групі людей  - відповідь: так було завжди.

харизматична легітимація політико-правових відносин ґрунтується на авторитеті лідера, який має виняткові риси. Влада харизматичного лідера виправдовується схиленням перед ним більшості населення, якого він сприймається як вождь. Зв'язок між масами і лідером - емоційний, слова і справи - вважаються непогрішними.

раціонально-правова легітимація - ґрунтується на визнанні добровільно встановлюваних юридичних норм, які регулюють відносини "панування - покора". Найрозвинутішою формою цього типу легітимності є конституційна держава.

Найважливішими принципами легітимації вважаються суверенітет народу і права людини. Легітимація не має юридичних функцій і не є правовим процесом, однак при цьому вона є необхідною умовою дотримання законів усіма членами суспільства.

Правоохоронна діяльність вважається різновидом охоронної діяльності, тому доцільно буде розглянути поняття останньої. Суспільна охоронна діяльність – це сукупність матеріальних і нематеріальних заходів і дій, що реалізуються у правових і неправових формах і здійснюються державними та недержавними організаціями з приводу забезпечення національної безпеки. Забезпечення національної безпеки – це конкретні напрями політичної, економічної, ідеологічної суспільної охоронної діяль­ності, що пов'язані з виявленням, профілактикою та подоланням процесів та явищ, які деструктивно впливають на встановлений порядок існування країни, її громадян, важливих суспільних інститутів.

Рівні інтересів у сфері національної безпеки:

– фундаментальні;

– визначальні;

– первинні;

– ситуаційні.

З позиції філософсько-правового підходу охоронна діяльність як система дій із забезпечення національної безпеки включає у себе такі ка­тегорії: а) мету, інтереси і потреби; б) нормативну базу; в) мате­ріальну базу; г) духовну базу; д) інституційну основу; е) кадро­вий склад та ін. Духовна база системи національної безпеки являє собою систему всіх ду­ховних цінностей даного суспільства, що становлять ідеологіч­ний фундамент здійснення різних напрямів охоронної діяльності взагалі та відповідають принципам демократії, гуманізму, соці­альної справедливості, пріоритету прав і свобод особи, глибокої поваги до права.

Як було зазначено, різновидом охоронної діяльності є правоохоронна діяльність, що належить до національної правоохоронної системи. Правоохоронна система являє собою частину національної правової системи, що об'єднує в собі нормативну правову базу (охоронні правові норми), об'єктів і суб'єктів правоохорони та правоохоронну діяльність, які забезпечують і гарантують права і свободи людини та громадянина, охороняють і захищають їх від протиправних посягань з боку будь-кого.

Таким чином, правоохоронну діяльність можна визначити як різновид суспільної охоронної ді­яльності, що її здійснюють компетентні суб'єкти для охорони суспільних відносин, певних можливостей, інтересів і потреб лю­дини і громадянина від правопорушень, вирішення юридичних справ про правопорушення та прийняття спеціальних заходів щодо запобігання їм.

Вона характеризується такими ознаками: а) пов'язана з роз­глядом юридичних справ про правопорушення, інші конфліктні ситуації, із провадженням по зверненнях громадян та ін.; б) здій­снюється компетентними суб'єктами, коло яких визначається за­конами та іншими нормативно-правовими актами; в) характерна для проведення певних операцій з чинними нормами права;

г) результати її фіксуються у процесуальних документах, що мають офіційний характер і встановлену форму; д) докладно вре­гульована процесуальними нормами; е) здійснення її пов'язано з використанням спеціальних методів правореалізації і правового регулювання.

Правоохоронна діяльність містить наступні структурні елементи:

– суб'єкти (конкретні органи, поса­дові особи, інші державні та недержавні організації, що викону­ють певні завдання у сфері охорони чинного права. До них нале­жать: а) державні структури; б) структури громадянського сус­пільства);

– об'єкти (суспільні відносини, які охороняються чинними охоронни­ми нормами права, а також дії і результати діяльності фізичних і юридичних осіб);

– зміст (який включає в себе суб'єктивні права суб'єктів правоохоронної діяльності, юридичні обов'язки названих суб'єктів, а також фактичну діяльність суб'єктів із здійснення прав і виконан­ня обов'язків).

Правоохоронні органи здійснюють безпосередню діяльність із забезпечення суспільної безпеки і правопорядку. Наприклад, су­дові органи забезпечують правопорядок шляхом розгляду ци­вільних, господарських, кримінальних та адміністративних справ і прийняття обґрунтованих законних рішень у названих справах. Органи прокуратури здійснюють нагляд за додержанням закон­ності, представництво і обвинувачення від імені держави та ви­конують деякі інші функції, передбачені законодавством для зміцнення законності і правопорядку в країні. Одним із суб'єктів правоохоронної діяльності є органи внут­рішніх справ (ОВС). Їх діяльність посідає специфічне місце у системі діяльності правоохоронних органів і має своїм об'єктом завдання із забезпечення правопорядку і громадської безпеки. Вона включає в себе запобігання, припинення, ліквідацію наслідків правопорушень та відновлення порушеного права. Основними функціями правоохоронної діяльності ОВС є адміністративна, профілактична, попереджувальна, кримінально-процесуальна, виконавча, охоронна, oпeративно-розшукова, правовідновлювальна.

3. Філософські проблеми взаємодії права та державно-владних органів в період суспільно-політичної трансформації .

Якщо у відкритому суспільстві влада лише забезпечує дієвість права, то в умовах тоталітаризму влада, по суті, намагається поглинути право, перекладаючи його функції на законодавство, в основі якого лежать виключно інтереси владної верхівки, та апарат державного примусу, так звані силові структури, каральні органи тощо. Таким чином, взаємозв’язок права і влади, особливості якого були висвітлені вище, в тоталітарному суспільстві набуває найбільш суперечливого, парадоксального характеру.

Як уже згадувалося, влада наділяє правові приписи своєю силою, робить їх загальнообов’язковими. З цього приводу доречними видаються слова А.А.Козловського про те, що “нав’язувальний характер порядку говорить про силову природу права. Безсиле, безвладне право так само не право, як і ненормативна влада – не влада”. Авторитарна і, особливо, тоталітарна держава є виразом могутньої, потужної державної влади абсолютного порядку, тому силовий компонент права в такому суспільстві реалізується максимально.

Разом з тим, право за своєю природою протистоїть тоталітаризмові, оскільки той пригнічує іншу сутнісну ознаку права – свободу. “Влада, – як підкреслює С.С. Алексєєв, – особливо – влада політична, державна, яка і робить “право правом”, у той же час – явище якоюсь мірою з ним несумісне, що виступає стосовно права у вигляді протиборчого, а часом і далекого, гостро ворожого фактора”. Дже­рела цієї ворожості влади праву криються у глибокій суперечливості влади, у тому, що, будучи необхідним і конструктивним елементом організації життя людей, уп­равління суспільством, влада в той же час володіє такими іманентними якостями, які у процесі ствердження і зміц­нення влади можуть перетворювати її на самодостатню, авторитарну силу. Ця владна сила здатна зменшувати роль права, перетворювати його на “служницю” влади, таким чином фактично утворюючи неправову реальність.

Перехід від влади, що використовувала ідеологізоване та політизоване право як знаряддя панування, до демократичного державно-правового режиму пов’язаний не лише з необхідністю реформування законодавства, але і з глибинними змінами у правовому бутті.

Очевидно, що в суспільстві, яке трансформується, політико-правові проблеми набувають особливо гострого соціального звучання і потребують фундаментального філософського осмислення. Не випадково Г.В.Ф. Гегель писав, що філософія особливо потрібна в ті періоди, коли відбу­вається переворот у політичному житті суспільства, оскільки думка завжди передує діяльності і перетворює її.

Забезпечення демократичних правовідносин між державою і людиною на основі інституту відповідальності держави перед особою – це перше і основне завдання у посттоталітарному суспільстві. Державно-владний характер права є однією з його ключових ознак, оскільки забезпечує загальнообов’язковість правових норм, водночас, саме влада держави всупереч своєму істинному призначенню “обвалює на людину найстрашнішу, невідворотну біду – державне свавілля”. У недемократичній державі визнається тільки відпові­дальність громадянина перед державою, яка немовби да­рує йому права і свободи та визначає його обов’язки. Відповідальність держави перед особою є дієвим способом обме­ження політичної влади держави. Він виявляється у встановленні державою законодавчих обмежень своєї активності стосовно особистості; у прийнят­ті державою конкретних зобов’язань, спрямованих на забезпечення інтересів громадян; у наявності реальної відповідальності посадових осіб за невиконання їх обов’язків перед суспільством і особистістю тощо.

Відповідальність держави перед громадянами забезпе­чується системою гарантій, до яких належать: 1) відпові­дальність уряду перед представницькими органами влади; 2) дисциплінарна, цивільно-правова і кримінальна відповідальність посадових осіб за порушення прав і свобод гро­мадян; 3) процедура імпічменту, тобто притягнення до відповідальності та судового розгляду справ вищих посадових осіб держави.

У свою чергу свобода особи не може бути абсолютною, оскільки вона обмежена інтересами і правами інших осіб. Від кожної людини вимагається дотримання всіх правових приписів і виконання її обов’язків пе­ред суспільством, державою, іншими людьми.

Тоталітарні державницькі ідеології вважаються основним джерелом небезпеки поглинання права владою, тому становлення демократичного суспільства супроводжується надіями народних мас на якісні зміни у характері правового регулювання. “Право повинно служити інтересам народу, а не влади” – під таким гаслом зазвичай здійснюється реформування політико-правової системи. При цьому в суспільстві, в якому механізми політичного протистояння ще не відпрацьовані належним чином, досить важливим питанням у процесі суспільно-політичної трансформації є проблема правової регламентації боротьби за владу та її реалізації. Прийшовши до влади під прапорами демократичних перетворень, політичні еліти нерідко спокушаються повнотою влади, необмеженими можливостями своїх попередників.

В сучасних умовах розвитку незалежних демократичних країн на пострадянському просторі слід звернути особливу увагу на політичні сили, що діють за формулою “влада заради влади”. Здобувши перемогу в процесі політичних змагань ще не досить стійкого демократичного суспільства, надалі вони намагаються втримати повноту влади будь-якою ціною. Ці тенденції, влучно охарактеризовані Дж.Оруелом, який відзначав, що метою репресій є репресії, метою катування – катування, метою влади – сама влада, безумовно повинні обмежуватись правом. Правотворчість, таким чином, покликана встановлювати внутрішні “запобіжники” у механізмі правового регулювання, які б не дозволяли перетворювати силу закону на інструмент протиправного утримання влади. Контроль за діяльністю влади повинна здійснювати як, власне, громадськість, так і опозиційні сили, гарантії безперешкодного функціонування яких також мають бути законодавчо закріплені.

У процесі трансформації права на пострадянському просторі стало очевидно, що для належного функціонування інституцій громадянського суспільства необхідні не лише правові, але і політичні, культурні, економічні й організаційні гарантії законності та правопорядку, а більшість політичних сил, абсолютизуючи значення якогось одного чинника, відповідним чином реалізують програми своєї діяльності, націлені на реформування якогось одного сектора суспільного життя (хоча формально програми є комплексними та багатовекторними). Під час політичної боротьби певні сили нерідко намагаються дестабілізувати ситуацію, спекулюючи на болючих для суспільства темах: мови, національної чи релігійної належності, зовнішньополітичної орієнтації тощо.

В республіках-членах колишнього СРСР ця проблема є досить актуальною та потребує новаторських підходів – глибинні суперечності, які негативно впливають на ефективність функціонування всіх елементів правових систем незалежних держав на пострадянському просторі, полягають у різкій невідповідності між зовнішніми європеїзованими правовими формами, конструкціями, інститутами та державно-владними силовими характеристиками азіатського типу.

Ситуація ускладнюється також у зв’язку з необхідністю врахування іншої небезпеки. Втомившись від тоталітарної ідеології, українське суспільство все більш охоче (особливо враховуючи цілеспрямований та доволі потужний вплив Заходу) сприймає цінності, які проповідуються лібералізмом. На цьому тлі очевидним є поступове послаблення позицій держави, що створює передумови для іншого, вже економічного “тоталітаризму” з боку крупних компаній, які, незважаючи на існуючі антимонопольні законодавчі обмеження, продовжують збільшувати свої фактичні потужності в межах країни, зберігаючи та примножуючи свій капітал за її кордоном. У слабкій державі рано чи пізно почнуться “обмеження і репресії, лише вже не на користь загальнодержавного інтересу, а на користь інтересу магнатського, який буде поданий як загальносуспільний”, що неминуче призведе до поглиблення кризових явищ в економіці та суспільному житті.

 

4. Значення правової культури в діяльності працівників правоохоронних органів.

Правова культура багато в чому виступає сполучною ланкою між соціально-економічними інтересами і потребами окремих осіб, різних соціальних груп, відбитих у правових нормах, і їх правовою поведінкою. Іншими словами, вона сприяє формуванню певних типів правової поведінки в цілому, однак дана реальність залежить від безлічі інших факторів (ілюзій, укладу життя, стереотипу  поведінки, обставин і умов, що склалися і т.п.). Формування правосвідомості і високої правової культури сприяє підвищенню ефективності механізму правового впливу. Право впливає на суспільні відносини, на свідомість і поведінку людей не тільки чисто юридичними засобами, але і різноманітними неюридичними шляхами.

В. В. Лазарєв справедливо підкреслює, що правова культура припускає визначений рівень правового мислення і почуттєвого сприйняття правової дійсності; якісний стан процесів правотворчості і реалізації права; специфічні способи правової діяльності (роботу правоохоронних органів, конституційний контроль і т.д.); результати правової діяльності у виді духовних і матеріальних благ, створених людьми (закони, системи законодавства, судова практика і т.д.).

Щоб досягти конкретності у питанні трактування поняття правової культури, розуміння його змістовного наповнення, будемо притримуватися одного із найбільш поширених підходів до визначення правової культури, відповідно до якого правова культура – це глибоке знання і розуміння права, високосвідоме виконання його вимог як усвідомленої необхідності і внутрішньої переконаності. У такому сенсі правова культура структурно складається з:

1.Правової  свідомості, яка охоплює правові почуття, емоції; оціночні поняття; елементи настрою стосовно конкретних правових явищ та правових ситуацій, а також правові ідеї, правові теорії; правові поняття, категорії та правові принципи.

2.Правомірної поведінки, що містить в собі правову активність громадян (готовність до правомірної дії) та акти реалізації права.

Правові погляди, втілюючі їх норми права беруть участь у детермінації поведінки людей, усього ходу історичного розвитку. Правосвідомість як частина правової надбудови грає поряд із правом і разом з ним активну роль у суспільному житті. Воно включає в себе як усвідомлення суспільством, соціальною групою, індивідом потреби в загальнозначущих правилах поведінки, які повинна встановити держава, так і оцінку справедливості (чи несправедливості) діючого правового порядку, перспектив, напрямків подальшого розвитку права.

В антагоністичному суспільстві немає єдиної правосвідомості, тому право нерозривне зв'язано не з усією, а з пануючою у суспільстві правосвідомістю. Правосвідомість формується насамперед передовими представниками народу у процесі усвідомлення ними загальних інтересів, що набувають у свідомості форму юридичних мотивів, волі суспільної більшості, які спонукають її прийняти форму державної волі. Юридичний мотив волі – це особлива ідеологічно-правова форма усвідомлення людьми потреб і інтересів у суспільстві, це свідоме прагнення і вимога опосередкувати суспільні відносини нормами права.

Отже, без правосвідомості немислимі правотворчість і право. Але право створюється не правосвідомістю, а матеріальними умовами життя суспільства. Правосвідомість лише опосередковує цей процес. Діюче в суспільстві право оцінюється в суспільній і індивідуальній свідомості з погляду справедливості чи несправедливості. В останньому випадку формуються уявлення про необхідність удосконалювання правової системи.

Філософія не повинна залежати від політики, практичних цілей, а ідеологія, використовуючи філософські та інші знання, в тому числі й політичні, пов'я­зує свій зміст із певною групою заданих інтересів та ідей, що починають жити за своєю логікою. Тому в ідеології завжди наявні елементи абсолютизації, звеличування пев­них ідей, їхня орієнтація на обслуговування відповідних практичних, політичних цілей.

Водночас не можна забувати, що ідеологія посідає важ­ливе місце в духовному житті суспільства, в її відносинах із практикою, з політикою. Поза певним ідеологічним під­ходом світоглядні концепції не можуть отримати достат­нього суспільного визнання, а тим паче – належної прак­тичної реалізації. Через це в практичному житті філософія та ідеологія знаходяться в тісному взаємозв'язку.

Відмінність і рівночасно-взаємний зв'язок філософ­ських та ідеологічних засад, притаманні кожній гуманітар­ній науці, у сфері права мають істотні особливості. Право не можна відірвати від практичного життя лю­дей, самих підвалин економічного, політичного, духовного панування в суспільстві, від політичної, державної влади. Тому проникнення ідеологічних засад у філософські (а та­кож у соціологічні, загальнотеоретичні) розробки право­вих проблем можна виявити на всіх етапах розвитку пра­вознавства, філософських досліджень, здійснюваних у йо­го межах і на його основі.

Можна, певне, без перебільшення констатувати, що правознавство в його теоретичних підрозділах – загальній теорії права і держави, соціології права, а також у філо­софських розробках – виявилось однією з найсильніше ідеологізованих галузей знання. Найближчим до ідеології є ті варіанти філософії права, які замикаються розробка­ми, що не виходять за межі певної філософської системи (наприклад, гегелівської, марксистської).

Для того щоб філософсько-правова теорія відповідала загальнолюдським цінностям, а не інтересам окремої спільноти, класу, вона повинна спиратися на найвищі до­сягнення філософської думки, наукового пізнання взагалі.

Дослідники виділяють наступні показники та умови підвищення правової культури:

Показники правової культури:

    1. відповідність права вимогам справедливості та свободи;
    2. рівень правосвідомості громадян та посадових осіб, їх впевненість діяти відповідно до вимог правових приписів;
    3. рівень правотворчої та правореалізуючої культури;
    4. рівень якості роботи правоохоронних і правозастосовчих органів та посадових осіб;
    5. якість системи законодавства, певний рівень законності та правопорядку;
    6. правові знання, що охоплюють знання конкретних норм права;
    7. дані про державний устрій, призначення держави, політичну систему суспільства;
    8. престиж юридичної професії, авторитет і ступінь розвитку юридичної науки;
    9. участь громадян в управлінні державою, стан законності і правопорядку;
    10. форми й методи правового регулювання, якість роботи правоохоронних органів.

Умови підвищення правової культури:

1) у сфері загальнодержавної стратегії: спрямованість державної політики на захист інтересів особистості, вироблення єдиної правової політики, забезпечення добробуту громадян, дотримання Конституції і законів всіма державними органами;

2) у сфері правотворчості: професіоналізація законодавчої діяльності, надання населенню права законодавчої ініціативи, поширення знань в області юридичної техніки, широке публічне висвітлення законопроектної діяльності, посилення юридичної відповідальності за порушення прав і свобод громадян;

3) у сфері правозастосування: ліцензування юридичної діяльності, розвиток судової системи, проведення практичних семінарів для працівників державних органів, створення консультативних рад при міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади;

4) у сфері юридичного виховання: підвищення загальної моральності громадян, популяризація правових знань (у тому числі через засоби масової інформації), використання рольових ігор і практичних ситуацій, застосування методів реклами і “public relations”, розвиток сімейного правового виховання;

5) у сфері юридичної науки і юридичної освіти: подальший розвиток наукових досліджень у галузі правової культури, подолання розриву між наукою і практикою, підвищення ефективності вищої юридичної освіти, поглиблення вивчення правознавства у школах, юридичних дисциплін у неюридичних ВНЗ і загальноосвітніх установах;

6) у сфері громадянського суспільства й особистої ініціативи: розвиток системи громадських організацій, активне відстоювання особистістю своїх прав, боротьба з будь-якими проявами беззаконня і свавілля.

Основними кроками з формування високої правової культури в умовах становлення української державності, на думку вчених, повинні стати наступні:

  1. продовження розробки цілісної концепції громадянсько-правової освіти і виховання; оновлення змісту освіти відповідно до досягнень юридичної, психолого-педагогічної науки, сучасних технологій навчання, передового досвіду практичної діяльності правоохоронних органів України;
  2. підготовка стандартів, програм, підручників та навчально-методичних комплектів з даної проблематики; розробка рекомендацій з громадянського і правового виховання;
  3. створення аудіо- та відеоматеріалів, комп’ютерних програм з громадянсько-правознавчих курсів;
  4. впровадження багатоступеневої та безперервної системи навчання фахівців від початкової професійної підготовки до опанування ними рівня вищої кваліфікації;
  5. всебічне поглиблення правової, патріотично-виховної тематики в навчальних курсах з філософії, етики, політології, культурології;
  6. розширення громадянсько-виховної проблематики на сторінках правових і громадських видань;
  7. у галузі громадянсько-правової освіти здійснення підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів, здатних застосовувати особистісно-орієнтовані педагогічні технології, включаючи моделювання реальних соціальних процесів, рольові та ділові ігри.

Безсумнівно, що філософія права нерозривно пов'язана з правовою культурою та правосвідомістю. Правова культура сприяє чіткому й ефективному здійсненню норм, зміцненню правопорядку, тому що включає не тільки соціально-психологічні процеси, фіксовані у відповідних нормах права, але і юридично значиму поведінку людей, правову діяльність у вигляді правотворчості і її результатів. Правосвідомість як об'єктивна реальність – це сформована на основі права і разом з ним система ідей, уявлень і понять про право, усвідомлені потреби в праві, що містять уявлення (розуміння) його сутності, шляхів його розвитку, а також правопорядку в широкому значенні слова. Правова культура включає ті елементи суспільної свідомості, що зв'язані з правовими інститутами і практикою їхнього функціонування, формуванням певних варіантів правової поведінки людей у суспільстві, у колективі.

Крім того, правова культура, разом із законослухняністю громадян, повагою до права усіх членів суспільства, правовим регулювання суспільних відносин у всіх сферах, законотворчістю, яка не суперечать інтересам суспільства, забезпеченням виконання правових норм не стільки державним примусом, скільки переконання­ми, відсутністю верховенства конкретної особи чи ідеології над правом, державним сприянням  відкритому доступу людини до здійснення і реалізації її основних прав, високим рівнем законності є ще й специфічною озна­кою панування (верховенства) права.

Висновки

Як висновок, слід зазначити, що у діалектичному взаємному зв’язку права і державної влади, права і правоохоронної діяльності важливо знайти той баланс свободи і примусу, який би дозволяв утверджувати в суспільстві верховенство права. При цьому його зміст полягає у тому, що право має домінуючу позицію порівняно з державою і гарантує права, свободи і законні інтереси громадян. Панування права означає, що право не може бути підпорядкованим волі окремих політичних сил та ідеології. Воно втілене у реально існуючих стосунках, його застосування до суб’єктів права не залежить від статі, суспільного становища, національності тощо. У пануванні права значну роль відіграє духовна і моральна сили, які не можуть бути утворені державою. Духовна і моральна сили права вищі, ніж сила держави. Пануванню права передує панування національної моралі, загальнолюдських цінностей у регу­люванні суспільних відносин, воно обумовлене природно-історичними правами людини і опирається на духовні та моральні засади суспільства. Для утвердження панування права потрібен час, але завдяки цьому людина в громадянському суспільстві впевнена у завтрашньому дні. Незважаючи на те, що держава обмеже­на правом, якому сама надає формальний характер і владну силу, вона ще й покликана забезпечити реалізацію принципу панування права в суспільстві.

Правова культура припускає високу якість правотворчого процесу, реалізації права; достатній рівень правового мислення і психологічного сприйняття правової реальності; усвідомлення специфічних способів правової діяльності правоохоронних органів; результатів реалізації вимог справедливості та законності у формі стійкого і стабільного правопорядку.