1. Теорія природного права як перша самостійна філософсько-правова система.

Появі науки філософії права завдячують виникненню першої самостійної філософсько-правової системи — теорії природного права.

Вчення про природне право розвинули такі західноєвропейські мислителі як Гуго Гроцій, Френсіс Бекон, Джон Локк, Бенедікт Спіноза, Шарль Монтескє, Жан-Жак Руссо, Томас Гоббс, К.Вольф, Імануїл Кант, Георг В.-Ф. Гегель.

Предметом дослідження теорія природного права обрала сукупність принципів, правил, прав, цінностей, визначених самою природою людини.

Нові часи представили три системи природного права.

 

1. В основу деонтологічної системи природного права лягла проблема ціннісної природи права. В результаті склалося ряд поглядів, згідно яких право ототожнювалося зі справедливістю як відсутністю несправедливості.     

Зокрема, на думку Гуго де Гроот Гроція (1583 — 1645), справедливість — це необхідна ознака права. Вона є вимога розуму, веління природи розумної істоти.

 

2.Логічна система природного права стала спробою пояснення права логічними засобами. Так, Готфрід  Вільгельм Лейбніц (1646 — 1716, нім. юрист, філософ, математик) створив власну науку номотеку, або законодавчу політику.

Така система склалася в результаті особливого інтересу Лейбніца до юридичної методології. Філософ підкреслював, що в доведенні (в будь-якому юридичному процесі, зокрема судовому) велике значення мають не лише математичні і логічні судження, але і строгі та послідовні роздуми за певною формою, тобто правова форма. 

Тобто, на думку Лейбніца, правова форма  - це правовий порядок відносин по загальнообов'язковим правилам. А розробка потрібної форми в праві (адекватних положень догми права і юридичної логіки) має таке ж значення, як створення формул чи певних загальних законів в математиці і логіці.

 

3.Особливістю онтологічної системи природного права були пошуки генетичної основи природного права.

Онтологічну систему природного права розробляли Г.Лейбніц, Т.Гоббс, Б.Спіноза. Відповідно, для Лейбніца “чисте” природне право є станом природної боротьби; у концепціях Гоббса і Спінози природний стан права зливався з природною закономірністю фактичного буття.

Розглянемо систему природного права відомого голландського філософа і політичного мислителя Бенедикта Спінози (1632-1677). Основними його філософсько-правовими працями були: “Богословсько-політичний трактат” (1670), “Етика, доведена геометричним методом” (1675), “Політичний трактат” (1677).

На думку мислителя, в природі все відбувається по необхідності. Закони ж природи — це рішення Бога, які відкриті природнім світлом, тобто розкриті людським розумом, а не дані Божественним Одкровенням. Разом з тим закони і правила природи, по яким одвічно все виникає, це “сила і могутність дії” самої природи.

На такому розумінні законів природи будується і пояснення Спінозою природнього права. Так, оскільки людина  - це частина природи, то на неї, як і на всю решту природи, розповсюджуються всі природні закономірності і необхідності. Природнє право забороняє лише те, чого ніхто не бажає і чого ніхто не може.

На думку мислителя, по природі і по природньому праву люди — вороги, і їх природньо-правові взаємовідносини, як і в Гоббса, будуються на принципі “війна всіх проти всіх”, де “людина людині — вовк”. В природному стані ж всі (люди і інші природні істоти, розумні і безглузді, сильні і слабкі) рівні в тому сенсі, що всі вони однаково мають право на все по своєму свавіллю і своєму бажанню.

В цій постійній боротьбі окремих сил-прав “вищий закон природи” полягає в прагненні кожного до самозбереження, до того, щоб залишитися в своє природньому стані.

Проте в природньому стані, де відсутнє якесь загальне для всіх право, самозбереження людей, досягнення ними своїх бажань і безпечного існування не можуть бути забезпечені. Сама природа і природня необхідність диктує людям спосіб і шлях виходу із тупика природнього стану і переходу через загальний договір в стан цивільний (тобто до суспільства і держави, які у Спінози суть одне й те саме)

Таким чином, всезагальний закон людської природи полягає в тому, що кожен із двох благ вибере звісно те, яке він сам вважає більшим, а із двох зол те, яке здається йому меншим. Причини і природні основи держави потрібно шукати не у вказівках розуму (ratio), але виводити із загальної природи чи ладу людей.

Згідно Спінози, вимоги розуму теж приносять користь людям. Ніхто не сумнівається, що жити по цим вимогам корисніше, ніж по природньому праву. Але, щоб перейти до життя по законам розуму, тобто до життя в мирі, безпеці і взагалі найкращим чином, люди повинні домовитися про це. Лише таким чином може бути створене суспільство.

Відмінною ознакою цивільного стану є наявність верховної влади, сукупне тіло якої і є держава. Право — це сила, могутність, влада. Тому під верховною владою і верховним правом потрібно розуміти суверенітет держави.

Таким чином, головна особливість спінозівської договірної теорії держави полягає в тому, що природнє право в цивільному стані не припиняється, оскільки як в природньому, так і в цивільному стані людина діє по законам своєї природи, співставляє своє існування з користю, спонукається страхом чи надією.

 

2. Філософсько-правове вчення І.Канта.

Глибока філософська розробка проблем права, держави, закону пов'язана з творчістю представників німецької класичної філософії Іммануїла Канта та Георга Гегеля, які використали (на відміну від своїх попередників) діалектичний підхід до їх розв'язання.

Основними працями з філософії права  Іммануїла Канта стали “Основи метафізики моральності”, “Критика практичного розуму”, “Ідея загальної історії під космополітичним кутом зору”, “До вічного миру”, “Метафізичні засади вчення про право” та ін.

У власному філософсько-правовому вченні І. Кант намагався розв'язати проблеми права і правової політики, правової організації державного життя, правового союзу вільних держав як способі забезпечення міжнародного миру і шляху до вічного миру.

Філософське вчення про право Кант відносив до сфери моральної філософії. Для Канта, “вчення про право” - це мораль.

І. На думку І.Канта, “Людина дуже рано набуває почуття справедливості, або дуже пізно, або взагалі не набуває поняття справедливості”. На противагу почуття, поняття справедливості не може бути набуте людиною на основі лише індивідуального досвіду.

Відсутність почуття справедливості — це стан неповноліття. Як стверджував І.Кант: “Неповноліття означає неспроможність користування власним розумом без керівництва когось іншого”. Тому подолати стан неповноліття здатен лише розум. На думку мислителя, саме актуальна епоха (його епоха) — “вік просвітництва” - здатна вивести людину зі стану неповноліття.

ІІ. Інша ідея кантівського вчення про право має наступний зміст. Людина за своєю природою є лихою, і не є доброю, тобто людська природа - “нетовариська товариськість”. Отримавши необмежену свободу, люди не підтримуватимуть, а протиставлятимуться один одному. Соціальні інстинкти переплітаються в людині з інстинктами антисоціальними, схильність до злагоди — з егоїзмом.

Тому, на думку мислителя, необхідний засіб для подолання антисоціальних інстинктів. Цю функцію може виконати влада, іншими словами, господар-опікун. Згідно І.Канта, “Людина — це така тварина, яка потребує над собою господаря”.

Проте й самі господарі-”опікуни” теж люди, і тому теж потребують над собою господаря, яким може бути лише Бог. Тому на думку Канта, політично-правове мислення — цілком елітарне.

ІІІ. Згідно філософсько-правового вчення Іммануїла Канта, право відноситься до сфери практичного, а не критичного розуму, до якого належать апріорні знання. В зв'язку з цим у праці “Критика практичного розуму” Кант дослідив проблеми нормативної регуляції людської поведінки, де широко використовував поняття імператив.

Імператив — це правило (веління), що містить об'єктивний примус до вчинку певного виду.

Всі імперативи поділяються на дві групи — гіпотетичні і категоричні. В поняттях гіпотетичного і категоричного імперативу І.Кант розвів поняття позитивне і природне право.

Гіпотетичні вимоги, згідно І.Канта, — це ті, яких варто дотримуватись як необхідні умови, щоб досягти поставлених цілей. (Н., людина, яка займається торгівлею і бажає мати постійних покупців, повинна бути з ними чесною). Вимога “будь чесним” виступає для неї в якості гіпотетичного імперативу, тому що чесність — це засіб для ведення успішної торгівлі.

Серед гіпотетичних імперативів розрізняються імперативи уміння й імперативи розсудливості.

Імперативи уміння — це необхідність опанування різних конкретних навичок.

Імперативи розсудливості — це “бути чесним” - продиктовані не моральними мотивами, а прагматичними розуміннями.

Вчинки, здійснювані під впливом гіпотетичних імперативів, - є не моральні, а легальні, тобто цілком прийнятні і навіть схвалювані суспільством.

Таким чином, гіпотетична імперативність є сутнісною рисою позитивного права. Легальні вчинки, що відповідають нормам позитивного права — це вчинки, що представляють собою дії, які формально збігаються з вимогами закону. При цьому мотиви їх можуть бути самими різними, у тому числі імморальними.

Величезну цінність в обгрунтуванні І.Кантом сутності природного права мало методологічне опрацювання проблеми категоричного імперативу.

Згідно І.Канта, категоричний імператив — це моральний закон, який характеризується такими властивостями як об'єктивність, абсолютність, необхідність, універсальність.  Це в певній мірі вольовий самопримус.

За Кантом, категоричний імператив має три формули:

- Перща формула категоричного імперативу — це “формула універсалізації”: “Чини тільки відповідно до такої максими (настанови волі), керуючись якою ти будь-коли можеш зажадати, щоб вона стала загальним законом”.

 

Тобто, категоричний імператив забороняє: зазіхати на життя, власність і особисту гідність інших людей; брехати, порушувати зобовязування, зраджувати, привласнювати чуже.

Природному праву, іншими словами природно-правовим нормам характерна безумовно зобов'язуюча категоричність. А джерело категоричної імперативності норм природного права знаходиться не поза суб'єктом, а в ньому самому, у його вільній волі, яка є джерелом внутрішнього законодавства, що безпосередньо співвідноситься з об'єктивними, абсолютними і загальними вимогами природньої моральності і природного права.

 

3. Філософсько-правове вчення Гегеля.

Велику роль в розвитку філософії права як самостійної науки зіграв видатний представник німецької класичної філософії Г.В.Ф.Гегель (1770-1831). З гегелівською відомою працею “Філософія права” (1820) пов'язане широке поширення терміну “філософія права”. Хоча й спершу праця, яку загальноприйнято коротко називати “Філософія права”, вийшла в світ під іншою назвою “Природнє право і наука про державу в очерках. Основи філософії права”.

Згідно Гегеля, філософія права — це філософська дисципліна, а не юридична. (як це було у Гуго)

За Гегелем, юридична наука, або наука про позитивне право чи позитивна наука про право, є історичною наукою. Вона є розсудковою наукою. При чому “із задоволенням вимог розуму і з філософською наукою ця розсудкова наука не має нічого спільного”?.

Справжня наука про право, за Гегелем, представлена в філософії права. “Наука про право є частиною філософії. Тому вона повинна розвивати з поняття ідею, яка представляє розум предмету, чи, що є те саме, спостерігати власний іманентний розвиток самого предмету”.

В зв'язку з цим предмет філософії права Гегель формулює наступним чином: “Філософська наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права і його здійснення”.

Тобто, предметом  філософії права, за Гегелем, виступає сукупність усіх форм регуляції людських відносин. Задача філософії права полягає в тому, щоб осягнути думки, які лежать в основі права. А це можливо лише при допомозі правильного мислення, філософського пізнання права.

Для розуміння сутності гегелівської філософії права насамперед важливо з'ясувати, яке місце воно посідає в системі всієї філософії Гегеля

В рамках гегелівської системи філософії філософія права являє собою філософію об'єктивного духу.

Пригадаємо з філософії.

Філософська система Гегеля — це об'єктивний ідеалізм.

В основі Буття (начало всіх майбутніх речей) лежить абсолютне духовне начало — Дух (“Поняття”). Цей Дух (Поняття) є абсолютне духовне утворення.

Однак цей Дух об'єктивний, оскільки його існування не залежить від людини, її намірів і її свідомості. Він є єдиною реальністю, яка по суті є думка. Ця реальність мислить (відображає) сама себе. В якийсь момент Дух “відчужує” від себе матерію. Так виникає природа.

Привнесення в природу Духу сприяє одухотворенню природи, а потім і появі в світі людини.

Гегель запропонував своєрідну філософську картину “творення світу”. Так, Дух в своїй основі протиречивий. Протиречивість забезпечує “енергетику” внутрішніх імпульсів. Імпульси спонукають його до розвитку.

Розвиток здійснює себе циклічно:

1) спочатку розвивається сам Дух в багатстві філософських категорій (“полагання” чи “тезис”) - це “полагання”

2) потім відбувається відчуження Духом матерії, яка починає розвиватися в якості природи (“антитезис”) - “заперечення початкового “полагання”

3) на кінець, всередині природи народжується людина, і в історичний момент її появи відбувається “зняття” всіх попередніх протиріч (“синтез”) - “заперечення попереднього заперечення”. В ньому Дух “впізнає” сам себе, оскільки “тільки людина є мислячий Дух, і єдино тільки цим ... відрізняється від природи”.

Людина, згідно Гегеля — теж дух. А втілює собою духовне життя людини.

Трьома ступенями діалектично розвиваючого духу людини є:

Звідси, об'єктивний дух — це, за Гегелем, та ступінь розвитку духу (і всесвітньої історії) коли свобода вперше набуває форму реальності, тобто наявного буття у вигляді державно-правових формоутворень.

У своєму розвитку об'єктивний дух проходить три головні стадії:

Проблемі розгортання об'єктивного духу Гегель присвятив власне працю “Філософія права”, яка складається з трьох розділів:

Розділ 1. “Абстрактне право”.

Розділ 2. “Мораль”.

Розділ 3. “Моральність”.

Перший розділ “Філософії права” присвячений дослідженню права в загальноприйнятому розумінні. Етику, якій присвячена друга частина, Гегель розглядав як вищу форму, а моральність  (в третій частині) — як найвищу, гранично розвинену форму права.

 

Саме поняття “право” вживається в гегелівській філософії в таких значеннях:

 

Загалом за Гегелем, право є проявом свободної волі. А оскільки свободна воля проявляється і в моральності, і у всесвітній історії, то філософія права повинна торкатися всіх цих сфер. І тому філософія права виходить далеко за межі проблематики права та держави.

 

4. Марксизм і історична школа права.

Марксистська філософія права.

Хоча в наміри К. Маркса не входило створення філософії права як наукової дисципліни, його можна віднести до помітних у цій галузі постатей. Тільки на тлі загальної філософської системи К. Маркса стають зрозумілими причини його розходження з попередньою філософсько-правовою традицією.

К. Маркс піддав критиці прихильників протилежних соціально-політичних  напрямків — соціалізму, соціал-утопізму, прудонізму. На його думку, всі теорії права " прикрашали" державний лад, "обслуговували" владу. Право — це не "буття в собі", закритий світ норм, воно може бути зрозуміле тільки як функція суспільства; помилково розглядати право незалежно від соціальних сил, які наповнюють право змістом. Право не може бути зрозумілим у відриві від соціальних відносин, від боротьби людей з природою і, відповідно, від економічних відносин. Для К. Маркса ключом до розуміння анатомії суспільства є економіка, а соціологія, історія, філософія права — зовсім не самостійні дисципліни, а елементи єдиної економічної науки. На думку мислителя, право — частина історії економіки; економіка — причина розвитку права. Так само, як змінюється природа людини, суспільство, принцип справедливості, право теж змінюється. У своїх дослідженнях первісного суспільства К. Маркс і Ф. Енгельс зверталися до примітивних спільностей, де право не існувало; вони зв'язували появу права з поділом праці, сімейною і приватною власністю, з необхідністю закріплення права рабовласницької власності, його змінами за феодалізму.

Сучасне право Маркс досліджував у зв'язку з відносинами товарообміну, які виходили за межі міст і досягали загального розвитку в буржуазному суспільстві. Первинна функція буржуазного права полягає в закріпленні приватновласницьких відносин; із розвитком найманої праці право виконує іншу функцію, стає засобом капіталістичної експлуатації; у цьому значенні право "виражає інтереси панівного класу"; приховано, а водночас — не менш реально, ніж за рабства, право стає інструментом владного впливу, набуває форму статуту, стає легітимним засобом державної влади, яка залежить від економічно панівного класу. В суспільстві розвиненого капіталізму право у вигляді встановлених норм сприймається автономною сферою, його зв'язок з економікою "приховується" апологетами буржуазного ладу.

З позицій класового підходу К. Маркс передбачав зникнення права в майбутньому суспільстві: після захоплення влади пролетаріатом і усунення передумов появи права приватновласницького виробництва і вільного товарообміну — і закріпленням економіки, яка централізовано планується, зникають класові конфлікти, світ надалі не матиме потреби у праві та його виправданні. Суспільство, сподівався Ф. Енгельс, випровадить державу разом із правом до "музею старожитностей, разом із прялкою та бронзовою сокирою". Хоча К. Маркс припускав відмирання права в "найближчому майбутньому", він передбачав необхідність перехідного періоду "диктатури пролетаріату", в якому держава і право зберігаються для забезпечення соціалістичного розподілу матеріальних

 

5. Загальна характеристика філософії права XX століття.

Загалом коли йдеться про сучасну філософію права, то мають на увазі філософію права кінця ХІХ — ХХ ст.

Основною характеристикою філософії права цього періоду є те, що в ній немає одного генерального напрямку, а існує плюралізм поглядів і тенденцій, що виявляється в наступному:

І. Надзвичайно поширена тенденція до спадкоємності з попередніми філософсько-правовимим вченнями. Так помітне місце у сучасній філософії права займає неокантіанство, неогегельянство, неопозитивізм.

ІІ. Поширюється розробка низки нових концепцій: феноменологічна, екзистенційна, онтологічна, антропологічна.

ІІІ. Розвивається напрямок соціологічна юриспруденція, який стимулював розвиток самостійної юридичної дисципліни — соціологія права.

 

В кінці ХІХ — на початку ХХ ст. перед філософсько—правовою думкою постали закономірні питання: “Чи може справедливість розглядатися як критерій права?” Справедливість стоїть “над” правом чи “під” правом?”

Відповідно, різні філософсько-правові напрями по-різному відповідали на ці питання, зокрема, представники позитивізму розглядали справедливість “під” правом; неотомісти - “над” правом.

В ХХ ст. філософія права продовжила розвиватися як зусиллями філософів, так і юристів. Але в ХХ ст. поступово центр уваги в філософсько-правових дослідженнях змістився все ж в сферу юридичної науки, а не філософії, де філософія права стверджується і визнається як самостійна юридична наука.

 

Провідним напрямком філософсько-правової думки в ХІХ — ХХ ст. став правовий позитивізм і неопозитивізм. Яскравими представниками неопозитивізму були Р.Ієринг, Г.Кельзен.

В праворозумінні позитивісти, як і неопозитивісти ХХ ст. відстоювали легістський підхід, що означало ототожнення права і закону (позитивного права).

Яскравим феноменом в розвитку неопозитивістського філософсько-правового напрямку стало “чисте вчення про право” Ганса Кельзена (1881 - 1973). Для Кельзена “природне право”, “ідея права” і взагалі все, що не є позитивним правом (законом) — це “мораль”.  Основне ж завдання філософії права як “чистого вчення про право” є звільнення від такої “моралі”.

Правовий позитивізм постановку питання про справедливість як критерій права вважає некоректною, бо справедливість у відриві від правових реалій є поняттям, яке важко визначити в термінах науки.

 

В ХХ століття значної популярності в розвитку філософсько-правового знання набула неокантіанська філософія права, яскравими представниками якої були Герман Коген (1842 — 1918), Рудольф Штаммлер (1856 — 1938), Густав Радбрух (1878 — 1949), П.І.Новгородцев (1866 - 1924).

Неокантіанці застосовували апріорний метод до дослідження права. Це означає, що поняття права не можна вивести із досвіду, оскільки правовий досвід можливий тільки в тому випадку, коли попередньо, до досвіду, а priori відомо, що таке право. Тобто, право не залежить від різних соціальних умов.

На відміну від марксизму, зокрема, неокантіанець Р.Штаммлер стверджував, що право первинне по відношенню до економіки, якщо не в часовому і в причинному, то в крайньому разі, в логічному плані. Право також первинне по відношенню до держави. Юридичні норми виникають, встановлюються і починають діяти незалежно від державної організації. А економічний і політичний розвиток повинен іти лише шляхом часткових змін права.

 

Філософія права неогегельянства.

Неогегельянство як філософсько-правовий напрямок розвинувся ще за життя і діяльності Гегеля, і набув активного поширення в ХІХ — ХХ століттях.

Яскравими представниками раннього неогегельянства були нім.юрист Едуард Ганс (1798 — 1839), Т.Геринг, Ю.Біндер, Ф.Розенцвейг, Ф.Блашке, Г.Геллер, Л.Циглер, І.Пленге, а такожросійський філософ Борис Миколайович Чичерін (1828 — 1904).

На початку ХХ ст., починаючи з роботи В.Дільтея “Історія молодого Гегеля” (1907) і Б.Кроче “Живе і мертве у філософії Гегеля” (1907, італ.), почався новий ренесанс Гегеля, який досяг апогею до кінця 30-х рр. (головним чином у Німеччині та Італії).

Можна виділити наступні основні ідеї неогегельянства:

 

 

Неогегельянство І пол. ХХ ст. в своєму ідеологічному спрямуванні дещо скомпрометувало себе. Відзначилися дві його крайнощі:

І. Радянське неогегельянство було скероване на визначення ролі філософії Гегеля в становленні марксистської філософії (Маркса, Енгельса, Леніна).

ІІ. Італійське і німецьке неогегельянство виправдовувало фашизм, беззаконня (Д.Джентіле),  проповідувало вічність воєн, нерівність (Б.Кроче) та ін.

 

Неогегельянці, які були орієнтовані на виправдання фашистського і нацистського режимів, схопилися за ідею Гегеля про державу як моральну цілісність. Хоча й стверджувалося, що істинний індивід має універсальні характеристики і завершує Бога в своїй сутності. Ця ідея поширювалася на суть розуміння фашистської держави, а не окремого індивіда (італ. неогегел. Д.Джентіла).

 

Після Другої світової війни неогегельянство, яке орієнтувалось на фашистські і нацистські режими, зійшло з історичної арени. Почалось очищення творчої спадщини Гегеля від неогегельянських нашарувань.

 

 

Найбільш поширеним напрямком філософії права ІІ пол. ХІХ - ХХ ст. став соціологізм.

В соціологізмі виділяють два періоди:

І. класичний — ІІ пол. ХІХ ст. - І пол. ХХ ст. (О.Конт, Е.Дюркгейм, М.Вебер, П.Сорокін).

ІІ. новітній — ХХ ст. (Т.Парсонс, Р.Мертон, Н.Луман).

Представники соціологізму критикували теорію суспільного договору і визнавали історично початковим явищем звичаєве право. Під впливом соціологізму право перестало розглядатися автономною сферою норм і абстрактних уявлень про “те, як повинно бути” (про належне). Право стало тлумачитися як інтегрована частина соціокультурної реальності.

Соціологізм розглядав право як функцію координації суспільства, на яку впливають економічна, політична, духовна сила, мораль і релігія. Адже право здійснюється тільки в соціальному контексті, і лише в соціальному контексті може бути зрозумілим.

Право, згідно соціологізму, - це не просто статичний набір норм, а процес, основою якого є соціальна діяльність людей. Право здійснюється в судах, адміністративних закладах, судово-виконавчих органах, юридичних конторах і т.д., тобто в ході використання, тлумачення, застосування і створення соціальних норм з юридично обов'язковою силою дій, забезпечених правовою санкцією політично організованого суспільства.

Отже, згідно соціологічної теорії, соціальні норми не діють автоматично. Люди використовують норми, звертаються до них, інтерпретують і застосовують їх.

Погляди на право в соціологізмі досить розмаїті:

 

У ІІ пол. ХХ ст. в середовищі юристів і філософів права все більше розширилося коло філософсько-правових течій. Одним із провідних філософсько-правових напрямків цього часу став філософсько-герменевтичний. До герменевтичної школи відносяться представники клерикальних кіл нової хвилі відродження природного права: Г.Роммен, М.Вілей, Л.Січе та інші.

Представники філософсько-герменевтичного напрямку розглядають право як систему тлумачення, пов’язану з політикою та політичною мораллю. Для них головне не етимологія слова, а зміст поняття.

Яскравим представником герменевтичного напряму був А.Кауфман. В  своїй відомій праці “Через природне право і правовий позитивізм до юридичної герменевтики” (1975), проаналізувавши всі відомі кодекси, Кауфман дійшов висновку, що традиційно право, розглядуване як чинні норми, відірване від соціальної дійсності, оскільки кодекси претендують на остаточне врегулювання правових умов

У правовій дійсності немає поділу на суще і належне (як це було трактувалося у Канта). Невірно трактувати право як сукупність норм. Його слід сприймати як реальну подію, що потребує певних правил і норм, але аж ніяк право не зводиться до них.

Згідно Кауфмана, закон — лише можливість права. Він не може бути виведеним до однозначності, оскільки мінливе життя. Тому текст закону треба постійно конкретизувати в кожній ситуації.

Ще одним провідним філософсько-правовим напрямком ХХ ст. стала екзистенціальна філософія права, засновниками якої вважаються М.Хайдегер, К.Ясперс, Ж.П.Сартр. Хоча вони не займалися безпосередньо філософією права, але їх ідеї щодо  переживання людиною свого буття, були використані їх послідовниками відносно права.

Видатними представниками екзистенціального напрямку у філософії права були Вернер Майхофер, Е. Фехнер (нім.), Г.Кон (швейц.юрист), К.Коссіо (аргент.філософ права).

Згідно екзистенціалізму, основна задача філософії права полягає в розумінні і трактовці права як екзистенціального явища в його розрізненні і співвідношенні з офіційним законом (позитивним правом).

 

В другій половині ХХ ст. широко поширилися теологічні вчення.

В рамках теологічних філософсько-правових вчень виділилося два основних напрямки:

Одним із найяскравіших представників неотомізму в ХХ ст. був французький богослов Ж.Марітен (професор католицького університету у Вашингтоні).

Зараз серед науковців тривають дискусії щодо норм права, їх сутності. Одні ототожнюють правові норми з іншими соціальними, інші вважають, що в нормах права нема нічого соціального, тому що вони загальнолюдські і не відображають певних соціальних інтересів.

Вважають, що сучасні політико-правові теорії не відрізняються високим рівнем теоретичного узагальнення, а також практичною значимістю.

Зараз з цього приводу існують своєрідні міфи.

Міф 1: нібито, канонізована традиція політично-правової думки є ключем до розуміння сучасних політико-правових реалій. Тому політика і правотворчість виставляються як діяльність вищого ґатунку.

Міф 2: академічні політико-філософські правознавчі дискусії ототожнюються з безпосереднім політичним діалогом і юридичною практикою. В дійсності ж вони дуже далекі від практики. Тому у ХХ ст. склалась політична наука, тісно пов’язана з юридичними вченнями про державу і право, а також з соціологією.

Тобто, ХХ ст розмежувало філософію політики з соціологією політики, філософію права з соціологією права, бо юристи, як і політики, у своїх теоріях часто переслідують потреби конкретного суспільства.

 

6. Розвиток вітчизняної філософсько-правової думки.

У дореволюційній часи російська та українська філософія працювали багато в чому в єдиному ментальному полі і набули досить високого рівня розвитку. Праці багатьох визначних мислителів дореволюційної доби складають золотий фонд східнослов’янської філософської та правової думки.

Початок викладання і наукової розробки проблем філософії права в Росії відноситься до XVIII ст.

Вже на початку XVIII ст. по розпорядженню Петра І була перекладена праця західноєвропейського дослідника в галузі філософії права С.Пуфендорфа “Про обов'язки громадянина і людини”.

Першими викладачами в російських університетах були іноземці (в основному німці, які орієнтувалися на положення тодішньої німецької юриспруденції і філософії природнього права). А першим російським професором права був Семен Єфимович Десницький (1740-1789), який багато в чому розділяв погляди Гроція про природне право.

Однією з перших праць російських юристів по філософії права став твір В.Т. Золотніцкого “Сокращение естественного права, выбранное из разных авторов для пользы Российского общества» (Спб, 1764).

 

В Росії філософсько-правова думка почала робити свої перші кроки лише в ХІХ ст. Великий вплив на її розвиток здійснили західні природно-правові і позитивно правові ідеї Т.Гоббса, Дж.Локка, Щ.-Л.Монтескє, Ж.-Ж.Руссо, І.Канта і Г.Гегеля.

Відомими дослідниками в галузі філософії права в Росії та Україні стали О.П.Куніцин, Б.Н.Чичерін, Вол.Соловйов, Є.Н.Трубецькой, П.І. Новгородцев, В.Гессен, Л.Й. Пентражицький, Б.О.Кістяківський та ін.

 

Українська філософія права як різновид європейської філософії права має свою специфіку й особливості розвитку. В ній є місце і чіткій європейській філософській системі, і, власне, українському "душевному" компоненту. Попри те, що європейська філософія права від Платона і Аристотеля до сьогодення відзначалася зльотами і падіннями, про українську філософію права як науку можна говорити, починаючи із середини другої половини XVIII ст. Її розвиток пов'язаний з такими іменами, як Яків Козельський, Петро Лодій, Микола Ренненкампф, Памфіл Юркевич, Максим Ковалевський, Богдан Кістяківський, Станіслав Дніпрянський та ін.

Зокрема, Памфіл Д. Юркевич, який з 1868 до 1873 р. читав у Московському університеті лекції з філософії права, був добре обізнаний з працями видатних західноєвропейських учених і поклав їх в основу своїх лекцій.

Вихідним пунктом лекцій Юркевича з філософії права стало філософське поняття права, що ґрунтується на одвічно рівному собі самому і незмінному принципі права. Після короткого визначення у вступній частині позиції філософії права в юридичній науці й у загальній системі філософії він докладно висвітлив історію філософії права від її початків до новітнього часу. При цьому Юркевич спирався, передусім, на праці Генріха Аренса "Історія й система філософії права і держави", що з'явилася у Ляйпциґу 1860 р. (перевидана в Аалені 1862 р.), та "Природне право або філософія держави і права в контексті етичного зв'язку права й культури", що з'явилася у Відні у шостому виданні 1870 р.

Свій виклад історії філософії права, що є для нього, насамперед, філософським розмірковуванням про розвиток поняття держави і права в історичному процесі, Юркевич вів від початків грецької філософії.

Найвищого розвитку українська філософія права досягла наприкінці ХІХ – в першій третині ХХ ст.

До початку ХХ ст. російські та українські філософи-правознавці вийщли у своїх дослідженнях уже на європейський рівень. Однак такий прорив в розвитку нової міждисциплінарної науки незабаром спіткав суттєвих перешкод.

Жовтневий переворот в 1917 році і прихід до влади більшовиків різко змінив стан справ. Тоталітарному режиму стали непотрібними ні філософія, ні право, ні філософія права в їхньому дійсному вигляді і призначенні. В результаті і філософія і право приречені були на моральну та інтелектуальну деградацію.

Філософія права була заборонена як навчальна дисципліна на юридичних факультетах колишнього СРСР, бо тоталітарний режим не міг дозволити існувати галузі знання, яка трактувала права як втілення справедливості, свободи, добра, яка вчила, що у людини є невідчужувані права, в т.ч. і на приватну власність, і на свободу слова, і що витоки цих прав не в державі, а в природі людини, в її розумові.

Хоча й у СРСР філософсько-правові дослідження велися, але спеціальної навчальної дисципліни “Філософія права” у вищих навчальних закладах не було. Деякі розділи філософії права (правову аксіологію, правову онтологію тощо) викладали в курсі теорії держави і права.

Сімдесятирічний період більшовицької влади в Україні пов'язаний із невпинною боротьбою спочатку із "буржуазними" філософами і юристами (звичайно, не шляхом дискусій), а потім із самою наукою філософії права. На довгі десятиріччя в юриспруденції запанував "соціалістичний" позитивізм, коли право трактувалося як воля пануючого класу, розведена в закон. Однак протистояти об’єктивному розвитку науки навіть у радянських умовах "наглядачі" за "теоретичною" та "ідейною" чистотою правової науки не змогли. Більше того, вони вимушені були самі стати "філософами права".

На початку 70-х рр. в Академії суспільних наук при ЦК КПРС виходять, після півстолітнього мовчання, на цю тему публікації, присвячені "філософським проблемам права". Ці публікації закріплювали філософію права як один з напрямів загальної теорії держави і права, визначали її "душею" методології правознавства. Фундаментом такої філософії права, звичайно, була марксистсько-ленінська матеріалістична діалектика.

Характерно, що і через тридцять років ці автори залишаються на тих же "філософсько-правових позиціях". Сказане стосується далеко не всіх. Більшість представників радянської теорії держави і права, які теоретично обґрунтовували впродовж десятиліть концепцію про те, що соціалістичне право є верхом демократії, фактором моралі і культури, що соціалістичному суспільству непритаманні беззаконня і свавілля, починаючи з початку 90-х рр. водночас стали лібералами, прихильниками невідчужуваних природних прав людини, критиками соціалістичної держави і права, а дехто з них стали в ряди прихильників та фундаторів філософії права.

Зараз у пострадянських країнах філософія права відновлюється у своїх правах і як наукова, і як навчальна дисципліна. Активно розвивається українська філософсько-правова наука. 

За радянських часів ці теоретичні набутки не були витребувані і до певного часу лежали мертвим вантажем на полицях архівів. Треба було відродити ці скарби думки, зробити кращі праці філософів права минулого надбанням широкого наукового загалу. Завдання було нелегким, адже на багато десятиріч була перервана філософська традиція, поховані в “спецсховищах” першоджерела, відсутня підготовка професіоналів з цієї галузі. Завдання ускладнювалось ще й тим, що всі ці роки західна філософсько-правова думка не стояла на місці, вона розвивалась, йшла вперед разом з розвитком загальної філософії в руслі інтегрального осмислення змін, що відбуваються в соціальному бутті.

За останні роки зроблені перші, досить упевнені кроки для того, щоб поновити розвиток філософії права в Україні, дати новий імпульс її життю, підняти до рівня, який відповідав би вимогам часу.

Виходять друком численні підручники та монографії, де розглядається широке коло питань, пов’язаних з філософсько-правовою проблематикою, приймаються до захисту кандидатські та докторські дисертації, з’явилось чимало молодих учених, які спеціалізуються в цій галузі.

Доброю подією є те, що українська спілка філософів права стала членом Міжнародної асоціації філософії права і соціальної філософії і відтепер вітчизняні дослідники мають можливість брати повноцінну участь в обговоренні важливих філософських питань, заявити про себе світовій філософській спільноті.