1. Філософсько-правові уявлення давньогрецьких філософів

Філософія права має свою давню і багату історію. Виникла філософія права в межах філософії. А перші філософсько-правові дослідження беруть свої витоки із доби античності.

Мислителі античної Греції і античного Риму відіграли визначну роль в історії формування і розвитку всієї духовної культури людства. Величезним є їхній вклад у скарбницю політичної та правової думки. Вони стояли біля витоків теоретичного підходу до проблем держави, права, політики, інших державно-правових явищ, формування юриспруденції.

Філософсько-правові уявлення давньогрецьких філософів розвивалися у багатоманітності форм. Особливо велика цінність античної політичної та правової думки полягає у тому, що вона оформилася і розвивалася, як ідеологія вільних людей.

В цей період сформувалася надзвичайно важлива ідея — ідея протиставлення свободи і деспотизму, їхньої протилежності. Власне, уособленням ідеї свободи був поліс, еллінське політичне життя, а як приклад несвободи — життя "варварів".

В зв'язку з цим особливого змісту набуло трактування закону,

Закон розумівся як справжній виразник свободи і спеціального феномену полісного життя — розумної норми політичної справедливості, адекватного правила взаємовідносин вільних і рівних людей, спрямованого на забезпечення інтересів полісу та всіх його членів. При цьому, закон, як норма політичної справедливості, опирався на божественну справедливість і необхідний порядок природи, тобто, по суті, природниче право.

Отже можна стверджувати, що в центрі уваги давньогрецької думки була проблематика, пов'язана з дослідженням закономірностей походження і функціонування політико-правових явищ.

 

Філософсько-правова думка Античності пройшла у своєму розвитку наступні етапи:

В часи “гомерівської Греції” (кінець ІІ тисячоліття до н.е.) еліни оперували поняттями “діке” (правда, справедливість), “теміс” (звичай, звичаєве право), “тіме” (честь, почесне право-притязання), “номос” (закон, встановлення).

Вже в епосах Гомера і Гесіода, хоча і на міфологічній основі,   розвинулися певні правові та політичні ідеї. Так, в поемах Гомера "Іліаді" та "Одісеї", життя і творчість якого відносилося до VIII ст. до н.е., а описані в  події — до XIII ст. до н.е., Зевс у морально-правовій площині виступав, як верховний заступник загальної справедливості (діке), який суворо карає тих, хто творить насильство і неправий суд.

Божественна по своїй природі справедливість у Гомера виступала в якості об'єктивної основи і критерію правового. І лише те, що відповідало тодішнім поглядам на справедливість, сприймалось як право.

У гомерівських поемах порушення справедливості (діке) — не просто антигромадський, але, перш за все, антибожественний акт, за який неминуче наступає божа кара.

Таким чином, ще в час панування міфологічної свідомості в уявленні давніх греків право і справедливість, хоча і тісно були пов'язані між собою, але розрізнялися навіть термінологічно.

Справедливість (діке) — безумовна основа і принцип права, як сформованого звичаю, звичаєвого права (теміс);

Звичаєве ж право (теміс) є певною конкретизацією вічної справедливості (діке), її присутності, прояву і дотримання між людьми.

Ідея права і справедливого суспільно-політичного устрою набула особливого значення в поемах Гесіода (VII ст. до н.е.) "Теогонія" ("Походження богів") і "Роботи і дні". У гесіодівській інтерпретації, боги виступали носіями морально-правових принципів і сил. Так, правління Зевса знаменувалося встановленням основ справедливості, законності і суспільного добробуту, а справедливість (діке), в свою чергу, протиставлялася силі і насильству.

Гесіод в поемах “Теогонія” і “Труди і дні” висунув положення про єдині корні і основи справедливості та закону. Це він обґрунтував в міфі: Справедливість (Діке) і Благозаконня (Евномія) — дві сестри-богині, які були дочками верховного олімпійського бога Зевса і богині правосуддя Феміди. Як дочка верховного бога Зевса (втілення всього божественно-досконалого) і Феміди (втілення вічного, природнього порядку), Діке оберігає божественну справедливість і карає за відступ від неї.

В Гесіода вперше були вжиті поняття “право по природі”, або природне право (фєсеї) і поняття “право, встановлене людьми” (номо), іншими словами позитивне право.

"Сім мудреців".

До “семи мудреців” Давньої Греції відносять Фалеса, Піттака, Періандра, Біанта, Солона, Клеобула і Хілона. Їхнє життя і творчість відносяться до кінця VII — початку VI ст. до н.е. У своїх коротких висловах ("гномах") мудреці сформулювали вже цілком раціональні і світські, за своїм духом, етичні та політичні сентенції, максими світської практичної мудрості, у тому числі стосовно полісного життя, його законів і порядків. Дехто з мудреців самі були активними учасниками політичних подій, правителями та законодавцями.

Мудреці в своїх міркуваннях закликали поважати закон. Ось приведемо в приклад в зв'язку з цим деякі гноми мудреців.

Фалес: "Не роби сам того, що ти засуджуєш в інших".

Хілон: "Підкоряйся закону".

Піттак: "Підкоряйся тому законові, який ти постановив сам для себе"; "Повелівай не раніше, ніж сам навчишся підкорятися".

Періандр: "Не обмежуйся покаранням злочинця, а попереджуй злочини".

Солон: "Хто під час смути в державі не стане зі зброєю в руках ні за тих, ні за інших, той піддається безчестю і позбавляється громадянських прав". Держава, на думку Солона, потребує, перш за все, законного порядку.

 

Піфагор і піфагорійці.

Піфагор, біля 580–500 р. до н.е., за словами Геродота, був "найбільшим еллінським мудрецем". Свої погляди він викладав тільки вибраному, спеціально відібраному і організованому, колу слухачів. Незабаром по всій Греції виникли піфагорійські гетерії — аристократичні за своїм духом, таємні релігійно-політичні союзи. У центрі інтересів членів цих груп стояли і політичні питання.

Визначальну роль у всьому світогляді піфагорійців відігравало їхнє вчення про числа. Числа, на їхню думку, — це початок і сутність світу. Піфагорійці першими почали теоретичну розробку поняття "рівність", надзвичайно важливого для розуміння ролі права. А право, згідно, піфагорійців, - рівна міра нормування нерівних відносин і поведінки нерівних індивідів.

Піфагорейці особливу увагу в своїй філософській системі відвели справедливості. Вбачаючи у всьому числову природу, справедливість вони теж виразили у числі — цифрі чотири, оскільки чотири — це перший квадрат (результат множення цифри два на саму себе), а сутність справедливості полягає у відплаті рівним за рівне.

При цьому, піфагорейці під рівністю розуміли мінливу мірку для кожного відповідного випадку (а не єдину мірку) і загальний масштаб для всіх випадків.

Продовжуючи традицію софістів, піфагорійці закликали поважати закон. На думку Піфагора, після божества і демона слід найбільше поважати батьків і закони, підкоряючись їм за переконанням, а не зовнішньо та удавано.

Геракліт.

Геракліт, (біля 530 — біля 470 рр. до н.е.) як філософ-діалектик, твердив, що все в світі знаходиться у вічному русі, зміні, боротьбі й оновленні: "Не можна двічі увійти в одну і ту ж ріку, оскільки все тече, все змінюється". У цьому вічному потоці змін єдине складається з протилежностей, а протилежності переходять одна в одну і складають єдність.

Космос - є "впорядкований світ", "світовий порядок". Основою впорядкованих зв'язків протилежностей і упорядкованості світу як космосу є вогонь, який одночасно є принципом (першоосновою) і мірою космосу, а також всіх процесів і явищ, які відбуваються у ньому. "Цей космос, єдиний для всього існуючого, не створював ніякий бог і ніяка людина, але завжди він був, є і буде вічно живим вогнем".

Обумовленість долі космосу змінною мірою вогню — це і є, за Гераклітом, загальна закономірність, той вічний логос, який лежить в основі всіх подій у світі.

Все в світі відбувається відповідно до цього логосу: через боротьбу і в силу необхідності. Справедливість і правда полягає у тому, щоб слідувати загальному божественному логосу.

Приділяючи у своїй творчості значну увагу проблемам полісу та його законам, він виступав за писане право, тобто за закон, і підкреслював, що "народ повинен боротися за закони, як за свої стіни". Поліс і його закон, за Гераклітом, — це щось спільне, однаково божественне і розумне як по виникненню, так і по суті. "Всі людські закони виходять від єдиного божественного, який простягає свою владу на все, над всім панує і над всім отримує верх".

Божественна справедливість і правда (діке) інтерпретуються Гераклітом, як те розумне начало (загальний логос), з якого випливає і яке виражає (повинно виражати) людський закон. Без божественного, космічно-вогняного масштабу у людей не було б і самого уявлення про справедливість.

Для Геракліта Зевс, логос, вогонь — синоніми.  Тому у теологічній площині людський закон випливає з божественної справедливості; в гносеологічній — людський закон випливає із загального логосу; в онтологічній — людський закон випливає  з вічного вогню.

 

Демокріт.

Життя і творчість Демокріта, (біля 470–366 рр. до н.е.), припадають на період розквіту античних міст-полісів. У поглядах Демокріта вперше прозвучала ідея, що суспільство, поліс, його закони є одночасно результатом природного розвитку і штучними людськими утвореннями.

Закони, на його думку, покликані забезпечувати належне життя людей у полісі, але для досягнення цього необхідні зусилля з боку самих громадян, їхній послух законові. Закон, на думку Демокріта, прагне допомогти життю людей. Але він може цього досягнути тільки тоді, коли самі громадяни прагнуть жити щасливо. Для тих, хто виконує вимоги закону, закон є тільки свідченням їхньої доброчесності. Він є примусовим засобом, спрямованим проти тих, хто, в силу своєї розумової або моральної ущербності, добровільно не надається до доброчесної поведінки "внутрішнім прагненням і переконанням".

Софісти.

Початок широкого обговорення політико-правової тематики пов'язаний з іменами софістів, діяльність яких припадає на V ст. до н.е.

Значення творчого доробку софістів полягало у тому, що вони раціоналізували погляди на природу, суспільство, державу, політику, право, мораль, форми та норми людського спілкування, місце та роль людини у світі. Оголошення людини мірою всіх речей було основоположним принципом цього античного просвітницького руху.

Протагор, 481–411 рр. до н.е., є автором відомого вислову: "Міра всіх речей — людина, — існуючих, що вони існують, а неіснуючих, що вони не існують". Особливу увагу він приділяв вихованню в дусі поваги до законів держави. "Держава, накресливши закони, відповідно до них заставляє і правити, і підкорятися. А порушника закону держава карає, і назва цьому покаранню — виправлення".

Горгій, 483–375 рр. до н.е. підкреслював, що одним з найбільших досягнень людської культури є писані закони, які він назвав охоронцями справедливості. Однак все ж справедливість за цінністю стоїть вище за закони.

Гіппій, 460–400 рр. до н.е., перший серед софістів протиставив природне і позитивне право: природне право є справедливість, а позитивний закон, що змушує дотримуватись умовних і штучних вимог, суперечить справедливості.

А закон — це "те, що громадяни пишуть, визначаючи, що повинно робитися і від чого повинно утримуватися".

Під природним правом Гіппій розумів ті неписані закони, які "однаково виконуються у кожній країні".

Антіфонт, біля 400 р. до н.е., обгрунтовуючи ідею про рівність всіх людей від природи, посилався на те, що у всіх людей — еллінів і варварів, знатних і простих — одні і ті ж природні потреби.

На думку Антіфонта, нерівність всіх людей випливає з людських законів, а не з природи. "За природою ми всі у всіх відношеннях рівні". Розрізняючи "закони полісу" та "закони природи" (природне право), мислитель, віддавав явну перевагу другим. Хоча справедливість, за його оцінкою, полягає у тому, щоб не порушувати закони держави, громадянином якої є, проте, разом з цим, він відзначає, "що багато (приписів, що визнаються) справедливими за законом, ворожі природі (людини)". Навіть корисні положення законів є путами для людської природи; веління природи, навпаки, несуть людині свободу. Більше того, він підкреслював, що таємне порушення законів держави може залишитися без наслідків, в той час як порушника законів природи неминуче настигне покарання. "Бо приписи законів довільні (штучні), (веління ж) природи необхідні. І, (більше того), приписи законів є результат згоди (договору людей), вони не виникають самі по собі (породження природи); веління природи виникають самі по собі (природжені основи), а не є продукт згоди (людей) між собою".

Софіст Лікофрон характеризував державне спілкування, як результат договору людей між собою про взаємний союз. "І закон у такому випадку виявляється тільки простим договором, або просто гарантією особистих прав, зробити ж громадян добрими і справедливими він не в силі".

 

Сократ.

Сократ, 469–399 рр. до н.е. обговорення моральних та політико-правових проблем підняв на рівень логічних дефініцій і понять, закладаючи цим основи власного теоретичного дослідження в даній галузі.

Згідно Сократа, моральна організація полісного життя так само неможлива без законів, як неможливі і закони поза полісом. Закони є основою полісу.

Сократ, як і софісти, розрізняв природне право і право писане. Однак природне право і писане право не є протилежністю. Згідно з Сократом, і неписані божі закони, і писані людські закони мають на меті  одну і ту ж справедливість, яка не просто є критерієм законності, але, по суті, тотожна з нею.

З пануванням розумних і справедливих законів Сократ пов'язував саму можливість політичної свободи.

Обов'язки індивіда перед полісом — це законні обов'язки вільних і рівних громадян в умовах розумно і справедливо упорядкованого полісу. Тільки таким шляхом може бути досягнута, на думку Сократа, свобода, яка є “прекрасне і величне надбання як для людини, так і для держави".

 

Платон.

Один з найбільших мислителів Античності Платон (427–347 рр. до н.е.) створив вчення про ідеальну державу (діалог "Держава"), де ідеальна держава трактувалася як реалізація ідей і максимально можливе втілення світу ідей в земному суспільно-політичному житті — в полісі.

Ідеальна справедлива держава — це досягнення тієї відповідності, яка існує між космосом в цілому, державою і окремою людською душею. "Право і справедливість полягають у тому, щоб кожен мав і робив своє так, щоб ніхто не мав чужого і не позбавлявся свого".

Ідеальна держава Платона — це справедливе правління кращих.

Платон поділяв природно-правове положення Сократа про те, що законне і справедливе — одне і те ж, оскільки в їхній основі лежить божественне (у Платона ще й ідеальне, начало). Правління філософів і дія справедливих законів для Платона в "Державі" — два взаємопов'язаних аспекти одного ідеального проекту.

Подальший розвиток і помітна зміна в ряді положень політичної філософії Платона чітко відображена в таких його пізніших діалогах, як "Крітій", "Політик", "Закони".

“Закони” — це останній значний твір філософа. Тут значна увага була приділена закону та його значенню у суспільно-політичному житті. "Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і знаходиться під чиєюсь владою. Там же, де закон — владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю спасіння держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги", — підкреслював Платон.

Закони встановлюються для загального блага держави в цілому, а не якоїсь обмеженої групи, що захопила владу.

Важливим в концепції Платона і новим для політичної та правової думки стао увага до ідеологічного забезпечення функціонування держави, яке полягала в поширенні серед населення переконання про божественність і непорушність встановленого порядку та законів, тобто, по суті, йшлося про своєрідний державний міф, комплекс філософсько-міфологічних уявлень, які повинні бути сприйняті населенням і, тим самим, забезпечити однодумство громадян і зміцнення соціально-політичного устрою і законопорядку в державі.

Арістотель.

Саме з іменем Аристотеля, який жив у 384–322 рр. до н.е., пов'язане зародження політичної науки як окремої науки. Аристотелем була написана велика кількість праць, зокрема на політико-правову тематику в таких роботах, що дійшли до нашого часу ("Політика", "Афінська політія", "Етика" і "Риторика").

Аристотель зробив спробу всесторонньої розробки науки про політику. Політика як наука в нього тісно пов'язана з етикою.

Аристотель розрізняв два види справедливості: розподіляючу та зрівнюючу.

Головним висновком з етичних досліджень Аристотеля, що має суттєве значення для політики, права і законодавства, є положення про те, що політична справедливість можлива тільки між вільними і рівними людьми, які належать до одного спілкування і мають на меті самозадоволення, самодостатність (автаркію).

Тобто, політична справедливість є принципом політичної форми влади.

 

Право, за Аристотелем, є нормою політичного спілкування людей. "Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки право, яке служить критерієм справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування", — підкреслював Аристотель у своїй праці "Політика".

Право — є рівність, але не абсолютна, а відносна, оскільки люди не рівні за своєю гідністю.  Тому право, в цілому, як політичне явище Аристотель називав "політичним правом".

Це, зокрема, означає неможливість існування неполітичного права, а також відсутність права в неполітичних (деспотичних) формах спілкування, суспільного устрою і правління. Причому, політичне право, за Аристотелем, "частково природне, частково умовне. Природне право — те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від того чи його визнають, чи не визнають. Умовне право — те, яке спочатку могло бути без істотної різниці таким або іншим", але після того, як воно визначається (фіксується), ця можливість втрачається.

Тобто, Аристотель не зводив всього права до права, створеного шляхом волевиявлення, тобто встановленого людьми. Підкреслюючи, що, хоча вся область права і змінюється, проте поняття справедливості в праві може змінюватися тільки певним чином. Природне право є природним, перш за все, тому, що воно політичне, адекватне політичній природі людини і висловлює вимоги і уявлення про політичну справедливість у людських взаємовідносинах.

Під умовним (людським, волевстановленим) правом в концепції Аристотеля розуміється те, що пізніше стало називатися позитивним правом, тобто до умовного права він відносив приписи закону і загальних договорів.

При цьому, він говорив про писані і неписані закони.

Під неписаним законом, який також належить до умовного (позитивного) права, мається на увазі правовий звичай (звичаєве право).

 

На думку Аристотеля, істотним складовим моментом політичної якості закону є його відповідність політичній справедливості і праву.

Будь-який закон у своїй основі повинен мати право, тобто право повинно знаходити своє втілення і дотримання в законі. Відхід закону від права означав би, відповідно до концепції Аристотеля, відхід від політичних форм до деспотичного насильства, переродження закону в засіб деспотії. "Не може бути справою закону здійснення влади не тільки по праву, але й всупереч праву; прагнення ж до насильницького підпорядкування, звичайно, суперечить ідеї права".

З політичного характеру права (природного права і закону) випливає необхідність його відповідності тій формі державного устрою, в рамках якої воно повинно діяти. В цілому, з вчення Аристотеля про різні форми правління — правильні форми і неправильні — відповідні відхилення від них (тиранія, олігархія і демократія) — випливає, що всі вони, за принциповим виключенням тиранії (деспотичного правління), по суті, відносяться ним до політичної (державної) форми організації суспільного життя і правління і, відповідно, передбачають, в тій чи іншій мірі, політичну справедливість, право і закон.

Законодавство — частина політики, тому мистецтво законодавця полягає в умілому та адекватному відображенні в законах своєрідності даного державного ладу і стабілізації, таким чином, існуючої системи відносин. Політичний порядок, притаманний певній формі державного ладу, відіграє, за Аристотелем, роль констатуючого принципу для чинного законодавства, "бо порядок і є в певній мірі закон".

В своєму політико-правовому вченні Аристотель особливу увагу приділив політичному правлінню.

Політичне правління — це, згідно з Аристотелем, правління законів, а не людей. "Хто вимагає, щоб закон владарював, вимагає, видається, того, щоб владарювали тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб владарювала людина, той висуває в цій своїй вимозі певний тваринний елемент, бо пристрасність є щось тваринне, та й гнів збиває з істинного шляху правителів, хоч би вони й були найкращими людьми; навпаки, закон — врівноважений розум". Панування людини, замість розуму і закону, на думку Аристотеля, може призвести до зловживання владою і можливої тиранії.

Закон розумний, оскільки в ньому правильно виражена його політична природа, ідея права. Нормальна дія закону передбачає розвиненість, підготовленість людей до доброчесності і політичної справедливості, до розумного способу дії і поведінки. Людей же, які керуються пристрастями, а не розумом, можна утримати в рамках морально дозволеного тільки шляхом покарання, бо, "взагалі кажучи, пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі". Поєднання в законі авторитету розуму і державної сили робить його незамінним засобом регулятивного та виховного впливу як на моральних, так і на аморальних членів політичного спілкування. Істотним, при цьому, є якість самого закону. "Зрозуміло, — писав Аристотель, — що для суспільного виховання необхідні закони, а для хорошого — необхідні хороші закони".

При характеристиці філософсько-правового вчення Аристотеля необхідно, в цілому, відзначити, що головним для нього є пошук саме природнолюдських, а не божественно-міфічних підстав політико-правових явищ; саме в людині, в її політичній (суспільній) природі він вбачав витоки та об'єктивні основи цих явищ.

 

Епікур (341–270 рр. до н.е.)

Головна праця Епікура  — "Про природу".

Природа розвивається за своїми власними законами. "Нечестивий не той, хто усуває натовп богів, — відзначав Епікур, — а той, хто застосовує до богів уявлення натовпу".

За переконанням філософа, боги не втручаються ні в природний стан речей, ні в людські справи. Виходячи з цього, філософ обґрунтував етичну автономію людини, яка тільки завдяки пізнанню природи і розумному дотриманні її законів може звільнитися від страху і марновірства та досягнути щастя.

Етика — основна частина вчення Епікура. Вона являє собою ту ланку, яка пов'язала фізичні та політико-правові погляди мислителя.

Таким чином, все вчення Епікура, базується на його етичних ідеях. Провідним принципом етики Епікура є індивідуальне задоволення. "Отже, — пояснював він сам основу своєї етики, — коли ми говоримо, що задоволення є кінцева мета, то ми розуміємо не задоволення гультяїв і не задоволення, яке міститься в чуттєвих насолодах, як думає дехто, хто не знає або не погоджується, або неправильно розуміє, але ми розуміємо свободу від тілесних страждань і від душевних тривог". Розсудливість — основа всіх чеснот. Вона полягає у розумінні того, що не можна жити приємно (в задоволення), не живучи, в той же час, розумно, морально і справедливо.

Основні цінності епікурівської етики (задоволення, свобода, "атараксія" — безтурботний спокій духу), як і вона вся в цілому, носять індивідуалістичний характер. Свобода людини — це, згідно з Епікуром, її відповідальність за розумний вибір свого способу життя. Сфера людської свободи — це сфера її відповідальності за себе. Свобода не співпадає з необхідністю. Необхідність є лихо, стверджував Епікур, але немає ніякої необхідності жити з необхідністю.

 Головна мета державної влади і основа людського спілкування полягає, за Епікуром, у забезпеченні взаємної безпеки людей, подоланні їхнього взаємного страху, ненанесенні ними шкоди один одному. З цим розумінням сенсу і призначення політичного спілкування пов'язане й епікурівське трактування держави і закону, як результату договору людей між собою про їхню загальну користь — взаємну безпеку. "Справедливість, яка походить від природи, є договір про корисне з метою не шкодити один одному і не мати шкоди".

Справедливість Епікур розумів, як явище суспільно-договірне. "Справедливість сама по собі не є щось, але в домовленостях людей один з одним завжди є певний договір про те, щоб не шкодити і не мати шкоди". В концепції Епікура "справедливість" у її співвідношенні з законом являє собою природне право зі змінним, залежно від часу, місця і обставин, змістом, яким є загальна користь людського спілкування. У цій конструкції співвідношення природного права і закону рушійною основою і, разом з тим, джерелом "природних уявлень про справедливість" є мінливі практичні "потреби взаємного спілкування людей".

Для Епікура характерне трактування закону як засобу захисту "мудрих" (тобто людей етично досконалих) від "натовпу", як публічної гарантії етичної свободи і автономії індивіда. "Закони, — підкреслював Епікур, — видані заради мудрих — не для того, щоб вони не робили зла, а для того, щоб їм не робили зла".

Епікурівська концепція договірного походження справедливості, держави і законів за своїм соціально-політичним змістом об'єктивно носила демократичний характер, оскільки жоден з учасників договору не мав жодних привілеїв перед іншим.

Стоїки.

У філософіській концепції стоїків значне етичне та політико-правове навантаження несе поняття "світобудова". Так, стоїк Хрісіпп підкреслював: "Світобудова в цілому, в тому числі взаємопов'язані між собою небесні і земні явища, керуються долею, під якою мається на увазі певне поєднання божественного провидіння, розуму та природної необхідності. Все відбувається за велінням долі".

Доля трактувалася, як такий "природний закон" ("Загальний закон"), який має, в той же час, божественний характер і сенс. Згідно з Зеноном, "природний закон божественний і володіє силою повелівати (робити) правильне, і забороняти протилежне".

Людська природа, згідно з етикою стоїків, частина загальної природи і світобудови в цілому. Звідси випливає головна етична вимога стоїцизму — жити відповідно до природи, що означає жити відповідно до розуму, природного (або загального) закону світобудови, вести чесне і добросовісне життя. Воля, як розумне прагнення, протилежна хотінню.

З цим пов'язане і поняття "обов'язку", як чогось належного. В основі людського співжиття лежить, на думку стоїків, природний потяг людей до собі подібних, їхній природний зв'язок між собою. Відповідно, держава у стоїків виступає, як природне утворення, а не як штучне, умовне, договірне утворення.

Відштовхуючись від універсального характеру природного закону і, відповідно, справедливості за природою, Зенон і Хрісіпп, а пізніше і їхні послідовники обґрунтували космополітичне уявлення про те, що всі люди, за своєю природою і за законами світобудови в цілому, — громадяни єдиної світової держави і що людина — громадянин Всесвіту.

 

Полібій.

Полібій, 210–128 рр. до н.е. (праця "Історія в сорока книгах") в своїй політико-правовій концепції велику увагу приділяв політико-правовій тематиці взагалі та аналізу конкретних державних інституцій Риму зокрема. Розуміння історії одночасно, як закономірного і необхідного процесу і як руху до чогось нового, що раніше не мало місця, стало основою світогляду Полібія.

Погляди Полібія на зміну державних форм, як їхнього кругообігу в рамках визначеного замкнутого циклу подій, формувалися під впливом концепцій Платона та Арістотеля.

Історію виникнення державності і наступної зміни державних форм Полібій (з посиланням на Платона та деяких інших своїх попередників) зображував, як природний процес, що відбувається згідно з "законами природи".

Всього, згідно з Полібієм, є шість основних форм держави, які в порядку їхнього природного виникнення і зміни займають наступні місця в рамках їхнього повного циклу: царство (царська влада), тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія.

Найдосконалішою формою правління, на думку філософа, була “змішана”, в якій поєднувалися принципи царської влади, аристократії та демократії. Головна перевага такої змішаної форми полягає у забезпеченні належної стабільності держави, що запобігає її переходу до спотворених форм правління.

По суті, ця антична концепція поєднання принципів різних форм правління має той же зміст і розрахована на той же ефект, що й теорія розподілу влади в наш час: у "змішаній" формі держави повноваження представників різних форм правління не об'єднуються в одне начало, а, будучи розділеними, поєднуються і співіснують, взаємно стримуючи і врівноважуючи одне одного, чим стабілізують увесь державний лад. При всіх відмінностях, ідея "змішаного" правління і теорія розподілу влади має певну концептуальну спільність: і в тому, і в іншому випадку йдеться про таку конструкцію державної влади, при якій повноваження правління не зосереджені в одному центрі (началі), а розподілені між різними, взаємозрівноважуючими та взаємостримуючими началами (складовими частинами держави).

 

Значення давньогрецької філософсько-правової думки.

Мислителі давньої Греції зробили суттєвий внесок у розвиток філософсько-правових уявлень, у теоретичну розробку проблем держави і права. Це обумовило їхній помітний вплив на наступних мислителів та їхнє значне місце в історії політичних та правових вчень.

Чимало із цієї традиції було успадковано від греків стародавніми римлянами.

Римські філософсько-правові погляди

Давні римляни намагалися творити людське право відповідно “до природи речей”, бо, мислячи людину природною істотою, вважали, що право, увідповіднене їй, тобто людській природі, буде справедливим.

Давні римляни замислювалися над значенням права та закону в житті людини, обмірковували співвідношення приватного та державного інтересів, філософствували над тим, яким мав би бути закон.

Вони придумали формулярний процес, який допоміг утвердженню нині відомого всім принципу формальної рівності однойменних суб'єктів права в свободі та справедливості, започаткували суд як змагання сторін, розмежували публічне та приватне право, а створивши приватне право, прагнули захистити людину-особистість з її приватним інтересом та приватною власністю від домінування над нею різних форм колективістського “ми”, в т.ч. і державного тощо.

Найвідоміші римські юристи відстоювали принцип aeguitas в праві, за що заслужили собі безсмертя. Вони відрізняли право від неправа, вирізняли недостатньо справедливі закони від справедливих та несправедливих, неправових.

Однак, епоха Античності ще не надала самостійного статусу філософсько-правової науки. Ще П.Юркевич вказував на ту обставину, що античні філософи не мали потреби в тому, щоб чітко визначити місце філософії права в системі наук (хоча про систему наук в античні часи можна говорити лише умовно).

 

2. Середньовічні філософсько-правові погляди.

Особливості державно-правового життя в епоху середньовіччя здійснили суттєвий вплив на динаміку розвитку філософсько-правової думки.  Суттєву роль в цьому зіграла суцільна християнізація.

На противагу античному світогляду в цей час формується теологічнийе світосприйняття.

Якщо античний світогляд ґрунтувався на таких двох базових засадах, як:

1) споконвічний порядок природи є основа універсально діючого, об'єднуючого всіх воєдино права;

2) людський розум є орган надійного пізнання права,

 

то християнська релігія поставила під сумнів і відкинули обидві ці засади.

На противагу їм середньовічна свідомість висунула тезу про створення світу богом із нічого і вчення про божественне одкровення, яке переходить межі того пізнання, яке здійснює розум.

 

Другою ідеологічною конструкцією, яка мала визначальний вплив на зміст і формування філософсько-правових поглядів у цю епоху, стала теоретична модель (схема) соціального розшарування суспільства.

Спершу, схема Августина з його поділом людей на два розряди: пануючих і підлеглих, володарів і рабів;

- пізніше її витіснила тричленна модель соціальної структури: воїни, клірики та трудівники.

 

Визначальною для розвитку правових та політичних вчень періоду середньовіччя стала боротьба між світською та духовною владою за панівне становище.

Тому центральною проблемою політико-юридичних знань постало питання: яка влада (організація) повинна мати пріоритет: духовна (церква) чи світська (держава).

- Ідеологами першої були Августин Блаженний, Тома Аквінський,

- другої — Данте, Марсілій Падуанський, Вільям Оккам.

 

В центрі уваги правової свідомості середньовіччя та політичної ідеології стояла проблема справедливості, права, законодавства, головним джерелом яких  розглядалася Біблія.

Не можна заперечити той факт, що на середньовічній правовій думці ніяк не відобразилися етико-юридичні погляди давньої Греції та Риму. Однак все ж вона мала ряд своїх, тільки їй притаманних рис.  Наприклад, середньовічна правова думка:

1) заперечувала, що і на суспільстві лежить вина за вчинення злочину окремою особою,

2) не визнавала обмеженої осудності людини,

3) відкидала можливість допущення помилок суддями тощо.

4) справедливість зобов'язує застосовувати до винних тільки два крайніх заходи: або жорстоке покарання у повному обсязі, або помилування.

5) У правосвідомості тогочасного суспільства присутня повага до закону, переконаність в його безперечності, віра в його фундаментальне значення для нормального людського співжиття.

 

Християнізована середньовічна європейська філософсько-правова культура багато черпала з надбань античності. Проте вона забарвила його християнською ідеологією.

Християнство, вийшовши з античного світу, стало одночасно і породженням і запереченням давньоримської цивілізації. Найважливішим текстом, у якому були зосереджені головні ідеї і принципи християнського світогляду, став Новий Заповіт.

В Новому Заповіті були спроби вирішення найважливіших соціально-філософських і етико-правових питань (співвідношення добра і зла, влади і підпорядкування, держави і особистості, насильства і виховання, обов'язку і відповідальності, пороку і злодіянню).

Однак в Новому Заповіті зустрічаються певні протиріччя:

З одного боку, звучить “Світ потопає у злі”. Значна частина зла виникає від держави і її влади над людьми. Такою розпустою зла стала Римська імперія (в Апокаліпсисі іменується “Вавилонська блудниця”). З іншого — в посланні апостола Петра та в ін. місцях говориться про необхідність бути покірним владі

Протиріччя пояснюються тим, що полярні за своїм моральним пафосом висловлення містяться в текстах, створених у різні періоди (“Апокаліпсис” - приблизкно у 69 р., Послання апостолів — в дещо пізніший період).

Враховуючи велику заслугу в розробці філософсько-правових проблем,  в давнину і в Середні віки проблематика філософсько-правового профіля розроблялася в якості фрагменту і аспекту більш загальної теми.

 

3. Особливості філософсько-правових ідей епохи Відродження і Реформації.

Новим вектором в дослідженні філософсько-правових проблем стала епоха Відродження.

До епохи Ренесансу право інтерпретувалося переважно у двох вимірах:

- з одного боку, як прояв Божого суду, і тому воно мало характер невідворотності (необхідності) абсолютності й вічності (характерне для середньовіччя);

з іншого боку, право розумілось як продукт домовленості людей, яке може змінюватись і має відносний характер (цей підхід помічаємо в зародковому стані у багатьох представників стародавнього світу).

Епоха Відродження віднайшла нову постановку питання про сутність права. Мислителі звернулися на цей раз до людської індивідуальної волі, до волі розумної, людини. Хоча ще зберігалося висунуте середньовічними мислителями вчення про протилежність особи і природи.

Подолати такий антагонізм особи і природи спробували лише мислителі Нового часу. У їх вченнях людина і природа розглядалися як учасники одного процесу розвитку — природної еволюції.

В зв'язку з цим в інтерпретації права підкреслювалося, що право має людське походження. При цьому воно є необхідним, тому що сутність його випливає із загальної людської природи.

 

У філософсько-правових вченнях епохи Відродження головна увага приділялася таким ідеям, як свобода індивіда, його самоцінність. Саме під цим кутом зору актуалізувався інтерес до античної спадщини.

Мислителі епохи Відродження піднімали проблему загального блага, яке б ґрунтувалося на принципах рівності і справедливості. Гарантія рівності і справедливості як запорука свободи особи вбачалася ними у виданні і дотриманні законів, зміст яких узгоджується з сутністю людини.

 

У період Відродження стала оновлюватися давня концепція суспільного договору, яким пояснювалась як причина виникнення держави, так і легітимність державної влади. Акцент тут робився на значенні вільного виявлення своєї волі всіма організованими в державу людьми, звичайно добрими від природи.

В цілому, в епоху Відродження і Реформації заклалися основи раціонально-логічного, вільного від схоластики і догматизму підходу до розуміння державно-правових явищ та їхньої суті.

 

Марсілій Падуанський.

Марсілій Падуанський (Marsilio da Padova), який жив бл.1275 — 1343, належав до тих мислителів, чия творчість свідчить про рішучий розрив з теологічною традицією у поглядах на державно-правові явища.

В 1324 р. він написав найвизначнішу свою політико-правову працю "Defensor Pacis" ("Захисник миру"), в якій висунув ідею народоправства.

"Захисник миру" складається з трьох трактатів.

- І трактат: розвивається світська теорія держави,

- ІІ трактат: викладаються погляди на суть і призначення церкви,

- ІІІ трактат: формулюються висновки.

 

М.Падуанський в своїй праці вперше здійснив "політичне" трактування миру, як засобу для досягнення "громадянського щастя", а не як універсального порядку, що підтримується божественним правом. Досягається мир, на думку мислителя, у тому випадку, коли кожна людина в державі отримує можливість безперешкодно займатися своєю діяльністю, завдяки узгодженому функціонуванню всіх органів держави, досягненню певного правового порядку.

Під людськими законами Марсілій розумів "правила", що регулюють людську поведінку і містять накази, заборони і дозволи, і наділені примусовою силою.

Примусовість — специфічний юридичний атрибут, це  суть законів. Закони — це приписи людської влади. Призначення людського права полягає,  з одного боку, у регулюванні відносин в державі, тобто, з одного боку, це "універсальний суддя громадянської справедливості і загальної користі", а з іншого, — в утриманні людської влади від свавілля, тобто у контролі за здійсненням влади правителем на основі права.

Основою політичного вчення Марсілія Падуанського стало його трактування народного суверенітету, згідно з яким сувереном в державі є народ-законодавець.

Відповідно до цієї концепції, народ створює закони держави, тобто є legislator humana (людським законодавцем); народ призначає уряд (правителя) і контролює його діяльність, а в разі необхідності змінює їх; важливою функцією народу-законодавця є контроль за тим, щоб закони переслідували "загальну користь", справедливість.

Значення та вплив Марсілія Падуанського на формування пізнішої європейської думки досить значні. Його називали "родоначальником всіх демократичних авторів нового часу" та підкреслювали, що його "з найбільшим правом можна зарахувати до передвісників правової держави в новому розумінні", що він створив "нове вчення про державу, побудоване на раціоналістичних засадах".

 

Ніколло Мак'явеллі.

Ніколло Мак'явеллі (Machiavelli), 1469–1527, — видатний політичний мислитель Відродження, основоположник нової світської політичної науки, політичні погляди якого були викладені у працях  "Державець", "Роздуми про першу декаду Тита Лівія", "Історія Флоренції".

У своїй творчості Мак'явеллі відійшов від релігійного світогляду, та  рішуче виступив проти теологічних уявлень про політику, право, державу.

На зміну середньовічній концепції божественної визначеності, він висунув ідею історичної необхідності і закономірності, яку він назвав fortuna (доля). При цьому, значне місце  в своїй концепції мислитель відводив і вільній волі індивіда.

Він підкреслював "Доля визначає половину наших дій, а другу половину або біля того вона надає можливість вирішувати нам". Людина зв'язана певними умовами, обставинами життя, з якими вона узгоджує свої вчинки.

Проте Мак'явеллі, на відміну від середньовічної християнської концепції, відстоював образ людини-борця, творчої особистості, яка йде навіть проти долі. "Фортуна, подібно до річки під час повені, руйнує те, що не має сили. Правитель, який надіється тільки на фортуну, гине, як тільки вона йому зрадить". Вона любить показувати свою владу тоді, коли в людях немає мужності.

Поряд з долею, другою рушійною силою політики і всієї історії Мак'явеллі вважає virtu. Virtu — це свого роду особиста енергія, яка проявляється, як сила, доблесть, винахідливість індивіда.

 

Франческо Гвіччардіні.

Франческо Гвіччардіні, 1483–1540, — один з найбільших політичних мислителів пізнього Відродження. Продовжуючи традиції гуманістів, він вірив у здатність людини належним чином, тобто відповідно до розуму і природи, влаштовувати своє політичне буття: "Три речі хотів би я бачити перед смертю, — писав він, — це добре влаштовану республіку (йдеться про Флорентійську республіку) в нашому місті, Італію, визволену від усіх варварів, і світ, позбавлений тиранії попів".

Його політичні та правові погляди були викладені у працях "Історія Флоренції",  "Діалоги про управління Флоренцією" та інших.

 

Важливе місце у політико-правовому світогляді Гвіччардіні зайняла проблема свободи і справедливості. Він зазначав, що "фундаментом свободи повинно бути народне правління".

Розробляючи раціоналістичні ідеї про свободу, справедливість, рівність, закони, він підкреслював, що влада повинна дотримуватися у всьому справедливості і рівності, бо тільки так у суспільстві можуть бути створені відчуття безпеки, загального добробуту і закладені основи для збереження народного правління".

До певної міри, можна стверджувати, що для мислителя більш важливим є забезпечення прав та інтересів конкретної особи, ніж забезпечення загального народоправства. Він зазначав: "Плоди свободи і ціль її не у тому, щоб кожен правив державою, бо правителем може бути тільки той, хто здатний і заслуговує цього, а у тому, щоб дотримуватися добрих законів і постанов".

Для мислителя свобода тісно взаємопов'язана зі справедливістю: "Свобода в республіці — це слуга справедливості, — писав Гвіччардіні, — бо вона встановлена не для іншої цілі, як тільки для захисту однієї людини від посягань іншої. Саме тому античні народи вважали вільне правління не вищим і не кращим за інших і надавали перевагу правлінню, при якому краще забезпечуються охороною законів і справедливості". Тобто, головним є не форма правління як така, а вміння організувати управління державою на основі законів і справедливості.

Значну увагу у своїх працях мислитель приділяв також самій дії добре продуманих законів та системи ефективних покарань за їхнє порушення. Якщо те чи інше явище не врегульоване законом, вважав мислитель, оскільки "неможливо охопити загальним правилом всі окремі випадки", воно повинно передаватися на розгляд судді, який, розібравши всі обставини справи, виносить рішення, керуючись "голосом своєї совісті". Проте і в таких випадках суддя не повинен порушувати принципів закону.

Важливим, на думку мислителя, елементом законності є система ефективних покарань. При цьому, він підкреслював, справа не стільки в жорстокості покарань, як в однаковому підході до однакових правопорушень, а у тому, щоб жодне правопорушення не залишалося безкарним.

 

Жан Боден.

Значний внесок у розвиток нової світської політико-правової теорії зробив Жан Боден (Bodin), 1530–1596 — основоположник ідеї суверенітету.

Головна політико-правова праця мислителя має назву "Шість книг про державу (республіку)", яка побачила світ в 1576 році.  Слід зауважити, що республікою Боден називав будь-яку державу, незалежно від її форми державного правління.

Спираючись на античну традицію, Боден розглядав політику, право, державу на основі узагальнених фактів дійсності, а не на основі догматичних схем.

Під поняттям держави (республіки) Боден розумів "правове управління багатьох сімей і тим, що в них спільне, під суверенною владою". Тобто, для мислителя держава — це, перш за все, правове управління, яка має справедливий, правовий характер. Це означає, що вона діє на основі права, справедливості і законності. Цим держава відрізняється від неправових, несправедливих спілкувань і груп, наприклад від банди розбійників.

І, хоча, на відміну від Аристотеля, Боден не включав кінцеву мету, тобто загальне благо, у поняття держави, проте, розглядаючи державу, як справедливе спілкування, правове управління, він фактично висував надзвичайно важливі цілі і завдання, заради досягнення яких створюється держава, а саме:

1) підтримка і забезпечення внутрішнього миру, справедливості і соціальної гармонії,

2) захист від зовнішніх ворогів.

Отже, згідно Бодена, суверен обмежений законами "божественними", "природними" і "людськими законами, спільними для всіх народів". Саме на "законах Бога, природи і спільних людських законах" базуються і в них закріплені деякі фундаментальні людські інститути і принципи людського співжиття.

Фундаментальними людськими інститутами є: приватна власність,  сім`я, політичне спілкування . А принципами людського співжиття є: мир і правопорядок, справедливість в людському спілкуванні, визначення та розподіл благ і покарань.

 

Звідси випливає ряд фундаментальних засад соціально-політичного життя, а також певні властивості і прагнення людини у політичному спілкуванні, на які суверен не повинен посягати:

- суверен не може встановлювати податки для підданих без їхньої згоди;

- суверенна влада є єдина і неподільна;

- суверенітет — це властивість влади бути абсолютною і незалежною від кого б то не було (тобто влада і її рішення мають бути загальнообов`язковими для всіх в державі);

- суверенітет реалізується у повноваженнях державної влади вирішувати найважливіші питання життя країни: видання законів та зміна їх, право війни і миру, призначення посадових осіб, правосуддя в останній інстанції, чеканка монети, стягнення податків і зборів.