Фінансове право

§10.1. Державний кредит: сутність та особливості

На сучасному етапі розвитку суспільних відносин одним з найважливіших завдань держави є вирішення проблеми бюджетного дефіциту, який, нажаль, останнім часом став характерною рисою для державного та місцевих бюджетів України. Для фінансування своїх потреб держава може мобілізувати фінансові ресурси у формі державного кредиту, як внутрішнього так і зовнішнього. Величина останнього характеризує стан економіки і фінансів держави, ефективність функціонування її урядових структур.
Існування державного кредиту призводить до появи державного боргу кий складається із загальної суми боргових зобов'язань держави з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають внаслідок державного запозичення [1]. Державне запозичення – це операції, пов'язані з отриманням державою кредитів (позик) на умовах повернення, платності та строковості з метою фінансування державного бюджету [1]. Державні внутрішні та зовнішні запозичення здійснюються в межах, визначених законом про Державний бюджет України, з дотриманням граничного обсягу державного боргу.
Місцевий борг – є загальною сумою боргових зобов'язань Автономної Республіки Крим чи територіальної громади міста з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають внаслідок місцевого запозичення. Місцеве запозичення – це операції з отримання до бюджету Автономної Республіки Крим чи міського бюджету кредитів (позик) на умовах повернення, платності та строковості з метою фінансування бюджету Автономної Республіки Крим чи міського бюджету [1].
Саме за потреби збалансувати бюджет виникають відносини у сфері державного боргу. У ході фінансування бюджету здійснюється акумуляція фінансових ресурсів до бюджету, як метод фінансової діяльності держави, а відтак утворення державного боргу. В подальшому, у процесі обслуговування і погашення державного боргу, відбувається їх розподіл і використання.
Таким чином, першою особливістю відносини у сфері державного боргу є специфічний метод реалізації у сфері фінансової діяльності держави – у всіх складових її змісту: мобілізації, розподілі та використанні фондів грошових коштів [2].
Другою особливістю відносин у сфері державного боргу є те, що надходження від державних запозичень (формування державного боргу) відображаються в дохідній частині бюджету, як майбутні витрати бюджету, які, зокрема, скеровують на погашення державного боргу. Тобто, державний борг завжди показує обсяг державних запозичень на фінансування бюджетного дефіциту та об’єм витрат на погашення боргу загалом та в поточному році зокрема.
Третьою особливістю відносин державного боргу є їх публічний характер, оскільки йдеться про задоволення публічних інтересів, що чітко визначені у бюджетному законодавстві. Державні запозичення, які становлять державний борг, скеровують безпосередньо на фінансування державного бюджету. Публічні інтереси стосуються також і порядку обслуговування та погашення державного боргу, адже це, як було зазначено, відбувається за рахунок витрат бюджету.
Ознака публічності розкривається також через особливості механізму гарантування боргових зобов’язань публічних органів. Це специфічний вид правових гарантій, який загалом відрізняється від цивільно-правового механізму забезпечення виконання боргових зобов’язань. Гарантіями погашення можна вважати планові надходження податкових платежів до бюджету, майно, що перебуває у власності держави, органу місцевого самоврядування; банківську гарантію тощо, а також можливість прийому цінних паперів у рахунок сплати податків та зборів до бюджету з урахуванням нездійснених виплат за купонами та номінальної вартості облігацій, тобто це гарантується статусом держави [2].
Четвертою особливістю є те, що обов’язковим суб’єктом фінансових правовідносин виступає держава (в особі органів законодавчої або виконавчої влади; фінансово-кредитних органів, наділених владними повноваженнями стосовно інших учасників фінансових правовідносин), а також територіальна громада (в особі відповідного органу місцевого самоврядування).
У сфері державного боргу України особливим є статус держави, який може розкриватися по-різному – в ролі позичальника, боржника або гаранта. Це зумовлено тим, що сама держава (чи орган місцевого самоврядування) здійснює фінансову діяльність в інтересах суспільства: організовує надходження грошових коштів до різних державних (місцевих) грошових фондів, розподіляє й використовує їх на соціально-економічні програми та інші суспільно необхідні потреби [2].
Право здійснення державних внутрішніх та зовнішніх запозичень належить державі в особі члена Кабінету Міністрів України, відповідального за формування та реалізацію державної бюджетної політики, або особи, яка виконує його обов’язки, за дорученням Кабінету Міністрів України. Останній визначає умови здійснення державних запозичень, у тому числі вид, валюту, строк та відсоткову ставку державного запозичення. При здійсненні державних запозичень та наданні державних гарантій член Кабінету Міністрів України, відповідальний за формування та реалізацію державної бюджетної політики, або особа, яка виконує його обов'язки, за рішенням Кабінету Міністрів України має право брати зобов'язання від імені України, пов'язані із здійсненням таких запозичень, у тому числі щодо відмови від суверенного імунітету в можливих судових справах, пов'язаних з поверненням кредитів (позик), протягом часу дії зобов'язання з повернення запозичених коштів [1].
Верховна Рада Автономної Республіки Крим та міські ради мають право здійснювати місцеві внутрішні запозичення за винятком надання позик з одного бюджету іншому. Місцеві зовнішні запозичення можуть здійснювати лише міські ради міст з чисельністю населення понад триста тисяч жителів за офіційними даними органів державної статистики на час ухвалення рішення про здійснення місцевих запозичень. При цьому місцеві зовнішні запозичення шляхом отримання кредитів (позик) від міжнародних фінансових організацій можуть здійснювати всі міські ради [1].
Право на здійснення місцевих запозичень у межах, визначених рішенням про місцевий бюджет, належить Автономній Республіці Крим, територіальній громаді міста в особі керівника місцевого фінансового органу за дорученням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міської ради з урахуванням особливостей здійснення місцевих запозичень, які передбачені ст. 74 Бюджетного кодексу України, а саме:
місцеві запозичення здійснюються з метою фінансування бюджету розвитку бюджету Автономної Республіки Крим, міських бюджетів та використовуються для створення, приросту чи оновлення стратегічних об'єктів довготривалого користування або об'єктів, які забезпечують виконання завдань Верховної Ради Автономної Республіки Крим та міських рад, спрямованих на задоволення інтересів населення Автономної Республіки Крим і територіальних громад міст;
обсяг та умови здійснення місцевих запозичень і надання місцевих гарантій погоджуються з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної бюджетної політики;
Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної бюджетної політики, здійснює реєстрацію місцевих запозичень та місцевих гарантій. Усі договори про місцеві запозичення, договори, виконання зобов'язань за якими забезпечено місцевими гарантіями, та договори про відшкодування витрат місцевого бюджету, а також зміни істотних умов таких договорів реєструються у Реєстрі місцевих запозичень та місцевих гарантій;
держава не несе відповідальності за борговими зобов'язаннями Автономної Республіки Крим і територіальних громад;
видатки на обслуговування місцевого боргу здійснюються за рахунок коштів загального фонду місцевого бюджету;
видатки місцевого бюджету на обслуговування місцевого боргу не можуть перевищувати 10 % видатків загального фонду місцевого бюджету протягом будь-якого бюджетного періоду, коли планується обслуговування місцевого боргу;
якщо у процесі погашення місцевого боргу та платежів з його обслуговування, обумовлених договором між кредитором та позичальником, порушується графік погашення з вини позичальника, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідна міська рада не мають права здійснювати нові місцеві запозичення протягом п'яти наступних років;
порядок здійснення місцевих запозичень і надання місцевих гарантій встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до умов, визначених Бюджетним кодексом України [1].
Звернемо увагу на законодавчо встановлені обмеження у здійсненні запозичень. Так, бюджетна установа не має права здійснювати запозичення у будь-якій формі (крім випадків, передбачених Бюджетним кодексом України) або надавати юридичним чи фізичним особам кредити з бюджету (якщо не встановлено відповідні бюджетні призначення на надання кредитів з бюджету). До набрання чинності законом про Державний бюджет України на поточний бюджетний період: державні запозичення можуть здійснюватися в обсязі, що не перевищує обсяг витрат на погашення державного боргу у відповідний період, а державні гарантії не надаються [1]. Державний борг має економічно обґрунтовані межі. Граничні обсяги державного (місцевого) боргу, граничний обсяг надання державних (місцевих) гарантій визначаються на кожний бюджетний період законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет). Зокрема, загальний обсяг державного боргу та гарантованого державою боргу на кінець бюджетного періоду не може перевищувати 60 % річного номінального обсягу валового внутрішнього продукту України [1]. Якщо зазначену граничну величину перевищено, то Кабінет Міністрів України зобов'язаний вжити заходів для приведення такого загального обсягу боргів у відповідність із положеннями Бюджетного кодексу України. Щодо загального обсягу місцевого боргу та гарантованого Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста боргу (без урахування гарантійних зобов'язань, що виникають за кредитами (позиками) від міжнародних фінансових організацій), то станом на кінець бюджетного періоду він не може перевищувати 200 % (для м. Києва – 400 %) середньорічного індикативного прогнозного обсягу надходжень бюджету розвитку (без урахування обсягу місцевих запозичень та трансфертів (субвенцій) з інших бюджетів), визначеного прогнозом відповідного місцевого бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди [1]. При перевищенні цієї граничної величини Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідна міська рада зобов'язані вжити заходів з метою приведення обсягу боргу у встановлені межі, визначені Бюджетним кодексом України.
З метою забезпечення дотримання граничних обсягів державного (місцевого) боргу та державних (місцевих) гарантій центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної бюджетної політики, веде Реєстр державного боргу і гарантованого державою боргу, Реєстр державних гарантій, а також Реєстр місцевих запозичень та місцевих гарантій.
П’ятою особливістю є те, що це відносини нерозривного владно-майнового характеру. Наприклад: визначення обсягів запозичень у бюджеті; визначення сум витрат на обслуговування та погашення державного (місцевого) боргу; регулятивна політика держави щодо процентних ставок, ставок оподаткування тощо. Ухвалюючи вольове рішення, уповноважений державою орган у належній правовій формі (відповідно до ст. 92 Конституції України передбачено виключно на рівні закону встановлення порядку утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу [3]) та у грошовому (фінансовому) виразі передбачає відповідні фінансові правовідносини. Владність цих відносин не пов’язана з підпорядкованістю позичальників. Щодо них держава не здійснює адміністративного (управлінського) регулювання, а, здійснюючи свою діяльність на ринку боргових зобов’язань, володіє тими фінансовими можливостями (інструментами), які фактично регулюють відносини державного боргу в односторонньому порядку, навіть якщо змінюються умови запозичень за згодою кредитора (позичальника). Наприклад, умова, що Національний банк України кредитує інші банки під заставу державних цінних паперів, спонукає інвесторів (позичальників) в особі банків купувати державні цінні папери [2].

§10.2.  Характеристика бюджетних боргових зобов’язань.
У сучасних умовах джерелом покриття державного боргу є доходи бюджету, тобто податки. Тому, можна стверджувати, що величина боргу – це взяті авансом у населення податки.
Вітчизняні науковці, зокрема К. Рудий, Ю. Данилов, В. Верхолаз включають у зміст державного боргу суми місцевих запозичень, тобто муніципальний борг [4]. На думку В. Шкарупи, І. Сквирського, Т. Коломієць та інших слід розмежовувати і не допускати змішування таких понять, як державний кредит і місцеві запозичення, державний борг та муніципальний борг [5]. І.Б. Заверуха, у своїй фундаментальній праці «Проблеми правового регулювання державного боргу України» зазначає, що відносини державного боргу є специфічним видом управлінської діяльності держави в особі уповноваженого нею органу з приводу формування боргу та визначення його структури, управління боргом, здійснення боргових операцій тощо [2]. Тому постає питання про безпосередній предмет фінансово-правового регулювання у сфері державних боргових відносин.
Згідно з чинним законодавством предметом бюджетного запозичення можуть бути [6]:
Цінні папери.
Боргові угоди.
1. Цінні папери. Згідно з Законом України «Про цінні папери та фондовий ринок» цінні папери – це документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника, та передбачають виконання зобов'язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам.
За порядком розміщення (видачі) цінні папери поділяються на емісійні та неемісійні [7].
Емісійні цінні папери – це цінні папери, що посвідчують однакові права їх власників у межах одного випуску стосовно особи, яка бере на себе відповідні зобов'язання (емітент). До емісійних цінних паперів належать акції, облігації підприємств, облігації місцевих позик, державні облігації України, іпотечні сертифікати, іпотечні облігації, сертифікати фондів операцій з нерухомістю, інвестиційні сертифікати, казначейські зобов'язання України.
Неемісійні цінні папери – це цінні папери, що не належать згідно із цим законодавством до емісійних цінних паперів і можуть бути визнані такими Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, якщо це не суперечить спеціальним законам про ці групи та/або види цінних паперів.
За формою існування цінні папери поділяються на документарні та бездокументарні [7]. Емісійні цінні папери одного випуску можуть існувати лише в одній формі. Неемісійні цінні папери можуть існувати виключно в документарній формі.
За формою випуску цінні папери можуть бути на пред'явника, іменні або ордерні [7]. Права, посвідчені цінним папером, належать: пред'явникові цінного паперу (цінний папір на пред'явника); особі, зазначеній у цінному папері (іменний цінний папір); особі, зазначеній у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу (ордерний цінний папір).
Згідно з Законом України «Про цінні папери та фондовий ринок» у цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів [7]:
1) пайові цінні папери – цінні папери, які посвідчують участь їх власника у статутному капіталі (крім інвестиційних сертифікатів та сертифікатів фондів операцій з нерухомістю (далі – сертифікати ФОН), надають власнику право на участь в управлінні емітентом (крім сертифікатів ФОН) і отримання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна у разі ліквідації емітента (крім сертифікатів ФОН). До пайових цінних паперів відносяться: акції; інвестиційні сертифікати; сертифікати ФОН;
2) боргові цінні папери – цінні папери, що посвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента або особи, яка видала неемісійний цінний папір, сплатити у визначений строк кошти, передати товари або надати послуги відповідно до зобов'язання. До боргових цінних паперів відносяться: облігації підприємств; державні облігації України; облігації місцевих позик; казначейські зобов'язання України; ощадні (депозитні) сертифікати; векселі;
3) іпотечні цінні папери – цінні папери, випуск яких забезпечено іпотечним покриттям (іпотечним пулом) та які посвідчують право власників на отримання від емітента належних їм коштів. До іпотечних цінних паперів відносяться: іпотечні облігації; іпотечні сертифікати; заставні;
4) приватизаційні цінні папери – цінні папери, які посвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду;
5) похідні цінні папери – цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів;
6) товаророзпорядчі цінні папери – цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.
Відповідно до чинного законодавства, до державних цінних паперів , які можуть засвідчувати боргове зобов’язання бюджету, відповідно, державного або місцевого належать [7]:
державні облігації України;
облігації місцевих позик;
казначейські зобов’язання України.
Облігація – це цінний папір, що посвідчує внесення його першим власником грошей, визначає відносини позики між власником облігації та емітентом, підтверджує зобов'язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість у передбачений проспектом емісії (для державних облігацій – умовами їх розміщення) строк та виплатити доход за облігацією, якщо інше не передбачено проспектом емісії (для державних – умовами їх розміщення). Облігації можуть існувати виключно в бездокументарній формі. Емітент, у порядку, встановленому Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, може розміщувати відсоткові, цільові та дисконтні облігації [7].
Відсоткові облігації – це облігації, за якими передбачається виплата відсоткових доходів.
Цільові облігації – це облігації, виконання зобов'язань за якими здійснюється шляхом передачі товарів та/або надання послуг відповідно до вимог, встановлених проспектом емісії (для державних облігацій України – умовами їх розміщення), а також шляхом сплати коштів власнику таких облігацій у випадках та порядку, передбачених проспектом емісії облігацій (для державних облігацій України – умовами їх розміщення).
Дисконтні облігації – це облігації, що розміщуються за ціною, нижчою ніж їх номінальна вартість. Різниця між ціною придбання та номінальною вартістю облігації, яка виплачується власнику облігації під час її погашення і становить доход (дисконт) за облігацією.
Облігації можуть розміщуватися з фіксованим строком погашення, єдиним для всього випуску. Дострокове погашення облігацій за вимогою їх власників дозволяється у разі, коли така можливість передбачена проспектом емісії (для державних облігацій України – умовами їх розміщення), якими визначені порядок встановлення ціни дострокового погашення облігацій і строк, у який облігації можуть бути пред'явлені для дострокового погашення. Погашення відсоткових та дисконтних облігацій здійснюється виключно грошима. Погашення цільових облігацій здійснюється шляхом передачі товарів та/або надання послуг, а також сплати коштів власнику таких облігацій у випадках та порядку, передбачених проспектом емісії облігацій (для державних облігацій України – умовами їх розміщення).
Облігація має номінальну вартість, визначену в національній валюті, а якщо це передбачено проспектом емісії (для державних облігацій України – умовами їх розміщення) – в іноземній валюті. Мінімальна номінальна вартість облігації не може бути меншою ніж одна копійка. Емітент може розміщувати іменні облігації та облігації на пред'явника. Обіг облігацій дозволяється після реєстрації Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати розміщення облігацій та видачі свідоцтва про реєстрацію випуску облігацій. Продаж облігацій здійснюється в національній валюті, а якщо це передбачено законодавством та проспектом емісії (для державних облігацій України – умовами їх розміщення), – в іноземній валюті [7].
Державні облігації України. Державні облігації України поділяються на: облігації внутрішніх державних позик України; облігації зовнішніх державних позик України; цільові облігації внутрішніх державних позик України [7].
Облігації внутрішніх державних позик України – державні цінні папери, що розміщуються виключно на внутрішньому фондовому ринку і підтверджують зобов'язання України щодо відшкодування пред'явникам цих облігацій їх номінальної вартості з виплатою доходу відповідно до умов розміщення облігацій. Номінальна вартість облігацій внутрішніх державних позик України може бути визначена в іноземній валюті.
Облігації зовнішніх державних позик України – державні боргові цінні папери, що розміщуються на міжнародних фондових ринках і підтверджують зобов'язання України відшкодувати пред'явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій.
Цільові облігації внутрішніх державних позик України – облігації внутрішніх державних позик, емісія яких є джерелом фінансування дефіциту державного бюджету в обсягах, передбачених на цю мету законом про Державний бюджет України на відповідний рік, та в межах граничного розміру державного боргу.
Кошти, залучені до Державного бюджету України від розміщення цільових облігацій внутрішніх державних позик України, використовуються виключно для фінансування державних або регіональних програм і проектів на умовах їх повернення в обсягах, передбачених на цю мету законом про Державний бюджет України на відповідний рік. Фінансування здійснюється відповідно до кредитних договорів, що укладаються між державою в особі Міністерства фінансів України та отримувачем коштів. Умови кредитних договорів повинні відповідати умовам випуску цільових облігацій внутрішніх державних позик України з обов'язковим установленням дати обслуговування та погашення кредиту за п'ять днів до дати обслуговування та погашення цільових облігацій внутрішніх державних позик України.
Основним реквізитом цільових облігацій внутрішніх державних позик України є зазначення передбаченого законом про Державний бюджет України на відповідний рік напряму використання залучених від розміщення таких облігацій коштів.
За терміном випуску державні облігації України можуть бути: довгострокові – понад п'ять років; середньострокові – від одного до п'яти років; короткострокові – до одного року. Крім того, державні облігації України можуть бути іменними або на пред'явника та можуть існувати виключно в бездокументарній формі [7].  
Емісія державних облігацій України регулюється законом України про Державний бюджет України на відповідний рік, яким встановлюються граничні розміри державного зовнішнього та внутрішнього боргу, є частиною бюджетного процесу і не підлягає регулюванню Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Рішення про розміщення облігацій зовнішніх та внутрішніх державних позик України та умови їх випуску приймається згідно з Бюджетним кодексом України, а розміщення державних облігацій України здійснюється у разі дотримання на кінець року граничних розмірів державного зовнішнього та внутрішнього боргу, передбачених Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік.
Умови розміщення та погашення облігацій внутрішніх державних позик України і цільових облігацій внутрішніх державних позик України, не визначені умовами розміщення, встановлюються Міністерством фінансів України відповідно до законодавства.
Національний банк України виконує операції з обслуговування державного боргу, пов'язані з розміщенням облігацій внутрішніх державних позик та цільових облігацій внутрішніх державних позик України, їх погашенням і виплатою доходів за ними, а також провадить депозитарну діяльність щодо цих цінних паперів. Порядок проведення операцій, пов'язаних з розміщенням цих облігацій, встановлюється Національним банком України за погодженням з Міністерством фінансів України. Особливості провадження депозитарної діяльності з державними облігаціями України визначаються Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку разом з Національним банком України [7].
Розміщення, обслуговування та погашення облігацій зовнішніх державних позик України здійснює Міністерство фінансів України, яке може залучати для цього банки, інвестиційні компанії тощо. Відносини між Міністерством фінансів України і цими організаціями регулюються відповідними договорами. Витрати на підготовку розміщення, а також на розміщення, погашення державних облігацій України, виплату доходів здійснюються відповідно до умов розміщення державних облігацій України за рахунок коштів, передбачених на такі цілі у Державному бюджеті України. Продаж облігацій внутрішніх державних позик України здійснюється в національній або іноземній валюті, а облігацій зовнішніх державних позик України – у валюті запозичення. Виплата доходів і погашення державних облігацій України здійснюються грошима або державними облігаціями України інших видів за згодою сторін.
Облігації місцевих позик. До облігацій місцевих позик належать облігації внутрішніх та зовнішніх місцевих позик. Рішення про розміщення облігацій місцевих позик приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим або міська рада відповідно до вимог, установлених бюджетним законодавством. Реєстрацію випуску облігацій місцевих позик здійснює Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку в установленому нею порядку. Особливості погашення та реалізації прав за облігаціями місцевих позик визначаються проспектом емісії облігацій відповідного випуску [7].
Казначейські зобов'язання України. Казначейським зобов'язанням України – є державний цінний папір, що розміщується виключно на добровільних засадах серед фізичних осіб, посвідчує факт заборгованості Державного бюджету України перед власником казначейського зобов'язання України, дає власнику право на отримання грошового доходу та погашається відповідно до умов розміщення казначейських зобов'язань України. Номінальна вартість казначейських зобов’язань може бути визначена у національній або іноземній валюті [7].
Емісія казначейських зобов'язань України є частиною бюджетного процесу і не підлягає регулюванню Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Погашення та сплата доходу за казначейськими зобов'язаннями України гарантується доходами Державного бюджету України. Обсяг емісії казначейських зобов'язань України у сукупності з емісією державних облігацій внутрішніх державних позик України не може перевищувати граничного обсягу внутрішнього державного боргу та обсягу пов'язаних з обслуговуванням державного боргу видатків, визначених законом про Державний бюджет України на відповідний рік.
Казначейські зобов'язання України можуть бути: довгострокові – понад п'ять років; середньострокові – від одного до п'яти років; короткострокові – до одного року. Крім того, можуть бути іменними або на пред'явника. Форма розміщення – документарна або бездокументарна. У разі розміщення казначейських зобов'язань України у документарній формі видається сертифікат [7].
Емітентом казначейських зобов'язань України виступає держава в особі Міністерства фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України. У сертифікаті казначейського зобов'язання України зазначаються вид цінного паперу, найменування і місцезнаходження емітента, сума платежу, дата виплати грошового доходу, дата погашення, зазначення місця, в якому повинно бути здійснено погашення, дата і місце видачі казначейського зобов'язання України, серія та номер сертифіката казначейського зобов'язання України, підпис керівника емітента або іншої уповноваженої особи, засвідчений печаткою емітента. У сертифікаті іменного казначейського зобов'язання України також зазначається ім'я власника.
Особливості погашення та реалізації прав за казначейськими зобов'язаннями України визначаються умовами їх розміщення, які затверджуються Міністерством фінансів України відповідно до законодавства. Продаж, виплата грошового доходу та погашення казначейських зобов’язань України здійснюються в національній або іноземній валюті відповідно до умов їх розміщення.
Рішення про розміщення казначейських зобов'язань України приймається згідно з Бюджетним кодексом України. У рішенні передбачаються умови розміщення та погашення казначейських зобов'язань України. Умови розміщення казначейських зобов'язань України можуть передбачати їх погашення шляхом зменшення зобов'язань перед Державним бюджетом України власника казначейського зобов'язання України на вартість цього зобов'язання. Порядок визначення вартості продажу казначейських зобов'язань України під час їх розміщення встановлюється Міністерством фінансів України [7].
Особливості провадження депозитарної діяльності з казначейськими зобов'язаннями України визначаються Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку разом з Національним банком України.
2. Боргові угоди. Борговими угодами можна вважати кредитні угоди (угоди про позику) та інші документи, якими оформляють державне запозичення в межах, визначених Законом України про Державний бюджет України. Угоди щодо державного запозичення укладає Кабінет Міністрів України в особі Міністра фінансів України. Угоди щодо зовнішнього державного боргу укладає Міністерство фінансів України у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, з урахуванням норм міжнародного права. Кредитні угоди та інші документи, якими оформляють державне запозичення в межах, визначених Законом України Про Державний бюджет України для фінансування загального фонду державного бюджету, набирають чинності з моменту їхнього підписання. Щодо кредитних угод та інших документів, якими оформляють державне запозичення в межах, непередбачених Законом України Про Державний бюджет України, а також угоди про позики на інституційні та інвестиційні проекти розвитку, які залучає держава або забезпечує державні гарантії, то вони набувають чинності після їхньої ратифікації Верховною Радою України. Для прикладу, за правилами Міжнародного банку реконструкції та розвитку, якщо Угода не набула чинності протягом 18 місяців після її затвердження на Раді Директорів Світового банку, то її анулюють. У деяких випадках існує ще процедура підтвердження чинності Угоди Радою Директорів міжнародної фінансової організації [8, с.174].
Отже, державні боргові зобов’язання поділяються на:
прямі боргові зобов’язання – зобов’язання, які бере держава як безпосередній позичальник, випускаючи державні цінні папери, укладаючи угоди про позику або іншими шляхами, передбаченими законодавством України;
умовні (гарантовані) боргові зобов’язання – зобов’язання, які беруть безпосередньо юридичні особи та гарантує держава, у тому числі зобов’язання за кредитами Міжнародного валютного фонду, крім випадків їхнього безпосереднього спрямування до державного бюджету, інші зобов’язання, здійснені від імені держави. До вступу в силу державних гарантій операції за зазначеними зобов’язаннями не відображаються в показниках державного бюджету [8, с.175].
Окрему групу становлять інші боргові зобов’язання, що сьогодні де-юре не зараховані до державного боргу, проте повинні задовольнятись за рахунок публічних фондів коштів.
Боргові зобов’язання, гарантовані Кабінетом Міністрів України як об’єкт фінансово-правового регулювання – це так зване умовне боргове зобов’язання, оскільки до вступу в силу державних гарантій, операції за зазначеними зобов’язаннями не відображаються в показниках державного бюджету. Гарантований державний борг, а в Україні він сформувався як зовнішній державний борг – це визнана урядом заборгованість держави за іноземними позиками, повернення яких вони гарантують. Предметом боргового зобов’язання, гарантованого Урядом України є:кредитні угоди під державні гарантії та цінні папери [8, с.176].
Боргові зобов’язання, прийняті на умовах правонаступництва. Після проголошення незалежності, Україна, зокрема в Законі України «Про правонаступництво», підтвердила свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України, а також зазначила, що вона є правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки. Крім цього, у вказаному Законі міститься норма, в якій зазначено, що Україна дає згоду на обслуговування зовнішнього боргу Союзу РСР за станом на 16 липня 1990 р. в частині, яка визначається окремою міждержавною угодою, а також те, що Україна не несе зобов’язань за кредитними договорами та угодами Союзу РСР, укладеними після 1 липня 1991 р. без згоди України. Як повноправний правонаступник активів колишнього СРСР, набутих за безпосередньою участю Українського народу, Україна має повне право на наслідування частини активів та несення зобов’язань щодо сплати частини боргів колишнього СРСР [9]. Стосовно внутрішнього державного боргу, прийнятого на умовах правонаступництва, то відповідно до умов міждержавної угоди про принципи і механізм обслуговування внутрішнього боргу колишнього СРСР, Україна взяла на себе зобов’язання щодо погашення державного боргу населенню в обсязі відповідного залишку на балансі Ощадбанку СРСР за станом на 1 січня 1991 р. [10].
Державний внутрішній борг гарантується всім майном , що перебуває у загальнодержавній власності. Обслуговування державного внутрішнього боргу України здійснює Міністерство фінансів України через банківську систему України шляхом проведення операцій з розміщення державних цінних паперів, їх погашення і виплати доходу за ними у вигляді процентів.
Насьогодні тягар боргів залишається важким, стабільним виявляється зростання економічної залежності від зовнішніх кредиторів на протязі останніх років, чому сприяє розбалансованість державних фінансів (що втілюється в перманентно-дефіцитному держбюджеті країни), а також невирішена проблема адекватного правового регулювання – не прийнято спеціального єдиного і системного закону про державний борг.

Контрольні питання

1. Дайте поняття державного боргу.
2. Що розуміємо під державними запозиченнями?
3.Які законодавчі обмеження передбачені до обсягів внутрішнього та зовнішнього державного боргу?
4. Назвіть державні боргові цінні папери.
5. Проаналізуйте державні боргові угоди.
6. Проблеми у сфері державних боргових відносин в Україні?