ТЕМА № 5. АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ТА АКСІОЛОГІЧНИЙ ДИСКУРСИ УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

Навчальний час 2 години

Вид лекції: інформаційна (тематична).

Дидактичні цілі:

1. Навчальні: розширити та поглибити знання слухачів щодо антропологічних та аксіологічних аспектів сучасної управлінської реальності.

2. Розвиваючі: розвивати творчо-організаційне мислення шляхом засвоєння філософських аспектів феномену управління, та формувати власний стиль управлінської діяльності у процесі вивчення світоглядно-методологічних джерел її сучасних доктрин.

3. Виховні: формувати гуманістичний підхід до практики управління органами внутрішніх справ та чітку систему цінностей, як надійне підґрунтя ефективних управлінських рішень.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни: філософія, політологія, логіка (юридична логіка), етика та естетика (професійна етика та естетична культура), адміністративне право України, основи управління в ОВС, педагогіка управління, соціальна психологія, психологія управління, правозастосовча практика.

Забезпечувані дисципліни: державне управління органами внутрішніх справ, адміністративна реформа в Україні, робота з кадрами, правові засади запобігання та протидії корупції та організованій злочинності, підготовка магістерської роботи, права людини у правозастосовчій практиці.

Навчально-методичне забезпечення лекції: навчально-методичний комплекс з навчальної дисципліни “Філософські проблеми управління”.

Наочність: малюнки та схеми, мультимедійні презентації.

Технічні засоби навчання: мультимедійний проектор, ПК.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

1. Філософсько-антропологічні аспекти управлінської діяльності.

2. Особистість та її роль в управлінні. Поняття і типологія лідерства в управлінському процесі.

3. Ціннісні характеристики управління: системний вимір.

Рекомендована література:

  1. Чусов А. В. О перспективах развития методологии науки// Вопросы философии. — 2012. — №1.—С. 60-76.
  2. ШейкоВ. М., Кушнаренко Н. М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: Підручник. —3-ге вид., перероб. I доп. —К: Знання: Прес, 2012.—286 с.
  3. Бакуменко В., Князев В., Сурмін Ю. Методологія державного управління: проблеми становлення та подальшого розвитку // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2003. — №2.—С. 11-27.
  4. Юдин Э. Г. Системный подход и принцип деятельности: методологические проблемы современной науки. —М.: Наука, 2009. —389 с.
  5. Ракитов А.И. Пролегомены: к идее технологии управления // Вопросы философии. — 2011. — №1.—С. 11-27.
  6. Владленова І. В. Соціальне управління в інформаційному суспільстві// Теорія і практика управління соціального управління. — 2011. — №1.—С. 32-47.
  7. Гвишиани Д. М. Организация и управление, — 4-е изд., перераб. — М.: Изд-во МПУим. Н. Э. Баумана, 2012. —332 с.
  8. Воронкова В. Г. Менеджмент у державних організаціях: Навч. посіб. — К.: "Професіонал", 2011. —256с.
  9. Кохановський В. П., Лешкевич Т. Г., Матяш Т П., Фатхи Т. Б, Основы философии науки. —Ростов-на-Дону: Феникс, 2011. — 608 с.
  10. Лук'янецьВ.С, Кравченко О. М., Озадовська Л.В.Сучасний науковий дискурс. Оновлення методологічної культури. — К.: Центр практичної філософії, 2011. —304 с.
  11. Людина в лабіринті перспектив / А. В. Толстоухов, О. Є. Петрова, О. М. Рубанець та 1н. —К: Видавець Парапан, 2008. —200 с.
  12. Хоружий С.С. Синергия как универсальная парадигма// Вопросы философии. — 2011. — №12.—С. 36-47.
  13. Воронкова В. Г. Синергетически-рефлексивная модель управления как єдиного социального организма //Збірник наукових праць "Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. —Запоріжжя: ЗДІА. —Bun. 27. — 2011. —С. 12-29.
  14. Управлiння людськими ресурсами: фiлософськi засади : навч. посiбник / пiд ред. В.Г. Воронкової ; [В.Г. Воронкова, А.Г. Белiченко, О.М. Попов та iн.]; Запорiз. держ. iнж. акад. - К. : Професiонал, 2006. - 567 с.
  15. Діденко Н.Г. Державне управління і соціальне партнерство: актуальні проблеми теорії і практики: Монографія / Н.Г. Діденко. – Донецьк: Видавниче підприємство «Східний видавничий дом», 2007. – 404 с.
  16. Діденко Н.Г. Управління, влада, держава: філософські аспекти взаємодії: Монографія / Н.Г. Діденко. – Донецьк: ДонДУ, 2005. – 128 с.
  17. Кремень В.Г., Пазиніч С.М., Пономарьов О.С. Філософія управління: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Національний технічний ун-т "Харківський політехнічний ін-т". – Вид. 2-ге, доп. і переробл. Х. : НТУ "ХПІ", 2008. – 524 с.
  18. Лаптій В.А. Управління органами внутрішніх справ в особливих умовах: Навчальний посібник/ НАВСУ. – К., 2000.
  19. Теорія управління в органах внутрішніх справ: Навчальний посібник. – К.: КНТ, 2007. – 884 с.
  20. Електронний ресурс. Режим доступу: http://osvita.ua/vnz/reports/philosophy/13276
  21. Філософія управління: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / В.Г. Кремінь, С.М. Пазиніч, О.С. Поноиарьов. – К.: Знання України, 2007. – 2007. – 360 с. Алехин В.В., Алехина Л.В., Бурега В.В., Поважный С.Ф.
  22. Атаманчук Г.В. Управление в жизнедеятельности людей: (Очерки проблемы) / Г.В.Атаманчук. – М.: Изд-воРАГС, 2008. – 397 с.
  23. Управлiння як соцiальний феномен / О.Б. Гаєвська ; Київ. нац. екон. ун-т.–К.:КНЕУ,2000.–168с.
  24. Гарасимів О. І. Філософсько-правовий аспект соціальної відповідальності в діяльності органів внутрішніх справ [Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.12 / Гарасимів Олена Іванівна; Львів. держ. ун-т внутр. справ. - Л., 2011. - 18 с.

ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

1. Філософсько-антропологічні аспекти управлінської діяльності.

Скільки існує людство, стільки існує і соціальне управління.

О. Бандурка писав: «Можливо, тільки Робінзон Крузо, відомий герой славнозвісного однойменного твору Даніеля Дефо, перебуваючи на безлюдному острові, ніким не управлявся, але й він з появою П'ятниці перетворився на суб'єкт управління. Людина, перебуваючи в суспільстві, не може бути вільною від управлінського впливу держави, суспільства, безпосередніх керівників колективу, в якому працює, а також власного впливу на оточуючий світ та самоуправління.

В філософській науці виділяють розділ – філософська антропологія, в якому вивчається людина як особливий рід сущого, осмислюються проблеми людської природи і людського буття, аналізуються модуси людського існування, виявляється потенціал антропоцентричної картини світу.

Можна сказати за Кантом, що якщо фізична антропологія вивчає як природа створила людину, то філософська (прагматична) антропологія вивчає те, як людина творить саму себе.

З наукової точки зору управління – це спрямована координація і організація об’єкта управління. Це сфера людської діяльності, яка виникла в результаті розподілу праці, за допомогою якої людина впливає на технологічні, економічні та соціальні процеси для досягнення певних цілей (1; с.6).

Управління як явище об’єктивного світу є дуже багатогранним. Характеризуючи оточуючий світ, дослідники виділяють три основні його компоненти: не живу природу (в технічних системах), живу природу (в біологічних системах) та людське суспільство (в соціальних системах) (2; с. 91). Зокрема:

а) управління в технічних системах «жива природа, технічне управління», де суб'єкт управління може бути живим або неживим, хоча мозковий центр обов'язково представлений людиною;

б) управління в біологічних системах «жива природа, біологічне управління» має природні засади і полягає у тому, що людина використовує властивості живого світу в напрямку узгодження біологічних особливостей людини з її соціальними можливостями; біологічне управління спрямоване на використання природних ресурсів, на виведення певних сортів зерна, на виведення нових порід тварин, на використання природних умов, енергії вітру, води, дарів лісу тощо;

в) управління в соціальних системах — управління в суспільстві, соціальне управління, яке здійснюється в системі «суб'єкт — об'єкт», де існують тісні зв'язки; управління в соціальних системах є найголовнішим, основним видом управління, бо це управління людиною, людськими спільнотами чи особами.

Управління в соціальних системах, тобто управління діяльністю людських колективів, є найбільш складним, воно здійснюється у межах суспільних утворень, соціальних структур, суспільства, нації, трудових колективів, сім'ї, людини, державних структур.

Розглядаючи філософсько-антропологічні аспекти управлінської діяльності найбільшої уваги заслуговує саме соціальне управління.

Сутність соціального управління полягає у тому, що воно є особливим видом діяльності, спрямованим на впорядкування, узгодження колективних дій людей щодо досягнення мети, яка стоїть перед ними.

Адже, уравління за своєю суттю зводиться до цілеспрямованого управлінського впливу суб'єкта на об'єкт, змістом якого є впорядкування системи, забезпечення її функціонування у повній відповідності до закономірностей її існування та розвитку; воно буде реальним тоді, коли має місце підпорядкування об'єкта суб'єкту — керованого елемента системи її керуючому елементу. Отже, керуючий вплив — прерогатива суб'єкта управління.

Соціальне управління включає два основні підкласи: управління індивідуальною діяльністю людини та управління колективною діяльністю людей (1). Тому виділяють теорії державного управління, суб’єктом якого являється держава, тобто своєрідна тріада: територія, населення, влада.

Оскільки, об’єктом вивчення соціального управління є соціальні системи, а предметом – система управління різними сферами суспільства, то це і підкреслює важливість людини та її антропологічних особливостей. (2; с. 8)

Проблема людини як унікального творіння Всесвіту належить до «вічних» філософських проблем, оскільки будь-яка філософська традиція в основі свого змісту має відношення людини до світу.

Перші цілісні уявлення про людину зародилися не у філософії і не в науці, а з’явились у надрах релігійно-міфологічної віри: міфологія Давнього Сходу, антична релігійно-міфологічна традиція, християнська традиція (Біблія — Старий завіт) тощо. На первісних етапах історії людям притаманні різноманітні міфологічні та релігійні форми самосвідомості. У легендах, переказах, міфах, як частині історії духовного розвитку людства, й розкривається розуміння природи, призначення і сенсу людини та її буття.

Якість людини, її здібності у загальному вимірі є результатом поєднання трьох факторів: біологічного (задатків), соціального (соціальне середовище і виховання) і психічного (внутрішнє «Я» людини, її воля тощо).

Тобто людина підпорядкована як законам живої природи, так і суспільним законам, законам власної цілісності. Людина не існує поза суспільством, але її немає і без особливого роду природних якостей.

Розглядаючи проблеми соціального і біологічного, слід уникати двох крайностей: абсолютизації соціального фактора — пансоціологізму і абсолютизації біологічного фактора — панбіологізму. У першому випадку людина постає як абсолютний продукт соціального середовища, а в другому — абсолютизується біологічна природа людини. Біологічне і соціальне в людині нерозривно пов'язані. Біологічне в людині здійснюється і задовольняється в соціальній формі. Природно-біологічний бік існування людини опосередковується й «олюднюється» соціокультурними чинниками. Це стосується і задоволення таких суто біологічних потреб, як продовження роду, харчування тощо. Інша річ, що соціальність буває різною, може набувати й нелюдських форм, здатна навіть вбити людину, яка її створює і відтворює, або перетворити людину на «гвинтик», «мурашку» суспільної організації. Та за будь-яких обставин новонароджена людина стає людиною тільки за умови своєчасного проходження певного періоду соціалізації. Якою вона буде —доброю чи злою, байдужою чи співчутливою, щедрою чи жадібною — залежить від якості соціального середовища. Отже, людина є цілісністю, якій внутрішньо притаманні діяльність і варіативність (унікальність) як наслідок поєднання взаємодії її соціальності та природності.

Виміри сфери буття людини існують у нерозривній єдності. Тільки уві сні чи за психічного захворювання людина перетворюється на біологічний організм. А в нормі будь-який вияв людини включає майже всі виміри буття. Так, споживання їжі є задоволенням біологічних потреб, але воно здійснюється за участю свідомості та культурних норм; кохання є соціальним почуттям, але включає тілесність людини і культуру — один в коханій людині бачить вільну істоту, інший зводить її до речі.

Основою, на якій ґрунтуються інші сфери буття людини, є тіло. Всі інші (свідомість, соціальність, культура) тісно пов'язані, й зумовлюють одна одну.

З усіх відношень, у які можуть вступати різні сфери буття людини, філософської антропології стосуються передусім ті, в яких задіяна сфера тіла. Це відношення: тіло — психіка (свідомість), тіло — соціальність, тіло — культура. Інші відношення є предметом вивчення інших наук, які можна розглядати як відгалуження філософської антропології.

Таким чином, проблема людини є однією з найактуальніших у філософії. Однак лише у сучасній філософії виник окремий напрям — філософська антропологія.

Філософська антропологія — напрям, завданням якого є системне вивчення й обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.

Нерідко термін «філософська антропологія» тлумачать у ширшому значенні — як філософське вчення про людину, або філософію людини.

Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необхідний історичний екскурс розв'язання проблем людини. Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологією та філософією, що тільки «спиналася на ноги» у своєму розвитку.

У давньогрецькій філософіїспочатку людина не існує сама по собі, а є складовою системи певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос. Людина в такому контексті мислилась як частина Космосу, як мікрокосм, що був відображенням макрокосмосу (частина Космосу в межах людського сприйняття), який розуміли як живий організм. Такі погляди на людину обстоювали представники Мілетської школи.

Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів і в творчості автора філософської етики Сократа, які вводять людину в буття як головну дійову особу. «Мірило усіх речей — людина» — основоположний принцип софістів.

Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристика людини, її призначення і соціальний статус.

Філософія Нового часу, хоча й не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в містичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя, гармонії. Цій філософії органічно притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктивну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, Д. Дідро, К. А. Гельвецій). Людський організм (на який впливає свідомість і відчуває на собі зворотний вплив) — це самостійна машина на зразок годинникового механізму. Ще однією відмітною рисою філософської антропології цього часу є тлумачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами. За словами П. Гольбаха, вона «не може — навіть подумки — вийти з природи».

Гегель у своїй антропологічній концепції зосередився на вираженні становища людини як суб'єкта духовної діяльності і носія загальнозначимого духу і розуму. Особа, зазначив він, на відміну від індивіда, починається тільки з усвідомлення себе як істоти «нескінченної, загальної і вільної».

Незважаючи на те, що представники німецької класичної філософії додали до загальної характеристики людини такі нові риси, як «духовність», «духовна діяльність», ці риси не набули необхідного якісного виміру, оскільки їх антропологічні концепції, як і вся їх філософія, були пронизані виключно духом раціоналізму.

І лише в сучасній філософській думці з її яскраво вираженим прагненням наблизитися до окремо взятої живої людини, з відкриттям глибинної людської ірраціональності внутрішній світ людини, її духовність набувають необхідної оцінки. Першим, хто насмілився перервати пісні тріумфу, які розспівував чистий інтелект, за словами Е. Фромма, був 3. Фрейд. Він показав, що розум — найцінніша властивість людини — сам піддається змінному впливу пристрастей, і тільки їх розуміння може звільнити розум і забезпечити нормальну працю. У творах Фрейда відображено глибоку діалектику соціального і біологічного (природного) в людині. Він розкрив силу біологічних бажань, їхню відносну самостійність, здатність до сублімацій, тобто можливість «перемикати» власну енергію як на суспільно корисну працю, так і входити в конфлікт із соціальним, з нормами культури і, за певних умов, здобувати над ними перемогу, а за їхнього гальмування (приглушення) бути джерелом неврозів.

Двоїстість, суперечливість людської природи формує її цілісність через єдність внутрішнього душевного життя. Цей складний синтезуючий процес у поєднанні з активною зовнішньою свідомою діяльністю і формує людину. Без нього, за словами М. Бердяева, вона була б лише поєднанням окремих шматків і уламків. Внаслідок цього творчого акту долається тваринна природа людини, реально зростає її свідомість, формується її невід'ємний атрибут — духовність.

Духовність — міра людяності як даність, що закорінена у глибини внутрішнього життя людини і завдяки якій природна людська індивідуальність може реалізувати себе як особу.

У новітній філософії з'являється ще одна важлива риса у тлумаченні специфічних особливостей людської природи — її здатність до трансцендентування. Людину можна визначити як живу істоту, яка може сказати «Я», усвідомлювати сама себе як самостійну величину, — зауважував Е. Фромм. Тварина живе серед природи і не трансцендентує її, вона не усвідомлює себе і не має потреби в самототожності, як це властиво людині. Цю думку підтримує і М. Шелер, стверджуючи, що тільки людина — оскільки вона особистість — спроможна піднятися над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру ніби потойбік просторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все, зокрема й саму себе.

Тому тільки людина має здатність піднятися над собою, ідеально відмовитись від своєї емпіричної природи і, піднявшись над нею, аналізувати, оцінювати її. Тільки духовне начало в ній, принципово відмінне від усіх емпіричних якостей (зокрема, й інтелектуальних), що виходить за межі її емпіричної природи взагалі, є те щось, що властиве самій лише людині і що визначає її справжню своєрідність. Такі погляди поділяли М. Гайдеггер, М. Бердяев, В. Соловйов, С. Франк, М. Шелер, Ж.-П. Сартр та багато інших філософів.

Отже, філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати природу людини, віднайти в ній своєрідне щось, завдяки чому людина є людиною. Водночас зміст, розуміння цього сутнісного чинника інтерпретувалися по-різному, що цілком закономірно з огляду на різні епохи, в яких жили філософи, і на надзвичайно складний та суперечливий об'єкт вивчення — людину. Тому доцільними є виокремлення не якогось одного, а кількох невід'ємних ознак людського, зокрема:

– наявність розуму (ця концепція найпоширеніша і досить стійка. Від Арістотеля до І. Канта, від Г. Гегеля і К. Поппера вона майже не зазнала суттєвих змін);

– соціальність (людина є істотою, буття якої через необхідність (потреба добування їжі, захисту і відтворення собі подібних, набуття власне людських якостей) пов'язане з соціальною організацією);

– цілеспрямована діяльність (людина є істотою, що свідомо творить. Тварина діє завдяки властивій їй структурі інстинктів, а людина реалізує себе через цілеспрямовану діяльність із створення необхідних умов для задоволення її біологічних, соціальних і духовних потреб передусім створенням знарядь праці);

– здатність творити символи, насамперед слово (завдяки слову людина спілкується, полегшує і поліпшує процес суспільної діяльності — трудової, соціальної, політичної, духовної);

– духовність як міра якісності особи, її людськості (те, що надає людині неповторної унікальності з-поміж усього живого на планеті; те, що властиве тільки їй. Ця визначальна якість є не зовнішньо сформованим феноменом, а надбанням активності самої людини, самоспрямованої на задоволення своїх внутрішніх природних потреб).

Завершуючи розгляд природи, сутності людини, слід звернути увагу на співвідношення понять «людина», «індивід», «особа», «індивідуальність», які іноді вживають як взаємозамінні, тотожні. Ці поняття є однопорядковими, але не ідентичними. Більш детально розкриємо зміст цих понять у наступному питанні лекції.

Сутнісні риси людини не є сталою даністю при народженні. Вони набуваються людиною у процесі її життєдіяльності, через взаємозв'язок із зовнішнім предметним світом. Філософська традиція, започаткована С. Керкегором і К. Марксом і згодом підтримана В. Джемсом, А. Бергсоном і П. Тейяром де Шарденом, розглядає людину як таку, що сама формує себе, творить сама себе, тобто набуває сутності. Тобто людина не є розумною істотою, а стає нею, як і свідомо творчою, соціальною, такою, що володіє мовленням, формує власну духовність. Ці властивості не виникають на порожньому місці, хоча й під соціальним впливом. Вони мусять мати певну потенційну основу, константу, якою є людське тіло як частина природного світу. «Людина створена таким чином, — писав І. Кант, — що враження і хвилювання, викликані зовнішнім світом, сприймає за допомогою тіла — видимої частини її істоти, матерія якої слугує не тільки для того, щоб закарбувати в душі першої поняття про зовнішні предмети, а й необхідна для того, щоб внутрішньою діяльністю відтворювати і пов'язувати ці поняття, одним словом, для того, щоб мислити». Тобто природний організм людини є активним чинником формування її сутнісних рис і властивостей. Біологічне в людині — людський організм з його структурами і функціями, специфічною для людини нейрофізіологічною організацією і властивою їй вищою нервовою діяльністю. Людина завжди прагне до співжиття з собі подібними, а в процесі обєднання людей виникає і соціальний розподіл, при якому і формуються управлінські процеси. Залежно від антропологічних особливостей людини формуються суспільні відносини вцілому.

Сам термін “антропологія” був вперше застосований Аристотелем у “Нікомаховій етиці” і тлумачився ним у контексті духовних людських якостей. Однак, у роботах протестантського гуманіста Касмана антропологія починає тлумачитись як наука про подвійну духовно-тілесну природу людини. Таке трактування антропології як вчення про фізичні та психічні якості людини домінувало у науці тривалий час. На сучасному етапі розвитку науки спостерігається різноманіття підходів до визначення специфіки антропологічного знання.

Про складність та актуальність проблеми визначення різновидів антропологічного знання свідчить, що у вітчизняній і зарубіжній науковій та навчальній літературі відсутнє єдине, загальновизнане його формулювання. Крім цього, в кожному окремому випадку зміст антропологічного знання багато в чому зумовлюється тим, який аспект антропологічного буття людини береться за відправну точку, визнається визначальним, а які антропологічні характеристики оцінюються як другорядні.

Так, можна стверджувати, що багатство різновидів антропологічного знання є закономірним відображенням унікальності людини, наявності у неї багатьох “сутнісних образів”, певній частині яких відповідають антропологічні дисципліни. Сучасні дослідники, в цілому, виділяють дванадцять таких узагальнених образів:

– Людина розумна;

– Людина - виробник;

– Людина поціновувач краси;

– Людина схильна до творчості та лідерства;

– Людина – суспільна;

– Людина – схильна до ігрової поведінки;

– Людина –схильна до душевних страждань;

– Людина – релігійна;

– Людина – схильна до самогубства;

– Людина – сексуальна;

– Людина – двоголова, (мозок, якої складається з двох півкуль).

Доцільно буде згадати і про такі “образи людини”, які надзвичайно важливі для управління, зокрема – Людина керівник; Людина керована.

Слід додати, що філософська антропологія може виступати не тільки як світогляд, але й як методологія, тобто як особливий тип філософствування – антропологізм, що задає суспільним наукам, в тому числі і філософії управління, вихідні положення, окреслюючи напрямок наукового пошуку не від множинності образів людини до її багатомірності й загальності, а навпаки, від багатомірної єдності людини до ситуацій, де ця єдність, цілісність виявляється, актуалізується, розширюючи діалог між усіма контекстами буття, в які потрапив сучасний біосоціальний індивід.

2. Особистість та її роль в управлінні. Поняття і типологія лідерства в управлінському процесі.

Розглядаючи природу сутності людини, слід звернути увагу на співвідношення понять «людина», «індивід», «особа», «індивідуальність», «особистість», які іноді вживають як взаємозамінні, тотожні. Ці поняття є однопорядковими, але не ідентичними.

Найбільш загальним поняттям є «людина».

Людина — поняття, що відображає загальні риси людського роду, тобто характеризує родову істоту.

Індивід — окремий представник людського роду, окремо взята людина (немовля — індивід з його антропологічними властивостями, або одиничне від сукупності).

Особа — людський індивід, узятий в аспекті його соціальних якостей (погляди, цінності, інтереси, моральні переконання тощо), тобто це людина, що пройшла процес соціалізації.

Індивідуальність— неповторний, самобутній спосіб буття конкретної особи як суб'єкта самостійної діяльності, індивідуальна форма суспільного життя людини на противагу типовості, загальності.

Вона виражає власний світ індивіда, його особливий життєвий шлях. Виявляється в рисах темпераменту, характеру, у специфіці інтересів, якостей інтелекту, потреб і здібностей індивіда. Людина стає індивідуальністю, коли її особистість збагачується одиничними та особливими, неповторними властивостями.

Особистість – системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин.

Щодо моральних якостей особистості, то вони носять тільки соціально значущий характер. Із численних моральних якостей можна виділити гуманізм, людяність, доброту, милосердя, совість, терпимість, ідейність, патріотизм, принциповість, ввічливість, добрі манери, працелюбність, єдність слова та діла, уважність, подвижництво, самозреченість, благородство, великодушність, скромність, вдячність, честь, свідомість, сором'язливість, переконання, миролюбство, смисл життя, справедливість, почуття нового, вірність, відповідальність.

Оригінальність, неповторність особистості як людської індивідуальності — головна передумова формування індивідуального стилю діяльності.

Наука послуговується такими загальновизнаними положеннями щодо особистості:

– особистість є продуктом історичного розвитку, тобто виникає на певному етапі еволюції людської істоти;

– особистість є суб'єктом соціальних відносин і свідомої діяльності;

– особистість — це системна якість індивіда, що формується у спільній діяльності й спілкуванні;

– важливою складовою особистості є її етнопсихологічний аспект.(3)

Дотепер поняття «особистість» на Сході і на Заході трактується по-різному. У європейській культурі, заснованій на християнстві, особистістю вважався святий, праведник, подвижник; у східній культурі про особистість ведуть мову з часів Конфуція, який вважав особистістю «шляхетну людину», яка бере активну участь в управлінні державою, турбується про її благо. У сучасній західній традиції особистість — це насамперед індивідуальність, якій надають перевагу над суспільством. Східна традиція розглядає особистість як людину, яка добровільно віддає себе служінню суспільству.

Взагалі, особистість завжди наділена лідерськими якостями. Лідерство – це соціально-психологічний процес в колективі чи групі, побудований на випливі особистого авторитету людини на поведінку їх членів .

Лідерство – стосунки домінування і підпорядкування, впливу і прямування в системі міжособистісних стосунків у групі.

Лідерство (англ. leader — провідник, ведучий, керівник) виявляється у вмінні пробудити у співробітників мрію, до якої вони прагнутимуть наблизитися, «вдихнути» в них необхідну для цього енергію.

В основі даного процесу лежить здатність лідерів притягувати до себе людей, несвідомо викликати почуття захоплення і любові.

Невід’ємною властивістю лідера є наявність наслідувача.

Лідерство – це питання сили впливу, що залежить від співвідношення особистих якостей лідера з якостями тих, на кого він хоче вплинути.

Теорії лідерства:

1. Одним із механізмів, що пояснює виникнення лідерства у груповому процесі, є теорія "соціального обміну" Дж.Хоманса. Згідно теорії, соціальні відносини – це постійний процес обміну, в якому залучені не лише матеріальні цінності, речі, а й емоції, почуття. У процесах обміну людина схильна вести розрахунки, основною метою яких є своєрідне "очікування винагороди". Це очікування як мотив поведінки здатне видозмінюватися від ситуації, але не зникає, залишаючись завжди домінуючою орієнтацією людини.

Виникнення лідерства – це результат своєрідного психологічного обміну цінностями між учасниками взаємодії. Цінності представлені в вигляді значущих особистісних якостей, вмінь, знань, досвіду і реалізуються у міжособистісних взаємодіях з користю як для окремих індивідів, так і для групи в цілому. Тут основна складова обміну – ключові компоненти статусу, репрезентовані авторитетом і визнанням. Ці компоненти поряд із соціальним схваленням, грішми, повагою розглядаються як основні винагороди і цінності в сучасному суспільстві. Оцінка внеску індивіда відбувається не лише на діадному рівні взаємодії, але й охоплює загально-груповий рівень. Чим значуща цінність внеску індивіда в загальні результати, тим вищий його груповий статус (визнання лідерства), який виступає як своєрідна винагорода зі сторони групи.

2. Теорія людських ролей (Р.Бейлс) розглядає ролі "професіонала" лідера, орієнтованого на вирішення ділових проблем, і "соціально-емоційного фахівця", який вирішує проблеми людських стосунків.

3. Харизматична концепція – лідерство послане окремими видатними особами як деяка благодать ("харизма"). Приклади таких лідерств як – Наполеон, Лінкольт, Уінстон Черчель. Харизма – це наділення особистості властивостями, що викликають поклоніння перед нею і беззаперечну віру в її можливості. Ось деякі характеристики харизматичних особистостей: показна зовнішність, добрі риторичні здібності, незалежність характеру, гідна і впевнена манера триматися. У реальному житті харизматичність лідера викликає добровільне визнання його винятковості, що зумовлює безперечне підкорення, наслідування його дій і поведінки в цілому.

4. Прибічники інтерактивної теорії вважають, що лідером може стати будь-яка людина, яка займає відповідне місце в системі міжособистісних стосунків. Питання про те, хто конкретно візьме на себе лідерство, має вирішуватися з урахуванням індивідуальних особливостей кандидата в лідери, особистісних характеристик інших членів групи, наявної ситуації і виконуваного завдання.

5. Синтетична (або комплексна) теорія розглядає лідерство як процес організації міжособистісних стосунків у групі, а лідер як суб’єкт управління цим процесом, причому сам феномен лідерства розглядається в контексті спільної групової діяльності.

6. Ситуативна теорія. Цей підхід є загальновизнаним. Він визначає лідерство як продукт ситуації. Вимогли ситуації диктують вибір адекватних засобів і прийомів поведінки, відповідної комбінації особистісних рис, здатних максимально враховувати можливі зміни у її розвитку.

Психоаналітики виділили десять типів лідерства:

– “Соверен”.

– “Вожак”.

– “Тиран”.

– “Організатор”.

– “Спокусник”.

– “Герой”.

– “Дурний приклад”.

– “Кумир”.

–“Вигнанець”.

– “Козел відпущення”.

Загальне лідерство в групі складається із таких компонентів – емоційного, ділового і інформаційного.

Лідер може бути керівником групи, а може ним і не бути.

Виділяють такі розбіжності між лідером і керівником:

– керівник звичайно призначається офіційно, а лідер висувається стихійно;

– керівникові надаються законом певні права й обов’язки, а лідер може їх не мати;

– керівник наділений певною системою офіційно встановлених санкцій, використовуючи які він може впливати на підлеглих, а лідеру ці санкції не надані;

– керівник представляє свою групу в зовнішній сфері стосунків, а лідер у сфері своєї активності обмежений в основному внутрішньо-груповими стосунками;

– керівник, на відміну від лідера, несе відповідальність перед законом за стан справ у групі;

– висунення лідера в більшій мірі залежить від настрою групи, в той час як керівництво – явище стабільне;

– сфері дій лідера – в основному мала група; поле діяльності керівника ширше, оскільки він представляє трудовий колектив в більш широкій соціальній системі.

У західній науці виокремлюють такі відмінні ознаки лідерів і керівників:

– керівник — високоосвічений спеціаліст з великим досвідом, постійно підвищує свій професійний і науковий рівень, а лідер здебільшого не намагається зберегти систему, меншою мірою, ніж керівник, спирається на загальноприйняті управлінські методи, може нехтувати правилами управлінської ієрархії;

– керівники добре розуміють особливості системи з її правилами і процедурами, які вони розробляють у будь-якій формі (формальній і неформальній) і забезпечують їх застосування в стандартній системі. Лідер вважає, що простота — головний принцип успіху. Якщо лідер навчає співробітників простих способів удосконалення своєї діяльності, то керівник — складних процедур і методів;

– керівники є прихильниками кількісних, а не якісних показників, їхня увага сконцентрована переважно на короткочасних досягненнях. Лідери часто не передбачувані, винахідливі;

– керівник шукає сумлінних виконавців, а лідер — однодумців;

– керівники не вибачають помилок ні собі, ні іншим, а лідери переважно визнають свої помилки і не бояться відкрито вживати необхідних заходів для їх виправлення;

– керівники вважають, що підлеглі навіть з високою компетенцією неспроможні виконувати роботу без контролю і вказівок зверху. В основі роботи лідера — принцип рівності;

– керівники намагаються створити собі позитивний імідж, хоча це не можливо через конфліктну природу відносин між керівником і підлеглими. Лідери цінують повагу колег, наділені репутацією людини з високою етикою, з повагою ставляться до працівників, захищають їх інтереси. Працівники вдячні лідерам і всіляко їх підтримують.

Типи лідерів (Л.І.Уманський):

– лідер-організатор;

– лідер-ініціатор;

– лідер-умілець;

– лідер-емоційного притягання.

Особистісні риси лідера:

– впевненість у собі;

– енергійність;

– творчий підхід до справ;

– здатність розуміти і впливати на людей;

– управлінські здібності;

– чесність;

– емоційна стійкість.

Виходячи із функціональних і психологічних відмінностей між керівником і лідером, у групі можуть виникнути такі ситуації, які накладають такий відбиток на гармонізацію життя і діяльності групи.

Лідер і керівник – різні особи, які не знаходять спільних точок взаємодії (не в одному "запрягу"). Ця ситуація не сприятиме успішній діяльності групи і гармонізації міжособистісних стосунків.

Лідер і керівник – різні особи, які на основі самоповаги і компромісів знаходять точки взаємодії. Така група може працювати успішно, і в ній пануватиме певний "дух" змагання і суперництва. Якщо група виконуватиме роль третьої сили, тобто буфера між лідером і керівником, то висловлюючись фігурально, "цей корабель не затоне, а плистиме вперед".

Лідер і керівник – одна і та сама особа. В цьому випадку група працюватиме як єдина команда, віддана своєму капітанові, тобто найефективніше з погляду діяльності і найбільш гармонійно з погляду людських стосунків.

Керівнику, як і лідеру, необхідно знати і змогти реалізувати наступне:

– Формувати систему необхідно під конкретний задум (мету), наявний у лідера.

– Важливим елементом системи є апарат управління і регулювання потоків інформації.

– Кожен із елементів системи (відділів організації) представлений людьми, і вся різноманітність відносин в системі визначається взаємодією окремих людей.

– Всі люди різні, і ні одна людина не краща іншої. Питання полягає в тому, наскільки ефективно людині вдається використати свій потенціал, а лідеру – створити оптимальні умови для реалізації задатків неповторної своєрідності рис кожної людини.

– Для людини легше підібрати відповідне місце в системі, ніж намагатися змінити його особистісні особливості шляхом тиску і насилля.

– Коли відповідне місце в системі для людини знайдене, слід регулювати взаємовідносини як по горизонталі (між співробітниками), так і по вертикалі (керівник – підлеглий). До цих пір не відкритий спосіб управління, який не можна було би назвати або “кнутом” або “пряником”, тобто система заохочення і покарання – єдина система регулювання в руках лідера.

Формування особистості керівника

Проявом типу керівника (“надводна частина айсберга”) є його поведінка в цій соціальній ролі як по вертикалі (начальники, підлеглі), так і по горизонталі).

Поведінка керівника є похідною суспільної скерованості особистості (як я повинен виглядати перед іншими) та “потаємного “Я”, тобто орієнтації на себе (потреби, мрії, плани, приховані цілі, психологічні установки, комплекси тощо).

Отже, три чинники – суспільна скерованість особистості, “потаємне “Я” і, як наслідок, стереотипи поведінки – і складають триєдиний цілісний моноліт, який називають типом керівника.

Тип керівника формується під впливом таких основних чинників:

– політичної системи суспільства (тоталітарне, демократичне і т.д.);

– виробничих відносин, які залежать від способу господарювання;

– загальнолюдських цінностей (не вбий, не вкради і т.д.);

– цінностей певного суспільства, які становлять мораль. Сюди можна віднести релігію, традиції, “неписані закони” тощо;

– психофізіологічної природи людини, яка зумовлена самим способом існування індивіда як частки природної системи (проявляється в основному в потребах);

– національним менталітетом. Означає розум, інтелект, склад розуму, умонастрій. Під національним менталітетом розумітимемо національний спосіб думання (склад мислення), тобто певний кут зору, під яким та чи інша нація розглядає й оцінює ті чи інші явища дійсності. Цей “кут зору” зумовлений, у свою чергу, багатьма чинниками: традиціями, культурою, мовою, географічним розташуванням, способом праці (землеробство, рибальство, скотарство, мисливство, торгівля) та ін. Останні соціологічні дослідження свідчать, що ознака регіону є важливим компонентом у формуванні національного менталітету.

Типологія стилів керівництва

Роль керівника в організації є багатоплановою. Він наділений правом вирішувати, впливати на підлеглих, що передбачає певний тип стосунків з іншими людьми. Особистісний авторитет керівника і офіційні повноваження є підґрунтям, на якому формується його реальний вплив на діяльність організації, зокрема й управлінську систему загалом.

Керівництво – це процес використання влади задля досягнення впливу на людей.

Влада – це можливість впливати на поведінку інших людей. Керівник повинен мати владу не лише неформальну, але обов’язково має формальну владу: підлеглі залежать від нього в питаннях зарплати, видачі завдань, просуванні по службі, задоволення соціальних потреб, видачі матеріальної допомоги.

Вплив – це будь-яка поведінка одного індивіда, яка вносить зміни у поведінку (стосунки, відчуття тощо) іншого індивіда.

Стиль керівництва — система принципів, норм, методів і прийомів впливу на підлеглих з метою ефективного здійснення управлінської діяльності та досягнення поставлених цілей.

У наукових дослідженнях зафіксовано певні зв'язки між стилем, типом керівника, ефективністю діяльності організації та її культурою управління. Загалом вони зводяться до таких положень:

– стиль відображає усталені способи діяльності певного типу керівника; тісно пов'язаний з психологічними особливостями його мислення, прийняття рішень, спілкування тощо;

– стиль не є вродженою якістю, а формується в процесі діяльності і змінюється, його можна коригувати та розвивати. Стилів керівництва можна також навчати;

– опис та класифікація стилів певною мірою відтворюють змістові характеристики (параметри) управлінської діяльності (специфіка поставлених завдань, взаємини з підлеглими тощо);

– стиль керівництва зумовлений культурними цінностями, традиціями організації;

– чинники зовнішнього середовища (соціально-економічні, політичні, соціально-психологічні тощо) впливають на формування стилю керівництва.

У теорії і практиці управлінської діяльності виокремлюють різні типи стилів керівництва за ознакою переважання одноосібних чи групових способів впливу на персонал та організацію виробничого процесу.

Традиційна концепція стилю керівництва. Склалася вона ще в 30-ті роки й була найпопулярнішою до середини 70-х років XX ст. Ця концепція спиралася на прості та очевидні елементи управління, завдяки чому описувала справді значущі стильові характеристики. Головними у структурі стилю керівництва вважала такі елементи:

– спосіб прийняття рішення;

– спосіб розподілу функцій у розв'язанні завдань;

– форми контролю;

– оцінювання виконання рішень;

– розподіл відповідальності.

За цими показниками у межах традиційної концепції управління виокремлювали авторитарний, демократичний, ліберальний стилі керівництва.

Авторитарний стиль. Він передбачає ухвалення всіх рішень керівником, чітку окресленість «меж компетентності», тобто жорстку визначеність рангів керівників, які мають право приймати рішення з певних питань, пов'язаних з діяльністю організації. Структура керівництва є гранично жорсткою, вертикально-ієрархічною. Це означає, що ухвалені на верхніх рівнях ієрархії рішення надходять униз як директиви (саме тому цей стиль називають директивним), які не підлягають обговоренню — їх потрібно чітко виконувати. Усі керівники та підрозділи нижчих рівнів ознайомлені тільки із своїм функціональним завданням, не завжди уявляють загальні цілі та сенс завдань. Контроль та оцінювання якості діяльності підрозділу також є прерогативою вищого керівництва. Формально відповідальність покладена на управлінську ланку, яка приймає рішення й контролює виробничий процес, але реально в організаціях з авторитарним стилем управління при невдачах завжди виникає феномен «перекладання» відповідальності на нижчі рівні, тобто на виконавців. Керівникам із таким стилем управління властиві завищена самооцінка, самовпевненість, агресивність, тотальний контроль за роботою підлеглих, схильність до стереотипів, безкомпромісне сприймання підлеглих та їх дій. Здебільшого це є наслідком догматичного мислення, за якого тільки одна відповідь правильна (переважно це думка керівника), а всі інші — помилкові.

Авторитарне керівництво має такі форми:

– патріархальне. Воно породжене уявленнями про колектив як велику родину, де всі повинні виконувати розпорядження керівника, який вважає підлеглих нездатними приймати рішення, а тому мусить піклуватися про них;

– автократичне. Більш притаманне певним інституціям, аніж окремим людям. За таких обставин апарат здійснює керівництво через підлеглі інстанції, які виконують рішення автократа;

– бюрократичне. В основі його — надмірне ставлення до значущості й ролі чиновництва, погляд на людину як носія регламентованих функцій;

– харизматичне. Суть його у визнанні видатних, неповторних якостей лідера. Такий керівник може зажадати будь-чого від підлеглих, не турбуючись про них.

Отже, авторитарний стиль керівництва породжує нещирість, недовіру, напруженість у стосунках. Підлеглі змушені маскуватися і пристосовуватися, поводитись так, як бажає керівник.

Демократичний стиль. Ґрунтується він на колегіальному прийнятті рішень керівниками (за особливо складних умов до розв'язання проблем можуть бути залучені й професіонали, але співробітників до прийняття рішень переважно не залучають), широкій поінформованості управлінського апарату про розв'язувану проблему, цілі організації, а також поінформованістю усіх співробітників про виконання накреслених завдань і цілей.

Участь управлінців усіх ланок у процесі прийняття рішень сприяє тому, що кожний з них добровільно перебирає на себе відповідальність за свою роботу і усвідомлює її значущість у досягненні загальної мети. Функції контролю та оцінювання розподіляються між рівнями влади, дедалі більше переходячи від верхніх рівнів до нижчих. Співробітники за демократичного стилю керівництва є не просто виконавцями чужих рішень, а сприймають цілі організації як власні цінності та інтереси. Керівники нижчої ланки, як правило, репрезентують і обстоюють інтереси співробітників перед вищим керівництвом, що породжує зустрічний потік інформації від співробітників до керівництва. Цей стиль активізує ініціативність співробітників, є передумовою нестандартних рішень, сприяє поліпшенню морально-психологічного клімату та загальної задоволеності співробітників організацією. За таких умов співробітники мають змогу навчатися один у одного по горизонталі, коли кожний є джерелом інформації, а керівник-демократ враховує індивідуально-психологічні властивості, потреби, інтереси підлеглих, обирає адекватно ситуації засоби впливу на них.

Ліберальний стиль. Його характеризують невисока активність, небажання і нездатність керівника приймати будь-які рішення, намагання уникнути будь-яких інновацій, перекладання виробничих функцій та відповідальності на інших керівників і підрозділи. Підрозділи й організація за такого керівництва неухильно втрачають свою мобільність, співробітники — мотивацію, ініціативу та інтерес до справ організації. Активні, творчо зорієнтовані співробітники починають використовувати робоче місце та час для діяльності, не пов'язаної з організацією. Чим сильнішою є залежність підрозділів або організації від вищих владних структур, тим частіше формується ліберальний стиль керівництва. Його Ще називають непослідовним стилем, адже він дезорієнтує діяльність і спілкування з підлеглими. Керівник часто діє залежно від свого емоційного стану, що призводить до застосування певного стилю керівництва або поєднання кількох стилів. Загалом, стиль керівництва формується під впливом суб'єктивних (характерологічні якості керівника, загальна культура індивіда, рівень вимог, особливості самооцінки та ін.) та об'єктивних (стиль керівництва адміністрації, характер відносин між керівниками, наявність упорядкованих місць для роботи тощо) чинників.

Американські дослідники Р. Блейк і Дж. Моутон запропонували модель управлінської сітки, побудовану на аналізі різних комбінацій ступеня уваги до виробництва і до людей. Використання цієї моделі дає змогу описати такі стилі керівництва:

– Невтручання. Йому властивий низький рівень турботи про виробництво і людей. Керівник, що сповідує такий стиль, не керує, а сам багато працює, докладає мінімальних зусиль для того, щоб зберегти своє місце в організації. Цей стиль характеризують як «зубожіння» керівництва. При цьому докладання мінімальних зусиль для виконання роботи відповідає цілям збереження належності до організації.

– Стиль керівництва «сільським клубом». Характеризує його високий рівень турботи про людей і низький —про виробництво, прагнення до встановлення дружніх стосунків, зручного режиму роботи тощо. Досягнення конкретних результатів керівника цікавить значно менше.

– Стиль «керівництво завданнями». В основі цього стилю максимальна турбота керівника про виробництво поєднана з мінімальною турботою про людей, тому його ще називають «режимом підпорядкування керівникові». Керівник дбає здебільшого про максимізацію виробничих показників шляхом реалізації наданих повноважень і встановлення контролю за діяльністю підлеглих, диктуючи їм свою волю. За таких умов ефективність діяльності організації від підлеглих майже не залежить.

– Стиль «золотої середини». Керівник, який сповідує його, прагне поєднати орієнтацію як на завдання, так і на підлеглих та їхні інтереси.

– Командний стиль. Його характеризують прагнення керівника поєднати в своїй діяльності інтерес до успіху виробництва й увагу до потреб людей. Такий стиль, на думку авторів моделі, є найефективнішим. Керівники намагаються створити згуртовані виробничі осередки, досягають високих результатів праці й високого ступеня задоволеності нею співробітниками. Цей стиль керівництва створює зорієнтований на досягнення мети колективний підхід, особливостями якого є прагнення оптимальних результатів діяльності організації за активної участі працівників, вияв ініціативи, колективне розв'язання конфліктів усіма зацікавленими сторонами тощо. При цьому досягнення цілей організації забезпечується зусиллями відданих спільній справі працівників, створюється система участі всіх членів організації у виробленні мети діяльності організації, що забезпечує атмосферу поваги, довіри та відповідальності.

Залежність успіху від стилю керівництва

На основі дослідження виявлено, що:

– успішність (ефективність) роботи керівника пов’язана із стилем його управлінської діяльності;

– виявом стилю діяльності керівника є основні управлінські уміння;

– представники різних стилів розрізняються за співвідношеннями управлінських умінь.(4)

Отже, за Б.Б. Коссовим, стиль управління визначається, в основному, співвідношенням управлінських умінь і особливістю адаптації до посади керівника.

3. Ціннісні характеристики управління: системний вимір.

Цінність — цінністю вважається будь-яке матеріальне або ідеальне явище, яке має значення для людини чи суспільства, заради якого вона діє, витрачає сили, заради якого вона живе.

Також цінності — соціально схвалювані уявлення більшості людей про те, що таке добро, справедливість, патріотизм, любов, дружба тощо.

Людські цінності – це те, що особливо важливо для людини. Їх усвідомлення та реалізація дають їй можливість сформуватись як особистість, відчути задоволення від життя.

Аксіолугія (від грец.αξια—цінність) — наука про цінності, учення про природу духовних, моральних, естетичних та інших цінностей, їх зв'язку між собою, із соціальними, культурними чинниками та особистістю людини; розділ філософії.

Теорія цінності - філософське вчення про природу і спосіб буття цінності, цінності і оцінки, оцінки і пізнання(5).

Встановлює класифікацію цінностей, їх ієрархію. Встановлюють логічну сутність і специфіку оціночних суджень і деонтичних висловлювань.

Виникла в кінці 19 ст.

Одним з перших системний її аналіз дав І. Кант. Власне, лише в межах побудованої Кантом системи філософських категорій виявилося можливим розкрити зміст цінності у взаємному зв’язку з іншими, спорідненими з нею категоріями.

Близьким до категорії цінності у Канта було поняття доброї волі. Він визначав його як волю, яка є доброю не через придатність до досягнення якої-небудь поставленої мети, а тільки завдяки волінню, тобто сама по собі. Розглядувана сама по собі, вона повинна цінуватися незрівнянно вище, ніж усе, що могло б бути коли-небудь здійснене нею на користь якоїсь схильності. Якби навіть за всіх намагань вона нічого не домоглася і залишалася б тільки одна добра воля, – то все ж вона б виблискувала подібно до коштовного каменя сама по собі як щось таке, що містить у самому собі свою повну цінність [6, с. 229].

Добра воля має певну спрямованість. Її метою, за Кантом, є людина. «Тепер я тверджу: людина і взагалі всяка розумна істота існує як мета сама по собі, а не тільки як засіб для будь-якого застосування з боку тієї чи іншої волі»[6, с. 269]. Такий підхід передбачає, що все, що міститься поза людиною, всі предмети схильностей, предмети її потреб, – усе має підпорядковане значення, «...має лише зумовлену цінність, бо якби не було схильностей і потреб, які на них грунтуються, то й предмет не мав би ніякої цінності»[6, с. 269]. Тут Кант уже розкрив зміст категорії цінності, той напрямок конкретизації змісту цієї категорії, який у майбутньому виявився головним, тобто він установив зв’язок між нею та поняттями «схильність» і «потреба».

Висновок, який робить Кант з викладеного, полягає в тому, що цінність усіх предметів, які ми здобуваємо через наші вчинки, завжди зумовлена. «Предмети, існування яких хоч і залежить не від нашої волі, а від природи, мають, однак, якщо вони не наділені розумом, тільки відносну цінність як засоби та називаються через це речами, тоді як розумних істот називають особами, оскільки їхня природа вже вирізняє їх як цілі самі по собі, тобто як щось, що не слід застосовувати лише як засіб, отже, остільки обмежує всяку сваволю (і складає предмет поваги)»[6, с. 269].

Підбиваючи підсумок кантівського аналізу категорії цінності, слід відзначити, що найбільш важливим тут є те, що цю категорію у власному розумінні він співвідносив із людиною як метою, її розвитком, а такий аспект цінності, як корисність, категорію зумовленої, відносної цінності – зі світом природи, бажань. Основну увагу він звертав на суб’єктивний аспект цінності, хоча відзначав і наявність об’єктивного аспекту, що його, втім, детально не розробляв. Запропонована Кантом концепція цінності добре висвітлює суб’єктивний аспект цінності, її людську природу, і меншою мірою торкається об’єктивного аспекту, об’єктивних підвалин.

Соціально-філософське осмислення об'єктивного змісту цінності було здійснено К. Марксом – з позицій діалектичного матеріалізму. Він виявив зв’язок цінності з корисністю, що обумовлюється властивостями самих речей.

Об’єктивний аспект цінності був глибоко досліджений Марксом через виявлення її зв’язку з корисністю. Людина, писав він, ставиться до предметів зовнішнього світу як до засобів задоволення своїх потреб. Проте люди починають з того, що «активно діють, оволодівають за допомогою дії певними предметами зовнішнього світу і таким способом задовольняють свої потреби»[7, с. 364]. Іншими словами, люди здійснюють виробництво. А ця їхня життєдіяльність необхідно спирається на пізнання. Багаторазове повторення виробничого процесу приводить до того, що здатність різних предметів задовольняти потреби людей «відбивається в їхньому мозку, люди навчаються і «теоретично» відрізняти зовнішні предмети, які служать для задоволення їхніх потреб, від усіх інших предметів» [7, с. 364]. Люди прагнуть зберегти предмети, що задовольняють їхні потреби, у своєму володінні. Вони «називають ці предмети «благами» або ще якось, що означає, що вони практично вживають ці продукти, що продукти для них корисні» [7, с. 364].

Торкаючися поняття корисності, Маркс звертав увагу насамперед на її об’єктивність, бо корисність обумовлюється властивостями самих речей: «Корисність речі робить її споживною вартістю. Але ця корисність не висить у повітрі. Зумовлена властивостями товарного тіла, вона не існує поза цим останнім. Через це товарне тіло, як-от залізо, пшениця, алмаз само є споживною вартістю, чи благом» [8, с. 46].

Розгорнуте вчення про цінності у західній філософії на початку другої половини ХІХ ст. дав Р.Г. Лотце, який запропонував розрізняти три сфери – дійсність, істинність і цінність, намагався виявити специфіку феномена цінності. Ф. Ніцше закликав до «переоцінки усіх цінностей», пропонував на підставі даних усіх наук визначити табель про ціннісні ранги. У неокантіанця В. Віндельбанда історія постає процесом усвідомлення і втілення цінностей, а філософія – вченням про загальнозначущі цінності. Робляться спроби детально класифікувати цінності, виявити їхні джерела.

На кілька десятиріч аксіологія відсувається на другий план іншими філософськими течіями, проте у другій половині ХХ ст. вона знову набуває популярності у зв’язку з кардинальними соціальними змінами. Розвинені країни світу перейшли до «інформаційного суспільства», яке базується на мікроелектронних технологіях пошуку, обробки та поширення інформації, що становить для нього особливу цінність. Концепція інформаційного суспільства є складовою теорії постіндустріального суспільства як такого, в якому сфера послуг (насамперед інформаційних) відіграє важливішу роль порівняно зі сферами промисловості та сільського господарства. Удосконалення технологій потребує від працівників першокласної освіти і значних творчих здібностей. Творець, який завжди був центральною фігурою в духовному житті соціуму, переміщується й до центру економіки. У провідних країнах світу творчість стає господарчим феноменом. Цінності творчої особистості стають у суспільстві більш значущими.

Після Другої світової війни, коли на Заході утверджувалося постіндустріальне суспільство, що реалізувало цінності свободи і демократії, підвищувало рівень добробуту населення, у Радянському Союзі продовжував панувати тоталітаризм. Однак слід визнати необхідність такого режиму на певних історичних етапах розвитку суспільства. Його можна розглядати як спосіб виживання за гранично важких умов. Якщо ж соціуму вдалося їх пережити, то притаманні цьому ладу недоліки (централізована система управління тощо) починають гальмувати соціальний розвиток і врешті призводять до кризи.

Повоєнний розвиток світового співтовариства позначений кардинальними змінами у системі цінностей. Насамперед осмислення у ціннісному контексті потребує розвиток науки, адже вона містить величезний руйнівний заряд. У наш час є потреба постійно та ретельно контролювати наукові дослідження з огляду на загальнокультурні цінності.

Зазначені процеси стали предметом ретельного вивчення для філософів. Постмодернізм (у вузькому розумінні, як одна з течій сучасної французької філософії) вбачає головну свою мету у переоцінці цінностей нашої доби, яку вони сприймають як безпрецедентну кризу основ. Його прихильники критикують філософію модерну за прагнення чітко визначити підвалини світобудови. Рішучість жити у світі, який уже втратив основи, постмодерністи називають «активним нігілізмом». Вони також вважають цінність консенсусу нижчою за цінність паралогії, тобто ситуації незавершеності дискурсу. Проте слід зазначити, що для колективної діяльності потрібен саме консенсус.

Постмодернізмом у широкому розумінні називають усі філософські течії останніх десятиліть, які вважають, що модерністський підхід вичерпав себе – постмодернізм у вузькому розумінні, комунікативізм, трансцедентальну прагматику, феноменологічну герменевтику тощо. У цілому вони є переходом до нової філософської формації, яка виступає за визнання людини, її природжених прав найвищою цінністю. Вони підкреслюють відповідальність людства, необхідність урахування не лише близького, але й далекого майбутнього суспільства. Новітній Розум відмовляється від побудови всеосяжної картини світу. Для нього особливо неприйнятною є пристрасть модернізму до різних типів «ідейної монополії», йому притаманні темпоральність, тобто конкретно-історичний підхід до актуальних питань сучасності замість претензій на абсолютну істинність своїх висновків, плюралізм замість монізму у розв’язанні філософських проблем, толерантність – замість нетерпимості до чужих поглядів. Крім того, філософи новітньої доби вже дійшли висновку, що факти, узяті самі по собі, неспроможні служити підставами для визначення того, що вважати правильним, а що – ні, основну увагу вони звертають на уявлення про саму розумність, правильність і добро. Цінність людини для них перевищує цінність істини. Однак філософи останніх десятиліть не відкидають культуру філософствування своїх попередників, розвиваючи принаймні дві важливі для них теми: індивідуальності та розуміння. Отже, сучасна західна філософія впритул підійшла до створення єдиної теорії цінностей.

Щодо радянської філософії, то вона протягом довгого часу обмежувалася марксівським аналізом цінності і корисності; поворот до аксіологічної проблематики пов'язаний з іменем В.П. Тугаринова. У процесі дослідження співвідношення цінності та корисності в діалектичному матеріалізмі з’ясувався їх зв’язок з потребами та інтересами.

Загалом цінності виявляються в результаті узагальнення соціального досвіду і виражають суспільні ідеали. Оцінка є віднесенням до цінності. Уявлення про цінність еволюціонували відповідно до змін у поясненні цілей діяльності людини. Переорієнтація світоглядних принципів на розуміння людини як найвищої мети зумовила еволюцію поглядів на цінність від визнання її як практичної корисності до утвердження цінності у найвищому значенні, як своєрідної, специфічної самоцінності, і такою самоцінністю виступає особистість в єдності з суспільством. Ступінь наближення тієї чи іншої цінності до самоцінності стає своєрідним критерієм значущості даної цінності.

Речі, які оточують людину мають для неї лише певне значення, але крізь призму її особистісних якостей здатні набувати властивостей цінності. Як уже зазначалося, людина є одночасно і біологічною і соціальною істотою, це лежить в основі її потреб та цінностей. Тому, можемо виділити біологічні (природні) цінності матеріальні та соціальні (духовні) цінності. Проміжне місце займають соціально-психологічні потреби, що впливають на формування цінностей особи.

До біологічних цінностей людини відноситься їжа, одяг, житло, сон, відпочинок і т. д.

До соціальних цінностей відносять:

– лідерство в малій групі. В будь-якій людській спільноті (сімї, виробничій бригаді, спортивній команді…) завжди присутній ведучий та відомий, що визначається вродженими індивідуально-психологічними особливостями людини, її темпераментом (холерики та сангвініки – часто ведучі, а флегматики та меланхоліки – частіше відомі).

– фронтальне лідерство (лідерство в натовпі, в массах). Фронтальний лідер веде натовп або протистоїть йому. Прагнення до фронтального лідерства – це прагнення прославитися будь-яким шляхом отримати визнання, славу, виокремитись із загального натовпу людей.

– ієрархічне лідерство. В будь-якій організованій спільноті, соціальній системі є своя ієрархічна структура. Наприклад, уже в дошкільних групах виявляються «вожаки», «активісти», «виконавці», «бунтарі», «відсталі» (9). В тих чи інших формах вона прослідковується і на більш високих рівнях організації суспільства. (10)

До основних цінностей в управлінні загалом, можемо віднести: істину, красу, добро, справедливість. А зокрема, те що за допомогою раціональної побудови управління кожна людина в суспільстві може досягнути своєї мети.

Насамперед слід звернути увагу на розвиток ціннісних засад державного управління в західноєвропейській цивілізації, який розпочинається з виникненням держави античного типу. Античний поліс генетично походив від первісної громади, яка, хоча і була вже втягнутою в систему суспільного поділу праці і кожний її представник не був функцією роду, але всі її члени були вільними громадянами (починаючи з реформ Солона), тобто формально мали рівні права і могли брати участь в управлінні державою. У полісній громаді Стародавньої Греції та Риму за доби високої класики не було опозиції між державною владою і соціальною організацією громадян. Вони були тотожні (олігархія, тиранія, імперія - це все вже форми розкладу античного полісу). Антична демократія як політична форма влади народу є тотожною державному управлінню. Тим більше, що антична демократія багато в чому живилася працею рабів. Лише дихотомія державної і економічної влади (державних і пануючих господарських практик) породжує в добу Нового часу цей феномен. Тоді як античність не порушує первісного синкретизму соціальних форм, де державне пронизувало всі форми людських відносин: родину, релігію, освіту, мистецтво. Принципову різницю між античною і новоєвропейською ціннісними настановами державного управління французький мислитель Б.Констан пояснює на прикладі здійснення свободи в цих соціумах: “Наша свобода має полягати в мирному користуванні особистою незалежністю, на відміну від античного типу свободи, який полягав у діяльній, постійній участі в колективній реалізації влади” [11, с. 620]. Бути членом античного “politike” означало бути громадянином - членом держави і, тим самим, бути зобов’язаним жити й діяти відповідно до її законів і без заподіяння шкоди іншим громадянам. Отже, в Античності держава була наявним громадянським станом, ототожнювалася з ним, а здійснення державного управління в античному полісі конституювалося через репрезентацію певної системи громадянських чеснот. Тому феномен державного управління зумовлювався ідеалами давньогрецького полісу, де поняття “людина” прирівнюється до поняття “громадянин” [12, с. 192]. Це явище пояснює О.Шпенглер: “Остаточний занепад античного полісу відбувається у даруванні Каракаллою (212 р.) римського громадянства всім провінціалам. Цим було знищене античне статуєподібне поняття громадянина” [13, с. 472]. Отже, в управлінні державою могли брати участь не всі мешканці полісу, а лише люди, які мали певний правовий статус. Тому говорити про те, що за Античності було правове управління державою в новоєвропейському розумінні, неможливо. Перш за все тому, що новоєвропейській атомізованій державі протистоїть антична тотальність суспільного устрою (це демонструє законодавство Солона, згідно з яким людина, що під час вуличних бійок не визначила своєї позиції зі зброєю в руках, мала бути вигнаною із соціуму, тобто процедура ізоляції від спільноти є крайньою пенітенціарною мірою традиційного суспільства [14, с. 53]).

Існувала ідея держави як впорядкованого космосу, що є втіленням доброчесностей громадян. Як писав автор першої в Європі розгорнутої державної теорії Платон, “Усі розбещені люди (які підкорені власною слабкістю) створюють один рід, решта - три роди громадян - оточують їх з усіх боків і примушують не порушувати законів”. До таких родів він відносить: благочесних, ревнісних та тих, хто “прагне не до тіла, а до прекрасних властивостей душі”. Найкращою з усіх чеснот Платон вважає справедливість як “повинність віддавати кожному належне” [15]. Держава відповідає своїй ідеї, лише якщо керується законом справедливості. Платон сприймав державу як органічну істоту, що й пояснює його ставлення до громадян такої держави - “держава є такий організм, в якому кожна людина служить цілому й ціле служить кожній частині” [15].

Протилежною позиції Платона, який визнавав необхідність обмеження приватних інтересів задля безпеки ідеальної держави, є концепція Арістотеля, хоча він також визнавав природне походження держави: “…будь-яка держава - продукт природного виникнення, як і первинне спілкування: воно є довершенням їх, у довершеності ж виявляється природа” [16, с. 413] і наполягав на первинності держави порівняно з родиною. Для Арістотеля кінцевою метою людського існування, абсолютним благом, безумовно бажаним для всіх, так само як і кінцевою метою держави, а отже, і процесу управління державою, є щастя як розумна діяльність людської душі. Воно досягається через опанування доброчесності, яка для нього є “нормальним розвитком природних спонукань” [16, с. 206]. У Арістотеля ціннісне є підґрунтям існування держави, її складовою та умовою державного управління. Наприклад, справедливість обидва вищеназвані філософи пов’язують з уявленнями про державу. Право вважається мірилом справедливості, а отже, є засобом упровадження цінностей у державне життя. При цьому Арістотель, дещо іронізуючи з платонівську “ідеальну державу”, у власній концепції залишає за людиною природне право на створення сім’ї, на володіння приватною власністю та наділяє людину певним колом індивідуальних прав, “аби кожний міг вільно розвиватись до повноти душевних сил, які йому необхідні” [16, с. 211].

Політична думка Стародавнього Риму й Стародавньої Греції нерідко розглядається в єдності. Для цього є зрозуміла підстава. Грецька філософія, культура, наука дуже вплинули на римське суспільство. Розглядаючи державу як найвище втілення людського розуму, мислителі Греції й Риму конструювали різні моделі держави, в яких найбільш повно, на їхню думку, проявлялося свідоме начало. Однак слід мати на увазі: якщо в політичній думці стародавніх греків переважав соціально-політичний аспект, то у римлян - правовий. У греків проблемами держави й права займалися філософи, у римлян - юристи, які мали в цій сфері безсумнівні заслуги. Зокрема, першим, хто ввів у науковий обіг поняття громадянина як суб’єкта права й держави, був Марк Тулій Цицерон - відомий оратор і державний діяч Стародавнього Риму. При цьому, на відміну від Платона й Арістотеля, які вважали, що природне право й держава невіддільні одне від одного та виникають одночасно, Цицерон стверджував, що спочатку виникає природне право, а вже потім з’являються держава й писаний закон [17, с. 69].

Виникнення монотеїстичних світових релігій та утвердження християнства у статусі офіційної ідеології пізньої Римської імперії у ІV ст. призвело до посилення впливу релігії на державні процеси. Це спонукає західноєвропейську систему державного управління до формування нової ієрархії цінностей: з одного боку, християнська теологія постулює: “для нас немає більш чужих справ, ніж справи державні”, а з другого боку, глава церкви - Папа Римський - перебрав на себе і світські функції, що сприяло затвердженню догматів церкви у державних законах, а джерелом понять “закон”, “право”, “справедливість” стає Святе Письмо, освячуючи цим їх божественну природу. Тобто світська держава набуває другорядного значення (“не маємо тут постійного граду, але шукаємо майбутнього” [18]), а, поряд із цим державна влада сакралізується, стає ланкою божественної вертикалі влади.

Легітимізацію державної влади і визначення механізму її управління в розумінні політичних мислителей доби Середньовіччя можна побачити на прикладі робіт Блаженного Августина. Управління державою розповсюджується на “тварний” світ та на володіння ним - це “природний порядок” за Августином. Він протиставив два гради - Божий та людський, наголошуючи на необхідності підкорення та служіння людської держави Божій, “бути органом церкви, мечем віри проти невірних” [19, с. 601-605].

Більш натуралістичне розуміння процесу управління державою можна побачити у творах Фоми Аквінського. Встановлена Богом влада несе людям добро, тому їй варто беззаперечно підкорятися. Головне завдання державної влади - сприяти загальному добру, піклуватися про справедливість у суспільних справах і забезпечувати мир підданим. Але використання влади може бути поганим. Тому тою мірою, якою світська влада порушує закони Бога, піддані мають право чинити їй опір. У політичному вченні Аквінського визнавався суверенітет влади народу: “Король, що зрадив своєму обов’язку, не може вимагати покори. Це не повстання, спрямоване на скинення короля; оскільки він сам повстав, народ має право скинути його. Однак краще обмежити його владу, щоб не допускати зловживань. З цією метою весь народ повинен брати участь в управлінні. Державний лад повинен з’єднувати обмежену й виборну монархію з аристократією за ознакою вченості і таку демократію, що забезпечувала б доступ до влади для всіх класів за допомогою народних зборів. Жоден уряд не має права стягувати податки понад міру, встановлену народом. Усяка політична влада здійснюється за згодою народу, і всі закони повинні узгоджуватися з народом або його представниками. Ми не можемо бути в безпеці, поки залежимо від волі іншої людини“ [цит. за 20]. Вчення Аквінського містить ідею теократичної держави як найкращого устрою державного управління, що об’єднує в собі дві благословенні Богом гілки влади: світську та духовну, світська влада, у свою чергу, підкорюється духовній. Обов’язок громадян полягає у цілковитій покорі владі, навіть деспотичній - вона слугує для спокути людських гріхів. Право змінити таку владу належить виключно церкві. Таким чином, за всієї різноманітності цінностей середньовічної державної влади запорукою ефективного управління є християнська покора.

Проблема ціннісних орієнтацій державного управління Західної Європи доби Відродження була сформульована італійським мислителем і дипломатом Ніколо Макіавеллі. Він робить спробу розвінчати авторитет католицької церкви, яка на початку своєї діяльності була символом незалежності Італії, а за часів життя Н.Макіавеллі перетворилась на найбільшого власника й гнобителя народу поряд з іноземними завойовниками країни на тлі її роздрібненості. Сформульоване Н.Макіавеллі вчення про матеріальний інтерес як рушійну силу суспільних процесів певним чином похитнуло традиційно ціннісне обґрунтування важелів державного управління. Проте свобода залишається для Н.Макіавеллі найвищою цінністю як стосовно людини, так і держави: “Доки всі насолоджуються благами свободи, ніхто не усвідомлює їхньої вартості, вони полягають у тому, що кожен може вільно і беззастережно користуватися своїм майном, не побоюючись за гідність дружин та дочок, за власну безпеку; володіючи цим, ніхто не відчуває себе зобов’язаним тільки за те, що його не ображають” [21, с. 260]. Цінність свободи як мети існування і орієнтира державного управління у цього італійського дослідника поєднується з розвінчанням божественної природи державної влади.

У XVII ст. відбувається активний процес обґрунтування теорій природного права і суспільної угоди. Серед авторів: Гуго Гроцій, Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Джон Локк та ін. Ними представлені оригінальні інваріанти інтерпретацій щодо причин виникнення права та укладення суспільної угоди як єдиного джерела законів, захисника інтересів особи. Раціональне пояснення механізму державного управління відбувається для забезпечення природного прагнення людини до свободи. Остання як найвища цінність стає рушієм світової історії в концепції Джамбатісто Віко: “Спочатку підкорені народи намагаються вийти з-під гніту та бажають рівності, потім, намагаючись перевершити рівних, стають на шлях до тиранії; тиранія на своєму вищому етапі змінюється монархією, що й завершує кругообіг розвитку історії”. Державну владу Віко називає природним явищем: “Хто не може керувати сам, повинен надати це право іншому... У світі завжди правлять ті, хто кращий за природою” [22]. Отже, природні схильності стають показником здатності управління як найвищого втілення свободи.

Необхідність наукового підходу до державного управління висвітлюється в роботах Томаса Гоббса. Він виходить з того, що громадянська історія може скласти “підґрунтя науки про державу та мораль”. Він ставить питання: “Чому норми моралі та права за свою довгу історію підлягали таким значним змінам, часто навіть ставали кардинально протилежними? Відповідь досить проста: тому що від цього залежали певні майнові інтереси людей, їм вигідно було мати саме такі права. Коли ж це перестає бути вигідним, права починають спростовуватись” - насправді, переконаний автор - “...люди рівні від природи і підтримують своє існування всілякими засобами, користуючись необмеженою свободою природного стану. Це спричинює нескінченні війни, що загрожує людству самознищенням. Тому невпорядкованість природного стану обмежується раціональним актом суспільного договору, завдяки якому з’являються державні інституції, які здійснюють розумність управління, встановлюючи поняття правильного - неправильного, справедливого - несправедливого. Тому що зазначені норми не мають сенсу, коли немає спільної влади, немає закону... Справедливість та несправедливість - це якості людей, що живуть у суспільстві” [23]. Таким чином, встановлюється громадянський мир і складається суспільна угода, в основі якої лежить природний закон, що разом з природним правом становить сутність людської природи як єдність природного та позитивного розуму. Виникає держава, мета якої - “в єдності та підкоренні”. Тотальність управління перетворює державу на чудовисько-Левіафана, але, за Т.Гоббсом, немає іншого шляху позбавитись від самогубної стихії природного стану. Уже в роботах Т.Гоббса сформульовані цінності, які стають підґрунтям формування новоєвропейського типу держави та відповідного їй типу державного управління, це - природна рівність людей, що уособлюється в рівності перед законом, справедливість як критерій ефективності державного управління (оскільки у Т.Гоббса суспільство і держава ще не розрізняються) та безпека як кінцева мета об’єднання спільноти у державу.

Принципово нові ідеї управління державою на теренах Західної Європи з’являються у Новий час. Тут світ історично демонструє більшу індивідуальну свободу основної маси населення за мінімального впливу античної спадщини з її середньовічно-неоплатонічною традицією бачення людини частинкою ієрархії Космосу. Зовсім інша структура державного управління складається за умов існування конституційної монархії або буржуазно-демократичної республіки.

Стратегією розвитку новоєвропейських держав вже стали економічні практики, а не збереження сталої соціальної ієрархії. Трансформація державного управління полягала у розмежуванні політичної та економічної стратифікації. Соціальною репрезентацією державного управління були вже не представники дворянства чи духовенства, що очолювали політичну еліту за часів Середньовіччя та Відродження, а члени третього стану - виробники й торговці. Потреба легітимізувати свій реальний статус у правовому вимірі створила інститут громадянського суспільства як засіб боротьби за поєднання економічної та політичної свободи. “Для того щоб розкласти феодальне суспільство і звести його до своєї основи в особі окремої людини, політична революція проти старого порядку була покликана знищити всі прошарки, корпорації, цехи, привілеї, всі інші інститути, які порушують принцип рівності підданих перед державою”, - вважає російський дослідник К.Гаджиєв [24, с. 24]. Сфера державного управління мала бути не лише секуляризована, а й закріплена у новому соціальному статусі.

Процес формування національної держави та механізмів її управління відбувався тоді в тому значенні, в якому ми використовуємо його зараз. Державу починають розуміти не як певну спільність людей, а як апарат забезпечення і дотримання інтересів членів суспільства. Із державним апаратом управління пов’язується закон - запорука міцної і стабільної держави, дотримання громадянських угод і охорони приватної власності. Саме в західних країнах Європи практика управління монархічного управління доповнюється новою складовою, яка поступово змінює сам механізм державного управління та його соціально-ціннісні засади. Разом з посиленням ролі світської влади, що розглядалось як підґрунтя стабільності в умовах зародження і поширення капіталістичних відносин, спроможних захистити власника й підтримувати порядок в суспільстві, не втручаючись при цьому в приватне життя особистості, у Західній Європі виникає новий важіль управління, який претендує підвищитися до статусу державного, - громадянське суспільство.

Упровадження сучасних ціннісних обґрунтувань і теоретичних здобутків у практику державного управління, на нашу думку, в Західній Європі та Північній Америці відбувається у ХVІІІ ст. Йдеться, приміром, про проголошення Декларації незалежності, Біля про права та Конституції в США, Конституції та Декларації прав людини і громадянина у Франції. Декларація незалежності на державному рівні нарешті проголосила самоочевидними істини: всі люди створені рівними, вони мають від Творця певні невід’ємні права, серед яких є право на життя, свободу і на прагнення до щастя. Вона містила також тезу про свободу совісті як природне право людини [25, с. 4].

Один з авторів Декларації незалежності США Томас Джефферсон прагнув утвердити в американському стилі управління ідеальне “царство розуму”. За Т.Джефферсоном, “Прогрес лібералізму викликає добрі сподівання, що розум людини з часом повернеться до свободи… Наша країна подала приклад фізичного звільнення від боргу перед ним, а стосовно звільнення морального, - то моральна свобода існує у нас лише номінально. На практиці, засилля суспільної думки цілком пригнічує ту свободу, яка в теорії стверджувалася законами” [цит. за 26, с. 40]. Він виступав за расову повноцінність. Походження нерівності серед людей Т.Джефферсон пояснював тим, що закони власності взяли гору над природними правами людей. Він наголошував, що закони можуть і повинні змінюватися відповідно до людських потреб та потреб часу, але правова свобода ще не замінює моральну. Тому представник прагматизму Джон Дьюї ставить питання, узагальнюючи спадщину “психології демократії”: “Чи можна зберегти політичну свободу без свободи культури?” [26, с. 41]. Цю функцію доведення стратегій управління до культурних засад суспільства, на його думку, має виконувати держава.

Як відомо, Джеймс Медісон вважається “батьком” Конституції США. Він відзначався критичним ставленням до узагальненого механізму державного управління Західної Європи, що дало змогу вийти у реальному політичному житті країни на принципово новий рівень - конституційний. Якою стає людина, - залежить від суспільства, на його думку. Тому люди повинні самі обирати форму правління та умови співжиття. Для цього потрібно забезпечити їм політичну рівність та повагу до прав кожного, враховуючи й права меншин. Ці принципи мають становити основу державного управління та бути закріпленими законодавчо. Республіканська форма правління є засобом їхнього забезпечення на противагу монархії чи аристократії. Останні ж, на думку Д.Медісона, становлять небезпеку для республіканізму. Важелем, що підтримував би стабільність республіканської влади та унеможливлював переродження її в тиранію чи анархію, є система “стримувань і противаг”, яку забезпечує поділ влади [27].

Таким чином, новоєвропейський етап становлення державного управління в межах класичної раціональності створив фундамент теорії правової держави, принципів її управління та його ціннісного виміру. Свобода та індивідуалізм є основою формування демократичної системи цінностей: “...у реалізації всього діапазону видів нової свободи полягає суть історії Нового часу” [29, с. 268].

У своєму “донауковому” становленні державне управління розглядалося як включене в ціннісну ієрархію буття на підставі безпосередньої тотожності соціальної онтології й аксіологічної проблематики, про що свідчать античні класифікації правильних і неправильних форм державного управління, теологічна апологія державної влади в добу Середньовіччя, єдність в опозиції “держава - громадянське суспільство” Нового часу.

Державне буття споконвічно наділялося ціннісним виміром. У процесі історичного розвитку проблему суспільних цінностей істотно загострило руйнування суворої єдності соціальної онтології й аксіології. Якщо донаукові форми теорії державного управління можна було розглядати як вбудовані в єдину логіку розуміння, то криза класичного ідеалу раціональності в теоретичній сфері й складна диференціація практики державного управління в різних країнах приводять до того, що наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. колись єдиний вектор розвитку європейської теорії державного управління набуває форми багатовекторної спрямованості, яка відображає національні особливості.

Укладач:
доцент кафедри філософії права
та юридичної логіки,
кандидат юридичних наук,
майор міліції




О.В. Максименко