Національна академія внутрішніх справ Національна академія внутрішніх справ

+ все  Інформаційні блоки - все

Наша адреса :

Вступ.

1. Основні історичні етапи розвитку категорії цінності.

2. Місце та роль загальнолюдських цінностей у системі права .

3. Цінність права та його структура.

4. Аксіологічний аспект правознавства.

Висновок.

Література до тем

Вступ.

Право належить до головних елементів системи саморегуляції суспільства. Як відомо, в цілому соціальне життя має дві основні сфери – матеріальну і духовну. Науковий опис матеріальних явищ спирається на їх закони. Тисячолітній досвід вивчення духовних явищ засвідчив, що виявити тут закони (закономірності) надзвичайно важко; власною характеристикою цих явищ виступають цінності. Тією мірою, якою соціальне життя зумовлене матеріальними чинниками, його можна і треба описувати за допомогою відповідних законів. Тією ж мірою, якою визначальними факторами виступають духовні, до суспільних процесів доцільніше застосовувати категорію цінності. За умов переходу до інформаційного суспільства, де знання є безпосередньою продуктивною силою, зростає вагомість аксіологічного підходу. Нині, на наш погляд, краще поставити метою соціальних досліджень не закони розвитку суспільства типу природних, а тенденції, зумовлені діями більших чи менших спільнот людей, об’єднаних прагненням до певних цінностей.

Осмислення права як соціального феномена також буде найглибшим при застосуванні аксіологічного підходу. Право – важливий засіб повноцінного утілення в життя таких цінностей, як свобода, справедливість тощо і саме тому вже є цінністю. Але воно – не просто інструмент. Право виступає також самостійною цінністю культури, яка посідає гідне місце серед інших її цінностей. Вивчаючи право, слід аналізувати й питання про правові цінності. Аксіологія права є однією з основних складових правової філософії.

1.Основні історичні етапи розвитку категорії цінності

По суті проблема цінностей обов’язково виникала в епохи знецінення культурної традиції та дискредитації ідеологічних підвалин суспільства. Розглянемо основні етапи еволюції категорії цінності у філософії.

Одним з досягнень давньогрецької філософії була ідея про те, що найвищим мірилом цінності та найвищою цінністю є людина. В античній та середньовічній філософії ціннісні характеристики включалися до самого поняття реальності. Вивчення цінностей як таких стало можливим тоді, коли поняття реальності розщеплюється на реальність у власному розумінні та цінність як об'єкт людських прагнень.

Категорія цінності як така виникла наприкінці ХVІІІ ст. у зв’язку з переглядом традиційного обгрунтування етики. Одним з перших системний її аналіз дав І. Кант. Власне, лише в межах побудованої Кантом системи філософських категорій виявилося можливим розкрити зміст цінності у взаємному зв’язку з іншими, спорідненими з нею категоріями.

Близьким до категорії цінності у Канта було поняття доброї волі. Він визначав його як волю, яка є доброю не через придатність до досягнення якої-небудь поставленої мети, а тільки завдяки волінню, тобто сама по собі. Розглядувана сама по собі, вона повинна цінуватися незрівнянно вище, ніж усе, що могло б бути коли-небудь здійснене нею на користь якоїсь схильності. Якби навіть за всіх намагань вона нічого не домоглася і залишалася б тільки одна добра воля, – то все ж вона б виблискувала подібно до коштовного каменя сама по собі як щось таке, що містить у самому собі свою повну цінність [11, с. 229].

Добра воля має певну спрямованість. Її метою, за Кантом, є людина. «Тепер я тверджу: людина і взагалі всяка розумна істота існує як мета сама по собі, а не тільки як засіб для будь-якого застосування з боку тієї чи іншої волі»[11, с. 269]. Такий підхід передбачає, що все, що міститься поза людиною, всі предмети схильностей, предмети її потреб, – усе має підпорядковане значення, «...має лише зумовлену цінність, бо якби не було схильностей і потреб, які на них грунтуються, то й предмет не мав би ніякої цінності»[11, с. 269]. Тут Кант уже розкрив зміст категорії цінності, той напрямок конкретизації змісту цієї категорії, який у майбутньому виявився головним, тобто він установив зв’язок між нею та поняттями «схильність» і «потреба».

Висновок, який робить Кант з викладеного, полягає в тому, що цінність усіх предметів, які ми здобуваємо через наші вчинки, завжди зумовлена. «Предмети, існування яких хоч і залежить не від нашої волі, а від природи, мають, однак, якщо вони не наділені розумом, тільки відносну цінність як засоби та називаються через це речами, тоді як розумних істот називають особами, оскільки їхня природа вже вирізняє їх як цілі самі по собі, тобто як щось, що не слід застосовувати лише як засіб, отже, остільки обмежує всяку сваволю (і складає предмет поваги)»[11, с. 269].

Підбиваючи підсумок кантівського аналізу категорії цінності, слід відзначити, що найбільш важливим тут є те, що цю категорію у власному розумінні він співвідносив із людиною як метою, її розвитком, а такий аспект цінності, як корисність, категорію зумовленої, відносної цінності – зі світом природи, бажань. Основну увагу він звертав на суб’єктивний аспект цінності, хоча відзначав і наявність об’єктивного аспекту, що його, втім, детально не розробляв. Запропонована Кантом концепція цінності добре висвітлює суб’єктивний аспект цінності, її людську природу, і меншою мірою торкається об’єктивного аспекту, об’єктивних підвалин.

Соціально-філософське осмислення об'єктивного змісту цінності було здійснено К. Марксом – з позицій діалектичного матеріалізму. Він виявив зв’язок цінності з корисністю, що обумовлюється властивостями самих речей.

Об’єктивний аспект цінності був глибоко досліджений Марксом через виявлення її зв’язку з корисністю. Людина, писав він, ставиться до предметів зовнішнього світу як до засобів задоволення своїх потреб. Проте люди починають з того, що «активно діють, оволодівають за допомогою дії певними предметами зовнішнього світу і таким способом задовольняють свої потреби»[16, с. 364]. Іншими словами, люди здійснюють виробництво. А ця їхня життєдіяльність необхідно спирається на пізнання. Багаторазове повторення виробничого процесу приводить до того, що здатність різних предметів задовольняти потреби людей «відбивається в їхньому мозку, люди навчаються і ‘‘теоретично’’ відрізняти зовнішні предмети, які служать для задоволення їхніх потреб, від усіх інших предметів» [16, с. 364]. Люди прагнуть зберегти предмети, що задовольняють їхні потреби, у своєму володінні. Вони «називають ці предмети ‘‘благами’’ або ще якось, що означає, що вони практично вживають ці продукти, що продукти для них корисні» (курсив мій – О.Б.) [16, с. 364].

Торкаючися поняття корисності, Маркс звертав увагу насамперед на її об’єктивність, бо корисність обумовлюється властивостями самих речей: «Корисність речі робить її споживною вартістю. Але ця корисність не висить у повітрі. Зумовлена властивостями товарного тіла, вона не існує поза цим останнім. Через це товарне тіло, як-от залізо, пшениця, алмаз і под., само є споживною вартістю, чи благом» [17, с. 46].

Розгорнуте вчення про цінності у західній філософії на початку другої половини ХІХ ст. дав Р.Г. Лотце, який запропонував розрізняти три сфери – дійсність, істинність і цінність, намагався виявити специфіку феномена цінності. Ф. Ніцше закликав до «переоцінки усіх цінностей», пропонував на підставі даних усіх наук визначити табель про ціннісні ранги. У неокантіанця В. Віндельбанда історія постає процесом усвідомлення і втілення цінностей, а філософія – вченням про загальнозначущі цінності. Робляться спроби детально класифікувати цінності, виявити їхні джерела.

На кілька десятиріч аксіологія відсувається на другий план іншими філософськими течіями, проте у другій половині ХХ ст. вона знову набуває популярності у зв’язку з кардинальними соціальними змінами. Розвинені країни світу перейшли до «інформаційного суспільства», яке базується на мікроелектронних технологіях пошуку, обробки та поширення інформації, що становить для нього особливу цінність. Концепція інформаційного суспільства є складовою теорії постіндустріального суспільства як такого, в якому сфера послуг (насамперед інформаційних) відіграє важливішу роль порівняно зі сферами промисловості та сільського господарства. Удосконалення технологій потребує від працівників першокласної освіти і значних творчих здібностей. Творець, який завжди був центральною фігурою в духовному житті соціуму, переміщується й до центру економіки. У провідних країнах світу творчість стає господарчим феноменом. Цінності творчої особистості стають у суспільстві більш значущими.

Після Другої світової війни, коли на Заході утверджувалося постіндустріальне суспільство, що реалізувало цінності свободи і демократії, підвищувало рівень добробуту населення, у Радянському Союзі продовжував панувати тоталітаризм. Однак слід визнати необхідність такого режиму на певних історичних етапах розвитку суспільства. Його можна розглядати як спосіб виживання за гранично важких умов. Якщо ж соціуму вдалося їх пережити, то притаманні цьому ладу недоліки (централізована система управління тощо) починають гальмувати соціальний розвиток і врешті призводять до кризи.

Повоєнний розвиток світового співтовариства позначений кардинальними змінами у системі цінностей. Насамперед осмислення у ціннісному контексті потребує розвиток науки, адже вона містить величезний руйнівний заряд. У наш час є потреба постійно та ретельно контролювати наукові дослідження з огляду на загальнокультурні цінності.

Зазначені процеси стали предметом ретельного вивчення для філософів. Постмодернізм (у вузькому розумінні, як одна з течій сучасної французької філософії) вбачає головну свою мету у переоцінці цінностей нашої доби, яку вони сприймають як безпрецедентну кризу основ. Його прихильники критикують філософію модерну за прагнення чітко визначити підвалини світобудови. Рішучість жити у світі, який уже втратив основи, постмодерністи називають «активним нігілізмом». Вони також вважають цінність консенсусу нижчою за цінність паралогії, тобто ситуації незавершеності дискурсу. Проте слід зазначити, що для колективної діяльності потрібен саме консенсус.

Постмодернізмом у широкому розумінні називають усі філософські течії останніх десятиліть, які вважають, що модерністський підхід вичерпав себе – постмодернізм у вузькому розумінні, комунікативізм, трансцедентальну прагматику, феноменологічну герменевтику тощо. У цілому вони є переходом до нової філософської формації, яка виступає за визнання людини, її природжених прав найвищою цінністю. Вони підкреслюють відповідальність людства, необхідність урахування не лише близького, але й далекого майбутнього суспільства. Новітній Розум відмовляється від побудови всеосяжної картини світу. Для нього особливо неприйнятною є пристрасть модернізму до різних типів «ідейної монополії», йому притаманні темпоральність, тобто конкретно-історичний підхід до актуальних питань сучасності замість претензій на абсолютну істинність своїх висновків, плюралізм замість монізму у розв’язанні філософських проблем, толерантність – замість нетерпимості до чужих поглядів. Крім того, філософи новітньої доби вже дійшли висновку, що факти, узяті самі по собі, неспроможні служити підставами для визначення того, що вважати правильним, а що – ні, основну увагу вони звертають на уявлення про саму розумність, правильність і добро. Цінність людини для них перевищує цінність істини. Однак філософи останніх десятиліть не відкидають культуру філософствування своїх попередників, розвиваючи принаймні дві важливі для них теми: індивідуальності та розуміння. Отже, сучасна західна філософія впритул підійшла до створення єдиної теорії цінностей.

Щодо радянської філософії, то вона протягом довгого часу обмежувалася марксівським аналізом цінності і корисності; поворот до аксіологічної проблематики пов'язаний з іменем В.П. Тугаринова. У процесі дослідження співвідношення цінності та корисності в діалектичному матеріалізмі з’ясувався їх зв’язок з потребами та інтересами.

Загалом цінності виявляються в результаті узагальнення соціального досвіду і виражають суспільні ідеали. Оцінка є віднесенням до цінності. Уявлення про цінність еволюціонували відповідно до змін у поясненні цілей діяльності людини. Переорієнтація світоглядних принципів на розуміння людини як найвищої мети зумовила еволюцію поглядів на цінність від визнання її як практичної корисності до утвердження цінності у найвищому значенні, як своєрідної, специфічної самоцінності, і такою самоцінністю виступає особистість в єдності з суспільством. Ступінь наближення тієї чи іншої цінності до самоцінності стає своєрідним критерієм значущості даної цінності.

2. Місце та роль загальнолюдських цінностей у системі права.

Далі слід проаналізувати такі цінності загальнолюдського рівня, як свобода, відповідальність, рівність, справедливість, та їх значення для права.

Спочатку зазначимо, що суспільство – складна, але цілісна система, яка функціонує і розвивається на власній основі, сама регулює власне існування і розвиток. Процес самоорганізації суспільства потребує регламентації. Право виступає вельми важливим і загалом ефективним її засобом.

Вони становлять певну систему.

Досліджуючи цінності людини, на нашу думку, слід почати з того, що окрема людина завжди жила і розвивалась у суспільстві. (Поодинокі виключення ми не беремо до уваги, оскільки вони не вплинули на загальні уявлення про цінності.) Тому загальнолюдські цінності є цінностями, які були вироблені людиною як членом суспільства, в його межах.

Найвище місце в ієрархії цінностей потрібно віддати життю, а саме існуванню усього суспільства в єдності з життям кожної окремої людини. Їх неможливо розділити: життя суспільства - це життя його членів, а індивід може одержати можливості для людського життя лише завдяки суспільству, саме суспільство робить людину людиною. Відповідно і для права найвищою цінністю є збереження суспільства та життя кожного її члена, причому значення останнього постійно посилюється.

Прагнення людини до життя насамперед проявляється в розширенні її як духовно-тілесної істоти на найближчу сферу навколишнього соціального і природного світу, вона потребує свого місця в цьому світі. У духовному плані йдеться про гідність, у матеріальному – про власність.

Гідність є вродженою рисою людини. Платон у своїй праці «Республіка» зазначає, що душа має складову, яку він назвав «тімос», або «духовність». Люди шукають визнання своїх достоїнств або тих людей, предметів або принципів, в які вони ці достоїнства вклали. Схильність вкладати себе як певну цінність і вимагати визнання цієї цінності – те, що сучасною мовою можна назвати гідністю. Платон торкався цього питання й у «Державі». Тут він вказував, що тімос повинен служити загальному благу. Іншими словами, тімос повинен управлятися розумом [20, кн. ІV].

І. Кант також вважав гідність вродженою рисою людини. Він твердив, що людину слід розглядати як особистість, тобто як суб'єкт морально практичного розуму, і в цьому плані вона вища від всякої ціни; адже як таку її належить цінувати не просто як засіб для цілей інших, та і своїх власних цілей, але як мету саму по собі, тобто вона має певну гідність (певну абсолютну внутрішню цінність), завдяки якій вона примушує всі інші розумні істоти на світі поважати її [10, с. 373].

Людина має обов'язок перед самою собою, як перед моральною істотою, твердить філософ, і «цей обов'язок полягає у формальному [елементі] відповідності між максимами волі людини і гідністю людства в її особі; отже, обов'язок людини перед самою собою полягає тут в забороні позбавляти себе переваги моральної істоти, що полягає в тому, щоб чинити згідно принципам, тобто в забороні позбавляти себе внутрішньої свободи і тим самим робитися іграшкою одних лише схильностей, отже річчю. Пороки, що протистоять цьому обов'язку: брехня, скупість і помилкове упокорювання (раболіпство). Ці пороки дотримуються принципів, які прямо суперечать (навіть за однією тільки формою) характеру людей як моральних істот, тобто внутрішній свободі, природженій гідності людини, а це означає: вони роблять своїм принципом відсутність всякого принципу і тому також всякого характеру, тобто приходять до самоприниження і викликають до себе презирство» [10, с. 356-357].

Г.В.Ф. Гегель дотримувався тієї думки, що люди, як тварини, мають природні потреби і бажання, спрямовані назовні, такі як їжа, пиття, житло, а головне — самозбереження. Але людина принципово відрізняється від тварин тим, що крім цього вона бажає бути «визнаною». Зокрема, вона бажає, щоб її визнавали людиною, тобто істотою, що має певну гідність. Ця гідність перш за все відноситься до її готовності ризикнути життям в боротьбі всього лише за престиж. Бо тільки людина здатна подолати свої найглибинніші тваринні інстинкти — головний серед яких інстинкт самозбереження — заради вищих, абстрактніших принципів і цілей. Відповідно до Гегеля, двобоєм первісних бійців рухає жадання визнання, бажання, щоб інші «визнали» їх людьми за те, що вони ризикують життям у смертній сутичці. «Індивід, який не ризикував життям, може бути, звичайно визнаний особистістю, - писав філософ, - але істини цієї визнаності як певної самостійної самосвідомості він не досяг» [7, с. 102].

Гідність виступає мірою ствердження в людині особистісного начала. У структурі особистості й у практичній поведінці гідність реалізується через такі чесноти, як самодостатність, самостійність, незалежність, відповідальність, вимогливість до себе та до інших тощо. Поняття гідності людини пов'язується в основному з цінністю людини та оцінкою її значення і місця у суспільстві та державі.  М.Й. Коржанський визначає гідність особи як право на громадську повагу, що ґрунтується на визнанні суспільством цінності цієї особи [12, с. 223]. В.В. Рибалка підкреслюєу понятті гідності усвідомлення людиною цінності власної особистості [23, с. 29]. На думку В. Бачініна, гідність - це категорія етики та природного права, що означає цінність людської особи, яка визнається, з одного боку, нею самою, а з іншого – її соціальним оточенням. Свідомість власної гідності він розглядає як функцію загальної та правової культури людини, похідну від рівня розвиненості її духовного «я» [6, с. 283].  Цікаве таке міркування вченого: «Природно-правова філософія підносить юридичну формулу людської гідності до універсальних етичних максимів і релігійних абсолютів. Для неї держава і особистість, які в загальному соціальному розумінні співвідносяться як ціле і частина, виступають рівновеликими цінностями, як суб'єкти, зобов'язані ставитись один до одного з однаковою повагою, тобто в аксіологічному аспекті частина виявляється за своєю гідністю еквівалентно цілому... На почутті власної гідності будується самосвідомість особистості як громадянина, готового відстоювати свої права і свободи перед невиправдано жорстким тиском з боку держави. Це ж саме почуття не дозволяє їй порушувати морально-правові норми» [6, с. 283].

Варте уваги те, що гідний індивід прагне до блага не лише для себе, але й для інших. «Гідність людини, - пишуть П.М.Рабінович та О.В.Грищук, - це внутрішня оцінка людиною власної самоцінності, яка ґрунтується на об'єктивно існуючій цінності даної людини для інших суб'єктів» [29, с. 191]. Право особи на гідність є такою цінністю, котра повинна знайти визнання у конституції будь-якої цивілізованої держави.

«Людська гідність, як багатоаспектна цінність людини, – зазначає О.В. Грищук, – глибоко проникла у зміст права. Ознаки і якості, що характеризують та визначають людську гідність, складають онтологічну основу прав і свобод людини, її правового статусу. В свою чергу, людська гідність через систему соціальних зв'язків є вихідною у взаємовідносинах між людьми і знаходить своє безпосереднє відображення у гідності кожної людини» [8, с. 81]. Гідність є особливим предметом у плані правового захисту. Невід'ємна, вроджена гідність, що випливає з самої суті людини, є одним з найголовніших прав і свобод людини і громадянина – природних вимог до правового, а також соціального статусу людини, необхідного для її нормального існування [2, с. 16].

Прагнення людини до життя проявляється і в розширенні її на найближчу сферу навколишнього предметного світу, того середовища, в якому вона живе, в освоєнні і перетворенні її згідно з власними цілями, інтересами і потребами, в оволодінні нею, у перетворенні її на свою власність. Суть власності можна розуміти як безпосередню владу людини над певною частиною зовнішнього світу. На думку В.С. Соловйова, «власність є ідеальним продовженням особи в речах, або її перенесенням на речі» [26, с. 432]. Власність не лише забезпечує виключні можливості у володінні речами, а також у їх використанні та розпорядженні ними, взагалі у будь-якому поводженні з ними.

Найстарішими і до сьогодні найпоширенішими теоріями власності є теорія окупації та трудова теорія. Відповідно до першої, власністю стають природні об'єкти (загалом речі, які нікому не належать) в результаті їх захоплення («окупації») людиною. Друга виходить з того, що людина починає здійснювати своє панування над предметом природного середовища не шляхом його захоплення, а шляхом його формування, опрацювання сировини; за цією теорією лише праця, що створює матеріальні блага, заслуговує правового титулу власності [22, с. 152].

Таким чином, можна визнати існування у певному розумінні тотожності речі та особи, і ця тотожність, зазначає К.І.Скловський, лежить у підґрунті первинних правових уявлень і справила свій вплив на утворення фундаментальних правових понять [25, с. 143]. Можна припустити, що принцип таліону («життя за життя, око за око, руку за руку, втрата за втрату») поступово був замінений матеріальним відшкодуванням ушкоджень, завданих особі, саме тому, що особа мислилась у єдності з її власністю.

Власність також є своєрідним каналом зв'язку окремої особи з суспільством. Оскільки людські цінності - це цінності людини, яка завжди жила у тій чи іншій спільноті, прагнення індивіда набути приватну власність, збільшити її розміри має свою діалектичну протилежність - піклування про загальний добробут спільноти, суспільства загалом. Приватна власність виконує також соціальну функцію. Вона має принципове значення насамперед для економічного розвитку суспільства. Приватний інтерес є надзвичайно потужним чинником розвитку суспільства, важливою рушійною силою розвитку суспільного виробництва, зростання добробуту усього соціуму і відповідно позитивних зрушень у соціальній сфері.

Звичайно, в історії наукової думки було чимало мислителів, які критикували приватний інтерес як егоїзм. У відповідь на цю критику можна навести таке міркування Б.М.Чичеріна: «Моралізуючі економісти плямують ганьбою особистий інтерес під ім'ям егоїзму, вважаючи його не гідним моральної природи людини. Але цей напад на особистий інтерес в економічній області не більше ніж декламація, позбавлена сенсу... задоволення своїх матеріальних потреб, навіть у широких масштабах, не має у собі нічого беззаконного. Усе завдання людини у підкоренні природи полягає в набутті матеріальних благ та в задоволенні матеріальних потреб, і це завдання складає одну з високих цілей людини на землі; в ній міститься необхідна умова самого духовного розвитку. Приватний інтерес витікає з природи особи як такої; він становить невід'ємне її право. З ним є сумісними і будь-які моральні цілі» [31, с. 205].

Приватний інтерес особи та її прагнення сприяти соціальному прогресу становлять пару діалектичних протилежностей. Провідна роль у ній зазвичай належить приватному інтересу. Потрібно, щоб ці протилежності знаходились у гармонії. В.Д.Бабкін підкреслює таке парадоксальне явище: країни, в яких панувала планова економіка, вживають серйозних заходів для стимулювання індивідуалізму, в той час як країни з ринковою економікою намагаються зробити ринок більш прийнятним з соціальної точки зору [1, с. 6].

Тепер розглянемо питання про зв'язок гідності як права людини і громадянина з власністю та правом власності. Для відчуття гідності, самодостатності людина потребує незалежних джерел існування; можна вважати, що підґрунтям гідності виступає приватна власність. Вона значною мірою визначає становище людини у суспільстві. Без права на власність неможливі автономність і вільний розвиток особистості.

Право приватної власності є важливою підставою права на гідність, робить громадянина самодостатнім, самостійним. Саме самостійність, пише Ю.В. Кушаков, є тим вирішальним, що вимагається для природи права, що дозволяє вивищення правового статусу громадянина, який, відповідно до вимог громадянського суспільства, посідає центральне місце в суспільному житті, вивищує його над владою та іншими соціально-політичними інституціями суспільства загалом. Самостійність громадянина не обмежується участю в законотворчості, «віддаванням голосів» на виборах, а перш за все полягає в тому, щоб кожен був сам собі паном і, отже, мав яку-небудь власність і насамперед був «власником себе самого» й не служив (у власному розумінні слова) нікому, крім суспільства. Саме власність, на його думку, робить людину «саму собі паном» і тому громадянином держави, що має право голосу в законодавстві. Саме власність робить людину громадянином, що не залежить від влади [15, с. 143-144].

Аналізуючи відносини власності та їх співвідношення з правом, В.С. Нерсесянц зазначав, що «...власність, право власності і право взагалі… мають сенс лише там, де є, визнається і діє індивідуально-людське начало і вимір в суспільному житті людей, де, отже, окрема людина, індивід як такий, визнається незалежною та самостійною особою – суб'єктом власності і права, тобто економічно та юридично вільною особою. Лише з сукупності таких осіб та їх відносин складається особливий тип і форма соціального спілкування і соціального життя загалом – так зване громадянське суспільство... Знищення ж приватної власності і разом з тим усякої індивідуальної власності на засоби виробництва означає по суті справи заперечення економічної та правової самостійності і незалежності окремої людини, індивіда... » [19, с. 131].

Отже, гідність і власність знаходяться у діалектичній єдності. Похідною від неї виступає свобода. Гідність як право людини на незалежність виражається у свободі, а право власності передбачає вільне розпорядження своїм майном. Без свободи людина втрачає врешті свою суб’єктивність. Втративши можливість самовизначення, вона перестає бути людиною. Цікаво співставити у соціально-історичному аспекті два тлумачення свободи – як пізнаної необхідності та як можливості вибору. Коли соціум опиняється на межі фізичного виживання (при цьому приватна власність практично скорочується до мінімуму), тоді переважає концепція свободи як пізнаної необхідності. Свобода як можливість вибору набуває соціального визнання за умов достатньо високого рівня добробуту і відповідного стану приватної власності. Тоді у соціуму, держави немає необхідності обмежувати право громадянина на приватну власність, позбавляти його можливостей для вільного розвитку, вимагати від нього, щоб він жертвував усім багатством свого життя, яке забезпечується приватною власністю, заради виживання соціуму, він може надати громадянинові альтернативи поведінки. Розуміння свободи як можливості вибору відповідає цивілізованим умовам життя, коли для суспільства вже немає проблеми елементарного виживання, воно може піклуватися про своїх членів і одночасно повніше реалізувати їхній потенціал. Кожна із зазначених інтерпретацій (форм) свободи відповідає своїм соціально-політичним умовам, які складаються в процесі еволюції суспільства, і зміна цих умов взаємно пов'язана з переходом від однієї інтерпретації (форми) до іншої.

Вони мають істотне значення для правосвідомості. Коли громадянин вважає норми позитивного права (закони) правильними і цілком згоден з ними, можна сказати, що вони становлять його вибір, він ставиться до них як до правил, встановлених ним самим. Тоді свобода виступає для нього як можливість вибору. У протилежному випадку, якщо він не приймає ці норми, він усе-таки змушений їх дотримуватись, оскільки вони ґрунтуються на силі держави, але його свобода виступає в іншій формі – у формі пізнаної необхідності.

Звернемо увагу на те, що свобода як вибір передбачає відповідальність. Це продуманість, виваженість, обґрунтованість рішень, урахування всіх обставин і можливих наслідків; це також готовність відповідати за свої вчинки. Якщо дії людини не детерміновані обставинами однозначно, якщо можливі різні рішення, то вона несе відповідальність за свій вибір.

Діалектика свободи та відповідальності має місце і в сфері права. Правові норми надають людині свободу, але вони також накладають на неї юридичну відповідальність, права тягнуть за собою обов'язки. Зокрема, можливість вільного володіння, користування, розпорядження майном поєднується з «тягарем» пов'язаних з цим витрат і ризику. Власність повинна бути весь час діяльною, використовуваною і за допомогою цього знову і знову одержуваною й утворюваною, вона є невпинною працею, що нескінченно втілюється в зайнятості і результатах [22, с. 153].

Свобода також є цінністю, сформованою у межах суспільства. Вона тісно пов'язана з рівністю. У суспільстві для його виживання потрібна певна рівність, врівноваженість домагань на права і свободи. Право людини на особисту свободу обмежується таким самим правом інших, громадяни повинні бути в цьому відношенні рівноправними. Тут вступає в дію принцип «бути у самому собі іншим – первинний сенс ставлення до іншого».

Загалом рівність у суспільстві має принципове значення для його прогресу. Боротьба між індивідами та їхніми групами повинна проходити у рівних умовах, котрі можуть забезпечити тільки закон і сильна влада. Для цивілізованого розвитку суспільства необхідно, щоб прийняті закони встановлювали рівні права громадян і рівні можливості їх реалізації. Як відомо, право забезпечує лише формальну рівність. Визнання різних індивідів формально рівними – це визнання їх рівної правоздатності, можливості набути ті чи інші права на відповідні блага, конкретні об'єкти тощо, але це не означає рівності вже набутих конкретних прав на індивідуально-конкретні речі, блага і т.ін.. Формальне право – це лише правоздатність, абстрактна вільна можливість набути – у відповідності до загального масштабу і рівної міри правової регуляції – своє, індивідуально-певне право на даний об'єкт.

Зазначимо, що рівність як принцип тісно пов'язана зі свободою. Свого часу А. де Токвіль писав, що вони у певному розумінні обернено пропорційні одна до одної: чим більше свободи, тим менше рівності, та чим більше рівності, тим менше свободи. Для цього співвідношення має бути якась міра, визначена певними нормативними актами.

Навіть у найбільш досконалому ліберальному суспільстві, мабуть, завжди залишиться істотна соціальна нерівність, і це означає, що між принципами свободи і рівності, на яких таке суспільство засноване, існуватиме напруженість. Ця напруженість буде такою ж неминучою, як і нерівність, від якої вона походить. Зокрема, будь-яка спроба дати знедоленим «рівну гідність» означатиме обмеження свободи або прав інших людей.

Для нормального розвитку суспільство потребує врівноваженості, гармонії прав і свобод, причому не самої лише формальної рівності, а реальної. Необхідним є такий розподіл благ у суспільстві, який би сприяв його консолідації, а не призводив до руйнівних процесів. Формальну рівність треба доповнювати врахуванням внеску особистості до суспільного блага, соціальними пільгами тим, хто нездатний захистити свої права (неімущим, інвалідам, дітям тощо).

Мірою реальної рівності у правах і свободах, мірою коригування формальної рівності цими чинниками, мірою соціальної гармонії виступає справедливість. Чим вище рівень реальної рівності у правах і свободах людини у суспільстві, тим це суспільство є справедливішим. Справедливість можна розуміти як реальну рівність у суспільстві. Категорія справедливості (соціальної справедливості) оцінює суспільну дійсність, яку слід зберегти або змінити з позицій належного і фіксує в узагальненому вигляді принципи взаємовідносин особи та суспільства, класів, соціальних груп, ґрунтовно характеризує людську діяльність [5, с. 101].

Отже, розглянуті цінності становлять систему. Головну роль у ній відіграє людське життя, прагнення до нього виражається у гідності та власності, які утворюють діалектичну єдність, похідною від неї є свобода, котра обмежується свободою інших. Тому в суспільстві потрібна рівність, але не тільки формальна, а реальна, що враховує внесок кожного до суспільного блага і пільги для тих членів суспільства, які нездатні захистити власні права. Цю реальну рівність можна розуміти як справедливість.

Усі зазначені цінності відіграють у соціальному житті фундаментальну роль. Найповніше їх реалізація у процесі самоупорядкування життя соціуму здійснюється за допомогою права. Істотну роль при цьому повинен зіграти соціальний дискурс, який організується комплексом строгих правил і мета якого для більшості філософів полягає у формуванні раціонально вмотивованого консенсусу.

Суспільство формує державу, через діяльність якої здійснюється саморегуляція суспільства. Роль дійового засобу регламентації процесу самоорганізації суспільства право може відігравати тільки завдяки тому, що воно у взаємодії з державою становить нормативне інституційне утворення. Отже, засноване на авторитеті держави позитивне право, закон є основним засобом реалізації таких цінностей, як людське життя, гідність, власність, свобода, відповідальність, рівність, справедливість тощо. Але аксіологічна характеристика права цим не вичерпується.

3.Цінність права та його структура .

Почнемо з того, що цінність права має дві основні складові –інструментальну і самостійну культурну цінність. Перша складова проявляється в тому, що право є засобом регламентації функціонування та розвитку суспільства. Вносячи до соціальної ситуації нормативні начала, право дає можливість узгодити притаманні кожному члену суспільства домагання свободи і відповідальності. Воно впорядковує буття соціуму стосовно рівності між його членами, справедливості, оптимальної рівноваги у соціальних відносинах, потрібної для нормальної життєдіяльності суспільства. Право слугує необхідним засобом вираження цінностей демократії. Воно тісно пов’язане з моральними цінностями, виступаючи засобом їх реалізації. Значну цінність має право як посередницька ланка при організації виробничої діяльності суспільства, в забезпеченні суспільних відносин, пов’язаних з науково-технічним прогресом. Загалом право як інструмент має настільки високу цінність, що рівень його розвитку можна розглядати як показник соціального прогресу взагалі.

З іншого боку, право є феноменом культури. Власна цінність права виявляється в тому, що називається духом права і полягає в прагненні для розв’язання конфліктів застосовувати лише правові методи. Самостійна цінність права полягає також у тому, що звід законів будь-якої держави дає досить чітку картину її життя. Досягненнями культури, її цінностями є також правова форма суспільного регулювання, властивості права, в тому числі висока нормативність, формальна визначеність, засоби, що забезпечують його динамізм, процесуальні форми тощо. Право як засіб самоорганізації суспільства дозволяє акумулювати істотні прогресивні елементи культури. Таким чином виникає правова культура, що має як інструментальну, так і самостійну цінність.

Можна вести мову не лише про цінність права, але й про правові цінності. До них відносяться особливі правові засоби та юридичні механізми (все те, що називається юридичним інструментарієм), які забезпечують дотримання законів. Право як засіб регулювання соціальних відносин та як культурне явище становить водночас і соціальну, і особистісну цінність.

Зусилля, спрямовані на реалізацію цінностей права, радикальні перетворення, що розпочалися в українському суспільстві на шляхах його демократизації, розвитку ринкових відносин, здійснення національно-державницької ідеї через розбудову суверенної соціальної правової держави, розвиток законодавства України, вдосконалення практики його застосування, здатні досягти бажаних результатів лише за умови належного забезпечення згаданих процесів з боку науки, насамперед юридичної.

4. Аксіологічний аспект правознавства.

Докладніше розглянемо в ціннісному відношенні правознавство, як теоретичне підгрунтя правотворчості та правореалізації.

Правознавство у цілому вважається соціально-гуманітарною наукою, проте деякі її галузі (наприклад, криміналістика) тісно пов’язані з природознавством і математикою. Даній обставині досі не надавали належного значення. Для більш повного розуміння юриспруденції як науки в розмаїтті її складових у дисертації співставляються між собою соціогуманітарна та природнича сфери наукового пізнання взагалі.

Як відомо, соціально-гуманітарні науки вивчають розвиток суспільства, соціальну суть і соціальні прояви людини, а також міжособистісні стосунки. Природознавство прийнято розуміти як систему наук про природу. Особливості предметів кожної з даних основних галузей наукового знання обумовлюють низку відмінностей між ними, насамперед у відношенні способів пояснення досліджуваних явищ. Природознавство вважає науковим лише таке пояснення, яке спирається на закони явищ. З його погляду, де немає законів, там немає науки. По суті марксизм намагається поширити такий підхід на соціогуманітарну сферу. Але тут він є менш ефективним порівняно з аксіологічним.

Разом з тим слід відзначити роль цінностей у природничих науках. Основною причиною розвитку, наприклад, фізики завжди була корисність, але цю останню на ранніх етапах розвитку людства вбачали у застосуванні фізичного знання насамперед у духовній сфері (відповідно до принципу «знати природу, щоб правильно жити»). У середні віки панує ідея осягнення Божої мудрості шляхом дослідження природи як його створіння задля уславлення Творця. Світоглядні та моральні концепції доби Відродження були взаємно пов’язані з уявленнями про фундаментальні властивості природи. Новий час посилив вагомість цінностей людського буття і відповідно інтерес до природознавства, оскільки воно виявилося необхідним для раціоналізації практичної діяльності людини. Різко посилюється його значення як компонента культури. Ця епоха дала одну з найвизначніших фізичних теорій – механіку Ньютона, що стала підгрунтям нового розуміння світу.

У середині ХІХ ст. більшість європейських країн переходять до промислового способу виробництва. Починається процес перетворення науки на безпосередню продуктивну силу суспільства. Центр ваги у практичному застосуванні фізики ще сильніше зміщується з духовної сфери до матеріальної. Це зумовлює виникнення нової віри – в Розум і Поступ, що у філософії знаменує початок епохи Модерну. Разом з індустрією й технікою природознавство стимулює виникнення демократії.

У вчених виникла необхідність захистити основні цінності науки, її суспільну значущість, свої соціальні права, право на свободу наукових досліджень. З цією метою вони виробили образ науки як неупередженого пошуку ціннісно нейтральної істини. Але у другій половині ХХ ст. через небезпеку самознищення людства, яке завдяки науці досягло рівня стихійних сил планетарного масштабу, але не навчилося використовувати їх лише в гуманних цілях, знову дозріла необхідність зближення природознавства й етики.

Як відомо, фізичні теорії ХХ ст. (насамперед теорія відносності та квантова механіка) мають істотну світоглядну цінність. Це стосується також інших новітніх природничих наук, передусім синергетики. Отже, природознавство завжди мало суттєвий ціннісний аспект.

Таким чином, аксіологічний вимір притаманний обом компонентам юриспруденції як науки – і соціально-гуманітарній, і природничій.

Висновки

Загальний підсумок має такий вигляд. Право виступає основним засобом самоорганізації суспільства. Йому належить найважливіша роль у захисті життя людини, її прав, у втіленні в суспільне життя таких цінностей, як життя, гідність, власність, свобода, рівність, справедливість тощо. Вони утворюють певну систему.

Оскільки право покликане привести суспільні відносини у відповідність з загальнолюдськими цінностями, олюднити суспільство загалом й кожну окрему особу зокрема, воно саме виступає цінністю, яка має власну структуру. Виконуючи функції найважливішого інструменту саморегуляції соціуму, право одночасно виступає самостійною культурною цінністю. Останнє стосується також правознавства у єдності його складових – соціогуманітарної та природничої. Розбудова суверенної соціальної правової української держави можлива лише за умови належного забезпечення з боку науки права. Цінності у сфері права можна диференціювати відповідно до поділу форм самого права на правотворчість, правореалізацію та юридичну науку.