Вступ Лекції Лекція 1. Кваліфікація злочинів проти життя та здоров'я особи Лекція 2. Кваліфікація злочинів проти волі, честі та гідності особи Лекція 3. Кваліфікація злочинів проти статевої свободи та статетвої недоторканості особи Лекція 4. Кваліфікація злочинів проти власності Лекція 5. Кваліфікація злочинів у сфері господарської діяльності Лекція 6. Кваліфікація злочинів проти довкілля Лекція 7. Кваліфікація злочинів проти громадської безпеки Лекція 8. Кваліфікація злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту Лекція 9. Кваліфікація злочинів проти громадського порядку та моралі Лекція 10. Кваліфікація злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інших злочинів проти здоров'я Мультимедійні презентації Навчально-методичні матеріали Предмет, мета та завдання курсу Програма курсу Контрольні питання Додаткові питання Тематика рефератів Питання для підсумкового контролю Література Рекомендована література Нормативно-правові акти Корисні псилання Тестовий контроль Автори

Тема 2. Кваліфікація злочинів проти волі, честі та гідності особи

1. Загальні питання кваліфікації злочинів проти волі, честі та гідності особи.

2. Кваліфікація незаконного позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146 КК).

3. Кваліфікація захоплення заручників (ст. 147 КК).

4. Кваліфікація підміни дитини (ст. 148 КК).

5. Кваліфікація торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини (ст. 149 КК).

6. Кваліфікація експлуатації дітей (ст. 150 КК).

7. Кваліфікація використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (ст. 150¹ КК).

8. Кваліфікація незаконного поміщення в психіатричний заклад (ст. 151 КК).

1. Загальні питання кваліфікації злочинів проти волі, честі та гідності особи

Становлення України як правової, демократичної, соціально-орієнтованої держави, створення громадянського суспільства неможливе без реформування всіх галузей права. Однак успішна реалізація зазначених перетворень можлива лише за умови адекватних зусиль людини і соціуму.

У сучасних умовах державотворення в Україні захист прав людини та громадянина все більше стає однією з найбільш суттєвих проблем суспільного прогресу, основою якого є загальнолюдський аспект, загальнолюдські цінності. Дійсний прогрес, стратегічна мета якого – кардинальне оновлення та розвиток українського суспільства, його економічних, політичних, ідеологічних, правових і моральних засад функціонування, неможливий без належного забезпечення прав і свобод людини, в тому числі права на повагу до честі та гідності.

Слід зазначити, що жодна демократична, правова держава не може не звертати уваги при прийнятті тих чи інших рішень щодо питань захисту прав людини. Крім того, захист прав людини і громадянина тісно пов’язаний з необхідністю всебічного утвердження віри в честь та гідність. Їх забезпечення – необхідний обов’язок кожної держави. Одним із основних видів захисту який забезпечується державою є кримінально-правовий.

Кримінально-правова охорона честі та гідності особи здійснюється відповідно до норм, передбачених розділом ІІІ Особливої частини КК України «Злочини проти волі честі та гідності особи». В цих статтях КК України передбачена відповідальність за: незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146); захоплення заручників (ст. 147); підміну дитини (ст. 148); торгівлю людьми або інша незаконна угода щодо людини (ст. 149); експлуатацію дітей (ст. 150); використання малолітньої дитини для заняття жебратством (ст. 150¹); незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151). У вказаних статтях КК України воля особи її честь та гідність є родовим та безпосереднім об’єктом злочину.

Воля особи – це відповідна міра можливої та юридично дозволеної поведінки людини, що проявляється у розпорядженні собою, своїми вчинками на власний розсуд, а також захищеність особи від фізичного, психологічного та іншого впливу з боку будь-кого, якщо можливість такого впливу прямо не передбачена законом. воля особи передбачає можливість реалізації нею таких прав і свобод як: право на свободу і особисту недоторканість (ст. 29 Конституції України), право на невтручання в її особисте і сімейне життя (ст. 32 Конституції України), свобода пересування і право на вільний вибір місця проживання (ст. 33 Конституції України). Честь – це соціальна оцінка людини, її якостей, яка є наслідком її поведінки, а також ставлення до оточуючих та суспільства, як гідна поваги і така, що відповідає моральним принципам. Гідність особи – це відчуття людиною своєю цінності як людини взагалі, конкретної особистості, безвідносно до індивідуальних якостей, соціального статусу. кожен має право на повагу до його гідності відповідно до ст. 28 Конституції України.

При кваліфікації злочинів проти волі, честі та гідності особи обов’язковим є врахування особливостей додаткового факультативного об’єкта злочинів, передбачених розділом ІІІ Особливої частини. Ними можуть виступати: життя людини (ст. ст. 146, 147, 149, 151 КК), здоров’я людини (ст. ст. 146, 147, 149, 150, 150¹, 151 КК України), власність (ст. ст. 146, 147, 149, 150, 150¹, 151 КК України), громадська безпека (ст. ст. 146, 147 КК), встановлений порядок здійснення службовими особами своїх повноважень (ст. 149 КК).

З об’єктивної сторони злочини проти волі, честі та гідності особи за загальним правилом можуть бути вчинені шляхом активної поведінки – дії. Для деяких із них обов’язковою ознакою вчинення злочину є спосіб (використання обману, шантажу чи уразливого стану потерпілої особи – ст. 149 КК) або місце (психіатричний заклад – ст. 151 КК). Злочини передбачені розділом ІІІ Особливої частини України вважаються закінченими з моменту вчинення суспільно-небезпечного діяння, тобто є з формальним складом.

Більшість злочинів проти волі мають спільні кваліфікуючі ознаки. Такими є: вчинення діяння за попередньою змовою групою осіб, повторно, із застосуванням насильства, небезпечного для життя та здоров’я особи, із застосуванням зброї, стосовно неповнолітніх та малолітніх. При цьому характер та небезпеку насильства треба оцінювати не тільки за наслідками, що настали, а й за особливостями та змістом способів і прийомів впливу на потерпілих, які завідомо для винного могли спричинити тяжкі наслідки. У більшості статей розділу ІІІ Особливої частини КК як кваліфікуючою ознакою передбачено вчинення злочинних діянь, що спричинили тяжкі наслідки. За характером та змістом наслідки можуть виявлятись у заподіянні фізичної шкоди (позбавлення життя, завдання тілесних ушкоджень особі, затримка психофізичного розвитку дитини), майнової шкоди (позбавлення майнових благ, втрата майна) та моральної шкоди (втрата авторитету, заподіяння шкоди честі, гідності особи). У тих випадках, коли вчинені діяння призводять до смерті особи, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень або супроводжуються настанням інших тяжких наслідків, скоєне утворює сукупність злочинів, яка повинна кваліфікуватись за відповідними статтями розділу ІІІ Особливої частини КК та тими статтями, які передбачають відповідальність за злочини проти життя, здоров’я, статевої свободи та статевої недоторканості особи, проти власності, проти громадської безпеки або громадського порядку та ін. Так, умисне заподіяння смерті особі внаслідок її викрадення, захоплення заручників повинно кваліфікуватись відповідно за статтями 146 або 147 та ст. 115 КК.

За загальним правилом суб’єктом злочинів проти волі, честі та гідності особи є фізична особа, осудна, яка досягла 16-річного віку. За вчинення злочину, передбаченого ст. 147 КК (захоплення заручників), відповідальність настає з 14 років. Суб’єкт злочинів передбачених ст.ст.149, 150, 150¹ КК – спеціальний (батьки або особи, що їх замінюють, лікар-психіатр, який приймає рішення про поміщення особи в психіатричний заклад, службова особа від якої потерпілий у матеріальній чи іншій залежності).

Із суб’єктивної сторони зазначена група злочинів може бути вчинена лише з прямим умислом. Винний усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій і бажає їх вчинити. При кваліфікації окремих складів потребують обов’язкового встановлення мотив (корисливий або інший особистий мотив – ст. 148 КК) та мета (отримання прибутку – ст. 150 КК).

Насамкінець, слід зазначити, що ураховуючи специфіку безпосередніх об’єктів, можна виділити такі групи злочинів проти волі, честі та гідності особи: 1) злочини, які заподіюють шкоду волі особи (ст. 146 КК); 2) злочини, які, крім позбавлення волі, спричиняють шкоду і іншим правам та цінностям (посягають на життя, здоров’я, власність, статеву свободу особи) (ст.ст. 147, 151, 149 КК); 3) злочини, які, не позбавляючи особу волі, заподіюють шкоду інтересам неповнолітніх (ст.ст. 148, 150, 150¹ КК).

2. Кваліфікація незаконного позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146 КК)

Для однозначної кваліфікація незаконного позбавлення волі або викрадення людини потребує чіткого визначення об'єктивна сторона цього діяння, яка має дві форми: 1) незаконне позбавлення волі людини; 2) викрадення людини.

Позбавлення волі може полягати у триманні особи в місці, де вона взагалі не бажає або більше не бажає перебувати, або в поміщенні її в місце, яке вона не має змоги вільно залишити, хоча бажає цього. Відтак, обов'язковою ознакою складу злочину в його першій формі є місце. Ним можуть бути як приміщення чи його комплекси (кімната, камера, льох, підвал багатоповерхового будинку, лікарня тощо), так й інші місця (дах багатоповерхового будинку, транспортний засіб, скеля, острів та ін). Позбавлення волі особи може відбуватись із застосуванням насильства, з погрозою його застосування, а також зі створенням обстановки неможливості рухатись, залишити певну територію (замикання в приміщенні, вивезення у віддалене безлюдне місце), доведення до безпорадного стану. Незаконним позбавлення волі є у всіх випадках, коли воно здійснюється не відповідно до Конституції і законів України, згідно з якими жодна людина не може бути позбавлена волі інакше, ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і лише у певних випадках. Злочин у формі викрадення вважається закінченим з моменту фактичного обмеження потерпілого у свободі пересування.

Під викрадення людини слід розуміти заволодіння нею: відкрито (коли особи, у присутності яких здійснюється викрадення, на думку винного, розуміють значення вчинюваних ним злочинних дій); таємно (вчинене за відсутності інших осіб або хоча й у присутності третіх осіб, але які, на думку винного, не розуміють факту викрадення людини); вчинене шляхом обману чи зловживання довірою (скажімо, винна особа забирає людину із притулку для старих на підставі підроблених документів). При цьому, викрадення може вчинятися шляхом активних дій із застосуванням примусу, насильства, погрози насильством, шляхом обману або з використанням безпорадного стану особи. Закінченим злочином викрадення людини є з моменту заволодіння нею й фактичного початку обмеження її волі.

Завідомо незаконні кримінально-процесуальне затримання, привід, арешт і тримання під вартою, вчинені працівниками органів дізнання, слідчими та прокурорами, а так само винесення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку про позбавлення волі, ухвали (постанови) про взяття під варту, про направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків, рішення про адміністративний арешт тощо є злочинами проти правосуддя, передбаченими, відповідно, ст. 371 та ст. 375 КК України.

Особливості кваліфікації злочину передбаченого ст. 146 КК України полягають в наступному: 1) вчинене кваліфікується як незаконне позбавлення волі людини та її викрадення у випадках, коли потерпілий сам йде з викрадачем в те місце, де буде згодом примусово триматись у майбутньому, не підозрюючи про це; 2) при кваліфікації діяння у формі незаконного позбавлення волі певну складність становлять випадки, коли потерпілого не ізолюють, і він нібито не позбавлений можливості пересування на власний розсуд, однак не робить цього через висловлені йому погрози вбивством, заподіянням шкоди здоров’ю. Таку заборону під погрозою вбивством також слід вважати незаконним позбавленням волі 3) Якщо особа позбавлена волі з її згоди, але в майбутньому тримається проти волі, то винний повинен нести відповідальність за незаконне позбавлення волі.

Слід зауважити, що згода потерпілого на його переміщення в інше місце, про що не знають зацікавлені в його звільненні особи, не утворює складу даного злочину. Водночас, тримання особи, яка через психічні розлади та захворювання, або дитини, котра через свій малолітній вік не могли усвідомлювати характер вчинюваних щодо них дій, кваліфікується як злочин у формі незаконного позбавлення волі.

Суб’єкт злочину загальний. За загальним правилом, ним є будь-яка фізична особа, яка досягла 16-річного віку Проте суб’єктом цього злочину не можуть бути особи, які відповідно до закону мають право тримати особу в місці, де вона не бажає перебувати, або поміщати її в місце, яке вона не має змоги вільно залишити, але тільки з мотивів піклування про фізичне і психічне здоров’я підопічного чи з інших суспільно корисних мотивів (батьки, усиновителі, прийомні батьки стосовно своїх рідних, усиновлених чи прийомних дітей, опікуни і піклувальники стосовно осіб, які перебувають у них під опікою і піклуванням, педагогічні та науково-педагогічні працівники стосовно піднаглядних дітей, працівники Національної поліції, Управління державної охорони, посадові особи інших відомств, задіяних до антитерористичної операції та ін., стосовно будь-яких громадян у випадках, передбачених законодавством України та ін.). Крім того, правовий обов’язок піклуватися про особу і право з цією метою обмежувати її волю можуть бути покладені на особу договором перевезення, морського круїзу, договором про надання послуг із забезпечення особистої безпеки особи і т. ін. Але тривала заборона дитині її батьками протягом відносно тривалого строку (кількох тижнів чи місяців) залишати квартиру, вчинювана як виховний примусовий захід, дає підстави для кваліфікації діяння за ст. 146 КК України як незаконного позбавлення волі.

Завідомо незаконні кримінально-процесуальне затримання, привід, арешт і тримання під вартою, вчинені працівниками Національної поліції України, слідчими та прокурорами, а так само винесення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку про позбавлення волі, ухвали (постанови) про направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків, рішення про адміністративний арешт та ін. слід кваліфікувати за ст. ст. 371, 375 КК України.

Окремої кваліфікації як перевищення влади чи службових повноважень (ч. 2 ст. 365 КК України) вимагає незаконне позбавлення волі, вчинене працівником правоохоронного органу, вчинене із застосуванням насильства, а якщо таке позбавлення волі спричинило тяжкі наслідки за ч. 3 ст. 365 КК України.

Незаконне позбавлення волі, вчинене не службовими особами, кваліфікується за ст. 146 КК України. Це стосується і випадків, коли незаконна примусова госпіталізація здійснюється лікарем, який не є службовою особою (не головним лікарем, не завідуючим відділенням та ін.), або коли особа, що не є службовою за змістом ст. 364 КК України, використовує для незаконного позбавлення волі приміщення, до яких вона має доступ у зв’язку з виконанням трудових обов’язків (бокс інфекційної лікарні, камера ізолятора чи гауптвахти, бомбосховище та ін.). Незаконне позбавлення волі, пов’язане з поміщенням завідомо психічно здорової особи в психіатричний заклад, кваліфікується за ст. 151 Кк України, а якщо таке поміщення здійснюється не для обстеження стану психічного здоров’я особи, діагностики, лікування і нагляду за нею, а виключно з метою позбавити її волі – за ст. 146 КК України.

При кваліфікації вчиненого необхідно встановити наявність обов’язкової ознаки суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 1 ст. 146 КК України, яка характеризується прямим умислом: винний усвідомлює незаконність своїх діянь – викрадення людини чи протиправного позбавлення її волі і бажає їх вчинити.

При цьому, ставлення особи до тяжких наслідків незаконного позбавлення волі або викрадення людини, передбачених ч.3 ст. 146 КК України, може бути тільки необережним. У разі, якщо незаконне позбавлення волі, наприклад, є способом умертвіння людини, діяння винного кваліфікується за відповідними частиною і пунктом ст. 115 КК України. Дії особи, яка викрала особу і умисно вбила її, мають кваліфікуватися за ч. 3 ст. 146 України за ознакою спричинення тяжких наслідків і за п. З ч. 2 ст. 115.

Кваліфікуючими ознаками незаконного позбавлення волі або викрадення людини є вчинення їх: 1) щодо малолітнього; 2) із корисливих мотивів; 3) щодо двох або більше осіб; 4) за попередньою змовою групою осіб; 5) способом, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого; 6) із заподіянням потерпілому фізичних страждань; 7) із застосуванням зброї; 8) протягом тривалого часу.

Кваліфікація незаконного позбавлення волі або викрадення малолітнього можлива лише тоді, коли такі діяння вчинялися щодо дитини, якій на момент позбавлення волі або викрадення не виповнилося 14 років. При цьому, винний знав, допускав або в залежності від обставин передбачав малолітній вік потерпілого. Незаконне позбавлення волі або викрадення дитини, яку винний помилково вважав малолітньою, підлягає кваліфікації за ч. 2 ст. 15 і ч. 2 ст. 146, а також ч. 1 ст. 146 КК України.

Зокрема, громадянка К. отримала від своєї знайомої Т. для догляду її малолітню доньку і в подальшому з метою викрадення немовляти переїхала з дитиною до автовокзалу № 1 в м. Хмельницькому та рейсовим автобусом перевезла немовля до свого знайомого у Вінницьку область. По приїзді К. повідомила чоловіку, що це їх спільна дитина і запропонувала одружитися з нею. Дії К. кваліфіковані Славутським міськрайонним судом Хмельницької області за ч. 2 ст. 146 КК України, як незаконне викрадення людини, вчинене щодо малолітньої.

Вчинення даного злочину з корисливих мотивів кваліфікується у випадках, коли винна особа при скоєнні таких діянь прагне досягти будь-якої матеріальної вигоди для себе особисто або для інших осіб, а також намагається позбутися матеріальних витрат.

Зокрема, до даної категорії злочинів відносять діяння винних осіб, які мають на меті: 1) заволодіти майном потерпілого чи інших осіб; 2) одержати вигоди майнового характеру (набути певні майнові права, створити чи зберегти можливість фактичного користування чи розпорядження майном шляхом позбавлення такої можливості власника чи володільця майна, які позбавлені таких прав через їх викрадення та подальшу примусову ізоляцію – позбавлення волі).

Позбавлення матеріальних витрат (не повертати боргу, звільнитися від виконання обов’язків майнового характеру по утриманню непрацездатної особи, по виплаті матеріального відшкодування) шляхом позбавлення потерпілого реальної можливості захистити свої права через викрадення особи або позбавлення її волі також повинно кваліфікуватись як вчинення діяння з корисливих мотивів.

У процесі кваліфікації викрадення людини або позбавлення волі з корисливих мотивів необхідно відрізняти від захоплення заручників з тих же мотивів. При захопленні заручників винний зацікавлений в широкому розголосі своїх вимог (як правило, місце утримання заручників не приховується, погрози щодо них виголошуються публічно з демонстрацією агресивності щодо захоплених осіб). У випадках же викрадення людини чи позбавленні її волі вимога про викуп пред’являється вузькому колу осіб, місце тримання викрадених осіб є таємницею (однією з умов звільнення потерпілих нерідко є вимога до їх рідних, близьких не звертатися до правоохоронних органів).

Якщо викрадення людини або позбавлення її волі супроводжується одночасними вимогами щодо передачі майна чи права на майно, дії винного кваліфікуються як сукупність злочинів за ч. 2 ст. 146 та відповідними частинами ст. 189 або 355 КК.

Так, Смілянським міськрайонним судом Черкаської області засуджені громадяни К., С., Т. та інші, які протягом 2006 р. згідно з розробленим планом з метою примушування до виконання цивільно-правових зобов’язань громадян-боржників погрожували потерпілим убивством, наносили удари у різні частини тіла. Потім потерпілим на голову одягали поліетиленовий пакет та відвозили в погріб будинковолодіння одного з винних, де наносили їм численні удари руками та ногами в різні частини тіла, завдаючи фізичного болю та заподіявши тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості.

Дії підсудних суд кваліфікував за ч. 3 ст. 355 КК України як примушування до виконання цивільно-правових зобов’язань, тобто вимогу виконати цивільно-правове зобов’язання з погрозою насильства над потерпілим та його близькими родичами, вчинене повторно, з погрозою вбивства, поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я, вчинене організованою групою, поєднане з насильством, небезпечним для життя і здоров’я, що спричинило тяжкі наслідки та завдало великої шкоди, та за ч. 3 ст. 146 КК України як незаконне позбавлення волі, вчинене з корисливих мотивів, способом, небезпечним для життя та здоров’я потерпілого, здійснюване протягом тривалого часу, вчинене організованою групою.

Підлягає кваліфікації за сукупністю злочинів і викрадення людини з метою її подальшого продажу або іншої оплатної передачі: за ч. 2 ст. 146 та ст. 149 КК.

Викрадення або позбавлення волі двох або більше осіб передбачає заволодіння та подальше тримання двох або більше потерпілих одночасно або при незначному проміжку у часі, якщо дії щодо декількох осіб об’єднані єдиним умислом на це.

Аналізовані склади злочинів не містять кваліфікуючої ознаки діяння, вчиненого повторно. Тому у випадках послідовного викрадення двох або більше осіб при виникненні самостійного конкретизованого умислу щодо кожного потерпілого вчинене кваліфікується як одиничні злочини з посиланням на відповідні частини ст. 146 КК.

Діяння кваліфікується як вчинене за попередньою змовою групою осіб у випадках, коли в ньому брали участь не менше двох виконавців, які домовились про вчинення злочину, і кожен із співвиконавців вчинив хоча б одне з діянь, які утворюють об’єктивну сторону, а також якщо, крім виконавця (виконавців), у вчиненні злочину були задіяні організатор, підбурювач або пособник.

При цьому, виконавцем злочину визнається особа, яка не тільки безпосередньо або опосередковано брала участь у викраденні людини, й тримала потерпілого в певному місці, забезпечувала продуктами харчування, надавала послуги по побутовому обслуговуванню навіть епізодично, а не тільки постійно.

Дії особи, яка, сприяючи виконавцю (виконавцям) у викраденні особи або позбавленні її волі, надала приміщення для вчинення злочину, обладнала його або забезпечила транспортним засобом для перевезення викраденого потерпілого, необхідно кваліфікувати як пособництво у незаконному позбавленні волі або викраденні особи за ч. 5 ст. 27 та відповідними частинами ст. 146 КК.

Дії організатора та підбурювача незаконного викрадення та позбавлення волі кваліфікуються з посиланням відповідно на частини 3 та 4 ст. 27 КК.

Незаконне позбавлення волі чи викрадення людини способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, означає дії, які заподіяли особі легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я або короткочасну втрату працездатності, середньої тяжкості або тяжкі тілесні ушкодження, а також інші насильницькі дії, які не призвели до вказаних наслідків, але були небезпечними для життя чи здоров’я в момент заподіяння реально створювали небезпеку настання смерті потерпілого, загрозу заподіяння йому тяжких, середньої тяжкості чи легких тілесних ушкоджень з короткочасним розладом здоров’я, загрозу заподіяння іншої шкоди його здоров’ю.

Зокрема, таким способом може бути визнане введення в організм особи наркотичних засобів, психотропних речовин, лікарських препаратів, отрути та інших сильнодіючих речовин, використання електрошокеру для приведення потерпілого до безпорадного стану, полегшення його захоплення з метою його викрадення чи подальшого позбавлення волі.

До способу, небезпечного для життя чи здоров’я потерпілого, слід також відносити будь-яке насильство, що призвело до втрати свідомості чи мало характер мордування, здушення шиї, тримання в умовах з високою або низькою для організму людини температурою, застосування зброї, спеціальних знарядь тощо.

Небезпечним для життя чи здоров’я особи може бути визнане тримання особи, незаконно позбавленої волі, в умовах та місцях ізоляції, завідомо непридатних та небезпечних для здоров’я людини (в підземних приміщеннях, трюмах кораблів, багажних відділеннях транспортних засобів), тощо.

Не потребує додаткової кваліфікації, оскільки охоплюється поняттям способу, небезпечного для життя особи, а саме: погроза вбивством потерпілого чи його рідних та близьких, яка застосовується як спосіб психологічного впливу на особу з метою подолання або недопу-щення опору з його боку для полегшення захоплення потерпілого.

Діяння, які супроводжувались заподіянням потерпілому фізичних страждань, виявляються у таких способах викрадення особи чи умовах її незаконного позбавлення волі, які завдавали потерпілому особливих негативних фізичних чи фізіологічних відчуттів: сильний фізичний біль, що відчуває потерпілий внаслідок побоїв, мордування, катування, тримання потерпілого в умовах, непридатних або непристосованих для перебування людини (висока або низька температура в приміщенні, нестача повітря, освітлення, позбавлення їжі, води, сну, засобів гігієни, вплив різких та голосних звуків, відсутність умов для нормального задоволення природних потреб людського організму тощо).

Незаконне позбавлення волі або викрадення людини із застосуванням зброї передбачає використання будь-якого виду вогнепальної або холодної зброї для фізичного впливу на потерпілого (заподіяння тілесних ушкоджень, іншої шкоди здоров’ю) або психічного впливу на особу (погроза застосування зброї, яка створювала реальну небезпеку для життя та здоров’я особи, демонстрація оголеної або приведеної до бойової готовності зброї або її оголення).

Вчинення діяння тривалий час характеризує незаконне позбавлення волі протягом певного часового періоду, коли час реальної ізоляції та фактичне обмеження вільного пересування особи триває не менш ніж декілька тижнів.

Умови тримання потерпілого, місце та способи його тримання, як і інші конкретні обставини справи, не є визначальними при тривалості часу, однак повинні бути враховані при кваліфікації скоєного діяння.

Кваліфікуюча ознака тривалого часу вчинення діяння може стосуватись лише незаконного позбавлення волі особи, бо інша форма розглядуваного злочину – викрадення людини – не є триваючим злочином.

Частина 3 ст. 146 КК передбачає особливо кваліфіковані види злочину – це незаконне позбавлення волі або викрадення людини: вчинене організованою групою та таке, що спричинило тяжкі наслідки.

Вчинення викрадення людини або незаконного позбавлення волі організованою групою належить кваліфікувати при здійсненні злочинної діяльності внутрішньостійким об’єднанням трьох і більше осіб, яке було попередньо утворене з метою ряду викрадень, або тільки одного злочину, який потребує ретельної довготривалої підготовки.

Як незаконне позбавлення волі або викрадення людини, що спричинило тяжкі наслідки, кваліфікуються діяння у разі настання смерті або самогубства потерпілої особи, втрата нею будь-якого органу чи втрата органом його функцій, психічна хвороба або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, непоправне знівечення обличчя, переривання вагітності.

Психічне ставлення винного до смерті може бути як умисним, так і необережним. Під заподіянням смерті потерпілому через необережність розуміються випадки, коли винний обрав такий спосіб викрадення чи позбавлення волі, при якому через легковажність чи недбалість настала смерть потерпілого. Наприклад, потерпілий тримався в приміщенні, непридатному для людського організму і через погану вентиляцію задихнулася чи замерз через наднизьку температуру.

Заподіяння смерті або тяжких тілесних ушкоджень потерпілому через необережність повністю охоплюється змістом поняття «тяжкі наслідки» і не вимагає додаткової кваліфікації за відповідними статтями КК.

У разі, коли при викраденні особи або незаконному позбавленні волі чи замаху на ці злочини смерть потерпілої особи настала внаслідок її власних дій (наприклад, особа вистрибнула з транспортного засобу під час руху, намагалася втекти з місця її примусового тримання й дістала ушкодження, від яких настала смерть), дії винного охоплюються ч. 3 ст. 146 КК і додаткової кваліфікації за ст. 119 КК не потребують.

Незаконне позбавлення волі або викрадення особи чи замах на ці злочини, поєднані з умисним заподіянням потерпілій особі тілесного ушкодження, визнаного тяжким лише за ознакою небезпечності для життя на момент його заподіяння, не можуть вважатися такими, що спричинили тяжкі наслідки, і охоплюється поняттям «діяння, вчиненого способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого» та у випадку відсутності інших кваліфікуючих ознак повинно кваліфікуватись за ч. 2 ст. 146 КК.

Умисне заподіяння смерті потерпілому чи умисне тяжке тілесне ушкодження за обтяжуючих обставин складом злочину, передбаченого ч. 3 ст. 146 КК, не охоплюється, виходить за межі поняття «тяжкі наслідки» і повинно кваліфікуватись за сукупністю злочинів: за ч. 1 ст. 115 чи за відповідними пунктами ч. 2 ст. 115 або за ч. 2 ст. 121 КК як тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.

Підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів і випадки незаконного позбавлення волі чи викрадення людини із заподіянням потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, вчинених способом, що має характер особливого мучення, а також з метою залякування потерпілого або інших осіб, або вчинене на замовлення: за ч. 3 ст. 146 та ч. 2 ст. 121 КК, оскільки злочин, передбачений ч. 2 ст. 121 КК має підвищену порівняно з санкцією ч. 3 ст. 146 КК нижчу межу покарання, а тому є більш тяжким насильницьким злочином.

3. Кваліфікація захоплення заручників (ст. 147 КК)

Захоплення заручників – як небезпечне явище – набуває міжнародного характеру, а тому протидія цьому є актуальною проблемою для всієї світової спільноти. Про необхідність протидіяти цьому небезпечному явищу йдеться у багатьох правових актах, зокрема в Міжнародній конвенції про захоплення заручників, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН у 1979 році.

Стаття 147 КК встановлює відповідальність за захоплення фізичної особи як потерпілого від злочину. Заручник – це фізична особа, яка захоплюється та (або) примусово поза її волею та всупереч її бажанню тримається як засіб добитися задоволення вимог, пред’явлених винними.

Захоплення як заручників представника влади, працівника правоохоронного органу чи їх близьких родичів утворює окремий склад злочину і кваліфікується за статтею 349 КК.

Кваліфікація злочину за ознаками об’єктивної сторони вимагає визначення ознак діяння, передбаченого в ч. 1 ст. 147 КК у двох формах: 1) захопленні особи як заручника; 2) триманні особи як заручника.

Діяння у формі захоплення заручника – це протиправне насильницьке обмеження свободи хоча б однієї особи, поєднане з подальшим відкритим повідомленням про це з висуванням умов звільнення.

Тримання заручника означає насильницьке перешкоджання поверненню йому свободи, тримання його в місцях, які особа не може вільно залишити.

Здебільшого захоплення заручників здійснюється шляхом нападу на потерпілого із застосуванням насильства або з погрозою його застосування. За ознаками вчиненого діяння захоплення особи як заручника виражається у формі викрадення людини з подальшим позбавленням її свободи пересування, можливості вільно залишати місце примусового тримання.

Як захоплення заручників повинні кваліфікуватись і дії щодо осіб, які обманом були залучені до місця їх подальшого примусового тримання або перебувають у таких місцях, що їх не можуть самостійно залишити через безпорадний стан (хворі в лікувальних установах, діти в дитячих установах) або перебувають у місцях відбування покарання.

При цьому, захоплення заручників із числа осіб, що відбувають покарання в установах відбування покарання, якщо такі дії поєднуються зі злісною непокорою вимогам адміністрації виправної установи, повинні кваліфікуватись за сукупністю злочинів за статтями 147 та 391 КК.

Утворюють сукупність злочинів і випадки, коли захоплення заручників здійснюється як спосіб тиску на представників правоохоронних органів при втечі з місць позбавлення волі або з-під варти, за наявності інших необхідних ознак злочину, діяння кваліфікуються за ст. 147 та ч. 2 ст. 393 КК.

Захоплення заручників визнається закінченим злочином з моменту, коли потерпілий фактично позбавляється волі. Таким моментом є встановлення контролю з боку винного над потерпілим, обмеження його свободи та можливості вільного пересування.

Невдала спроба захопити особу як заручника кваліфікується як замах на злочин.

Захоплення заручників у певних обставинах може бути подібною до злочинного діяння у формі незаконного позбавлення волі та викрадення людини. Відмежування у таких випадках здійснюється з урахуванням ознак об’єктивної та суб’єктивної сторони вчинених діянь. По-перше, особливістю захоплення та тримання заручників є вчинення діяння відкрито, з публічним, у присутності багатьох осіб, висловлюванням вимог. По-друге, вимоги обов’язково супроводжуються погрозами застосування насильства до заручників, заподіяння їм тілесних ушкоджень або вбивства потерпілих. З суб’єктивної сторони діяння передбачає як обов’язкову ознаку наявність конкретної мети, котра формулюється як проголошена вимога. І захоплення та тримання заручників виступає способом досягнення конкретної мети. Викрадення людини, як і незаконне позбавлення волі, не передбачає наявності цих ознак при вчиненні одного злочинного діяння, що є обов’язковим для кваліфікації здійсненого як захоплення заручників.

Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Процес кваліфікації вимагає встановлення ознак суб’єктивної сторони, яка характеризується прямим умислом та спеціальною метою: спонукання держави, організацій чи окремих громадян вчинити будь-які дії або утриматися від вчинення будь-якої дії як умови звільнення особи. При цьому для кваліфікації злочину як захоплення заручників не має значення характер поставлених вимог, а також адресата таких вимог: це державні установи, міжнародні організації, фізична або юридична особа або групи осіб. Однак конкретний зміст вимог може свідчити про підвищений ступінь суспільної небезпечності злочину та особи злочинця, а тому повинен враховуватись при застосуванні заходів кримінальної відповідальності.

Кваліфікованими видами злочину за ч. 2 ст. 147 КК є: 1) вчинення його щодо неповнолітнього; 2) вчинення організованою групою; 3) захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей; 4) спричинення діянням тяжких наслідків.

Неповнолітній як потерпілий від злочину, передбаченого ч. 2 ст. 147 КК,– це особа, якій на момент її захоплення чи тримання як заручника не виповнилося 18 років. Кримінальна відповідальність за захоплення неповнолітнього заручника настає лише за умови, якщо винна особа усвідомлювала (достовірно знала чи припускала), що вчиняє такі дії щодо неповнолітньої особи, а так само, коли вона повинна була і могла це усвідомлювати.

Про усвідомлення винною особою неповнолітнього віку заручника, зокрема, можуть свідчити зовнішні фізичні дані потерпілої особи, її поведінка, знайомство винної особи із заручником, володіння винною особою відповідною інформацією, захоплення заручників у певних місцях (школа, табір відпочинку). Неповнолітній вік потерпілої особи не може бути підставою для кваліфікації вказаних дій за ч. 2 ст. 146 КК, якщо буде встановлено, що винна особа сумлінно помилялася щодо фактичного віку потерпілої особи.

Захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей, кваліфікується за ч. 2 ст. 147 КК у випадках, якщо під час вчинення злочину винний висловлює реальні погрози вбивством заручника самому потерпілому або погроза висловлюється представникам державної або іншої установи, підприємства чи організації або родичам заручника.

Про реальність погрози свідчить, зокрема, прилюдне приведення зброї до бойової готовності, демонстрація вибухових пристроїв чи інших знарядь, засобів та способів, здатних позбавити життя хоча б однієї особи.

У зазначених випадках погроза вбивством охоплюється складом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 147, і додаткової кваліфікації за ст. 129 чи ст. 345 КК не потребує.

Захоплення заручників може супроводжуватись заподіянням тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості. Умисне нанесення середньої тяжкості або легких тілесних ушкоджень охоплюється поняттям протиправного насильства як ознаки об’єктивної сторони захоплення особи як заручника і не потребує кваліфікації за сукупністю злочинів.

Завдання тяжких тілесних ушкоджень відносяться до поняття тяжких наслідків злочину, передбаченого ч. 2 ст. 147 КК.

Захоплення або тримання заручників, що спричинили тяжкі наслідки, визнається таким у випадках спричинення смерті потерпілому, самогубства особи, заподіяння майнової шкоди у великих або особливо великих розмірах, або істотної шкоди немайнового характеру (наприклад, виникнення або загострення конфлікту на ґрунті міжнародних, міжнаціональних, релігійних відносин, тривала дезорганізація роботи підприємств, організацій та установ тощо).

При цьому умисне заподіяння смерті потерпілому повинно кваліфікуватись за сукупністю злочинів за ч. 2 ст. 147 та п. 3 ч. 2 ст. 115 КК.

Згідно з п. 7 ППВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 як умисне вбивство заручника належить кваліфікувати умисне вбивство особи, яка була захоплена або трималася з метою спонукати її родичів, державу або іншу установу, підприємство чи організацію, фізичну або службову особу до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення цієї особи.

Вбивство працівника правоохоронного органу під час звільнення заручників також утворює сукупність злочинів, яка кваліфікується за ч. 2 ст. 147 та ст. 348 КК.

4. Кваліфікація підміни дитини (ст. 148 КК)

Небезпека цього злочину полягає в тому, що підміною дитини протиправно примусово розриваються загальнолюдські відносини між батьками та дітьми, порушуються морально-етичні норми.

Процес кваліфікації за ознаками об’єктивної сторони включає встановлення ознак злочинного діяння. Підміна дитини виражається в тому, що одна дитина замінюється іншою, що можливо, як правило, лише щодо новонародженого в пологовому будинку.

Однак підміна може бути здійснена і в інших ситуаціях. Наприклад, підміна немовляти, яке лежить у колясці на вулиці у відсутності дорослих; під час перебування в дитячих установах, лікувальних закладах щодо дитини, яка через малолітній вік нездатна усвідомлювати свою особу, а дорослі, як сторонні, не можуть ідентифікувати дитину за її індивідуальними ознаками.

Підміна чужої дитини означає вчинення цього діяння особами, які за змістом закону не є батьками обох замінюваних дітей, навіть при позбавленні їх батьківських прав, усиновителями і не перебувають з нею в інших сімейно родинних стосунках.

Обмін дітьми, який здійснюється за обопільною згодою батьків чи інших законних представників дитини, не утворює складу розглядуваного злочину. Водночас, наявність злочину не виключається, якщо учасником таких дій є один з батьків, а інший введений в оману або такі дії вчиняються всупереч його волі та бажанню.

Злочин може бути вчинений у таких випадках: 1) при заміні своєї дитини (наприклад, хворої, із зовнішністю представника неєвропейської раси тощо) на чужу; 2) при заміні чужої дитини на чужу.

Заміна дітей в цьому випадку може і не відбутися: замість померлої дитини батькам чи законним представникам може бути передана чужа дитина.

Процес кваліфікації пов’язаний із встановленням ознак суб’єкта злочину, яким є особа, що досягла 16-ти років і стосовно якої одне з підмінюваних дітей є чужим. При вчиненні підміни службовою особою з використанням свого службового становища (лікарі пологового будинку та інших медичних установ, керівники дитячих виховних установ) діяння мають кваліфікуватися за сукупністю злочинів за ст. 148 та відповідно до статей 364–366 КК.

При кваліфікації за ознаками суб’єктивної сторони необхідно враховувати ту обставину, що злочин передбачає вину лише у формі прямого умислу. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є корисливий або інші особисті мотиви. Корисливість може виявлятися у бажанні отримати матеріальну винагороду за здійснену підміну, одержати майнові права у майбутньому тощо. Інші особисті мотиви досить часто бувають низькими і свідчать про особливу аморальність винного та його дій. Такими можна вважати вчинення підміни дитини з помсти батькам дитини, через неприязні стосунки між винним та її батьками чи родичами, коли здорова повноцінна новонароджена дитина підмінюється на безнадійно хвору, тощо.

Особисті мотиви можуть бути і позитивного змісту,– наприклад, із співчуття до батьків у випадку підміни їх померлої дитини на чужу, яка втратила батьків або батьки якої відмовилися від неї.

Підміна дітей може вчинюватись з метою викрадення дитини, подальшим її продажем, з метою вилучення органів чи тканин для трансплантації чи насильницького донорства. У таких випадках вчинені діяння складають сукупність злочинів і кваліфікуються за ст. 148 та за наявності відповідних умов – за статтями 143, 144, 146 або 149 КК.

5. Кваліфікація торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини (ст. 149 КК)

У редакції ст. 149 КК зміст поняття «торгівля людьми» відповідає міжнародним нормам, зокрема, визначенню такого діяння в Протоколі про запобігання і припинення торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності, від 15 листопада 2000 року.

Процес кваліфікації починається із встановлення ознак об’єктивної сторони злочину. Злочинне діяння виражається в активних діях, спрямованих на експлуатацію людини з метою отримання прибутку. Диспозиція ч. 1 ст. 149 КК передбачає скоєння торгівлі людьми у самостійних формах: 1) торгівля людьми; 2) здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина; 3) вербування; 4) переміщення; 5) переховування; 6) передача; або 7) одержання людини, вчинені з метою експлуатації, з використанням обману, шантажу чи уразливого стану особи.

Для наявності складу злочину, передбаченого ст. 149 КК, достатньо вчинення злочинних дій хоча б в одній із зазначених форм.

Торгівля людьми полягає у здійсненні щодо потерпілого угоди купівлі-продажу, в якій потерпіла особа виступає як предмет цієї угоди (товар). Це угода, за якою одна особа (продавець) передає людину у фактичне незаконне володіння та розпорядження іншої особи (покупця), за певну грошову винагороду. Угода може бути укладена як письмово, так і в усній формі. При цьому продавець бере на себе зобов’язання передати людину покупцеві, а покупець зобов’язується заплатити за це.

Здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина,– це досягнення та часткова реалізація домовленості між двома або більше особами про порушення чи обмеження тих прав та свобод людини, які відповідно до Конституції України та законодавства не можуть бути порушені чи обмежені. Зміст зазначеної угоди обов’язково включає здійснення таких угод, як дарування, міна, надання у безоплатне користування, передача в рахунок погашення боргу, та будь-які інші домовленості про подальшу експлуатацію людини (сексуальна експлуатація, використання в порнобізнесі, втягнення в злочинну діяльність, залучення в боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях, використання в збройних конфліктах, експлуатація праці особи).

Посередницькі послуги у працевлаштуванні особи, оплатне сприяння усиновленню (удочерінню), а також сутенерство не утворюють ознак аналізованого складу злочину, бо оплаті в таких випадках підлягає не передача особи, а лише послуги зі сприяння (створення умов) майбутній діяльності особи.

Незаконність угоди полягає в тому, що людина як жива істота та громадянин не можуть виступати предметом жодних платних та безоплатних домовленостей, нівелюватися до статусу рухомого майна.

Торгівля людьми та інша незаконна угода утворюють склад закінченого злочину з моменту реалізації відповідної угоди, завершення здійснення домовленостей, які відображаються у передачі обумовлених грошових сум, у переміщенні самої особи для забезпечення дійсності кожної такої угоди, з моменту фактичної передачі винним як предмета людини, стосовно якої здійснено продаж або іншу незаконну угоду, іншій стороні (особі або особам). Фактична передача вважається реалізованою з моменту, коли потерпілий почав перебувати під контролем особи, якій він мав бути переданий за відповідною угодою, тобто з того часу, коли така особа отримала реальну можливість розпоряджатись людиною на власний розсуд.

Вербування людини – це запрошення, набір або залучення шляхом домовленості осіб для їх участі в будь-яких видах діяльності (участь у збройному конфлікті або насильницьких діях особисто чи у воєнізованих формуваннях або групах, працевлаштування тощо). Вербування може бути проведене, наприклад, телефоном, за допомогою всесвітньої електронної мережі (Інтернету), шляхом листування. Згода особи, яку вербують, може бути надана як у письмовій (шляхом підписання контракту, розписки в отриманні грошей тощо), так і в усній формі.

Дана форма торгівлі людьми розглядається як закінчений злочин з моменту викладення вербувальником особі пропозиції про участь у будь-яких видах діяльності за відповідну матеріальну винагороду. Вербування людини з метою використання у збройних конфліктах інших держав або насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади чи порушення територіальної цілісності, та подальший її продаж з цією метою утворює сукупність злочинів, яка кваліфікуються за статтями 149 та 447 КК.

Переміщення людини – зміна місця перебування особи як в межах території України, так і її перевезення чи інше переміщення через державний кордон до іншої держави. Незаконне переміщення особи через державний кордон з метою її експлуатації означає факт незаконного переправлення осіб і повинно кваліфікуватись як торгівля людьми (ст. 149 КК) та незаконне переправлення осіб через державний кордон України (ст. 332 КК).

Переховування людини передбачає влаштування особи у певних приміщеннях, транспортних засобах, на відлюдних територіях, забезпечення підробленими документами, проведення пластичної операції зі зміною зовнішності та інші дії. Переховування із забезпеченням підробленими документами утворює сукупність злочинів із кваліфікацією за статтями 149 та 357 або 358 КК.

Передача та одержання людини означають встановлення фактичного контролю над місцем її перебування, над свободою руху, позбавлення можливості вільного пересування після здійснення купівлі-продажу або іншої незаконної угоди щодо особи.

Обов’язковою ознакою вчинення злочину у формах: вербування, переміщення, переховування, передачі або одержання людини є спосіб злочинного діяння, який виявляється у використанні обману, шантажу чи уразливого стану особи.

Обман полягає у повідомленні потерпілій особі завідомо неправдивої інформації щодо умов працевлаштування, видів майбутньої діяльності або приховуванні важливих відомостей, інформації, повідомлення яких мало б суттєве значення для поведінки особи та вплинуло б на її рішення погодитись на працевлаштування (наприклад, обіцянки сприяти роботі офіціантками, гувернантками з подальшим продажем у сфері сексуальних послуг).

Шантажем є погрози винного розголосити компрометуючі або інші відомості, які потерпіла особа бажає зберегти у таємниці (наприклад, погроза повідомити про заняття проституцією, про судимість особи тощо); погроза знищенням або пошкодженням майна. Погроза може бути висловлена як розголосити дійсні факти, так і повідомити неправдиві відомості.

Під уразливим станом особи розуміється зумовлений фізичними чи психічними властивостями або зовнішніми обставинами стан особи, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям, збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин. Уразливий стан потерпілої особи є оціночним поняттям і його наявність визначається органами досудового слідства та суду на підставі аналізу конкретних обставин справи. В усіх випадках, коли за обставинами справи згода потерпілого на вербування, переміщення, переховування, передачу чи одержання була вимушеною, одержаною внаслідок збігу передбачених п. 2 примітки до ст. 149 КК об’єктивних та суб’єктивних обставин і не відповідала інтересам особи, констатується наявність уразливого стану.

Переміщення, переховування, передача або одержання людини є закінченим злочином з моменту вчинення щодо особи будь-якого з цих діянь.

Якщо після укладення угоди щодо продажу чи іншої оплатної передачі людини така угода почала реалізовуватись, але не призвела до фактичної передачі потерпілого, вчинене злочинне діяння належить розглядати як замах на злочин і залежно від того, закінчений це замах чи незакінчений, кваліфікувати з посиланням на ч. 2 чи ч. 3 ст. 15 КК.

У разі законного чи незаконного переміщення людини за її згодою або без згоди через державний кордон України як замах на злочин розглядаються будь-які дії, спрямовані на реалізацію незаконної угоди стосовно людини і вчинені до моменту фактичного перетинання нею державного кордону України.

Якщо відповідна незаконна угода була укладена, але винний ще не розпочав її реалізацію, його дії утворюють готування до злочину і повинні бути кваліфіковані з посиланням на ст. 14 КК.

Внесення завідомо неправдивих даних у документи, які використовуються для виїзду потерпілої особи за межі України, утворює самостійний склад злочину і потребує додаткової кваліфікації за відповідною частиною ст. 358 КК.

Суб’єкт злочину загальний – особа, яка досягла 16-річного віку. Вчинення діяння службовою особою та особою, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій залежності, є кваліфікованим складом злочину.

Кваліфікуючи злочин за ознаками суб’єктивної сторони, необхідно враховувати, що вчинене діяння характеризується прямим умислом та корисливими мотивами. Вчинення діяння у формах переміщення, переховування, передачі або одержання людини передбачає наявність спеціальної мети – це експлуатація особи. Здійснюючи злочинне діяння у виді продажу людини чи іншої її оплатної передачі, винний усвідомлює зміст відповідної угоди, в межах якої здійснюється або має здійснюватись передача людини, і бажає вчинити це з метою отримання прибутку.

Як експлуатація людини за ст. 149 КК кваліфікуються всі форми сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, примусова праця або примусове надання послуг, рабство або звичаї, подібні до рабства, підневільний стан, залучення в боргову кабалу, вилучення органів, проведення дослідів над людиною без її згоди, усиновлення (удочеріння) з метою наживи, примусова вагітність, втягнення в злочинну діяльність, використання в збройних конфліктах тощо.

Сексуальна експлуатація з метою наживи як вид експлуатації праці особи – це використання особи у діяльності сексуального характеру за винагороду або будь-яку іншу форму відшкодування незалежно від того, чи має така діяльність добровільний або вимушений характер.

Так, Крюківським районним судом м. Кременчука Полтавської області були засуджені громадяни А., Б. та ряд інших осіб, які протягом 2004–2006 рр. шляхом входження у довіру та обману потерпілих, діючи за попередньою змовою групою осіб, застосовуючи психологічний вплив, а саме, користуючись матеріальними проблемами потерпілих та вдаючись до обману, завербували п’ятнадцять дівчат, жительок Полтавської області, довівши їм завідомо неправдиву інформацію стосовно можливості заробити велику суму грошових коштів за короткий термін, працюючи продавцем в м. Москві, пропонували їм виїхати в Російську Федерацію, запевнивши про нормальні умови їх праці, тобто повідомляли завідомо неправдиві дані щодо виду виконуваної роботи, умов та оплати праці.

Дівчата погодилися на висунуту пропозицію, а після прибуття в м. Москва Російської Федерації піддавалися сексуальній експлуатації, не мали права вільно пересуватися, до них застосовувалися фізичне, психологічне та сексуальне насильство, при цьому мали віддавати борг у сумі 1000 доларів США кожна, за їх переміщення через державний кордон України до м. Москви.

За продаж потерпілих громадянок України до Російської Федерації, для подальшої сексуальної експлуатації, засуджені за домовленістю з сутенером отримували грошову винагороду в сумі 500 доларів США за кожну з них.

Дії засуджених, які вчинили торгівлю людьми, здійснили інші незаконні угоди, об’єктом якої є людина, вербування, переміщення, переховування, передачу людини, вчинені з метою експлуатації, з використанням обману та уразливого стану особи, щодо кількох осіб, були кваліфіковані судом за ч. 2 ст. 149 КК.

Торгівля людьми, поєднана з подальшим втягненням потерпілої особи у проституцію чи з примушуванням її до заняття проституцією, кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених статтями 149 та 303 КК.

Під порнобізнесом розуміється діяльність юридичних та фізичних осіб у сфері надання послуг сексуального характеру (примушування чи втягнення до заняття проституцією, створення або утримання місць розпусти і звідництво, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів) з метою отримання прибутку.

Примусова праця передбачає працю, до якої особа залучається проти її волі, з насильством, погрозою насильством, шантажем або будь-яким іншим протиправним способом з присвоєнням результатів такої праці роботодавцем. Примусове надання послуг є різновидом примусової праці у сфері надання будь-яких послуг (торгівлі, обслуговування, шоубізнесу тощо). Експлуатація праці дитини, вчинена за відсутності незаконної угоди щодо неї, а так само без вербування, перевезення, переміщення, передачі, приховування та одержання, кваліфікується лише за ст. 150 КК.

Рабство згідно з Конвенцією про рабство – це стан чи становище людини, щодо якої здійснюються атрибути права власності чи деякі з них.

Під звичаями, подібними до рабства, у Додатковій конвенції про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства, розуміються: залучення в боргову кабалу, а також інші інститути чи звичаї.

Залучення в боргову кабалу – поставлення особи у стан фінансової чи матеріальної залежності через умисне провокування її неплатоспроможності, тобто доведення до нездатності виконати договірні зобов’язання (виплата заборгованості, оплата наданих особі послуг, відшкодування витрат та ін.). Залучення потерпілого в боргову кабалу здійснюється з метою подальшого використання особи: її експлуатації, втягнення в злочинну та іншу протиправну діяльність. У таке становище потрапляє, наприклад, жінка, продана у дім розпусти іншої країни, власник якого, сплативши продавцю гроші за жінку, відбирає у неї всі документи і обіцяє повернути їх лише після відпрацювання нею витраченої на її придбання суми та отримання прибутку.

Будь-який інститут чи звичай, через які: жінку обіцяють за винагороду видати або видають заміж, без права відмовлення з її боку, її батьки, опікун, родина або будь-яка інша особа; чоловік жінки, його родина або його клан, за винагороду або без такої, мають право передати її іншій особі; жінка після смерті чоловіка передається у спадщину іншій особі. Такі ж норми поведінки, за яких дитина передається одним або обома своїми батьками чи своїм опікуном іншій особі, за винагороду або без такої, з метою експлуатації цієї дитини чи її праці.

Згідно зі ст. 7 Додаткової конвенції про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства, під особою, яка перебуває у підневільному стані, розуміється особа, яка перебуває у стані чи становищі, створеному в результаті інститутів чи звичаїв, подібних до рабства.

Трансплантація – це пересадка органів та тканин від однієї людини до іншої, а донорство – це використання крові або її компонентів для лікування інших осіб, виготовлення лікарських препаратів або використання у наукових дослідженнях. Незаконне вилучення у потерпілого органів чи тканин для трансплантації означає примушування потерпілого до вилучення у нього органів, тканин, а також крові людини чи її компонентів шляхом застосування фізичного чи психічного насильства, погроз, обману, з використанням безпорадного стану потерпілого чи через його залежність від винного.

Отримання згоди потерпілого на вилучення у нього органів, тканин, крові чи її компонентів шляхом підкупу, умовляння чи за добровільною згодою особи (наприклад, через перебування її у скрутному матеріальному становищі, отримання винним такої згоди в обмін на допомогу у виїзді за межі України на постійне проживання до іншої держави) також утворює склад аналізованого злочину.

Під вилученням у людини органів (орган зору, серце, легені, печінка, нирки, підшлункова залоза, селезінка) розуміється процес хірургічного або іншого втручання в організм людини і позбавлення її належного їй органа. Проведення медико-біологічних, психологічних або інших дослідів, експериментів над людиною є незаконним, якщо такі дії вчиняються з порушенням або недотриманням вимог законодавства. Торгівля людьми, внаслідок якої було здійснено незаконне проведення дослідів над людиною або вчинена незаконна трансплантація органів або тканин людини, утворює сукупність злочинів, передбачених статтями 149 та 142 або 143 КК.

Усиновлення (удочеріння) – це прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина, здійснене, як правило, на підставі рішення суду. Усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України. Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл українського Центру з усиновлення дітей.

Усиновлення з метою наживи означає прагнення отримати матеріальну вигоду від такого усиновлення (наприклад, бажання отримати контроль над власністю усиновленої особи, залучення до заняття жебрацтвом, азартними іграми, проституцією тощо).

Примусова вагітність означає примушування жінки до природного або штучного запліднення шляхом погроз, шантажу, із застосуванням насильства, виношування плоду та народження дитини. Метою цих дій може бути одержання наживи від незаконного усиновлення, використання органів новонародженої дитини для незаконної трансплантації або незаконного донорства, залучення матері з дитиною в жебрацтво.

Втягнення у злочинну діяльність – це дії, спрямовані на збудження у особи бажання брати участь у вчиненні одного або декількох злочинів. Такі дії винних осіб можуть поєднуватись з застосуванням психічного або фізичного впливу (обіцянки, умовляння, обман, погрози, підкуп, розпалювання почуттів помсти, расової та національної ворожнечі та ін.).

Характер злочину, у вчинення якого втягується особа, а також виконувана нею роль для кваліфікації діянь винного за ст. 149 КК значення не мають.

Використання в збройних конфліктах передбачає залучення або вербування особи для участі в діях, спрямованих на повалення законної влади в будь-якій державі, підрив конституційного ладу або порушення її територіальної цілісності та суверенітету.

Продаж людини або інша оплатна передача чи незаконна угода з метою її використання у збройному конфлікті як найманця утворюють сукупність злочинів: статті 149 та 447 КК.

Кваліфікований склад злочину (ч. 2 ст. 149 КК) утворює вчинення діяння: 1) щодо неповнолітнього; 2) щодо кількох осіб; 3) повторно; 4) за попередньою змовою групою осіб; 5) службовою особою з використанням службового становища; 6) особою, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій залежності; 7) поєднані з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого чи його близьких; 8) з погрозою застосування такого насильства.

Неповнолітньою є потерпіла особа чоловічої або жіночої статті, якій на момент укладення відповідної угоди щодо неї не виповнилося 18 років.

Торгівля людьми або інша незаконна угода по передачі кількох осіб має місце у випадку вчинення діяння стосовно двох або більше потерпілих, незалежно від того, одночасно чи в різний час щодо них були вчинені відповідні діяння, якщо вони об’єднані одним умислом. Дії винної особи, яка мала єдиний намір вчинити торгівлю людьми щодо кількох осіб, але фактично здійснила незаконну угоду щодо однієї особи, слід кваліфікувати як закінчений злочин щодо одного потерпілого та замах на злочин, передбачений ч. 2 ст. 149 КК за ознакою його вчинення щодо кількох осіб.

Повторним є вчинення даного злочину особою, яка до цього вже вчинила злочин, передбачений ст. 149 КК у будь-якій формі як щодо однієї й тієї ж самої особи, так і щодо кількох осіб у різний час. За ознакою повторності за ч. 2 ст. 149 КК мають кваліфікуватися дії винного, вчинені щодо різних потерпілих, у різний проміжок часу, не об’єднані єдиним умислом, які свідчать про самостійність кожного із вчинених злочинних епізодів. У випадках, коли особа має єдиний умисел на здійснення продажу, оплатної передачі або іншої незаконної угоди щодо кількох осіб, але здійснює всі дії не одночасно, а поетапно щодо кожної потерпілої особи (чи декількох осіб), вчинене утворює ознаки єдиного продовжуваного злочинного діяння. За таких обставин дії не можуть кваліфікуватися за ознакою повторності.

Продаж чи інша незаконна угода щодо передачі людини, вчинені за попередньою змовою групою осіб, передбачають попередню домовленість двох або більше осіб – суб’єктів злочину до початку злочину про спільну участь у його вчиненні.

Використання службового становища полягає у вчиненні злочину особою, яка має статус службової особи. Такими є особи, які постійно або тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно або тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форм власності посади, пов’язані з використанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням.

Вчинення злочину службовою особою з використанням службового становища має місце тоді, коли торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини здійснила службова особа, використовуючи надані їй по службі права чи повноваження, в тому числі і з виходом за межі таких прав чи повноважень. Такі дії службової особи повністю охоплюються ч. 2 ст. 149 КК і додаткової кваліфікації за відповідною частиною ст. 364 чи ст. 365 КК не потребують – крім випадків, коли вони вчинені працівником правоохоронного органу. В цьому випадку вчинене належить розглядати як сукупність злочинів і кваліфікувати за ч. 2 чи ч. 3 ст. 149 та за ч. 3 ст. 364 КК. Службовою особою, як суб’єктом злочину, може бути, наприклад, директор фірми або власник приватного агентства, які здійснюють посередницьку діяльність щодо працевлаштування громадян України за кордоном, директор будинку дитини, працівник служби віз і реєстрації та ін.

Продаж, інша оплатна передача людини чи інша незаконна угода, вчинені особою, від якої потерпілий був у матеріальній або іншій залежності, утворюють склад злочину за наявності таких обставин. Матеріальна залежність полягає у перебуванні потерпілого на повному чи частковому утриманні винного, а також наявність фінансової чи майнової заборгованості, які примушують потерпілого виконувати бажання та вимоги винної особи. Під іншою розуміється службова, родинна, соціальна (дітей від батьків, опікунів; непрацездатних – від їх піклувальників; непрацюючих членів сім’ї – від матеріально забезпечених; підлеглі – від начальників та ін.) залежність.

Як дії, поєднані з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого чи його близьких, кваліфікується діяння, яке супроводжувалося заподіянням легкого тілесного ушкодження, що не спричинило короткочасного розладу здоров’я або незначної втрати працездатності, а також вчинення інших насильницьких дій (завдання удару, побоїв, незаконне позбавлення волі) за умови, що вони не були небезпечними для життя чи здоров’я в момент заподіяння. Такі насильницькі дії, вчинені в процесі здійснення торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини, повністю охоплюються ч. 2 ст. 149 КК і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК не потребують.

Діяння, що супроводжувалося погрозою застосування насильства, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого чи його близьких, має місце у випадках, коли на потерпілих осіб чиниться психологічний тиск з висловлюванням реальної готовності негайного застосування такого насильства через вислови, жести, письмові повідомлення.

>Особливо кваліфікованими видами торгівлі людьми (ч. 3 ст. 149 КК) визнається вчинення таких дій: 1) щодо малолітнього; 2) організованою групою; 3) у поєднанні з насильством, небезпечним для життя або здоров’я потерпілого чи його близьких; 4) з погрозою застосування такого насильства; 5) якщо такі дії спричинили тяжкі наслідки.

Злочин кваліфікується як вчинений організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь три і більше особи, які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та інших злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

Як поєднані з насильством, небезпечним для життя або здоров’я потерпілого чи його близьких, кваліфікуються умисне заподіяння потерпілому при здійсненні незаконної угоди щодо людини легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості або тяжке тілесне ушкодження, а також інші насильницькі дії, які не призвели до вказаних наслідків, але були небезпечними для життя чи здоров’я в момент їх вчинення. До них слід відносити, зокрема, і насильство, що призвело до втрати свідомості чи мало характер мордування, придушення за шию, скидання з висоти, застосування електроструму, зброї, спеціальних знарядь тощо. Застосування до потерпілого без його згоди наркотичних засобів, психотропних, отруйних чи сильнодіючих речовин (газів) з метою подолання опору особи, забезпечення її успішного транспортування з метою подальшого продажу чи здійснення іншої незаконної угоди потрібно розглядати як насильство і залежно від того, було воно небезпечним для життя або здоров’я чи не було, кваліфікувати такі дії за ч. 2 або ч. 3 ст. 149 КК.

Умисне заподіяння у процесі будь-якої незаконної угоди щодо людини легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, а також середньої тяжкості тілесного ушкодження, завдання побоїв, що мало характер мордування, охоплюються статтею 149 КК і додаткової кваліфікації за статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини проти здоров’я, не потребують.

Погроза застосування насильства при вчиненні злочину полягає в залякуванні негайним застосуванням фізичного насильства, небезпечного для життя і здоров’я потерпілого (погроза вбити, заподіяти тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, легке тілесне ушкодження з розладом здоров’я чи незначною втратою працездатності, або вчинити певні дії, що у конкретній ситуації можуть спричинити такі наслідки).

Тяжкими наслідками торгівлі людьми можуть визнаватися настання смерті потерпілої особи, спричинення тяжкого тілесного ушкодження, захворювання на СНІД або іншу невиліковну хворобу, самогубство особи чи зникнення її безвісти.

До тяжких наслідків, передбачених ч. 3 ст. 149 КК, психічне став-лення винного характеризується лише необережною формою вини.

Так, Новоукраїнським районним судом Кіровоградської області визнано винним громадянина А. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 149 КК, за таких обставин. У липні 2007 р. підсудній шляхом обману та обіцянок хорошої високооплачуваної роботи переправив в м. Москву неповнолітніх С. та М., які по приїзді на місце фактично потрапили в сексуальне рабство. Потерпілих мимо їх волі спонукали займатися проституцією. Не витримавши психологічного тиску, не маючи ні грошей та документів, щоб повернутися додому, та в результаті морального насилля потерпіла С. покінчила життя самогубством, тобто настали тяжкі наслідки.

Якщо при вчиненні злочину, передбаченого ст. 149 КК, була умисно спричинена смерть людині, дії винного мають кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 149 та за наявності відповідних ознак – за ст. 115 КК.

У разі, якщо винний продав особу для вилучення в неї органа, що завідомо мало своїм наслідком смерть потерпілого або заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, його дії мають кваліфікуватися за ч. 3 ст. 149, п. 5 ст. 27 та п. 6 (а також, залежно від конкретних обставин справи, пунктами 2, 4, 9 або 11) ч. 2 ст. 115 або ст. 121 КК.

6. Кваліфікація експлуатації дітей (ст. 150 КК)

Принцип 2 Конвенції про права дитини Генеральної Асамблеї ООН (1959 р.) проголошує, що дитині законом та іншими засобами повинен бути забезпечений спеціальний захист та надані можливості і створені сприятливі умови для повноцінного фізичного, розумового, морального, духовного соціального розвитку в умовах свободи та гідності.

Встановлення кримінальної відповідальності за експлуатацію дітей є імплементацією статей 34, 36 Конвенції про права дитини.

Дитина, як потерпілий від даного злочину,– це особа, яка не досягла передбаченого законом віку, з якого дозволяється працевлаштування. Відповідно до ст. 188 КЗпПУ, за загальним пра-вилом, на роботу приймаються особи віком не молодше 16 років. За згодою батьків чи одного з них або осіб, що їх замінюють, дозволяється працевлаштування неповнолітніх, які досягли 15 років, а за дотримання певних умов – 14 років. Таким чином, потерпілими щодо розглядуваного складу злочину є особи віком до 16 років.

Крім обмеження віку, КЗпПУ передбачає й інші пільгові умови праці для неповнолітніх: скорочений робочий тиждень, заборона залучати неповнолітніх до праці вночі, понаднормово, у вихідні та святкові дні, а також у шкідливих чи небезпечних умовах.

Кваліфікація злочину за ознаками об’єктивної сторони злочину здійснює за умови вчинення діяння, яке полягає в експлуатації дитини, тобто у використанні її праці з метою отримання прибутку при порушенні норм законодавства про працю щодо неповнолітніх. Виходячи зі змісту аналізованої норми, злочином є з метою отримання прибутку використання праці: 1) малолітніх (осіб до 14 років) за будь-яких умов, оскільки щодо працевлаштування даної категорії цих осіб у будь-якій народногосподарській сфері законом встановлена заборона; 2) осіб віком від 14 до 16 років при порушенні норм трудового законодавства.

Праця дитини може використовуватись у будь-якій сфері народного господарства: промисловості, сільськогосподарського виробництва, торгівлі, надання послуг та ін.

Залучення дітей до заняття видами діяльності, щодо яких існує спеціальна заборона чи обмеження, утворює ознаки таких самостійних складів злочинів і кваліфікується як втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304): примушування чи втягнення неповнолітніх у заняття проституцією (ст. 303); залучення неповнолітніх до вчинення протиправних діянь, пов’язаних з незаконним збутом наркотичних засобів (ст. 307) тощо.

Злочин є закінченим з моменту, коли дитина фактично була залучена до виконання будь-якого виду робіт. Фактичне отримання прибутку винним визначення моменту закінчення злочинного діяння не вимагає.

Не має значення для кваліфікації злочину також, чи є оплатною праця дитини, чи ця праця безоплатна і прибуток повністю залишається у винної особи.

Суб’єктом злочину є особа, яка досягла 18 років. Експлуатація дітей, при вчиненні таких діянь службовою особою установи, підприємства чи іншої юридичної особи незалежно від форми їх влас-ності, має кваліфікуватись за наявності підстав за статтями 364 чи 365 КК.

Вчинення злочину за ознаками суб’єктивної сторони кваліфікується за наявності вини у формі прямого умислу. При цьому винний усвідомлює, що експлуатує осіб, щодо праці яких існує заборона чи певні обмеження і бажає використовувати їх працю, маючи на меті отримати прибуток за рахунок такого виду діяльності.

Обов’язковою умовою поставлення особі у вину вчинення діяння є усвідомлення нею неповнолітнього віку потерпілого, праця якого використовується.

Кваліфікованими видами експлуатації дітей (ч. 2 ст. 150 КК) є такі діяння: 1) вчинені щодо кількох дітей; 2) спричинили істотну шкоду для здоров’я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини; 3) поєднані з використанням дитячої праці в шкідливому виробництві.

Експлуатація кількох дітей полягає у використанні праці двох або більше осіб віком до 16 років у різний час або одночасно.

Відповідальність за істотну шкоду для здоров’я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини, які є наслідком її експлуатації, настає у випадку, коли в результаті використання праці потерпілого останній захворів на тяжку хворобу, значно відстає у своєму фізичному чи розумовому розвитку, тривалий час позбавлений можливості навчатись у школі, коледжі чи в інших навчальних закладах.

Для встановлення тяжкості шкідливих наслідків та їх обумовленості експлуатацією дитини необхідним є проведення комплексної медико-психологічної експертизи щодо стану потерпілого.

Використання дитячої праці в шкідливому виробництві – це їх експлуатація: 1) із залученням потерпілого до участі на важких роботах; на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці; на підземних роботах, а також 2) із їх залученням до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми (ст. 190 КЗпПУ).

7. Кваліфікація використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (ст. 150¹ КК)

Потерпілими від цього злочину є малолітня дитина – особи чоловічої або жіночої статті, які не досягли 14-річного віку.

У процесі кваліфікації об’єктивна сторона злочину відображається у вчиненні злочинного діяння, зміст якого розкривається у диспозиції ч. 1 ст. 150¹ КК. Злочином є використання батьками або особами, які їх замінюють, малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, тобто для систематичного випрошування грошей, речей, інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб з метою отримання прибутку. Діяння реалізується такими діями, як демонстрація стороннім особам, носіння малолітньої дитини на руках, тримання біля дорослого для привертання їх уваги та намагання викликати жалість, співчуття, передусім, до самої дитини. Вчинення діяння систематично означає здійснення випрошування неодноразово, впродовж певного періоду часу: від декількох днів і більше. Систематичність може бути підтверджена неодноразовим затриманням винної особи працівниками правоохоронних органів, притягненням до адміністративної відповідальності за невиконання батьками, або особами, що їх замінюють, обов’язків щодо виховання дітей.

Так, громадянка З. у період з березня 2009 р. по 28 серпня 2009 р., у дні релігійних свят, почергово, в смт Дубове, с. Ганичі, біля церкви, щосуботи в смт Дубове на ринку, а також щовівторка на ринку в с. Нересниця Тячівського району Закарпатської області, будучи матір’ю однорічного сина, використовувала його для зайняття жебрацтвом, систематично випрошуючи гроші у сторонніх осіб з метою отримання прибутку. При цьому малолітня дитина завжди знаходилася біля матері. Сина З. тримала на колінах або на руках, чим викликала в перехожих жалість та почуття милосердя, у зв’язку з чим перехожі давали їй гроші.

Дії підсудної З. були кваліфіковані Тячівським судом Закарпатської області за ч. 1 ст. 150¹ КК України як використання батьками малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (систематичного випрошування грошей у сторонніх осіб) з метою отримання прибутку.

Злочин вважається закінченим з моменту здійснення винним жебрацтва незалежно від отримання прибутку від такої діяльності.

Якщо використання малолітньої дитини у занятті жебрацтвом супроводжується втягненням потерпілої особи в таку діяльність, вчинене утворює сукупність злочинів, передбачених статтями 150¹ та 304 КК. Треба звернути увагу, що використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом не передбачає активних дій з боку самої дитини. Важливою є сама її присутність разом з дорослими. Як правило, використовуються діти молодшого дошкільного віку. Втім, втягнення неповнолітніх у заняття жебрацтвом передбачає вчинення певного злочинного впливу (умовляння, погрози, переконування) щодо дітей, які розуміють, що прагнуть досягти дорослі. Схиляння (втягнення) здійснюється з певною метою – викликати у дітей бажання (намір) займатись жебрацтвом як самостійно, так і разом з втягувачем.

Так, жителька м. Львова К. протягом півроку займалася жеб-рацтвом в громадських місцях: на ринку, на вокзалі, постійно тримаючи на руках свою восьмимісячну доньку. Свого шестирічного сина вона примушувала підходити до перехожих на вулиці, розповідати, що він хоче їсти та випрошувати у людей гроші.

Галицьким районним судом м. Львова К. засуджена за ч. 1 ст. 150¹ КК за використання батьками малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (систематичного випрошування грошей, речей, інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб) з метою отримання прибутку та за ч. 2 ст. 304 КК за втягнення малолітньої особи матір’ю в заняття жебрацтвом.

Використання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів шляхом введення в організм таких засобів для заспокоєння малолітньої потерпілої особи під час жебракування кваліфікується як злочин, передбачений ст. 314 КК та за ст. 150¹ КК.

Кваліфікований склад злочину (ч. 2 ст. 150¹ КК) утворюють дії, вчинені: 1) щодо чужої малолітньої дитини; 2) пов’язані із застосуванням насильства чи погрозою його застосування; 3) повторно; 4) особою, яка раніше скоїла один із злочинів, передбачених статтями 150, 303, 304 КК; 5) за попередньою змовою групою осіб.

Особливо кваліфікований склад злочину (ч. 3 ст. 150¹ КК) вклю-чає діяння, вчинені: 1) організованою групою, а також 2) якщо внаслідок таких дій дитині спричинені середньої тяжкості чи тяжкі тілесні ушкодження.

Якщо внаслідок використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом потерпілій особі були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження чи настала її смерть, вчинене утворює сукупність злочинів, передбачених ст. 150¹ та відповідно статтями 121 або 115 у випадку умисного заподіяння смерті та за ст. 119 КК – при необережному заподіянні смерті.

За ч. 1 ст. 150¹ КК суб’єктом злочину є батьки (один із батьків), а також особи, які їх замінюють. Такими є близькі родичі (рідні брати, сестри, дід, баба), опікуни, на утриманні яких перебувають діти. За ч. 2 ст. 150¹ КК суб’єктом виступають особи, для яких малолітня дитина є чужою. Таким є будь-які особи, крім тих, що підлягають кримінальній відповідальності як батьки чи особи, які їх замінюють, за ч. 1 ст. 150¹ КК.

Процес кваліфікації за ознаками суб’єктивної сторони здійснюється при вчиненні злочину з прямим умислом. Винний достовірно знає, що використовує для заняття жебрацтвом малолітню дитину і бажає вчинити ці дії. Метою злочинного діяння є отримання прибутку у будь-якому виді (гроші, продукти харчування, одяг тощо).

8. Кваліфікація незаконного поміщення в психіатричний заклад (ст. 151 КК)

Для кваліфікації діяння як незаконного поміщення в психіатричний заклад має важливе значення встановлення ознак, які характеризують потерпілого від злочину. Таким за змістом об’єктивних та суб’єктивних ознак може бути лише психічно здорова особа. Кримінальна відповідальність за даний злочин виключається: при поміщенні до психіатричного закладу: 1) психічно хворої особи, яка потребує лікування або обстеження в умовах стаціонарного медичного закладу; 2) психічно здорової за її добровільною згодою.

Кваліфікація злочину пов’язана із встановленням однієї із форм злочинного діяння, які утворюють об’єктивну сторону. Злочин полягає у: 1) примусовій госпіталізації до психіатричного закладу психічно здорової особи з метою її лікування чи обстеження; 2) примусовому утриманні такої особи всупереч її волі та бажанню в такому закладі; або у 3) триманні в психіатричному закладі особи, яка вже вилікувалася і не повинна триматись в умовах стаціонару.

Госпіталізація особи здійснюється з метою надання їй стаціонарної психіатричної допомоги як психіатричної допомоги, що включає в себе обстеження стану психічного здоров’я осіб на підставах та в порядку, передбачених Законом України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. та іншими законами, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади, і надається в стаціонарних умовах понад 24 години підряд.

Особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до психіатричного закладу без її згоди або без згоди її законного представника, якщо її обстеження чи лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні у особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: 1) вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що становлять безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або 2) неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність.

Госпіталізація особи здійснюється за рішенням лікаря-психіатра, і протягом 24 годин з часу госпіталізації особа підлягає обов’язковому огляду комісією лікарів-психіатрів. У випадках визнання

госпіталізації доцільною представник психіатричного закладу, в якому перебуває особа, протягом 24 годин направляє до суду за місцем знаходження психіатричного закладу заяву про госпіталізацію особи в примусовому порядку на підставах, передбачених ст. 14 Закону України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 року.

Неповнолітній віком до 15 років та особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною, госпіталізовані до психіатричного закладу на прохання або за згодою їх законних представників, також підлягають обов’язковому протягом 48 годин з часу госпіталізації огляду комісією лікарів-психіатрів психіатричного закладу для прийняття рішення про необхідність подальшого перебування цих осіб у психіатричному закладі та надання їм стаціонарної психіатричної допомоги.

Виписка особи, яку було госпіталізовано до психіатричного закладу в примусовому порядку, здійснюється за рішенням комісії лікарів-психіатрів або за рішенням суду про відмову в продовженні такої госпіталізації.

Незаконне поміщення особи у психіатричний заклад або її тримання може виявлятися у примусових діях – зокрема, у застосуванні насильства для доставляння потерпілого до місця його майбутнього утримання або для позбавлення можливості залишити таке місце (зв’язуванні, триманні, нанесенні ударів, застосуванні фізичного насильства тощо); введенні в організм людини наркотичних засобів, сильнодіючих речовин, снодійного, ліків для приведення потерпілого до безпорадного стану; замиканні в приміщенні; погрозах насильством та ін.

Незаконним поміщення може бути кваліфіковане діяння і в тих випадках, коли особа на законних підставах була доставлена та перебувала в медичній установі, а в подальшому шляхом обману тримається в лікувальному закладі.

Злочин вважається закінченим з моменту фактичного незаконного поміщення особи до стаціонарного психіатричного закладу, незалежно від терміну перебування потерпілого в ньому, або з моменту, коли особі безпідставно відмовлено у виписці зі стаціонару при відпадінні причин для її утримання.

Тримання в психіатричному закладі особи, поміщеної до нього на законних підставах, якщо особа не потребує подальшої госпіталізації і підлягає обов’язковій виписці (наприклад, шляхом незаконного подовження тримання, незаконної відмови у такій виписці та ін.), утворює склад цього злочину, оскільки в таких випадках особа також проти її волі тримається в психіатричному стаціонарі, якщо відпали передбачені законодавством для цього підстави.

При кваліфікації злочину необхідно враховувати особливості суб’єкта злочину, який є спеціальним. Це – особа, до посадових обов’язків якої входить прийняття рішення про поміщення особи до психіатричного закладу чи щодо продовження терміну тримання

в ньому, звернення з відповідною заявою до суду (лікар карети швидкої психіатричної допомоги, черговий лікар, лікар приймального відділення, лікар-психіатр, завідуючий відділенням, головний лікар).

Дії осіб, які не є працівниками психіатричних закладів (родичі потерпілого, співробітники правоохоронних органів, інші особи, які сприяли поміщенню до стаціонарного закладу завідомо для них психічно здорової людини), кваліфікуються за наявності в їх діяннях ознак злочину як співучасть у незаконному поміщенні в психіатричний заклад.

У разі, якщо поміщення особи супроводжувалося винесенням завідомо незаконного висновку про необхідність її госпіталізації, фальсифікацією історії хвороби, іншої медичної документації, дії лікарів-психіатрів, членів комісії та інших осіб утворюють сукупність злочинів: ст. 151 та ст. 366 КК.

Винесення суддею рішення про незаконне поміщення в пси-хіатричний заклад або продовження терміну тримання у такому закладі завідомо психічно здорової особи утворює склад злочину, передбаченого ст. 375 КК.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Винний достовірно знає, що поміщає або сприяє поміщенню до психіатричного закладу психічно здорової людини проти її волі та бажання або тримає в ньому особу при відпадінні для цього підстав і бажає вчинити ці дії.

Мотиви даного злочину можуть бути різними: бажання заволодіти майном потерпілого, отримати контроль над його власністю, позбавитися присутності людини, помста. Не впливаючи на кваліфікацію злочину, мотиви та мета дій винного повинні враховуватись при визначенні міри та меж кримінальної відповідальності.

Кваліфікуючою ознакою незаконного поміщення в психіатричний заклад (ч. 2 ст. 151 КК) є спричинення діянням тяжких наслідків, які виражаються у настанні смерті потерпілого, розладі його здоров’я, психічної хвороби, самогубства під час перебування в психіатричному закладі. Психічне ставлення винного до тяжкості наслідків виявляється у необережності.

У разі, коли незаконне поміщення в психіатричний заклад було здійснене з метою позбавлення життя особи чи заподіяння тяжкої шкоди її здоров’ю (наприклад, з метою викликати у потерпілого психічний розлад чи душевну хворобу), доведення до самогубства, вчинене утворює сукупність злочинів і повинно додатково кваліфікуватись за відповідними статтями Особливої частини КК: у разі самогубства або замаху на самогубство потерпілого внаслідок цих дій – за сукупністю злочинів, передбачених відповідною частиною ст. 120, ч. 1 або ч. 2 ст. 127 та ч. 2 ст. 151 КК.

Умисне вбивство потерпілого, заподіяння йому тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, вчинені, наприклад, як спосіб незаконного поміщення в психіатричний заклад, утворюють сукупність злочинів, передбачених ч. 2 ст. 151 та, відповідно, ч. 1 або ч. 2 ст. 115, ч. 1 або ч. 2 ст. 119, ст. 121, ч. 2 ст. 122 КК.

ЗАДАЧІ

1. Т. з метою виведення старшого брата із запою зачинив останнього в погріб, де тримав, даючи лише воду та їжу, більш ніж два тижні і випустив лише тоді, коли брат остаточно став тверезим і дав письмову обіцянку, що перестане пити горілку.

Кваліфікувати дії Т. Відповідь поясніть.

2. Члени організованої злочинної групи під керівництвом Ф. Д. та К. захопили біля під’їзду будинку власника приватного магазину «Побутова техніка» Д., заштовхали в автомобіль і вивезли його за місто в приміщення кинутої ферми, де тримали кілька діб, погрожуючи вбивством, та вимагали передати права власності на магазин та інше майно на Ф. Працівники міліції лише через чотири дні встановили місцезнаходження Д. та звільнили його.

Кваліфікувати дії Ф., Д. та К. Відповідь поясніть.

3. Студенти одного з вишів м. Києва Р. та Ч. у комп’ютерному клубі познайомилися з учнем 7-го класу Ш., який їм розповів, що його батько – заможний підприємець – не дозволяє йому грати дома на комп’ютері та відвідувати комп’ютерні клуби, оскільки через це він не приділяє належної уваги навчанню у ліцеї. О. та Р. запропонували Ш. втекти з дому й оселитися у квартирі, яку вони наймали і де був комп’ютер, а до батьків повернутися лише тоді, коли вони змінять своє ставлення до захоплень сина. При цьому посередництво між батьками та сином у вирішенні конфлікту вони взяли на себе.

Після того як Ш. перебрався до них, вони зателефонували батькам Ш. та повідомили, що їх син знаходиться як заручник у осіб кавказької національності, і почали вимагати 200 тис. доларів США за його звільнення. Працівникам міліції лише через тиждень пощастило встановити місцезнаходження Ш. Після його звільнення було встановлено, що він протягом усього часу такого ув’язнення грав на комп’ютері, а О. та Р. купували йому їжу та напої, двічі водили його до комп’ютерного клубу за свої гроші.

Кваліфікувати дії О. та Р. Відповідь поясніть.

4. М., А. та К., раніше неодноразово судимі, перебуваючи у слідчому ізоляторі під арештом за вчинення тяжкого злочину у складі організованої злочинної групи, імітували тяжке отруєння, у зв’язку з чим були переведені до лазарету слідчого ізолятора, де вони захопили як заручників чотирьох жінок – лікаря та медичних сестер і почали вимагати у представників влади під загрозою вбивства заручників 100 тис грн, зброю та автомобіль. На підтвердження своїх намірів М. наніс одній із заручниць удар ножем, спричинивши проникаюче поранення черевної порожнини. Потім заручницю випустили на вулицю. Співробітникам спецзагону вдалося роззброїти злочинців та звільнити заручників.

Кваліфікувати дії М., А. та К. Відповідь поясніть.

5. В., знаючи про складне матеріальне становище Д., підбурив його залучити інших осіб та організувати викрадення і незаконне позбавлення волі малолітньої доньки директора комерційного банку з метою вимагати у батька викуп за його дитину. В. повідомив Д. місце проживання дитини та показав її фотографію, а останній до участі у вчиненні цього злочину в свою чергу залучив М. та П.

Перебуваючи біля будинку, де проживала сім’я директора банку, Д., М. та П. очікували дівчинку і коли остання проходила неподалік від них, М. та П. із застосуванням насильства, яке не було небезпечним для життя і здоров’я потерпілої, заштовхали її в салон автомобіля, завезли на дачу В., де незаконно тримали дитину впродовж семи днів, замкнувши її на горищі, позбавивши можливості вільно на свій розсуд пересуватись та вийти з даного помешкання.

Телефоном викрадачі вимагали у батьків дівчинки, щоб останні не повідомляли до міліції про викрадення та виплатили їм 200 тис. грн. Під час примусового тримання дівчинка захворіла на пневмонію, що дало ускладнення на серце.

Кваліфікуйте дії В., Д., М. та П. Відповідь поясніть.

6. М., С. та К. з метою отримання викупу викрали підприємця Т, тримали його протягом тижня в підвалі зруйнованого будинку без їжі та теплого одягу в зимовий період. Не отримавши викупу, М., за згодою С.

та К., вбив Т.

Кваліфікувати дії М., С. та К. Відповідь поясніть.

7. М. народила дитину, яка мала явні фізичні дефекти та патології розвитку. За матеріальну винагороду вона звернулася до лікаря-педіатра В. з проханням знайти їй здорову дитину. В. разом з медсестрою К. взяли дитину у іншої породіллі, яка під час пологів перебувала під дією наркозу, і віддали М. Її ж дитину показали тій жінці як нібито народжену нею.

Кваліфікуйте дії названих осіб. Відповідь поясніть.

8. С. та Ч. взяли кредити в банку на придбання квартир. У кризових умовах вони втратили роботу, у зв’язку з чим не мали можливості виконувати боргове зобов’язання. Банк відмовився надати відстрочку по сплаті і поставив вимоги передати житло у його власність. С. з Ч. за попередньою домовленістю прийшли в головний офіс банку і, погрожуючи мисливськими рушницями, примусили працівників офісу викликати директора банку. Прибулому керівнику вони погрожували підірвати приміщення офісу разом з утримуваними в ньому працівниками, якщо їм не буде надана можливість сплатити борг через деякий. Коли дирекція банку погодилась і були підписані відповідні документи, С. та Ч. добровільно здались працівникам міліції.

Кваліфікувати дії С. та Ч. Відповідь поясніть.

9. Д. вступила у попередню змову про продаж осіб жіночої статі, для їх подальшої сексуальної експлуатації в м. Москва Російської федерації з К. та С. які займалися звідництвом для розпусти і продажем осіб жіночої статі іншим сутенерам в м. Москва. К. та С. зобов’язувалися оплачувати проїзд з України в Росію осіб жіночої статті, а Д. зобов’язана була вербувати жінок на території України. Згідно з домовленістю, Д. за продаж осіб жіночої статі К. та С. повинна була отримувати матеріальну винагороду.

Д. шляхом входження у довіру та обману неповнолітньої Т., користуючись матеріальними проблемами потерпілої, завербувала її, довівши їй завідомо неправдиву інформацію стосовно умов та оплати праці в Москві. За матеріальну винагороду передала неповнолітню Т. особам, що займаються звідництвом для розпусти та подальшої сексуальної експлуатації.

Кваліфікувати дії Д., К., С. Відповідь поясніть.

10. Члени організованої злочинної групи К., С., Б. та Ч. під виглядом промоутерів підшуковували молодих дівчат у різних танцювальних колективах та пропонували високооплачувану роботу за кордоном танцюристками. Після сформування «колективу» з 8–10 осіб вони оформляли туристичні візи до Туреччини, за якими від’їжджали туди разом з дівчатами. У Туреччині вони забирали у дівчат паспорти та передавали потерпілих за 5 тис. доларів за кожну власникам домів розпусти, де дівчат примушували займатися проституцією.

Кваліфікувати дії К., С., Б. та Ч. Відповідь поясніть.

11. Колишній працівник заводу феросплавів К., якому було відоме місце складування відходів виробництва феросплавів, організував збирання феросплавів у місцях накопичення відходів, залучивши до цього школярів 6–7 класів віком 13–14 років, яким він купував пиво, сигарети, жувальні гумки тощо, інколи давав гроші на кишенькові витрати. Кожен із дітей за робочий день збирав від 5 до 10 кг феросплавів, які К. здавав до приймальних пунктів, за що отримував 150–300 грн щодня.

Кваліфікувати дії К. Відповідь поясніть.

12. Б., протягом двох років, періодично приїжджаючи в м. Червоноград Львівської області, з метою отримання прибутку і коштів для себе та своєї дворічної доньки, перебуваючи в громадських місцях: біля магазинів, на ринку та біля церкви, всупереч фізіологічних потреб своєї малолітньої дитини, неодноразово, впродовж дня силою утримувала її біля себе та демонструвала перехожим, використовуючи її для отримання грошей та інших матеріальних цінностей від громадян, займаючись випрошуванням грошей та інших матеріальних цінностей.

Кваліфікувати дії Б. Відповідь поясніть.

13. В. протягом року, не маючи постійного джерела доходу та не маючи постійного місця проживання, перебуваючи в громадських місцях, випрошувала гроші у сторонніх осіб разом із своїми дітьми: трирічною дочкою та шестимісячним сином. Крім того, В., протягом цього періоду часу, умисно схиляла шестирічного сина свого співмешканця до систематичного випрошування грошей у пасажирів метро, в автобусах приміського сполучення, чим згубно впливала на малолітню дитину, заподіюючи шкоди її духовному-моральному благополуччю.

Кваліфікувати дії В. Відповідь поясніть.

14. Громадянин К., будучи батьком малолітніх дітей: восьмирічного та десятирічного синів та дванадцятирічної доньки і відповідно до ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 150 Сімейного кодексу України будучи зобов’язаним виховувати дітей, піклуватися про їх фізичний, духовний і моральний розвиток, поважати дітей, а також не експлуатувати їх, не виконував обов’язків, покладених на нього Законом, що спричинило для них згідно з висновками судово-психологічних експертиз тяжкі наслідки, зокрема: для синів у виді соціальної та педагогічної занедбаності; для доньки – неможливості виявлення рівня її психічного розвитку в зв’язку із утрудненим мовним контактом, обмеженим рівнем знань про себе та навколишній світ.

Крім цього, навесні протягом декількох років з метою отримання доходу, К. примушував малолітніх дітей виконувати роботу по збиранню квітів у лісі та їх продажу на ринку у м. Івано-Франківську, а також збирати брухт кольорових металів і здавати на пункт прийому металобрухту. Отримані кошти від продажу квітів та металобрухту К. витрачав на придбання спиртних напоїв для власного споживання і не спрямовував на надання матеріального утримання дітям.

Кваліфікувати дії К. Відповідь поясніть.

15. Громадянин К., працюючи на посаді лікаря-психіатра районної лікарні, з метою поміщення завідомо здорової особи С. на стаціонарне лікування у Тернопільську обласну психоневрологічну лікарню без передбачених Законом України «Про психіатричну допомогу» підстав, всупереч установленому Законом порядку, усвідомлюючи, що його дії можуть завдати значної шкоди С., видав направлення на її госпіталізацію, вказавши діагноз – «маніакально-депресивний синдром», яке послужило підставою для доставлення С. працівниками міліції в психоневрологічну лікарню в примусовому порядку.

С. перебувала в психіатричному закладі протягом трьох тижнів. За результатами психоневрологічного експертного обстеження особу визнано психічно здоровою.

Кваліфікувати дії К. Відповідь поясніть.