Лекційні матеріали
ТЕМА 7. Соціальна філософія
Вступ
1. Соціальна філософія: об’єкт, предмет, завдання. Специфіка пізнання соціального
2. Філософські концепції розуміння суспільства
3. Філософія історії: проблема осмислення історичного процесу
4. Історичні моделі культури та цивілізаційні типи
Вступ
Питання про сутність людини є безпосереднім виявом її специфіки як живої істоти. Як істота, для якої її існування є проблемою (Е. Фромм), людина здавна переймалася питанням про своє походження, місце в суспільстві, у Всесвіті. У релятивізмі сучасного світу людина перестає бути суто продуктом соціальних, а тим більше політичних сфер впливу. Вона долучена до різних вимірів життя, практично не пов’язаних між собою. Місце традиції посідає вибір стилю поведінки. Лише загальний стан культури об’єднує ці різноманітні проекції. Культурне багатство особистості залежить від залучення цінностей до особистої діяльності і від того, наскільки суспільство стимулює цей процес, сприяє йому. Цінності культури особистість перетворює на поведінку, культура живе в особистісній поведінці людини.
Суспільство створює умови існування людини, а вони можуть як сприяти, так і не сприяти перетворенню цінностей культури на акти поведінки особистості. Суспільство активізує пошук найсприятливіших умов для формування особистості як активного суб’єкта культури, як творця і носія цінностей культури, воно створює умови для соціального розвитку людини, тобто людини як особистості. Особистість відображає конкретну культуру й конкретне суспільство. Крім того, суспільство створює умови для масового використання цінностей культури, а отже, породжує потреби в тиражуванні й репродукуванні артефактів, що, відповідно, перетворюється на процеси відтворення культури.
Філософія як теоретичний, раціоналізований світогляд ґрунтується на опозиції «людина – світ». Сучасний світ – це світ масової культури, економізації буття, пріоритету споживчих, а не духовних потреб, інтенсивного впровадження інформаційних технологій, заміни «живого» спілкування Інтернетом, удосконаленого маніпулювання свідомістю, що призводить до знецінення особистості, динаміка політичного життя загострює з новою силою проблему людини. Людина ж формує свою власне людську сутність серед інших людей, у суспільстві. Немає особи, яка б сформувалася як індивідуальність й особистість самостійно, відокремлено від людства та його духовних, культурних здобутків. Рівень розвитку суспільства, усі соціальні катаклізми, які відбуваються в ньому, позначаються на кожному члені суспільства, на його долі. Суспільство не є однорідним, так само, як не є воно вічним, незалежно від людської свідомості і волі існуючим способом співжиття людей.
В історії філософії і в історії культури людства накопичився значний досвід осмислення соціальних проблем, який потребує вивчення та класифікації. Цим, власне, і займається соціальна філософія, яка покликана надати людині орієнтири відносно її життя в суспільстві та взаємодії з іншими людьми. Аналіз соціальних процесів засвідчує, що вони істотно відрізняються від природних і біологічних, адже мають особливі якості. Домінантою соціального розвитку слугують соціальні протиріччя, які, вступаючи між собою в боротьбу, спонукають суспільство до невпинного розвитку і самовдосконалення.
Важливим фактором суспільно-історичного розвитку завжди була культура. Вона відбивала якісну характеристику життя соціуму, уособлювала в собі специфічний спосіб людської життєдіяльності, зафіксований у результатах праці, у системі соціальних норм. Усі її види – культура виробництва, культура управління, культура міжособистісних відносин, художня культура, політична, екологічна – становлять єдине ціле як форми існування й розвитку людської природи, а отже, суспільства. Культура пронизує всі сфери життя людей – від матеріального виробництва й елементарних потреб до найвеличніших виявів художньої творчості. Вона впливає на працю, побут, мислення, практичну діяльність.
Юристам-правознавцям і правоохоронцям як фахівцям, професія яких пов’язана із роботою з людьми, важливо розуміти структурну організацію та закономірності існування соціуму, володіти уявленням про досягнення науки щодо основних сфер і ключових проблем суспільного буття. Складна соціально-культурна ситуація ставить професіонала перед проблемою одночасного включення в різні види професійної діяльності у різноманітних культурних спільнотах. Повноцінна його самореалізація за таких умов залежатиме від його здатності виходити за межі вузькопрофесійної життєдіяльності, уміння проектувати нові її способи й види адекватно до трансформування наявної соціокультурної ситуації.
Проблеми суспільства, історії, культури, цивілізації досліджуються багатьма науками: історією, соціологією, культурологією, футурологією та іншими. Філософський аналіз історії, культури, цивілізації передбачає осмислення суспільного розвитку як багатоманіття ціннісно значущих норм буття людської спільноти, способів її життя, смислів і структури картин світу, принципів поведінки людей. Ці та інші проблеми вивчаються такими галузями філософського знання, як соціальна філософія, філософія історії та філософія культури.
1. Соціальна філософія: об’єкт, предмет, завдання. Специфіка пізнання соціального
У цілісному осмисленні світу та відношення людини до нього філософія аналізує не лише природу, а й суспільство. Уже на ранніх етапах становлення філософії, зокрема античної, значна увага приділялася осмисленню суспільства. Проте минуло не одне століття, поки суспільство стало об’єктом комплексу соціальних наук, у відношенні до яких соціальна філософія викристалізувалась як частина філософії, виявила власний зміст, зайняла високий теоретичний рівень узагальнення й абстрагування, постала як складна філософська наука, що вивчає основні особливості і закономірності соціальної сфери буття. Філософський аналіз суспільних процесів і нині не втратив своєї актуальності, незважаючи на розвиток і розгалуження гуманітарного знання. Суспільні науки – історія, економіка, конкретна соціологія, політологія, юридичні науки, соціальна психологія та інші – вивчають яку-небудь одну сферу суспільного життя. Водночас філософії належить загальний підхід: аналіз основних методів осягнення суспільних процесів, вивчення цілей, рушійних сил, напрямів розвитку суспільства, взаємозв’язку його різних структурних ланок.
Соціальна філософія (socialis – товариський, громадський) – це система теоретичного знання про найбільш загальні особливості, закономірності й тенденції взаємодії соціальних явищ, цивілізаційного існування; функціонування і розвиток суспільства як цілісної системи.
Постаючи як загальнотеоретичне вчення про суспільство, соціальна філософія тісно взаємодіє із соціальними й соціогуманітарними науками – історією, політологією, політичною економікою, культурологією та ін. Особливо тісними є міждисциплінарні зв’язки із соціологією, адже вони вивчають один об’єкт – суспільство (соціум), однак під різними кутами зору. Соціологія досліджує найзагальніші ознаки суспільства в його буттєвому сенсі, з’ясовує його глибинну сутність, а соціальна філософія, характеризуючи свій предмет, використовує такі широкі за обсягом та універсальні поняття, як «формація», «цивілізація», «культура», а також методологічно значущі категорії – «соціальне», «соціальний світ», «соціальна система», «соціальні інститути», «закони суспільного розвитку».
Головним у соціальній філософії є поняття «соціальне», що характеризує специфіку життя людей як суспільних істот, визначає особливість законів, які зумовлюють їх співіснування, логіку суспільних процесів, природу соціальних інститутів тощо. Сучасні соціологічні та філософські дослідження дають змогу виділити кілька ключових підходів у тлумаченні соціального (соціальних процесів і соціальних якостей):
– субстратно-редуктивний підхід, згідно із яким в основі соціальності лежать генетичні, біохімічні чи якісь інші матеріально-речові субстрати, тобто цей підхід намагається звести соціальне до чогось простішого, доступного для вивчення та матеріально-речового (Ф. Кріс, Ж. Моно, Е.Уілсон та ін.);
– інтерактивний підхід, згідно із яким суспільні зв’язки зумовлені взаємними діями індивідів, включених у загальну систему діяльності, тобто соціальність – це сукупність певних міжіндивідуальних взаємодій (Дж. Мід, Дж. Хоманс та ін.);
– структурно-функціональний підхід, що пов’язує соціальність із певною сукупністю створених суспільством закладів та інституцій, функціонуючих у взаємних зв’язках та забезпечуючих цілісність соціального процесу (Р. Мертон та ін.);
– менталітетно-трансцендентальний підхід, який намагається покласти в основу соціальних явищ та процесів деякі вищі або абсолютні цінності, нормативи, взірці, сенси, наприклад релігійно-культового плану (М. Вебер, В. Дільтей, М. Шелер та ін.);
– діяльнісний підхід, що панував у марксистських дослідженнях, виводив на перший план співвідношення процесів опредметнення та розпредметнення, тобто вважалось, що специфікою людських стосунків є те, що вони опосередковані речами, які постають продуктами людської перетворюючої діяльності.
Соціальне – сукупність ознак і особливостей суспільних відносин, що виявляється у стосунках індивідів і спільнот, їх ставленні до свого місця в суспільстві, а також до явищ і процесів суспільного. Воно є лише частиною суспільного, властивістю або станом суспільства. У широкому сенсі суспільство, яке вивчається соціальною філософією, визначають як соціальність взагалі, як соціум. У цьому аспекті поняття «суспільство» і «соціальне» тотожні. В іншому, конкретнішому, значенні суспільство не є синонімом соціального, а характеризує особливі, чітко визначені форми існування соціальних явищ.
Об’єктом соціальної філософії є соціальне життя, усе розмаїття соціальних процесів і явищ.
Головне завдання соціальної філософії – виявити в розмаїтті суспільних процесів, фактів, явищ, подій світоглядні, смислоутворювальні чинники та мотиви людської діяльності, з’ясувати як суспільство породжує людські потреби й інтереси, формує соціальні ідеали, утворює різноманітні системи соціальних цінностей і взаємодії.
Предметом соціальної філософії є закономірності й тенденції розвитку суспільства, утворення історичних спільнот людей, взаємозв’язок між ними та їхня роль у суспільстві.
Головною особливістю предмета соціальної філософії є те, що вона вивчає не певний аспект життя суспільства, а суспільство загалом, суспільство як цілісну систему. Філософ на основі узагальнення знань про суспільство розглядає його в цілому, добуває інтегративне знання про суспільство як систему, яка має свою історію, досягла певного рівня розвитку, функціонує у тісній взаємодії економічних, соціальних, політичних, психологічних тобто матеріальних та духовних факторів.
Соціальна філософія вивчає закономірності й проблеми розвитку суспільства через визначення місця і ролі в них людського фактору, відношення знання до людини і навпаки. Вона покликана надавати людині орієнтири щодо її життя в суспільстві та взаємин із іншими людьми. Соціальні явища та процеси володіють особливими якостями, які не можна звести до природних, біологічних або психологічних; вступаючи в соціальну систему зав’язків, природні речі та процеси набувають нового типу впорядкування та функціонування: вони мають тепер цільове призначення, а загалом своїм способом соціального функціонування окреслюють існуючу в певному суспільстві систему норм дії, цільових та смислових орієнтирів, мотивів поведінки. Людина входить у суспільне життя, проходить через процес соціалізації, набуває соціальних якостей, що й спричиняє необхідність пізнання та усвідомлення сутності соціальних процесів.
Соціальне пізнання – пізнання соціальних реалій життєвого середовища людей – постає як необхідна умова його налагодження відповідно до природи і призначення людини. Пізнання дає суб’єктові об’єктивно істинне знання. Воно розкриває закономірності, що прокладають собі дорогу через хаос випадковостей. Пізнання озброює суб’єкта діяльності істиною і дає змогу діяти в руслі об’єктивних законів соціального розвитку, а не всупереч їм. Раціональна діяльність не можлива без пізнання. Тільки воно вказує людині напрями руху вперед, обґрунтовує горизонти майбутнього, засоби його досягнення.
Соціальне пізнання здійснюється за тими ж законами, як і пізнання взагалі. Його основа – суспільно-історична практика. Воно не існує поза пізнавальною діяльністю конкретних індивідів, без системи знань, що передаються від одного покоління іншому. Механізм пізнання – у відображенні, а мета його – отримання об’єктивно істинного знання, яке не залежить від суб’єкта й існує поза ним. Водночас соціальне пізнання має специфіку. Вона зумовлена перш за все особливостями суспільства як предмета пізнання.
Досить довго філософи заперечували власне можливість пізнання суспільства. Логіку їх міркувань можна охарактеризувати таким чином: у природі діють об’єктивні закономірності (наприклад, закон всесвітнього тяжіння), що надає можливість її пізнання. Природознавство як наука про природу (фізика, хімія, механіка) має право на існування. У суспільстві ж діють люди, які керуються власним розумом. Скільки людей – стільки й «ідеальних позицій», тобто ідей, поглядів, міркувань. Звідси висновок: наука про суспільство, де нібито немає об’єктивних закономірностей, в принципі неможлива.
Подібний погляд, притаманний здебільшого мислителям давнини, наявний і в сучасній літературі, хоча й у дещо видозміненій формі. Скажімо, у роботах неокантіанців Г. Ріккерта та В. Віндельбанда досить однозначно йдетьмя про те, що істинними науками можуть бути лише науки про природу. Суспільні ж науки виступають як «прості регістратори» фактів, бо всі явища суспільного життя – індивідуальні й неповторні. Подібну думку можна зустріти і в працях англійського філософа й історика А. Тойнбі, німецького соціолога О. Клауса, англійського філософа П. Поппера.
У суспільстві, як і в природі, є об’єктивні закономірності. Інша справа, що здійснюються вони через людську діяльність. Якщо в природі діють сліпі природні сили, то в суспільстві – люди, наділені свідомістю і волею. Закономірності розвитку суспільства є закономірностями людської діяльності. Пізнання їх – основна мета суспільствознавства як науки, яка має такий самий необхідний характер, як і природознавство.
Інша особливість соціального пізнання зумовлена тією обставиною, що суспільство пізнає само себе. Воно одночасно виступає в якості і об’єкта пізнання, і його суб’єкта.
Суб’єктом пізнання завжди є людина. Коли вона пізнає природу, то об’єкт її пізнання знаходиться поза нею. Якщо йдеться про пізнання суспільства – суб’єкт і об’єкт співпадають. Пізнаючи суспільство, людина пізнає себе. І навпаки, пізнаючи себе, одночасно вона пізнає суспільство, у якому живе і діє. Щоб пізнати суспільство, людина має уявляти його як незалежне від себе.
Об’єктивність соціального пізнання полягає в тому, щоб бачити в суспільстві не те, що хочеться тому чи іншому суб’єктові згідно з його власними потребами й інтересами, а те, чим воно є само по собі як існуюче об’єктивно, тобто незалежно від них. Здійснити це можна лише через пізнання суспільства в контексті суспільно-історичної практики, де діють різноманітні суб’єкти – індивіди і соціальні спільноти, що мають різноспрямовані та однакові інтереси і потреби, де існують боротьба та єдність історичного розвитку.
Чергова особливість соціального пізнання полягає в обмеженні застосування такого поширеного методу пізнання, як експеримент. Він дає змогу втілити в життя нові форми соціальної організації та управління суспільством, оптимізувати певні соціальні процеси. Водночас не можна не враховувати, що об’єктом соціального експерименту слугують, з одного боку, живі люди, що в разі його невдачі негативно позначиться на їх долі, з іншого – власне експериментатор, що також позначається на «чистоті» експерименту і обумовлює відповідальність дослідника перед суспільством і самим собою. Застосування експерименту в соціальному пізнанні має певні межі, що й зумовлює його специфіку на відміну від пізнання природи.
Таким чином, досліджуючи суспільство як устрій спільного людського життя, що докорінно відрізняється від природно-тваринного світу, соціальна філософія доводить, що за своєю сутністю суспільство є системою відносин і соціальних інститутів, які породжені практикою спільного існування людських спільнот, їх взаємопов’язаною діяльністю. Соціальний світ – складне утворення, результат взаємодії економічних, культурних і духовно-ідеологічних чинників, які зумовлюють соціальний статус індивіда, його ціннісні, культурні уявлення щодо сенсу своєї суспільної діяльності.
2. Філософські концепції розуміння суспільства
Суспільство – одне з найскладніших відомих науці явищ об’єктивної реальності. Питання, виникнення суспільства, чому і як воно розвивається завжди хвилювали мислителів усіх часів і народів.
Термін «суспільство» – поняття багатозначне. Його можна розглядати як у широкому, так і у вузькому значенні. У вузькому розумінні він має такі значення:
1) суспільство як сукупність суспільних відносин. Відомо, що суспільні відносини – це те специфічне, що відрізняє соціальні утворення від інших систем матеріального світу. І кожне суспільство є не просто сукупністю людей, а єдиною системою соціальних відносин, цілісним соціальним організмом, що розвивається певною мірою незалежно від інших соціальних організмів. Отже, спільність людей, яка обумовлена формами і засобами їх взаємодії;
2) суспільство як конкретно-історичний етап людської історії (первісне суспільство, індустріальне суспільство, інформаційне суспільство тощо);
3) окреме, конкретне суспільство, що є самостійним суб’єктом історії (українське суспільство, американське суспільство тощо).
Суспільство в широкому розумінні – якісно відмінне від природи, багатомірне, внутрішньо розгалужене і водночас органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії та об’єднання (діяльності, відносин, поведінки, спілкування, регуляції, пізнання), в яких знаходить свій вияв всебічна і багаторівнева взаємозалежність людей. Інакше кажучи, це все людство загалом, тобто вся сукупність суспільних відносин і організмів, що існували й існують на нашій планеті.
Суспільство розглядають як продукт цілеспрямованої та розумно організованої сумісної діяльності значних груп людей, які поєднані не на основі спільності, а на основі сумісних інтересів та договору.
Суспільство вивчає безліч наук: соціологія, історія, археологія, історія держави і права та багато інших, кожна з яких має свій предмет вивчення суспільства. На відміну від історії, що розглядає його переважно в діахронічному зрізі, та соціології, яка акцентує увагу на зрізі соціальної обумовленості, філософія визначає поєднання цих вимірів при вивченні суспільства як цілого. Філософія зорієнтована на з’ясування найзагальніших підстав єдності, своєрідності всіх форм, рівнів і аспектів взаємовпливу та взаємоперетворення індивідного й соціального, розв’язання суспільних та особистісних (в їх взаємозалежності) суспільних проблем, вироблення орієнтирів екзистенційного характеру і виявлення таких умов вільної самоідентифікації та самореалізації людини, за яких зберігається і вдосконалюється суспільство як продукт взаємодії людей, система соціальних зв’язків, що утворює основу і середовище власне людської життєдіяльності.
Саме під таким кутом зору філософія розглядає єдність суспільства з природою (історія постає як частина історії природи, олюднення природи та своєрідність суспільства щодо неї); особливості суспільства як сукупності взаємодії індивідів, що об’єднуються для задоволення «соціальних інстинктів» (Арістотель); відмінності «природного стану» співіснування людей та стану громадянського, «суспільно-договірного» (Гоббс, Локк, Шефтсбері, Мандевіль, Г’юм, Мейн, Тьонніс, Дюркгейм, Барж, Вебер); специфіку доіндустріального, індустріального та постіндустріального суспільства (Арон, Ростоу, Белл, Гелбрейт, Кан, Тоффлер); суспільство як сукупність цивілізацій (Данилевський, Тойнбі, Шпенглер); співвідношення суспільства взагалі та суспільно-економічних формацій як його конкретно-історичних етапів розвитку (Маркс, марксизм).
Сучасному періоду соціальної філософії властиве некласичне розуміння суспільства, для якого характерне співіснування найрізноманітніших підходів до пояснення суспільства. Причому намагання знайти прийнятне для всіх цих підходів визначення суспільства призводить до вельми абстрактного тлумачення суспільства як всеохоплюючої системи, яка окреслюється граничними умовами соціальності як смислової комунікації, а в просторовому вимірі постає як «світове», «планетарне». За таких умов необхідним, урівноважуючим цей уніфікаційний аспект розгляду суспільства є притаманна історичній науці «мультиплікативна» характеристика суспільства, яка формується не відкиданням розбіжностей різних підходів, а навпаки – їх врахуванням, що уможливлює осягнення суспільства в усій його складності і багатстві виявів.
Для ефективності розгляду проблеми уточнимо основні поняття теми. Так, соціальна філософія під поняттям «суспільство» має на увазі продукт цілеспрямованої і розумно організованої спільної діяльності великих груп людей, об’єднаних не на основі спільності, а на основі спільних інтересів і договору. Поняття «суспільство» – ширше, ніж поняття спільність, тому не кожна спільність є суспільством, але будь-яке суспільство має риси спільності.
Поняття «народ» означає спільність людей, пов’язаних, передусім, походженням, мовою, культурою і, як правило, певною територією. Поняття «нація» тлумачать як форму організації життя одного народу (чи кількох близьких), пов’язаних державністю, економічними, політичними і духовними відносинами людей. Держава ж є продуктом історичного розвитку людського суспільства, формою організації життя народів і націй, заснованою на праві і законі. Усі розглянуті поняття, як це ми бачимо з даних визначень, тісно пов’язані між собою і перетинаються між собою.
Встановлено, що суспільство на нашій планеті не існувало споконвік. Воно має свою історію виникнення й розвитку. Першими відомими науці соціальними організмами були первісні племена, потім – рабовласницькі державні утворення Давнього Сходу, створені людьми наприкінці ІV тис. до н.е. у родючих долинах рік Нілу (Єгипет), Тигру і Євфрату (Месопотамія), Інду і Гангу (Індія), Хуанхе і Янцзи (Китай). Звідси можна зробити висновок, що перехід людства від общинної форми існування до суспільства відбувся понад п’ять тисяч років тому.
Основні підходи до розуміння суспільства. Існує безліч точок зору щодо суспільства і причин його виникнення. Можна припустити, що різних інтерпретацій суспільства стільки ж, скільки існує філософських напрямів в історії філософської думки. Усі їх розглянути досить складно, однак, за умов певного спрощення, їх можна об’єднати в кілька теоретичних концепцій (моделей).
Однією з перших концепцій розуміння суспільства і джерел його розвитку є релігійно-міфологічна модель, що виникла в епоху рабовласництва. Суспільство, як і окрема людина, крізь призму цієї моделі розглядались у системі загального світового (Божого) порядку – космосу (Бога), що слугує джерелом і першоосновою всього сущого. Стихійна реалізація історичної необхідності породжувала і підтримувала в людей упевненість в існуванні долі, у Божій обумовленості існуючих відносин, порядків, а також усіх змін, що відбуваються. Тому Боже (космічне) першоджерело існування суспільства і діючих у ньому законів і моральних норм – основна тема древніх міфів. Історики і філософи Античності також розглядали суспільство не як особливе утворення, що розвивається за власними законами, а як компонент космічного буття. Звідси випливає релігійно-міфологічний характер їх поглядів.
Якщо релігійно-міфологічна концепція виникла на ґрунті античної філософії, то теологічна концепція зародилася в надрах схоластичної філософії, філософії Середньовіччя. Антична філософія, попри розбіжності у поглядах її представників на суспільство, мала космоцентричний характер, оскільки тим цілим, у яке включалося все суще, у тому числі й суспільство, був Космос. На противагу середньовічний світогляд був теоцентричним: реальністю, що визначає усе суще, у тому числі і в суспільному житті, для нього була не природа, космос, а Бог.
У найбільш повному вигляді ця концепція набула розвитку у вченні Аврелія Августина, а пізніше Фоми Аквінського. Августин вважав, що вся історія визначається Божою волею, а всі недоліки суспільства пояснюються первородним гріхом Адама і Єви. Розвиваючи ці ідеї, Фома Аквінський стверджував, що нерівність людей є вічним принципом розвитку суспільного життя, а поділ на стани встановлений Богом.
У Новий час поширилася натуралістична концепція суспільного життя, представниками якої були Ісаак Ньютон, Рене Декарт, Шарль Луї Монтеск’є, Джон Локк та інші мислителі, хоча перші натуралістичні ідеї можна знайти ще у творах давньогрецьких філософів. Так, наприклад, Демокріт висловлював думку про те, що все суспільне має природне походження, Арістотель же висунув ідею про природне походження соціального розшарування людей.
Натуралізм (лат. natura – природа) як філософський принцип розглядає соціальні явища винятково як дію природних сил: фізичних, географічних, біологічних тощо. Відповідно до цього принципу, тип суспільства і характер його розвитку визначаються кліматичними умовами і географічним середовищем (географічна школа – Л. Мєчников, В. Ключевський та ін.), біологічними, расовими, генетичними особливостями людей (соціальний дарвінізм, представниками якого були Т. Мальтус, Л. Гумплович, В. Самнер; расово-антропологічна школа, носієм ідей якої вважають, наприклад, Ж. А. де Гобіно), космічними процесами і ритмами сонячного випромінювання (О. Чижевський, Л. Гумільов). Таким чином, натуралізм вищі форми буття зводить до нижчих, а людину – до рівня тільки природної істоти. Головний недолік даної концепції полягає в ігноруванні якісної своєрідності людини, у приниженні людської активності, у запереченні людської волі.
На відміну від натуралістичної концепції, ідеалістична модель ізолює людину від природи, перетворює духовну сферу громадського життя на самодостатню субстанцію. Так ідеалістичне розуміння історії виникає в результаті абсолютизації духовного фактора в людському бутті і знаходить своє відображення в принципі «ідеї правлять світом».
Вершиною об’єктивно-ідеалістичної моделі розуміння суспільства є погляди Гегеля, який висловив ряд геніальних концепцій про закономірності розвитку суспільства. За Гегелем, історія рухається вперед не як стихійний процес. Вона складається з дій окремих людей, кожна з яких прагне реалізувати свої здібності та егоїстичні цілі. Однак внаслідок дій людей, що дбають про свій інтерес, виникає щось нове, що відрізняється від їхніх первісних задумів. У цьому, вважає Гегель, і полягає «хитрість історичного розуму», саморозвиток і самопізнання якого і є власне історичним процесом.
Таким чином, якщо з погляду натуралізму розвиток суспільства визначається дією законів природи, то в ідеалізмі функцію творчого початку виконує світовий розум (об’єктивний ідеалізм), нічим не обмежена людська активність, насамперед духовно-вольова (суб’єктивний ідеалізм).
Недоліки натуралістичної й ідеалістичної моделей намагалися розкрити і подолати творці діалектико-матеріалістичної концепції розвитку суспільства, німецькі філософи К. Маркс і Ф. Енгельс.
Згідно вчення марксизму, що спирається на дослідження Ч. Дарвіна, Л. Моргана, процес формування суспільства своїм вихідним пунктом має виокремлення людини з тваринного світу під час формування в предків людини соціально-спонукальних мотивів у поведінці. Завдяки цьому, крім природного добору, вступає в силу і соціальний добір. У процесі такого «подвійного» добору виживали і вважалися перспективними ті найдавніші спільності людей, що у своїй життєдіяльності підкорялися певним соціально значущим вимогам, наприклад, бути згуртованими, допомагати одне одному, турбуватися про долю нащадків тощо. Так поступово в ході історичного розвитку людина, образно кажучи, ставала на шлях дотримання соціальних законів, сходячи з колії біологічних закономірностей.
Процес соціалізації людини здійснювався передусім у процесі праці, навички до якої постійно вдосконалювалися, передавалися від покоління до покоління, утворюючи таким чином речовинно-фіксовану «культурну» традицію. Праця, стимулюючи людей до спільної діяльності, обумовила виникнення і розвиток різноманітних видів спілкування, виникнення членороздільної мови (тобто виникнення сукупності довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об’єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування), утворення виробничих відносин. Таким чином, праця і виробничі відносини, є головними матеріальними рушійними силами, які привели до появи і вдосконалення власне людської форми існування – суспільства.
К. Маркс, аналізуючи закономірності розвитку вже сформованого суспільства, значно розширює сферу дії матеріалізму і поширює його на сферу суспільних відносин. Цей підхід надалі почали називати матеріалістичним розумінням історії. Відповідно до цього підходу, система виробничих відносин становить у суспільстві першооснову – базис, на якому формуються всі інші відносини людей – правові, політичні, ідеологічні тощо.
Для більшості сучасних соціально-філософських і соціологічних концепцій суспільства характерно пояснювати його як сукупність соціальних взаємозв’язків і взаємодій людей у процесі задоволення їхніх потреб. Наприклад, одна з найвідоміших концепцій суспільства, створена М. Вебером (1864–1920), називається інтерпретацією соціальної дії. Головною ідеєю вчення Вебера є обґрунтування можливості максимально раціональної поведінки, що виявляється у всіх сферах людських взаємин.
Згідно з позицією Вебера, соціальна дія має зміст, якого вона не має в природі. Для розуміння цього змісту необхідна відповідна інтерпретація. У цьому і полягає головна ідея Вебера: завжди і скрізь, в усі епохи сутність суспільства необхідно розуміти як тлумачення змісту соціальної взаємодії людей. Необхідно додати, що під соціальною дією мають на увазі не будь-яку дію, а дію, «суб’єктивний зміст якої належить до поведінки інших людей». З огляду на такий підхід, не можна вважати дію соціальною, якщо вона є суто наслідуваною, афектною чи коли вона орієнтується на яке-небудь природне явище.
Ще одна відома сучасна концепція суспільства – так звана концепція методологічного індивідуалізму, що сформувалася на основі ідей марксизму, тейярдизму, неофрейдизму і соціобіологізму, трактує суспільство як продукт індивідуальної взаємодії. На думку К. Поппера, суть такої концепції полягає в тому, що кожне колективне явище ми повинні розглядати як результат дій, взаємодій, цілей, надій і думок окремих людей і як результат створених і охоронюваних ними традицій. Відповідно до цього розуміння, соціальна сутність індивіда запрограмована не тільки суспільством, а й космо-природно-товарно-соціальним буттям, оскільки людина є космо-природно-соціальною істотою. Тут потенційна духовність космосу реалізується людиною в його суспільних відносинах і об’єднаннях.
Цікаві некласичні, новаторські ідеї в підході до суспільства містять також інші сучасні філософські концепції: герменевтика, феноменологія, аналітична філософія, постмодернізм та ін.
Суспільство як цілісна система. Ідея про те, що суспільство є системою, джерело розвитку якої знаходиться в ній самій, нині є загальновизнаною і не вимагає особливої аргументації.
Відмінності соціальної системи від систем, що діють у природі, полягають у тому, що:
1) суспільство, на відміну від природи, є системою не тільки матеріальних, а й духовних відносин, що складаються між людьми в процесі їхньої спільної діяльності і взаємодії;
2) центральним елементом будь-якої соціальної системи є людина, що має свідомість, діє відповідно до своїх бажань і прагне до досягнення певних цілей, що додає розвитку суспільства значного ступеня невизначеності, а отже, непередбачуваності;
3) сама людина є складною системою й існує як підсистема в системі. Інші елементи суспільства також є системними формами і утворюють певні автономні системи (держава, економіка, політика, право тощо);
4) розвиток суспільства підкоряється як загальним законам, так і специфічним соціальним законам, що діють лише в соціальному середовищі;
5) соціальна система є узгодженістю елементів і водночас їх неузгодженістю, як наявністю гармонійних тенденцій так і конфліктної взаємодії. Таким чином, суспільство – це жива суперечлива система, якій притаманні саморозвиток, самодіяльність, самоорганізація.
Отже, суспільство як підсистема об’єктивної реальності істотно відрізняється від інших природних систем, як біологічних, так і фізичних. Соціальна система є найскладнішою з відомих систем об’єктивної реальності, що охоплює сукупність соціальних об’єктів і суб’єктів, їхніх властивостей і відносин, що утворюють цілісний соціальний організм.
Соціальна структура суспільства – це форма організації суспільства, що сформувалася історично і є певною формою стійких зв’язків, відносин, які виникли на їх основі, соціальних груп та інститутів, що забезпечують цілісність суспільства, збереження його властивостей під час впливу на нього різних внутрішніх і зовнішніх факторів. Отже, соціальна структура суспільства – це сукупність взаємозв’язаних і взаємодіючих між собою соціальних груп, спільностей та інститутів, пов’язаних між собою відносно сталими відносинами. Соціальна структура суспільства становить будову цієї соціальної системи, визначає характер взаємозв’язків і взаємовідносин між її складовими частинами. Завдяки поняттю соціальної структури суспільства ми маємо можливість виокремити два основні компоненти суспільства: наявність складових елементів та соціальних зв’язків, що виникають між цими елементами.
Структура суспільства містить безліч різноманітних елементів. Основними серед них є:
1) суб’єкти суспільства (людина, люди та їх об’єднання);
2) взаємини і зв’язки між людьми;
3) соціальні інститути;
4) соціальна діяльність.
Характеризуючи перший елемент – суб’єкт суспільства, слід зазначити, що кожна суспільна людина включена в певне співтовариство чи соціальну групу (або кілька груп). У процесі спільної життєдіяльності людей у суспільстві формується стійка структура соціальних спільнот, що включає такі групи, як родина, рід, плем’я, нації, класи, стани, касти та ін. Утім, залежно від мети дослідження, соціальні групи і співтовариства можуть диференціюватися і за іншими ознаками. Наприклад, за соціально-демографічними (чоловіки, жінки, діти, молодь, пенсіонери); територіальними (мешканці міста, жителі села); за родом заняття (робітники, службовці, учні, творча інтелігенція); відношенням до власності (підприємці, наймані робітники), а також за рівнем доходів, рівнем освіти тощо.
Нагадаємо, що суб’єкт розуміється у філософії як носій предметно-практичної діяльності та пізнання, джерело активності, спрямованої на об’єкт. Суб’єктом можуть бути всі структурні складові соціальності – від суспільства до індивіда, особистості.
Виділимо найперші суб’єкти суспільного розвитку: роди і племена – на історичному етапі первіснообщинної формації; народ – класи і соціальні групи в суспільно-економічних формаціях; класи-антагоністи і класи-союзники в епоху суспільно-економічних формацій; класи-союзники у соціалістичному суспільстві; соціальні групи; етноси (нації, народності); трудові об’єднання різного рівня; професійні спілки; партії; рухи, фронти; громадські організації, союзи молоді, жінок, ветеранів та інше; родини, сім’ї; особистості, індивіди.
Основним суб’єктом суспільства є народ. Поняття «народ» є полісемантичним. Ми його використовуємо у такому значенні: народ – це соціально-історична, органічна, певною мірою споріднена спільність людей, яка населяє територію певної країни і ідентифікує себе передусім із цією країною. Водночас на народ перетворюється зазвичай та етнічно гетерогенна людність країни, представників якої єднають спільність історичної долі, економічні, соціальні, політичні, духовно-культурні, релігійні потреби та інтереси, загальна мова міжетнічного спілкування і погляди на майбутнє. Саме народ є дійсним творцем історії, який своєю діяльністю забезпечує спадкоємність розвитку суспільства.
Другий елемент – суспільні відносини дає змогу змістовно розкрити сутність суспільства. Суспільні відносини – це певний зв’язок, залежність між суб’єктами, що складають суспільство. Відносини – це своєрідний об’єднуючий матеріал, що згуртовує людей в суспільство, перетворює на моноліт його окремі елементи. Чим різноманітніші соціальні відносини, тим розвиненішим є суспільство. Залежно від сфери життєдіяльності суспільства виокремлюють економічні, політичні, правові, соціальні, релігійні відносини тощо. Залежно від суб’єктів, між якими виникають відносини, виокремлюють сімейні (сімейно-побутові), родові, класові, національні, міждержавні відносини. Можуть також розглядатися відносини як між сферами життєдіяльності суспільства, так і всередині цих сфер. Необхідно також ураховувати взаємозв’язки і взаємопроникнення суспільних відносин, а також те, що їх роль постійно змінюється.
Наступний, третій елемент структури суспільства – соціальні інститути є історично конкретною формою організації і регулювання громадського життя. За допомогою соціальних інститутів упорядковуються відносини між людьми, їхня діяльність і поведінка в суспільстві, забезпечується стабільність суспільства. Соціальні інститути в сучасній соціальній філософії постають як різноманітні організації, установи, що відображають соціальну і політичну структуру суспільства; як комплекс соціальних норм і зразків, що визначають стійкі форми соціальної поведінки і дії.
Залежно віл сфери суспільних відносин вирізняють зазвичай такі групи соціальних інститутів: 1) економічні (виробництво матеріальних благ, поділ праці, власність та ін.); 2) політичні (держава, партії, поліція, армія); 3) правові (законодавчі та судові органи, інститути право застосування, правового виховання тощо); 4) культурні (наукові, художні об’єднання, що створюють культурні багатства); 5) релігійні; 6) інститути стратифікації (розподіл позицій і людських ресурсів); 7) інститут споріднення, шлюбу і родини та ін.
Четвертим елементом соціальної структури суспільства є соціальна діяльність. Значний внесок у дослідження цього елемента внесли такі філософи, як І. Кант, Г. В. Ф. Гегель, Й.-Г. Фіхте, К. Маркс, М. Вебер, які дійшли висновку, що соціальна діяльність у всіх її різновидах є тим знаменником, до якого можна звести всю різноманітність форм суспільного життя. До цієї думки, зокрема, дійшов М. Вебер, який вбачав основу життя суспільства в соціальній дії, яку він визначив як людську поведінку, спрямовану на іншу людину. Розвиваючи його ідеї, Т. Парсонс стверджував, що вся соціальна практика фактично є сукупністю «взаємин між виконуючими свої обов’язки людьми». Подібної позиції дотримувався і К. Маркс. Він дійшов висновку, що суспільство є «продуктом, ансамблем взаємодії людей».
З огляду на цю традицію, сучасні соціальні філософи трактують соціальну дію як першооснову всього соціального, вихідний пункт усієї системи суспільних відносин, а також засіб інтеграції соціальної системи і всіх її компонентів. Сьогодні не потребує доказу ідея, що саме за допомогою діяльності людина набула відмінні від природних форм соціальні форми буття.
Отже, соціальну діяльність можна визначити як цілеспрямовані дії, що ґрунтуються на врахуванні потреб, інтересів і дій інших людей, а також наявних у суспільстві соціальних норм. Соціальна діяльність вживається для позначення певного прояву соціальної активності, за допомогою якої створюються умови суспільного життя. На відміну від пристосувальної діяльності тварин, діяльність людини є єдністю матеріального й ідеального. Соціальна діяльність перетворює зовнішню природу на «другу природу», тобто культуру.
Сукупність вчинків та інших соціальних дій особистості, які мають мотиви, реакцію на її соціальний статус, складають поведінку людини.
Визначальною основою соціальної діяльності і соціальної поведінки особистості є об’єктивні умови її життєдіяльності, які породжують певні потреби й інтереси.
Суспільне виробництво та його структура. Більшість науковців вважають, що саме виробництво матеріальних благ, праця зумовили виділення людини з тваринного світу і досягнення нею успіхів в оволодінні силами природи та розвитку культури.
Праця – цілеспрямована діяльність людей, у процесі якої вони перетворюють і пристосовують предмети природи для задоволення своїх потреб і інтересів. У широкому розумінні праця – це спосіб життєдіяльності виробників. Причому вона не обмежується суто функцією створення людиною предметного світу з метою забезпечення необхідних умов існування. Вона передбачає діяльність людини, що переслідує власні цілі. Отже, праця як цілеспрямована діяльність людини є також процесом становлення людини як особистості, як соціальної істоти, а не лише як біологічного організму. Цей процес завдячує саме праці, яка може здійснюватися лише на основі соціальних зв’язків. Тобто за своєю формою праця завжди є соціальним процесом.
Праця – це умова існування людей, без праці неможливий обмін речей між людиною і природою, тобто неможливе саме людське життя. Тому незалежно від різних суспільних форм процес виробництва має бути безперервним. Як суспільство не може існувати без споживання, так само воно не може не виробляти. Саме тому праця, процес виробництва є першою й найважливішою передумовою людського існування. Лише завдяки праці людина може розкрити власну людську сутність, привласнювати предмети природи з метою задоволення своїх потреб.
Саме задоволення потреб, стає основою для наступної, нової потреби, нових дій для задоволення. Тобто відбувається не одноразовий акт задоволення певних потреб, а взаємозумовлений безкінечний історичний процес зростання потреб, дедалі більш складних, високих. Водночас дії задоволення поступово ускладнюються, вимагаючи більш досконалих знарядь задоволення нових потреб, що створює людина.
Звідси можна зробити висновок, що процес задоволення потреб людини не обмежується лише виробництвом матеріальних благ. Виробляючи матеріальні блага, удосконалюючи засоби задоволення потреб, люди створюють сферу свого буття, розвиваючи і відтворюючи самих себе. Таким чином, трудова діяльність у суспільстві, суспільне виробництво є постійним, безперервним процесом руху людей. У межах цього процесу людина оновлюється тією мірою, якою вона оновлює, розвиває та вдосконалює навколишній світ.
Виробництво – процес, за допомогою якого люди, використовуючи речовини і сили природи та власні сили й здібності, цілеспрямовано створюють матеріальні й духовні цінності, здатні задовольняти їхні життєві потреби.
Отже, суспільне виробництво – процес, завдяки якому люди (суспільство), використовуючи речовини і сили природи, суспільні відносини і соціальні сили, свої духовні багатства та здібності, відтворюють власне й суспільне життя. Тобто суспільне виробництво – це формування безпосередньо людини, матеріальних благ, а також форм спілкування. Таким чином, система суспільного виробництва виступає як єдність трьох видів виробництва: носіїв життя, засобів до життя (предметних умов його існування) та соціальних умов існування носіїв життя.
Виробництво і відтворення носіїв життя, тобто людини, – це не просто природний, біологічний процес. Тут, як і в разі виробництва суспільного продукту, люди діють цілеспрямовано: духовні та фізичні здібності людей використовуються не лише для створення матеріальних цінностей, а й для відтворення та розвитку своїх сил, здатностей. За цих умов «людську силу» доцільніше ототожнювати з поняттям «життєва сила». Останнє повніше відтворює зміст розвитку людських сил.
Під життєвою силою слід розуміти ті фізичні та духовні здібності людей, які використовуються ними для виробництва та відтворення всіх своїх здатностей. Тобто це сили, що витрачаються на самообслуговування, самоосвіту, навчання, виховання дітей та дорослих, на охорону здоров’я, сприйняття творів мистецтва тощо.
До продуктивних сил виробництва людини належать життєві засоби, за допомогою яких реалізується процес відтворення та розвитку людських сил. Це передусім предмети споживання: їжа, одяг, помешкання тощо. У сфері споживання життєвих засобів відбувається виробництво робочої сили, а також розвиток усіх сил, здатностей і здібностей особистості. Якщо сфера споживання життєвих засобів є водночас сферою виробництва людських сил, то сфера споживання робочої сили є сферою виробництва матеріальних благ. Посередником тут стають сфери розподілу й обміну.
Виробництво життєвих сил людини і виробництво матеріальних благ перебувають у тісному взаємозв’язку. У процесі виробництва матеріальних благ створюють два різновиди матеріальних цінностей: засоби виробництва і предмети споживання, тобто життєві засоби. Причому засоби виробництва споживаються всередині самого виробництва, яке їх породило.
Взаємодія людських сил і матеріальних благ зумовлює саморозвиток суспільного життя, що є його суттєвою характеристикою. Причому саморозвиток можливий лише в разі використання як самої природи, так біологічного організму людей. Саморозвиток завдячує процесові, спрямованому на розвиток продуктивних сил шляхом використання і сприйняття природних сил, що постають як предмет діяльності суспільства.
Таким чином, основним фактором існування і розвитку суспільства є суспільне виробництво. Воно передбачає трудову діяльність людей, спрямовану на створення споживчих вартостей, необхідних для існування та розвитку людства. Людина усвідомлюється в цьому процесі як суб’єкт, мета та засіб виробництва. Суспільне виробництво поділяється на матеріальне та духовне. Матеріальне виробництво має на меті перетворити предмети природи на предмети задоволення людських потреб. Духовне виробництво покликане створювати духовні цінності, які покращують матеріальне виробництво, збагачують людей знаннями та досвідом, змінюють потенціал робочої сили. Спосіб виробництва – це спосіб створення матеріальних благ (засобів виробництва і засобів існування), необхідних для життя та розвитку суспільства. Спосіб виробництва містить у собі продуктивні сили та виробничі відносини. Продуктивні сили виражають відношення виробництва до природи і складаються із знарядь і засобів виробництва та людей, які його обслуговують, а також знань досвіду та науки, які вони використовують. Виробничі відносини – це відносини, що виникають у процесі виробництва. Вони мають об’єктивний характер, залежать від особливостей ставлення до знарядь праці, виробленої продукції, до власності. Якщо ж власність відчужена, то відношення набувають антагоністичного характеру. Якщо ж власність, засоби виробництва перебувають у руках виробника, то виробничі відносини набувають неантагоністичного характеру.
Для гармонійного функціонування виробництва існує і повинен спрацьовувати основний соціологічний закон: закон відповідності виробничих відносин характеру та рівню розвитку продуктивних сил. Якщо таке співвідношення порушується, то в суспільстві виникають аномалії, які вирішуються соціальними революціями або соціально-економічними реформами.
3. Філософія історії: проблема осмислення історичного процесу
Історія – істинне джерело більшості філософських проблем. Видатний оксфордський філософ Робін-Дж. Колінгвуд (1889–1943) зазначав: «Знищіть історію – і ви знищите те, чим живе філософія». На думку теоретика, розвинувши здорову історичну свідомість, можна отримати все, чого потребує філософія, крім її власних методів. Уся філософія – це філософія історії.
У філософському осмисленні історії визначальну роль відіграє такий розділ філософського знання, як філософія історії, що досліджує найзагальніші підстави, особливості історичного процесу, іманентну логіку розвитку суспільства та його особливості, багатоманіття проявів і спрямованість, а також власне суспільство, форми його існування та перетворення.
Поняття «філософія історії», попри більш як двохсотлітнє функціонування, не має єдиного, точно визначеного змісту. Цю категорію запровадив у науковий обіг Вольтер у праці «Філософія історії» (1765). Науковець вважав, що призначення цього розділу філософського знання полягає в тому, щоб надати історії якісно нового звучання, яке відповідало б рівню зрілості тогочасного європейського суспільства.
Сутність і значення будь-якого соціального явища можна зрозуміти, якщо розглядати його в єдності з історичним розвитком усього суспільства загалом. Важливим для розуміння історичної проблематики є її філософське осмислення. Адже підхід до розуміння історії з боку істориків та філософів різний, і це пояснюється самою специфікою методів дослідження. Історик намагається у своїх дослідженнях зібрати якомога більше історичних фактів, і тому йому буває складно усвідомити цілісність історичного. Він переважно не враховує загальну ідею історії й лише фіксує, описує, часто фрагментарно, історичну дійсність. Історик не може побачити всіх сутнісних характеристик епохи. Щоб осмислити найзагальніші підстави історії, необхідно вийти за межі описовості. Тоді можна усвідомити рушійні сили історії, збагнути її мету й неупереджено простежити її еволюцію, а для цього потрібно стати на шлях філософії.
Філософ, абстрагуючись від конкретних суспільних явищ, аналізує за допомогою філософських методів усе людство, виокремлюючи в ньому певні загальні закономірності, риси і властивості, характерні конкретним соціальним спільнотам та утворенням, які виявляються залежно від історичних обставин, конкретної ситуації та природних умов. У цьому аспекті філософія історії має багато спільного з історією як наукою, поза досягненнями якої вона не може розвиватись, оскільки її теоретичні узагальнення неможливі без знань конкретних фактів і конкретної дійсності. Тому філософія історії постійно звертається до результатів історичної науки. Однак історія та філософія історії не тотожні, між ними існують істотні відмінності. Історія розглядає кожний соціальний організм у всіх його виявах, акцентуючи на його фактичних, специфічних характеристиках, а філософія історії осягає людство загалом, апелює до універсальних рис і властивостей, веде пошук передусім того, що узагальнює, об’єднує всі соціальні організми, що властиве всім людським співтовариствам. Якщо історію неможливо уявити без хронологічного перебігу подій у різних куточках планети, то філософія історії абстрагується від них, оскільки її цікавлять найзагальніші підстави історичного процесу, глибинні суспільні першооснови та їхні закономірні рушії.
За змістом і проблематикою дослідження філософія історії досить близька соціальній філософії, зміст якої становлять загальні закони розвитку і функціонування суспільства, питання прогресу і регресу в історичному процесі, періодизація і типологізація в історії, матеріальне і духовне життя людей тощо. Однак і філософія історії не обминає ці проблеми. Відмінність між ними виявляється здебільшого в методах дослідження суспільного життя. Філософія історії розглядає історичний процес як розвиток соціуму у тривалому часовому періоді, а соціальну філософію цікавлять завершені, готові процеси. Отже, філософія історії розглядає суспільство в динаміці, а соціальна філософія – у статиці.
Визначальні питання філософії історії: найзагальніші підстави розвитку суспільства, сутність і періодизація історичного процесу, виявлення тенденцій і закономірностей суспільно-історичного процесу, проблема суспільного прогресу й регресу, питання про критерії суспільного прогресу, теоретична реконструкція історичного минулого, питання про майбутню долю людства, сенс буття окремої людини в суспільстві.
Отже, специфіка філософії історії та її предмета обумовлена необхідністю аналізу найзагальніших підстав всесвітньої історії в осягненні її цілісності, єдності, багатоманітності проявів та їх наслідків.
Етапи розвитку філософії історії:
1) античний період (Геродот, Платон, Арістотель, Плутарх) – збір і класифікація історичних фактів минулого, спроба їх об’єктивної інтерпретації;
2) Середньовіччя (А. Блаженний, Ф. Аквінський) – аналіз розвитку історії людства на основі ідеї провіденціоналізму;
3) Відродження та Новий час (Л. Валла, Дж. Піко де Мірандолла, Н. Маккіавеллі, Т. Гоббс) – дослідження мети та спрямованості історичного процесу, обґрунтування вирішальної ролі людини в історії;
4) Просвітництво (Вольтер, Гердер, Руссо) – проблема критеріїв розвитку людської цивілізації, спрямованості історичного процесу;
5) Німецька класична філософія репрезентувала історію як розвиток людського розуму, першоджерелом якого є абсолютний дух. Історичний процес постає як такий, що розвивається по висхідній спіралі. Кожен наступний етап – діалектичне заперечення попереднього. Історичний процес – рух від свободи однієї людини до свободи більшості;
6) марксистська філософія – матеріалістичне розуміння історії (економіка усвідомлюється як ключ до розуміння історії, суспільства, права);
7) позитивістський період: періодизація історії розвитку суспільства – традиційне, до індустріальне, індустріальне суспільства, постіндустріальне;
8) цивілізаційний (Тойнбі, Шпенглер, Данилевський), у межах якого історія – нелінійний процес зародження, розвитку та занепаду цивілізацій як стійкої спільноти людей, об’єднаних духовними, культурними традиціями, подібністю способу життя, географічними та історичними межами;
9) сучасна філософія історії (Ясперс, Фукуяма, Поппер, Ортега-і-Гассет, Хантінгтон), якій притаманна песимістична оцінка перспектив подальшого розвитку людства. Зокрема, у сучасних міжнародних відносинах стосунки конфлікту чи співпраці між державами визначаються культурною ідентичністю суспільства.
Таким чином, від Геракліта до Гегеля, Г. Спенсера та Н. Гартмана філософи різних епох і напрямів прагнули осмислити таємничу, дивовижну логіку історії. Із трьох найбільш характерних уявлень про історію: хаотична зміна явищ, світовий історичний процес, витвір поодинокої волі, друге, нині панівне у філософії, логічно передбачає перше та вимагає третього.
Узагальнюючи етапи розвитку філософії історії, можна стверджувати, що обґрунтування історичних закономірностей розвитку суспільства є найбільш поширеним. Ідея закономірності була застосована до побудови загального механізму всесвітньо-історичного процесу. Узгоджуючи, поєднуючи історії окремих народів у єдине ціле, філософія історії мала на увазі не лише те загальне, яке виникає на ґрунті взаємодії різних цивілізацій, а й ті спільні риси, які зумовлені тим, що культурний і соціальний розвиток відбувається закономірно, а подібні причини призводять до аналогічних наслідків і явищ.
Загальний напрям історичного процесу можна визначити як поступовий поділ та індивідуалізація часткових, окремих, приватних сфер людського життя за умов дедалі більшої взаємодії людей і тіснішого об’єднання всього людства. Оскільки цей результат досягається не випадковою дією якої-небудь окремої особи в історії, а координацією всіх дій, всесвітня історія підпадає під загальне поняття природного процесу, хоча особливий характер елементів цього процесу не дає змогу цілковито переносити на нього аналогії зі сфери органічного життя. Природно-історичний процес – процес, розглянутий крізь призму хронології, де кожна історична подія досліджується як унікальна.
Одна з найважливіших проблем філософії історії – це розуміння сутності історичного процесу, його структури, визначення того, як відбувалися зміни й у якому напрямі вони розгорталися, які рушійні сили були в ньому провідними, який взаємозв’язок цих сил зумовив важливі історичні події.
Особливо важливою є проблема періодизації. Вона має два рівні: індивідуальний та інституціональний. Кожен історик індивідуально обирає хронологічні параметри для своєї роботи. Охоплює ця робота десять років чи десять сторіч, її початкові й кінцеві дати обираються таким чином, щоб вони сполучалися зі значними рубежами, які виокремлюють досліджуваний період, роблять його одним цілим і дають можливість ученим сфокусувати увагу на окремих аспектах людського досвіду. Спроби осмислення спадкоємності, наступності конкретних історичних періодів дали змогу створити деякі узагальнені структуровані цілісні моделі історії. Ці моделі-образи історії містять певні гранично узагальнені схеми, які концентрують у собі особливості історичних уявлень.
На інституціональному рівні західні історики прийняли трискладову форму періодизації, що розділяє минуле на три великі частини – Давня історія, історія Середньовіччя і Новий час – з епохальними межами приблизно в 500 р. і 1500 р. н.е. (детальніше – у праці В. А. Гріна «Каркас історії»). Середньовіччя поділяють на три частини – раннє, середнє та пізнє з межами близько 1000 р. н.е. і 1300 р. н.е. Модерна епоха розділена на ранню та пізню з межею наприкінці ХVІІІ ст.
Проблема спрямованості історичного процесу. У сучасній філософії історії співіснують два основні підходи до пояснення логіки й спрямованості історичного процесу: лінійний, або унітарно-стадійний (формаційний), і нелінійний, тобто плюралістично-циклічний (цивілізаційний).
Лінійний, або унітарно-стадійний (формаційний), підхід до вивчення історичного процесу виявляється в поглядах на всесвітню історію як на єдиний процес поступального розвитку, що передбачає існування взаємопов’язаних стадій соціокультурного розвитку людства. Формаційна теорія Маркса і позитивістський еволюціонізм, особливо неоеволюціонізм, є двома основними унітарно-стадійними концепціями історії, поширеними у XX ст.
Лінійні моделі – образ історії як незворотної послідовності подій. Геометричним аналогом цієї моделі спрямованості історії є пряма. Лінійність – це послідовність таких подій, які ведуть до певного стану суспільства. Залежно від того, чи позначено наступний щодо попереднього стан суспільства позитивним або негативним знаком, можна говорити про прогресивну чи регресивну лінійність. Найбільш популярною є прогресивна лінійна модель історії. Відповідно до неї, поступ, прогрес як тип руху, як його напрям, характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого, тобто вона ґрунтується на понятті соціального розвитку.
Соціальний розвиток – форма, що розкриває потенціал, від самого початку закладений у системі. Ідеться про спрямований процес, у якому жоден зі станів системи не повторюється в жодній із попередніх стадій. Система поступово наближається до певного загального стану. Теорія розвитку, передбачаючи неминучість і незворотність описаних процесів, легко приймає фаталістичний та механістичний погляд на зміни, згідно з яким останні не залежать від дій людини, відбуваються поза людьми й ведуть до наперед визначеного фіналу.
Ще античні мислителі виокремлювали три найважливіші напрями лінійної філософії історії: прогресивний, регресивний і циклічний. Наприкінці XIX – на початку XX ст. було обґрунтовано так звану нелінійну концепцію історичного розвитку.
Більшість античних мислителів, у тому числі Протагор, Демокріт, дотримувалися точки зору, що суспільство розвивається в основному за висхідною, від дикості до «епохи золотого століття». Їх можна вважати засновниками прогресивного напряму. Гесіод і Сенека, навпаки, стверджували, що розвиток суспільства має регресивний напрям від «золотого» століття до залізного століття, для якого характерні повна деградація суспільства, падіння його моральності тощо. Платон, Арістотель, Полібій та інші мислителі вважали, що суспільство рухається у висхідному напрямку, але замкненим колом з постійним поверненням назад, до вихідного стану.
Філософи Середньовіччя, не заперечуючи ідею, що історія є спрямованим процесом, вважали, що її спрямування задане Богом.
Одну з перших, несуперечливих лінійно-стадійних схем розвитку людства запропонував К.-А. Сен-Сімон (1760–1825), який не лише ретельно врахував соціально-економічні особливості суспільства, а й звернув увагу на генезу релігійно-культурних, наукових систем. Тому сформульовані ним чотири стадії сходження людства – фетишистська, антична, феодальна і суспільство майбутнього – постають як цілісна система, у якій кожна нова стадія є не лише досконалішою за попередню, а й наслідком кризи попередньої стадії. У зв’язку з цим ідея стадійності історичного розвитку, його неухильного прогресу стає більш переконливою, що дало підстави окремим дослідникам тлумачити теорію розвитку людства Сен-Сімона як наукову передумову, джерело формаційного підходу К. Маркса.
Формаційний підхід ґрунтується на моністичному розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний, природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій. Вчення про суспільно-економічні формації було розроблене Карлом Марксом у його працях «Капітал», «До критики політичної економії» та ін. Сутність його вчення полягає в таких положеннях:
1) стосовно суспільства суспільно-економічна формація може бути розглянута і як конкретно-історична його форма, що характеризує суспільство як певну цілісність і як певний ступінь його розвитку, як певний тип, що уможливлює простежити історичний процес зміни і взаємопереходів суспільно-економічних формацій. Але, мабуть, найважливішим є те, що суспільно-економічна формація є структурно-змістовним аспектом людської дійсності. Розкриття її специфіки відповідає на запитання про те, як влаштоване суспільство, з яких структурних елементів воно складається, який механізм взаємозв’язку між ними. Отже, поняття суспільно-економічної формації позначає суспільство як внутрішньо структуровану цілісність. Це конкретно-історична форма існування і функціонування суспільства;
2) суспільно-економічна формація – це цілісна соціальна система, найважливішим елементом якої є матеріальні (економічні), духовні (ідеологічні) та інші зв’язки й відносини, що встановлюються між людьми в процесі їхньої життєдіяльності. У взаємозв’язку матеріальних і духовних відносин головна роль належить матеріальним відносинам, стрижнем яких є виробничі відносини;
3) суспільно-економічна формація відображає те загальне, що характеризує громадське життя в різних країнах на певному етапі їхнього розвитку. Досліджуючи капіталізм і порівнюючи матеріальні та духовні відносини різних країн, К. Маркс помітив повторюваність багатьох сторін цих відносин і дійшов висновку, що ці країни перебувають на одній стадії соціального розвитку – капіталістичній;
4) суспільно-економічна формація є етапом у розвитку суспільства. Виокремивши виробничі відносини з усіх інших соціальних зв’язків, Маркс узагальнив їх основні типи. Таким чином, з’ясувалося, що різні соціальні системи можуть мати як однакову соціально-економічну структуру, так і різну (тобто виробничі відносини різних типів). Отже, кожен тип виробничих відносин визначає певний період історії, а розвиток і зміна цих типів – суть історичного «механізму» функціонування суспільства.
З огляду на ці положення, зазначимо, що суспільно-економічна формація – це конкретно-історичний тип суспільства, цілісна соціальна система, що ґрунтується на певному способі виробництва і є ступенем суспільного прогресу.
Обґрунтування категорії «суспільно-економічна формація» дало змогу Марксові здійснити аналіз та визначити періодизацію історичного процесу. В основу формаційного (марксистського) підходу до аналізу всесвітньої історії покладено ідею про шість (п’ять у радянській інтерпретації) суспільно-економічних формацій: первіснообщинна, азійська, антична (рабовласницька), феодальна, капіталістична, комуністична. Визначальним підґрунтям кожної з них є відповідний рівень розвитку продуктивних сил і характер суспільних виробничих відносин, які, за вченням Маркса, виконують роль базису суспільства. Їх особливості безпосередньо пов’язані з інтересами певних соціальних груп людей, що мають різне відношення до суспільної власності, передусім до засобів матеріального виробництва. Одні з них володіють такими засобами (експлуататори), інші позбавлені їх (експлуатовані). Відповідно різною є їхня роль у суспільній організації праці, а отже, різна міра і форми користування результатами (продуктами) суспільної праці. Такі протилежні соціальні групи Маркс назвав класами, пов’язавши їхнє існування з певними історичними фазами розвитку матеріального виробництва.
Аналізуючи поняття «суспільно-історична формація», слід мати на увазі, що воно як абстракція найвищого рівня відображає і узагальнює характерні, головні риси об’єктивної дійсності й абстрагується від окремих явищ і випадків. Проте деякі дослідники, використовуючи поняття «формація» в чистому вигляді, накладають його на реальний історичний процес і, коли не знаходять повної тотожності понять «формація» і «дійсність», оголошують вчення про формацію фікцією. Історична практика також показала, що не всі країни і народи обов’язково проходять у своєму розвитку всі фази, стадії формацій. Деякі з них (наприклад, древні германці та слов’яни) оминали рабовласницьку формацію. Також варто звернути увагу на так звані міжформаційні періоди в розвитку конкретних країн і на можливість їхнього повернення до попередніх формацій.
Формаційний підхід до історичного процесу, розроблений Марксом, має багато позитивних рис, а тому він має чималу кількість прихильників. Це пов’язане з тим, що такий підхід і матеріалістичне розуміння історії загалом дали змогу не тільки сформулювати сам принцип історичного розвитку суспільства, а й відповісти на принципові питання, що були поставлені історією розвитку суспільства, створити теорію суспільного прогресу.
Однак формаційний підхід має певні недоліки. Помилковим був не сам підхід Маркса до пояснення історичного розвитку, а його абсолютизація й догматизація. Низка дослідників, аналізуючи формаційний підхід, називають такі його слабкі місця. По-перше, неправомірно стверджувати, що на будь-якому етапі історії тільки винятково соціально-економічні відносини визначають життя суспільства загалом. По-друге, моністичне уявлення про закономірне сходження від однієї формації до іншої не залишає місця для свободи людини, для вибору альтернативних шляхів розвитку людства. По-третє, реальну історію народів, націй, суспільств, держав не можна «втиснути» в межі формаційного розвитку за висхідною. За такого підходу втрачається своєрідність і самобутність кожного народу і цивілізації, що значно обмежує можливості соціально-філософського аналізу історичного процесу.
Останніми роками, особливо у зв’язку з критичним ставленням до догматизованого марксизму, значна кількість дослідників закономірностей розвитку суспільства взагалі відмовилась від розгляду суспільно-економічної формації як категорії філософії. Але життя показує, що ігнорувати досягнення попереднього розвитку філософської думки не слід, необхідно дати їм тлумачення, яке відповідало б вимогам сьогодення. Це дасть змогу уникнути загрози перетворення вчення про формацію в абстрактну схему і допоможе більш глибоко розкрити життєдіяльність суспільства в його динаміці. Наука вимагає досягнення відповідності змісту знань дійсності. Це стосується і вчення про суспільно-економічну формацію як одну з загальних і найважливіших форм людської життєдіяльності.
Таким чином, за сучасних умов однобічність тлумачення історичного процесу як лінійної схеми, що складається, виключно, з п’яти суспільно-економічних формацій, стає дедалі очевиднішою. Всесвітньо-історичний процес багатший за таку теоретичну, схематичну модель. Тож варто доповнити це тлумачення іншим, нелінійним підходом до розуміння історії, яким є так званий цивілізаційний підхід.
Нелінійний, або плюралістично-циклічний (цивілізаційний), підхід є другим найзагальнішим варіантом осмислення історичного процесу, який визнає існування множинності самодостатніх культур і цивілізацій, історичних утворень із власною самодостатньою історією, а також заперечує лінійну схему історичного процесу. Кредо прихильників такого бачення історії людства висловив авторитетний дослідник історії та культури Ганс-Георг Гадамер (1900–2001), зазначивши, що розмаїтість індивідуальних виявів є характерною рисою історичного життя загалом – саме в цьому полягає цінність і сенс історії.
Одним із перших дослідників, який у своїх працях змістовно осмислив проблеми циклічного спрямування історії, а також співвідношення єдності і різноманітності в історичному процесі, був італійський філософ, історик і юрист Джамбатісто Віко. Він є одним із засновників філософії історії та психології народів, основоположником історичного підходу до розуміння розвитку суспільства. На його думку, природа нації змінюється відповідно з змінами певних фундаментальних понять, перш всього понять істини і справедливості, причому форми держави відповідають природі керованих націй. Виходячи з цих положень, Віко створює свою теорію «ідеальної вічної історії», вчення про закономірний процес культурного, соціального і політичного розвитку і занепаду, який відбувається за певних обставин у житті кожної нації. Віко ввів в історичну науку компаративний метод і вважав, що всі народи розвиваються паралельно, проходячи послідовно божественну, героїчну і людську стадії. У своєму трактаті «Підстави нової науки про загальну природу націй» (1725) він показав світську концепцію всесвітньої історії як історичного кругообігу, єдиного для всіх народів. Розвиваючи парадигму циклічності, Дж. Віко зосереджувався не на аналізі зміни політичних форм, як це було започатковано ще давньогрецькою філософською традицією, а на дослідженні трансформації культури. На думку Віко, усі народи у своєму розвитку проходять однакові, «родові» стадії – від первісного варварства («епоха богів») через феодалізм («епоха героїв») до періоду «епохи людей», що характеризується максимальним розвитком економіки та форм політичної організації суспільства, а також моральною деградацією людей. Першоджерелом культурно-історичних зрушень Віко вважав людський дух (розум), а історичний розвиток розглядав як процес, під час якого люди формують системи мови, звичаїв, законів. Відповідно, історія постає як походження і розвиток людських суспільств та їхніх інституцій. Аналізуючи культуру, мораль іудеїв, халдеїв, скіфів, фінікійців, єгиптян, греків і римлян, він дійшов висновку, що «люди відчувають спочатку необхідне; згодом звертають увагу на корисне; відтак помічають зручне; пізніше розважаються насолодами і тому розбещуються розкішшю; нарешті божеволіють, розтрачуючи своє майно». Отже, основою занепаду суспільств є занепад моральності. Кожний цикл завершується загальною кризою і занепадом цього суспільства. Із завершенням циклу розвиток відновлюється і проходить ті самі стадії, але на більш високому рівні. Таким чином, ідеї Дж. Віко стали теоретичною основою цивілізаційного напряму у світовій філософії історії російського соціолога, натураліста Миколи Данилевського (1822–1895), Освальда Шпенглера та А. Тойнбі, для яких історія людства постає у формі реальних, окремих, самодостатніх соціокультурних світів.
Першим наповнив концепцію локальних цивілізацій необхідним філософсько-історичним змістом Данилевський, який розглядав історію людства як поліцентричне утворення, низку автономних послідовних і співіснуючих соціальних організмів. Він назвав їх «культурно-історичними типами», що знаходять свій вияв через чотири найважливіші форми діяльності чи «основи» (самопрояву) – релігійну, культурну, політичну, соціально-економічну. У контексті досягнення рівня зрілості (цивілізаціями) він виокремлює десять «культурно-історичних типів»: єгипетський; китайський; ассиро-вавилоно-фінікійський, халдейський, або давньосемітичний; індійський; іранський; єврейський; грецький; римський; новосемітичний, або аравійський; германо-романський, або європейський. Крім них, Данилевський звернув увагу ще на три культурно-історичні типи – мексиканський і перуанський, які через дії зовнішніх факторів не змогли реалізувати свої потенційні можливості, і найбільшу увагу Данилевський приділяє слов’янському типу – молодому і якісно новому, покликаному наповнити справжнім змістом майбутню історію людства.
Критерієм ідентичності цивілізації Данилевський вважав етномовну спорідненість певних народів, їхніх груп, наприклад, індійців, слов’ян та ін. Щоправда, цей критерій не повністю збігався із запропонованою філософом періодизацією цивілізацій. До речі, він був одним із перших, хто відмовився від принципу європоцентризму, згідно з яким існує лише західноєвропейська цивілізація, а навколо перебувають доцивілізаційні народи. Учений був переконаний в існуванні множинності самодостатніх цивілізацій, доля яких уподібнюється до життя живих організмів – народження, змужніння, старіння і загибелі (вимирання, чи деградації до рівня аморфної етнографічної сировини – для інших культурно-історичних типів). Подібно до біологічних організмів, культурно-історичні типи перебувають у процесі невпинної боротьби із зовнішнім середовищем та один з одним. Зміст всесвітньої історії Данилевський вбачав у виявленні особливостей самовияву культурно-історичних типів народів, що розвиваються за своїми особливими законами.
Данилевський визначив деякі закономірності розвитку культурно-історичних типів: 1) народи, які говорять однією чи близькими мовами, становлять один культурно-історичний тип; 2) для виникнення і розвитку культурно-історичного типу необхідна певна політична незалежність; 3) успіхи цивілізації залежать від різноманітних елементів культурно-історичного типу; 4) процес формування цивілізації тривалий, а період їхнього розквіту – короткий; 5) цивілізації розвиваються замкнуто й ізольовано, але це аж ніяк не означає, що вони не впливають одна на одну.
Продовжив і розвинув погляди Данилевського німецький філософ О. Шпенглер (1880–1936), який також критично ставився до європоцентристської однолінійної схеми історичного процесу. У найвідомішій своїй праці «Присмерк Європи» розглядав культуру не як єдину загальнолюдську, а як розколоту на окремі культури, кожна з яких виявляється на основі власного унікального «прафеномену» – «способу переживання» життя. Основною категорією у філософії О. Шпенглера є культура, яку він трактує як особливий «організм», відокремлений від інших, подібних йому «організмів». Раціональне зерно історії Шпенглер розуміє як з’ясування сутності долі, душі й мови окремих культур. Однак кожна з культур має свій глибокий зміст і особливе, унікальне значення в історичному процесі. Звідси випливає, що єдиної загальнолюдської культури немає і бути не може. Тому О. Шпенглер заперечує цілісність і єдність всесвітньої історії, наявність у ній «постійного і спільного». Він виокремлює в історії людства вісім культур: єгипетську, індійську, вавилонську, китайську, греко-римську, візантійсько-арабську, західноєвропейську і культуру народу майя. Очікує він появи і російсько-сибірської культури. Кожен культурний організм, за О. Шпенглером, існує протягом певного життєвого циклу (близько тисячі років), після чого він перероджується в цивілізацію і гине. Шпенглер називає фазу творчого занепаду культури «цивілізацією», на противагу розумінню цивілізації як найвищого розвитку культури у Данилевського. Цивілізація в його розумінні – це період творчого безпліддя конкретної культури, що уподібнюється до сухого дерева. Характерними її особливостями є дегуманізація, мілітаризація та бюрократизація, домінують відверті скептицизм і нігілізм. Для західної європейської культури, за прогнозом Шпенглера, настане пора – занепаду, через два-три століття.
Ще одним представником плюралістично-циклічного (цивілізаційного) підходу є англійський історик і соціолог А. Тойнбі (1889–1975). Філософ став всесвітньо відомим завдяки 12-томній праці «Дослідження історії» (1934–1961). Його твір здійснив значний вплив на суспільну свідомість Заходу і соціальну філософію. У праці під впливом М. Данилевського і О. Шпенглера А. Тойнбі прагне переосмислити весь суспільно-історичний розвиток людства як динамічний процес круговороту локальних цивілізацій. Згідно з вченням автора праці, не існує єдиної історії людства, а є лише історія окремих самобутніх і відносно замкнених цивілізацій (в першому варіанті він їх нараховував 21, потім скоротив до 13), що виокремлювалися насамперед за принципом належності їх до певної релігійної традиції.
Історичний розвиток цивілізацій, за Тойнбі, засвідчує фактор взаємодії, взаємовпливу цивілізацій, їхню своєрідну відкритість, а відтак і відносну єдність історичного процесу. Локальні цивілізації є рівноцінними, самодостатніми в усій своїй самобутності. Проте Тойнбі розглядає історію людства як круговерть цивілізацій, що змінюють одна одну долаючи схожі стадії виникнення, розвитку, занепаду й загибелі. Після проходження цих основних фаз цивілізація, як правило, гине, поступаючись місцем іншій цивілізації. На сьогодні, згідно концепції Тойнбі, збереглися лише п’ять основних цивілізацій – китайська, індійська, ісламська, російська і західна.
Вважаючи соціальні процеси, що послідовно відбуваються в цих цивілізаціях, схожими, подібними, А. Тойнбі намагався вивести на цій підставі деякі формальні емпіричні закони повторюваності суспільного розвитку, що дають змогу передбачати глобальні події в майбутньому.
Цивілізація, на думку історика, виникає в первісному суспільстві внаслідок «життєвого виклику», породжуваного винятковими обставинами різного характеру й успішної відповіді на цей виклик. Виклики можуть бути як природними, так і людськими. Рушійною ж силою розвитку цивілізацій є творча меншість, яка, вдало відповідаючи на виклики, що виникають, веде за собою «інертну більшість».
Прагнучи ввести в свою концепцію історичного круговороту елементи поступального розвитку, Тойнбі вважав критерієм прогресу духовне вдосконалення людства, релігійну еволюцію від примітивних анімістичних вірувань, через універсальні релігії до єдиної синкретичної релігії майбутнього.
Концепція А. Тойнбі є своєрідною відповіддю на доктрину лінійного осмислення історії, на позитивістський еволюціонізм. Вона містить також своєрідну альтернативу «європоцентризму». Загалом концепція А. Тойнбі звертає увагу на унікальність проходження окремими народами різних стадій у поступальному розвитку історії, хоча й абсолютизує їх (унікальність).
Таким чином, з позиції цивілізаційного підходу історичний розвиток постає як нелінійний процес, поступальний характер якого визначається не характеристиками «вище – нижче», а тим, що кожна цивілізація у процесі саморозвитку і самовизначення проходить всі основні щаблі філогенетичного шляху людства й розглядається як унікальне соціальне утворення зі своєю історією і неповторною унікальністю.
Порівнявши формаційний і цивілізаційний підходи до осмислення історичного процесу, можна зробити такі висновки:
1) формаційний підхід прагне в процесі аналізу узагальнити весь суспільний розвиток як процес й акцентує увагу на його динаміці, цивілізаційний – досліджує суспільства як конкретно-історичну, унікальну, окрему цивілізацію, а суспільство загалом сприймає як статичне;
2) формаційний підхід особливу увагу приділяє економічним факторам життя суспільства, цивілізаційний же на відміну – акцентує увагу на соціокультурних, духовних чинниках.
Монадний підхід. На сучасному етапі розвитку філософії історії утверджується таке розуміння історії, у якому робиться спроба використовувати позитивні ідеї цих альтернативних підходів і компенсувати їхні недоліки. Такий підхід дістав назву монадного.
Характерною рисою монадного підходу є розгляд всесвітньо-історичного процесу як єдності, яка, відповідно, складається з безлічі історичних суб’єктів (соціумів). Причому формаційна складова монадного підходу зосереджує увагу на тому спільному для різних країн, що проходять той самий ступінь історичного розвитку, а цивілізаційна складова акцентує увагу на особливостях суспільного розвитку, його неповторності. Таким чином, у монадному підході враховуються і реалізуються узагальнюючі можливості формаційного підходу і індивідуалізуючі можливості цивілізаційного підходу не на основі їхнього протиставлення, а на основі єдності і взаємодоповнюваності.
Поняття та критерії суспільного прогресу. Важливу роль у філософії історії виконує обґрунтування історичного прогресу.
Прогрес (лат. progressus – рух уперед, успіх) – це напрям розвитку, що характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого. Ідея прогресу формується в європейській культурі XVII–XVIII ст., що було пов’язано, передусім, із такими процесами, як формування індустріального суспільства і швидкого розвитку науки і техніки. Філософи-просвітники намагалися осмислити історію як шлях до вдосконалення суспільства на ґрунті розвитку культури, освіти, виховання. Передові мислителі XVIII ст. були переконані в тому, що потужний людський розум призведе зрештою до створення нового, раціонального суспільного устрою – «царства розуму», де будуть панувати просвітництво і наука, добро та краса, рівність і справедливість, свобода й гуманізм. На цій основі розвивалися різні соціалістичні проекти розумної організації суспільства, здійснення яких мало принести людству щасливе життя.
Про прогрес можна говорити стосовно суспільства загалом, і тоді ми маємо на увазі соціальний прогрес, або ж щодо окремих його елементів, структури чи інших сфер суспільства, і тоді ми маємо науково-технічний прогрес, або ж у духовній сфері, у сфері освіти, охорони здоров’я, у сфері захисту навколишнього середовища тощо. Прогрес за своєю суттю суперечливий, бо його зворотний бік – регрес, тобто перехід від вищого до нижчого, від більш досконалого до менш досконалого. І якщо людство що-небудь здобуває, то неминуче втрачає. Кожен крок суспільства уперед до прогресу, можна потрактувати як певний крок назад. І тому тільки в найзагальніших рисах можна говорити про рух людства в напрямі прогресу або регресу.
Аналізуючи історію суспільства, можна зробити висновок, що досі воно рухалося загалом шляхом прогресу. Із цим твердженням погоджується більшість філософів історії. Проте не всі філософи вірять в ідею суспільного прогресу – деякі з них говорять про згубний вплив прогресу на розвиток цивілізації. Так, А. Печчеї наголошує на небезпеці прогресу – цього анархічного, за його словами, процесу, що не піддається ніякому зовнішньому регулюванню і здійснює нові кроки вперед без будь-якого реального зв’язку з потребами суспільства, зовсім не зважаючи на можливі згубні наслідки для розвитку життя на планеті. У цьому переконаний і О. Тоффлер, який попереджає, що прогрес несе шеренгу змін, які руйнують інститути, змінюють цінності і висушують наші життєві корені.
Дискусійним питанням теорії соціального прогресу є з’ясування його критеріїв. Просвітителі XVII ст. критерієм прогресу вважали людський розум. Пізніше в марксистській філософії таким критерієм став вважатися рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Сьогодні критеріями прогресу вважають соціально-політичний критерій, ідеологічний, гуманістичний тощо. З їх допомогою можна визначити прогресивність тих чи інших соціальних систем, політичних режимів, суспільних рухів.
Водночас усі названі критерії характеризують лише окремі аспекти суспільного життя і не дають повного уявлення про прогрес суспільства загалом. Загальнофілософським критерієм розвитку суспільства, очевидно, можна вважати рівень гуманізації суспільства, місце в ньому особистості, рівень її духовної і соціальної свободи, ступінь задоволення її матеріальних і духовних потреб. Цей критерій показує, якою мірою людина в тому чи іншому суспільстві має можливості для розвитку. З позиції цього критерію кожне суспільство є прогресивним тією мірою, якою воно розширює коло прав і свобод особи, створює умови для її самореалізації, розвитку та вдосконалення потреб людини та їх задоволення.
Інформаційне суспільство та глобальні проблеми сучасності. У сучасному суспільствознавстві поширена думка, що суспільство у своєму розвитку проходить три ступені, або три хвилі: перша – аграрне суспільство; друга – індустріальне; третя хвиля – постіндустріальне. Третій ступінь суспільство переживає в наш час. Інша його назва – «інформаційне суспільство». Ця назва з’явилася на початку 60-х pp. XX ст., коли в розвинутих країнах спостерігався перехід економіки до виробництва інформації і послуг.
Завдяки виникненню нових технічних засобів та нових технологій інформаційне суспільство характеризується низкою ознак: 1) тотальне впровадження науко- та інформаційномістких технологій; 2) бурхливе зростання індустрії знань, у яку переміщується все більше і більше людей і ресурсів; 3) у сфері освіти, науки, комп’ютерної діяльності, ЗМІ продукується більше половини національного продукту; 4) радикальні зміни у співвідношенні робочого і вільного часу та особистих настановах людини; 5) переоцінка мотивацій людини від суто матеріальних цінностей і власності до можливостей самовираження та саморозвитку, задоволення роботою і життям; 6) використання інформації не лише для створення матеріальних і культурних благ, а й значною мірою для того, щоб формувати в громадян певні економічні, соціальні і політичну позиції; 7) формується новий тип споживача інформації. Змінюються пріоритети потреб особистості. Особистість будує характер своєї поведінки на ґрунті широкої інформації, умінні вибрати необхідну інформацію. Характерною рисою сучасної людини є дії, що базуються не на традиції в мисленні і практиці, а на інформації; 8) переосмислюється ставлення до природи і всього навколишнього середовища, як до умови розвитку виробництва. Дедалі більш важливого значення набувають екологічні проблеми.
У сучасному інформаційному суспільстві виникають серйозні суперечності, які слід враховувати і розв’язувати. Зокрема, стверджується, що техніка вторгається у всі сфери життя людини. З’являється ілюзія, що людина незабаром позбудеться багатьох видів традиційної діяльності, їх немов би замінить машина, навіть моральні, політичні і соціальні проблеми можуть бути розв’язані на основі машинних технологій.
Хибність такого підходу очевидна. Адже слід визначити, що в людини завжди є і буде здатність особистої оцінки, інтерпретації інформації. Особистісний компонент є складовою саме людського «Я». Людина крім знань, які може зберігати машина, володіє інтуїцією, вірою, відчуттями та іншими властивостями, притаманними лише людині. У перспективі раціональним, доцільним, прийнятним має бути досягнення гармонійної єдності між розвитком знання і технологій, з одного боку, і здатністю до адекватного розвитку темпів пристосування людини до власних результатів діяльності – з іншого.
Сьогодні перед людством стоять гострі життєві проблеми, без вирішення яких у глобальних масштабах неможливий подальший соціальний прогрес. Більше того, нехтування ними, на думку багатьох мислителів може спричинити навіть загибель сучасної цивілізації. Філософи, політики та економісти сходяться на одному: людство знаходиться на порозі глобальної кризи. Будь-які кризи в економіці і політиці в будь-якій країні є проявом загальної кризи існування людства, яка охоплює найважливіші аспекти життєдіяльності людей: природу, світову економіку, політичні відносини, культуру й, особливо, саму людину.
Розглянемо основні глобальні проблеми сучасності.
1. Відвернення світової термоядерної катастрофи. Світове співтовариство в особі Генеральної Асамблеї ООН кваліфікувало свого часу підготовку і розв’язання термоядерної війни як надзвичайний злочин перед людством. Було прийнято низку декларацій, мораторій на ядерні випробування, заборону на розповсюдження ядерної зброї. Зокрема, підписано угоди про скорочення стратегічних ядерних арсеналів, умов яких ядерні держави дотримуються, але жодна з них цих угод не ратифікована, тобто вони не набули статусу законів. Великі держави володіють величезними ядерними запасами. Крім того, спостерігається «розповзання» атомних технологій. Деякі країни Сходу прагнуть заволодіти ядерною зброєю чи виготовляти її. А це може призвести до її локального застосування, яке з невідворотністю викличе світову термоядерну загрозу.
Атомні технології використовуються не лише при виготовленні ядерної зброї. Серйозною небезпекою є загроза технологічних випадковостей на атомних електростанціях.
2. Подолання екологічної кризи. Насувається екологічна катастрофа, що породжується неконтрольованим вторгненням людини в біосферу, забрудненням навколишнього природного середовища. Проблема відношення «людина – природа» донині недооцінюється людиною. За своєю значущістю, небезпечністю вона має бути найнагальнішою і стояти вище, ніж повсякденні економічні турботи, політичної метушні й теоретичних дискусій.
Проблема екології має стати пріоритетною щодо політики, економіки, предметом першочергової уваги ідеології, культури, всієї системи виховання. Адже очевидно, що ідея оптимізації ставлення людства до навколишнього природного середовища ще не усвідомлена повною мірою політиками, особливо масами. Поверхове знання проблеми, а звідси – безвідповідальне ставлення до природи, поступово і невідворотно веде до екологічної катастрофи. Ми, наприклад, могли чути про нестачу води в певних регіонах нашої планети. Це було десь далеко і безпосередньо нас не стосувалося. Але пройшло одне-два десятиліття і з проблемою питної води зіткнулися вже чимало міст України, де вода подається лише декілька годин на добу. Складне становище із забрудненням повітря, виснаженням ґрунтів. Негативні явища спостерігаються внаслідок загального потепління. Діяльність людини призводить до зникнення багатьох видів тварин і рослин.
Першочерговим завданням має стати діяльність державних, політичних органів, освітніх закладів, засобів масової інформації, спрямована на усвідомлення всіма верствами населення стану природи і невідкладності заходів, спрямованих на її збереження.
3. Демографічна проблема. Вона є неоднозначною, має два, здавалося б протилежні, аспекти: з одного боку, перенаселення планети, з іншого – вимирання населення.
Перше стосується населення Землі загалом. Про це свідчать дані демографів, які вважають, що планета може витримати навантаження максимальної кількості населення не більше 10 млрд осіб. Сьогодні людство досягло 6,3 млрд, а на початку нашої ери народонаселення світу складало лише 250 млн. Особливо зросли темпи приросту в минулому XX ст. Якщо у 60-ті роки населення збільшувалося на 8 тис. за годину, у 80-ті – на 10 тис. осіб, то сьогодні приріст досягнув 12 тис. осіб за годину.
За прогнозами, максимально допустимої цифри – 10 млрд осіб – буде досягнуто приблизно у 30-ті роки нашого століття. Є думки, що цього рівня буде досягнуто значно раніше. Отже, назріла гостра необхідність прийняття глобальних заходів з оптимізації демографічного процесу.
Іншим аспектом демографічної проблеми є вимирання населення в деяких регіонах. «Демографічний вибух», про який ішлося вище, спостерігається в малорозвинених країнах. В економічно розвинених країнах Європи відбувається процес прямо протилежний. Зменшується народжуваність, що призводить до неможливості забезпечення простої зміни поколінь.
Катастрофічний стан спостерігається в країнах колишнього СРСР. Зокрема, в Україні населення за останні роки зменшилося на 4 млн осіб. Сьогодні смертність вдвічі перевищує народжуваність, відбувається масовий виїзд з України за кордон. Демографи прогнозують, що за таких темпів населення України до 2030-го року буде налічувати всього 15–20 млн. На цьому фоні геноцид 1932–1933 pp. буде виглядати дитячою забавою.
4. Загроза людському здоров’ю, людській тілесності. Медики, біологи, генетики б’ють на сполох відносно загрози руйнування людства як виду, деформації її тілесності. На тілесність ведеться усвідомлений чи неусвідомлений жорсткий наступ. Жахливе слово СНІД дедалі частіше зустрічається в житті людства. Поширюється наркоманія. Злочинна пропаганда тютюнопаління, вживання алкоголю, їх реклама заполонила майже всі шпальти газет, екрани телевізорів. І це при розумінні їх шкідливості, розумінні того, що все це призводить лише до негативних наслідків, до фізичного і духовного виродження людини.
Значну небезпеку, часом непередбачені наслідки можуть мати діяльність генної інженерії, клонування людини, експерименти над генетичним кодом. Можливість появи мутантів, спотворення еволюційного пристосування людини – ось незначний перелік проблем, що є нагальними вже сьогодні.
Сюди слід додати негативний вплив на людину, на її здоров’я навколишнього середовища, зокрема забрудненого повітря, широкого застосування хімії в побуті, харчуванні. Крім того, нестабільність в економіці, політиці викликає стресові стани, руйнує нервову систему, що призводить нерідко до фізичного виродження людини.
Зрозуміло, названі проблеми не вичерпують всього розмаїття питань, які змушене вирішувати людство. Досить названих проблем, щоб зрозуміти надзвичайну важливість позитивного їх вирішення для збереження і подальшого розвитку людини на планеті Земля. Сьогодення поставило перед людиною надзвичайно важливі і складні питання: як відновити рівновагу між суспільством і природою, зокрема біосферою, як гармонізувати екологічні, технологічні та соціальні процеси, як зняти соціальну напругу і звідси – загрозу термоядерної війни, а отже, загибель людської цивілізації. Ці та інші питання вимагають вирішення на рівні планетарного інтелекту. Звідси – необхідність взаєморозуміння, інтеграції, а не конфронтації всіх позитивних сил для успішного вирішення глобальних проблем, що стоять перед людством.
4. Історичні моделі культури та цивілізаційні типи
Термін «культура» є одним із найпоширеніших філософських понять. Він вживається в політичному лексиконі та публіцистиці, в галузі духовного життя і в побуті, під час аналізу художніх явищ і у філософських дослідженнях. Культура – надзвичайно багатопланове явище, що охоплює всі сфери життя людини. У найширшому розумінні, культура – це результат людської діяльності, усе те, що створено розумом і руками людини, використовується і вдосконалюється нею. Культура в початковому підході до її осмислення з очевидністю розуміється у своєму нерозривному поєднанні з людським буттям, з сутністю людини, з її самовизначенням та долею у світі. Подібна констатація присутня практично в будь-якій думці щодо культури.
Однією із характерних рис поняття «культура» є його принципова багатозначність (полісемантичність). Багатозначність означає передусім те, що сучасне розуміння культури синтезує в собі різні предметні та смислові значення, тобто позначає й узагальнює як різні предмети та класи предметів, так і різноманітні сутнісні властивості комплексу явищ і процесів, відношень, що виникають у результаті діяльності людини та суспільства.
Етимологічно поняття «культура» походить від латинського слова cultivire – обробляти, опрацьовувати, вдосконалювати, поліпшувати. Спочатку воно означало «оброблення ґрунту, його культивування». Пізніше воно набуло більш узагальненого визначення. Культура – це все те, що створено людством, тобто «друга природа», надбудована над природою натуральною. Щодо цього культуру і все розмаїття, що до неї належить, протиставляють природі, всі складові якої мають натуральне походження, тобто те, що людиною не створене і не може бути нею створеним, як-от: моря і ріки, гори і ґрунти, повітря та вода тощо. Отже, слово «культура» формувалось у прямій опозиції до слова «натура». І таке розуміння культури на буденному рівні свідомості залишається і сьогодні. Але воно потребує істотних уточнень.
По-перше, недолік наведеного визначення культури полягає в тому, що далеко не все, що створено людиною, можна віднести до культури. Заміна стріли вогнепальною зброєю, винахід газових камер для знищення людей – не може бути культурою. Тож у понятті «культура» повинен бути присутнім ціннісний критерій. Цінність – це все те, що люди цінують. Але таке розуміння слід уточнити. І зробити це можна через поняття «значущість». Значущість – більш широке поняття, ніж цінність. Воно включає не тільки цінність, а й шкоду. Війни, злочинства, хвороби дуже значущі для суспільства і особистості, але ніхто ці явища не називає цінностями. Цінність – позитивна значущість. Таким чином, культура – це сукупність створених людиною цінностей. Світ культури – це світ цінностей, а світ антикультури – це світ антицінностей.
По-друге, наведене трактування культури непридатне для філософського аналізу, оскільки культура при цьому ототожнюється із суспільством загалом і не виявляє власної специфіки. Річ у тім, що суспільство є також тим, що створено людиною, його в готовому вигляді у природі не існує. Ось чому поняття «культура» зводять до сукупності матеріальних та духовних цінностей, які створені внаслідок людської діяльності. Розуміння культури як системи матеріальних та духовних цінностей відмежовує культуру від природи і водночас не дає змоги ототожнювати її із суспільством. За такого підходу культура є певним аспектом суспільства.
По-третє, усвідомлення культури як того, що створено людиною, сприймається однобічно, лише як щось зовнішнє щодо людини. Але ж сама людина, сума її знань, навичок – це також елемент культури. Один бік людської діяльності – це обробка природи людьми, другий бік – «обробка» людей людьми. Ще видатний римський філософ Марк Тулій Цицерон висловив думку про те, що дух, розум треба обробляти так само, як селянин обробляє землю. Культурна людина, на відміну від дикуна, – це людина, у якої внутрішнє життя, поведінка, манери і зовнішність «обтесані», «оброблені». Тому не буде перебільшенням сказати, що культура є мірою людського в людині, характеристикою розвитку людини як суспільної істоти.
По-четверте, недолік визначення культури як всього створеного людиною полягає і в тому, що науковці залишають поза увагою діяльність людини. Відомо, що людська діяльність відрізняється від способів тваринної життєдіяльності. Вона передбачає складну й багатоманітну систему механізмів, вироблених поза біологічними формами. Їх у природі не існує. Вони «оброблені» людиною. Ось чому «предметне» розуміння культури необхідно доповнити «процесуальним». У такому разі культура розглядатиметься як спосіб організації й розвитку людської життєдіяльності, представлений у предметах матеріальної й духовної праці.
Проте такий підхід розгляду культури як способу діяльності породжує питання: чи кожна дія людини є культурною? Історія людства знає чимало жахливих дій, що виконувались людиною, але їх не можна віднести до культурних. Наприклад, сталінський геноцид проти цілих народів, фашистська політика і практика Гітлера, різні форми расизму. Минуле й сучасне містять чимало актів некультурного змісту. Нині дедалі настійніше постає необхідність розмежування діяльності на таку, що є культурною, і протилежну їй.
У сучасній наукові літературі функціонує декілька визначень поняття «культура», які можна вважати загальноприйнятими, узагальнивши їх можна сформулювати таке: культура – це комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних та емоційних рис суспільства, що задають певну систему історично визначених світоглядних основоположень, надбіологічних порядків, об’єктів і програм діяльності людини, які створюють особливий тип індивідуального й суспільного досвіду, що фіксується у специфічній знаковій формі, функціонує та розвивається у вигляді знакових (семіотичних) систем і процесів.
Але це надзвичайно широке визначення, воно не враховує розмаїття моделей культури. Розглянемо основні з цих моделей.
Натуралістична модель (Вольтер, Руссо, Гольбах). Її представники усвідомлювали культуру як одну зі сходинок природної еволюції, що втілює розвиток здібностей «природної» людини. Вони зводили культуру до предметно-речових форм її прояву. Завдяки культурі людина стає вищою ланкою в ланцюгу розвитку природи. Німецькі просвітники пов’язували поняття «культура» з особистісним розвитком людини, у центр своєї уваги ставили моральне виховання.
Класична модель культури (характерна для XIX ст.). Вона є своєрідним результатом звільнення людини від жорсткої залежності від природного й божественного світів. Тут людина постає як розумна динамічна істота, яка розвиває свої духовні здібності і є творцем культури. В основі цієї моделі лежать принципи гуманізму, раціоналізму та історизму. У класичній моделі культура виступає як суто духовне утворення. Це головна, суттєва, визначальна сфера розвитку людини. Про матеріальний аспект культури тут не йдеться. Загалом класична модель культури у філософії ідеалістична.
У марксистській філософії класична модель культури отримала матеріалістичне тлумачення. Культура усвідомлюється не лише як духовна проблема виховання та освіченості індивіда, а також як проблема створення необхідних матеріальних умов для всебічного розвитку людини. Причому стверджується, що культура є не лише сукупністю результатів трудової діяльності суспільства, а й власне процесом людської діяльності.
У XX ст. виникає криза класичної моделі культури, яка була викликана наступними причинами. По-перше, стало очевидно, що у вивченні культури недостатньо посилатися лише на точну наукову об’єктивність. Слід враховувати переживання, смисли, тлумачення, інтереси суб’єктів культури в її дослідженні. По-друге, класична модель втілювала ідеологію європоцентризму, тобто неєвропейські форми культури сприймалися як недорозвинені, неповноцінні. Але бурхливе розширення зв’язків із неєвропейськими культурами, криза колоніалізму показали «некоректність» такого ставлення до цих культур.
Некласична (модерністська) модель. Ця модель спрямовує увагу на повсякденне життя людини. Культурну реальність розглядають як культуру окремої особистості, етносу, соціуму, які взаємодіють між собою. Ця культурна реальність сприймається людиною в процесі переживання, а не раціонального осмислення. Для некласичної моделі характерні песимізм, ідея абсурдності, «темноти» світу, пріоритет особистого над суспільним у житті людини, тенденції небажання упорядкування світу тощо.
Постмодерністська модель. Ця модель пов’язана з думкою, що світ немовби чинить опір впливу на нього людини, що порядок, який існує у світі, «мститься» людським спробам творчо його переробити, перевести з «нерозумного» стану в «розумний» (класична модель культури). Відмова від перетворення світу спричиняє відмову від спроб його систематизації. Звідси випливає висновок: світ не тільки не піддається людським зусиллям, а й не уміщається в жодні теоретичні схеми.
Отже, філософія вивчає культуру не як особливий об’єкт, що досліджується поряд із природою, суспільством, людиною, а як всезагальну характеристику світу як цілого. Культура відображає прагнення до безмежності й універсальності людського розвитку. Для філософії культура – це увесь світ, у якому людина знаходить себе.
Поняття культури органічно пов’язане з поняттям цивілізації. Термін «цивілізація» походить від латинського слова civilis (утворилося від латинського civis – громадянин), що означає «громадянський», «державний». Термін вживали для позначення того, що належить людині як громадянину держави, що стосується її як громадянина. Для означення культурного історичного процесу і його досягнень у європейських мовах цей термін усталився на межі XVIII–XIX ст. Уже французькі філософи-просвітники називали «цивілізованим» суспільство, засноване на засадах розуму і справедливості. З того часу термін «цивілізація» почав широко вживатись нарівні з поняттям «культура».
Досить поширеною була і є донині (особливо в англомовній і франкомовній науковій традиції) практика використання терміну «цивілізація» як цілком синонімічного термінові «культура». Таким розумінням цивілізації уможливлюються вирази на зразок: «людська цивілізація», «антична цивілізація», «європейська цивілізація», «давні цивілізації Сходу» тощо.
Проте майже відразу була започаткована і практика наукового протиставлення культури і цивілізації. Водночас із власне культурою асоціювалась так звана духовна культура, а з цивілізацією співвідносились зовнішні, матеріальні аспекти людського життя. Особливо характерною така позиція виявилась для німецькомовної науки. Специфіка «німецького погляду» значною мірою може бути пояснена тогочасним політичним станом Німеччини, її політичною роздробленістю. Демаркацією понять культури і цивілізації німецькі науковці намагалися своєрідно обґрунтувати культурну єдність німецької нації. Зокрема, І. Кант вважав, що цивілізація – це лише зовнішній «технічний тип культури», у процесі розвитку суспільства їх взаємодія суперечлива, тому що духовна культура, особливо в її моральному аспекті, відстає від цивілізації. Цієї думки дотримувалися О. Шпенглер, Ф. Ніцше, які стверджували, що розвиток цивілізації неухильно призводить до деградації та духовної загибелі суспільства. У марксистській традиції термін «цивілізація» використовувався для означення тільки матеріальної культури.
Окремі вчені почали використовувати термін «цивілізація» для означення тільки певного етапу культурного розвитку. У XIX ст. поняття «цивілізація» почало активно вживатись відносно нового способу життя, специфікою якого є урбанізація і зростання ролі матеріально-технічної культури. Так, відомий американський етнограф і дослідник первісного суспільства Л. Морган увів триступеневу періодизацію людського суспільства і культури: дикість, варварство, цивілізація. За такого підходу культура і цивілізація усвідомлювались як різнорівневі поняття: культура – ціле, цивілізація – тільки частина цього цілого, його стадія.
Одним із перших у новоєвропейській науці негативно почав оцінювати прогрес і цивілізацію Жан-Жак Руссо. З кінця XIX ст. у багатьох концепціях історичного розвитку людського суспільства активізувалися спроби протиставити культуру та цивілізацію в історичному ракурсі. Цивілізація почала трактуватись як окремий феномен, що формується на певному (пізньому) етапі розвитку культури (так би мовити, «вслід» за культурою), протистоїть культурі за багатьма параметрами та характеристиками і, пригнічуючи духовні основи культури своїми прагматично-матеріальними інтенціями, врешті-решт веде до її розпаду і загибелі. Тобто цивілізація (у такому розумінні), сама виростаючи з культури, прагне витіснити культуру, посісти її місце. Серед науковців, які поділяли ідею подібної демаркації культури і цивілізації, можна назвати Ф. Тьонніса, Ф. Ніцше, О. Шпенглера, Г. Маркузе та ін.
Найбільш же ґрунтовною і донині популярною працею, що містить критичний аналіз цивілізації європейського типу, можна вважати видану в 1919 р. книгу О. Шпенглера «Присмерк Європи». О. Шпенглер, як і багато хто з інших близьких до позиції культурного песимізму дослідників, розуміє під протиставленням культури і цивілізації протиставлення духовної, ідеальної сторони людського існування, з одного боку, й утилітарно-технологічної, матеріальної складової – з іншого. Якщо культура втілює все створене духом, органічне, творче, то цивілізація представлена нетворчими, загальними аспектами життя. «Загибель Заходу ... передбачає не більш і не менш як проблему цивілізації... Цивілізація є сукупністю вкрай зовнішніх і вкрай штучних станів, до яких здатні люди, що досягли останніх стадій розвитку. Цивілізація є завершенням. Вона йде слідом за культурою, як стале за становленням, як смерть за життям, як заціпеніння за розвитком, як духовна старість за дитинством душі, що набули вираження, скажімо, у готичному стилі. Вона – невідворотний кінець; до неї приходять із глибокою внутрішньою необхідністю всі культури».
Надалі низка дослідників культурної проблематики розвивали ідею демаркації культури і цивілізації як стадій із домінуванням духовного і матеріально-технологічного аспектів буття людини. Зокрема, Г. Маркузе вважав, що культура протистоїть цивілізації, як вічне свято – холодній повсякденності, свобода – необхідності, дозвілля – роботі, утопія – реальності.
Своєрідний відгук теорії культурного песимізму частково дістали в нацизмі. Зокрема, німецький фашизм ставив за мету покінчити з негативним впливом цивілізації і протиставити безликому, «бездушному» космополітизму емоційну близькість членів роду, нації. Замість раціональних процедур демократії проголошувався вождизм: улюблений фюрер утілював ідею нації й народу.
Узагальнюючи, перелічимо всі викладені варіанти семантичного співвідношення понять «культура» і «цивілізація»:
– цивілізація як загалом синонімічне до культури поняття;
– цивілізація як матеріальна культура;
– цивілізація як один із складових етапів культури;
– цивілізація як етап історичного розвитку, що приходить на зміну культурі.
У сучасній філософії цивілізацію розглядають як універсальне поняття, що визначає зміст усіх суспільних процесів і лежить в основі класифікації основних історичних етапів розвитку суспільства.
Під цивілізацією розуміють не тільки і не стільки результати матеріальної і духовної діяльності людей, хоча вони також важливі, а й спосіб або технологію відтворення суспільних відносин, «соціальну організацію, що творить і відтворює суспільне життя» (П. Сорокін). Тобто цивілізація поєднує в собі перетворену людиною природу та засоби цього перетворення, людину, що засвоїла культуру і здатна жити і діяти в окультуреному середовищі, а також сукупність суспільних відносин як форм соціальної організації культури, що забезпечують її існування та розвиток.
У наш час до змісту цивілізації додається також здатність суспільства вирішувати глобальні проблеми, у тому числі основну з них – виживання людства. Таким чином, в основі цивілізації лежить діяльнісний підхід, який вирішальну роль у цивілізаційному процесі відводить суб’єктивному фактору та духовній культурі.
Отже, цивілізація є соціокультурним утворенням. Якщо поняття «культура» характеризує людину, визначає рівень її розвитку, способи самовиразу в діяльності, творчості, то поняття «цивілізація» характеризує соціальне буття самої культури. Культура та цивілізація постають двома різними сторонами людського суспільно-історичного буття; їх протистояння, але і взаємне стимулювання постає нормальним явищем і одним із джерел розвитку суспільства
Проте це не означає, що співвідношення культури та цивілізації не потребують усвідомлення та свідомого втручання. Водночас задля того, щоби таке втручання було виправданим та розумним, слід мати уявлення і про сутність культури, і про сутність цивілізації, і про складність їх взаємовпливів.
Сьогодні поняття «цивілізація» найчастіше застосовують для означення досягнутого ступеня суспільного розвитку, а також: набутого рівня функціонування культури в усіх її складових. Інакше кажучи: цивілізація – це такий рівень і стан суспільства, якому притаманні високий злет культури та її ефективне функціонування в усіх галузях буття суспільства.
Залежно від ступеня технічної оснащеності у сфері суспільного виробництва, свободи особи в соціальній і духовній сферах, типу культури визначаються і якісно різні типи цивілізацій:
– космогенна (охоплює стародавній світ та епоху Середньовіччя);
– техногенна, або індустріальна (відповідає капіталістичній і соціалістичній суспільно-економічним формаціям);
– антропогенна, інформаційне суспільство (формується нині).
Безкінечна складність феномену культури та множинність його проявів вимагає певного їх впорядкування. Проблема періодизації культури сучасниця процесу усвідомлення локальності процесів, які не пов’язані спільною ідеєю, різнорідності і різночасовості в полі культури того, що видається однаковим. Вона переростає в проблему типологізації, оскільки за допомогою останньої відкривається історія світових культур і, відповідно, культура сприйняття і вивчення історії.
Розгляд культури як цілісного явища, аналіз закономірностей її розвитку означає виявлення типологічного у різних цивілізаційних формах, які стверджують і презентують культуру. Видатний російський філософ першої половини ХХ ст. О. Ф. Лосєв відмічав: «Тип культури є системою взаємовідношень усіх шарів історичного процесу певного часу та місця. Ця система утворює неподільну цілісність як певна структура, що наочно і чуттєво-предметно виражає її матеріальну і духовну специфіку, слугуючи засадничим методом пояснення всіх шарів історичного розвитку – як у теоретичному протистоянні, так і в послідовно-історичному розвитку».
Ось чому Античність, Середньовіччя, Відродження, Реформація, Просвітництво та інші культурно-історичні епохи не є хронологією, географією чи етнографією у культурологічному дослідженні. Ці епохи, передусім, певні культурні типи, що являють собою певну логічну та змістовну довершеність, яку належить сприймати ідейно як ціле у багатоманітті власних проявів.
Таким чином, історична типологія культури – це класифікація культур за типом і визначення місця конкретної культури в культурно-історичному процесі. Типологічний аспект допомагає виявити специфіку конкретних історичних форм культури щодо інших етапів культурного розвитку. Завдяки процесу типологізації дослідник отримує можливість згрупувати і структурувати наявний матеріал у неосяжній площині світової культури, виявляючи дискретне, особливе з безупинно-неперервного розвитку загальнокультурного поля. При цьому певні культурно-історичні періоди або загальнокультурні тенденції (наприклад, феномен Бароко або Модернізму чи Постмодернізму) сприймаються як самостійні, внутрішньо ідейно та ціннісно організовані, структуровані культурні світи.
Різні можливості типологізації культури з’являються як наслідок співіснування різних світоглядних позицій дослідників, і виокремлюються в залежності від того, який феномен виступає в якості засади (ціннісного ядра) для здійснення даної типології, або виходячи з того, яке завдання стоїть перед дослідником. Такими засадами для здійснення типології найчастіше постають універсальні загальнозначимі поняття, або категорії – Бог, природа, соціум, логос, людина, культура тощо.
Так, зокрема, культури класифікують за їх змістом (регресивна, прогресивна, традиційна, модерністська, стагнаційна, репресивна), за основним споживачем (масова, елітарна), за кількістю домінуючих стилів (моностильові, полістильові), за художньо-стильовими ознаками (ренесанс, бароко, класицизм, рококо, романтизм, реалізм, модернізм, постмодернізм), за їх домінантними формами (парадигмами) виокремлюють міфологічну, релігійну, наукову культури.
У руслі досліджень історичної типології культури нерідко постає питання про кризу культури як об’єктивний історичний феномен. Постановку цієї проблеми приписують Ф. Ніцше, який порушує питання про «кризу культури» сучасності як відмирання безумовних традицій, що залишаються на рівні формального відтворення у поведінці людей без відповідного змістовного навантаження. Одним із прикладів відмирання традицій мислитель називав щонедільне відвідання церкви прихожанами, що для його сучасників стало формалізованим дійством, позбавленим власне релігійного потягу. Однак більшість дослідників, які фіксують кризові моменти в історії культури людства, оптимістично налаштовані і стверджують, що криза культури – це, передусім, пошук нового культурного шляху розвитку людства, переоцінка цінностей, зміна ціннісної парадигми суспільного життя і, загалом, відкриття перед людством нових горизонтів.
За критерій «кризовості» соціокультурного простору прийнято вважати внутрішнє самовідчуття людини всередині культури. Відчуття комфорту, внутрішньої гармонії природно протистоять таким внутрішнім індикатором кризи, як загострене почуття самотності, невлаштованості, незатишності, безпорадності й «безпритульності». Як метафорично відмітив це французький філософ першої половини ХХ ст. М. Бубер: «В історії людської душі я вирізняю епохи облаштованості й бездомності».
Як це не парадоксально, але феномен кризи пов’язаний з уявленням про внутрішнє багатство культури. Час формування, становлення культури – це виявлення органічної єдності всіх її структурних складових. Відчуття кризи народжується з розпаду, роз’єднання колись єдиного цілого на окремі, часто автономні складові, кожна із яких має потенційну можливість створити власну загальнозначиму гармонійну повноту, використовуючи внутрішню єдність складових компонентів, однак далеко не кожна з них може цю повноту реалізувати.
Один із фундаторів філософського персоналізму Е. Муньє, здійснюючи аналіз сучасної соціокультурної ситуації, писав: «Духовна криза є кризою власне європейської людини, котра народилася разом із буржуазним суспільством. Останнє передбачало, що створило розумну істоту, в якій тваринне начало остаточно підпорядковане всепереможному розуму, а пристрасті її є нейтралізованим прагненням добробуту. За минулі сто років ця переконана у своїй непорушності цивілізація отримала три загрозливих застереження: Маркс за узгодженістю економічних інтересів відкрив нещадну боротьбу соціальних сил, що лежить в її основі; Фрейд за психологічною стабільністю відкрив киплячий котел інстинктів; нарешті Ніцше проголосив народження європейського нігілізму, аби потім передати слово Достоєвському. Дві світові війни, що відбулися потому, призвели до створення мілітаризованих держав і концентраційних таборів, стали потужною оркестровкою цих тем. Ми вже не знаємо, що є людина, а оскільки сьогодні на наших очах вона переживає дивні метаморфози, вважається, що й людської природи більше не існує. Для одних це означає: людині все під силу, і вони знову віднаходять надію; для інших – людині все дозволено, і вони стрімголов летять уперед; для третіх, нарешті, – все дозволено робити з людиною, і ось вже Бухенвальд».
Науковці зазначають, що криза культури може бути зумовленою як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками. До зовнішніх чинників, що можуть спровокувати кризу, варто віднести:
– екологічні (зміни природного клімату і неспроможність населення адаптуватися до таких змін);
– військово-політичні (агресія або підкорення одного народу іншим, не лише політична асиміляція одного народу іншим, а й асиміляція культурна, що виявляється в руйнуванні традиційних устоїв та ціннісних орієнтацій підкореного народу).
Серед внутрішніх причин культурної кризи варто назвати:
– політичну кризу та падіння ефективності роботи інститутів соціальної регуляції;
– соціально-економічну кризу, наслідком якої стає зміна характеру соціальних інтересів і потреб людей;
– кризу пануючої ідеології, коли втрачається ефективний вплив на свідомість мас;
– невиправдану соціально-економічну державну стратегію розвитку. Нерівномірний розвиток різних сфер соціальної життєдіяльності, що при накопиченні критичної маси окремих розбіжностей може призвести до соціального вибуху та насильницького руйнування застарілих нормативно-ціннісних правил та організаційних норм;
– неефективне проходження процесів соціокультурної модернізації, коли в суспільстві «старі» нормативно-ціннісні регулятори життя вже не є загальнозначущими, а нові ще не склалися або не почали повноцінно функціонувати.
Попри розмаїття шляхів подолання культурної кризи, дослідники найчастіше з-поміж інших виділяють дві необхідні умови:
– накопичення критичної маси населення, яке зацікавлене в збереженні або встановленні тих чи інших форм своєї соціальної інтегрованості (політична структури, релігійна єдність тощо);
– формування нової ідеології, що здатна консолідувати широкі верстви населення, або ж функціональне відновлення традицій, за допомогою яких відбувається соціальна мобілізація.
Здійснюючи аналіз сучасної антропологічної кризи, російський вчений Г. С. Кисельов характеризує її таким чином:
– сучасна людина, перетворена на безликий елемент складної організаційної системи, відчуває себе безсилою і самотньою. Вона схильна до простих і радикальних рішень, до насильства, ідолопоклонства, коли на місце власне людських цінностей виходять такі соціальні феномени, як держава, нація, техніка, «кровна» рідня та інші;
– масова культура стереотипізує свідомість людини, її побут, потреби, поведінку;
– непомірно звужується виробнича спеціалізація. Так, працівник вимушено стає фахівцем у дуже вузькій галузі, що знижує його інтелектуальний і духовний рівень і збільшує його залежність від різноманітних систем та організацій: від системи виробництва до політичної організації суспільства. У цьому ж руслі, відмічає вчений, для сучасної науки є характерними не глибокість, поверховість тем, надуманість дослідницьких проектів. Звідси, вважає Г. С. Кисельов, прагнення до емпіричного (отриманого з чуттєвого пізнання і досвіду), принципово атеоретичного знання;
– отримання людиною, «істотою в моральному відношенні ще досить незрілою», завдяки науково-технічному прогресу нечуваної моці навіть до здатності знищити саме людство, що спровокувало загрозу життя на землі (зброя масового знищення, екологічне варварство);
– людина, завдяки так званій інформаційній революції, змушена велику частку часу витрачати на пошук і опрацювання потрібної їй інформації. Водночас вона перевантажена інформацією, їй нав’язаною і фактично не потрібною.
Говорячи не просто про антропологічну кризу, а вже про «антропологічну катастрофу», відомий філософ М. К. Мамардашвілі писав: «Ми – люди ХХ ст., і нам не відійти від глобальних його проблем. А це, передусім, проблема сучасного варварства, здичавіння. Це загроза «вічного спокою», тобто можливість вічного перебування у стані ні добра, ані зла, ні буття, ані небуття. Просто ніщо. Скарби культури тут не гарантія. Така катастрофа може статися до атомної. Бо культура не є сукупністю готових цінностей і продуктів, що лише чекають ужитку та усвідомлення. Це здатність і зусилля людини бути, таке володіння живими розрізненнями, що безперервно, знову і знову, відновлюється і розширює свої межі».
На думку філософа, проблема культури полягає не в тому, як нам розпорядитися існуючими звершеннями людського духу та людського вміння, про які ми пам’ятаємо (оскільки реальна культура знаходиться зовсім не в музеях і не зводиться до їхнього відвідування). А проблема культури полягає в тому, наскільки ми розуміємо, що все це не самодостатньо, не самоналагоджено, що хаос, власне, не є подоланим, оскільки він оточує кожну точку культурного існування всередині самої культури, так само, як у математиці раціональні числа оточені в кожній точці ірраціональними числами. Існування культури вимагає від людини, в першу чергу, зусилля і духовної мужності.
Отже, проаналізовані типології історичного розвитку культури можна означити через стадіальність чи полілінійність; синхронію та діахронію; поверхневий та глибинний рівень; внутрішнє чи зовнішнє, а саму систему культури – через стан розвитку, культурного діалогу чи стагнації, кризи. Однак потрібно звернути увагу на те, що будь-яка періодизація є умовною, а її визначальними рисами мають бути гнучкість і відсутність упередженості до інших точок зору щодо типологізації культурно-історичного процесу.
Висновки
Розгляд основних концепцій, теоретичних моделей, ідей щодо природи, сутності, структури та особливостей функціонування суспільства дає змогу зробити висновок, що жити в суспільстві належним чином можна лише тоді, коли ти добре знаєш, що це таке, які закони та закономірності визначають його розвиток, які чинники та як саме регулюють відносини між людьми, де знаходиться джерело достатку і як зрештою звершується те, що заведено називати прогресом. Оволодіння правоохоронцями та правознавцями основними методами осмислення соціокультурного простору надасть можливість сформувати цілісне уявлення про світ та людину, яке стане основою не лише для засвоєння духовного досвіду минулого, розуміння глобальних та локальних процесів суспільно-історичного розвитку, а й для долучення цих знань до власного досвіду державотворення на основі загальнолюдських духовних цінностей.
Перегляд найважливіших проблем суспільства, історії, культури, цивілізації, їх філософське осмислення, засвідчує, що вони тісно взаємопов’язані і мають важливе значення як в житті кожної окремої людини, так і суспільства загалом. Складнощі людського самоусвідомлення, що постали перед сучасною людиною, поставили проблему культури у центр філософських дискусій та суперечок саме тому, що людина як така формується в соціально-культурному середовищі. Суттєві ознаки культури дають можливість розуміти її як накопичення зразків людських історичних самовиявлень, а тому вона постає своєрідною умовою збереження людськості в ході історичного процесу. На ґрунті культури виникає цивілізація як сукупність форм, що стабілізує життя суспільства; між культурою та цивілізацією утворюється складна, суперечлива система взаємовпливів. Одним із виявів цих суперечностей постають глобальні проблеми сучасної інформаційної за характером цивілізації.
Історичний досвід переконує, що в переломні моменти можна досягти суспільної гармонії лише тоді, коли паралельно з радикальними перетвореннями в політиці, економіці, соціальній сфері відбуваються адекватні зрушення в культурі. Адже внаслідок діалектичної взаємодії із суспільством, культура є індикатором суспільного розвитку, уособленням суспільного досвіду, вона впливає на духовну архітектоніку суспільства, інтегрує суспільні сили.
Рекомендована література
- Ананьев Б. Г. О проблемах современного человекознания / Б. Г. Ананьев. – 2-е изд. – СПб. : Питер, 2008. – 263 с.
- Арон Р. Опій інтелектуалів / Р. Арон ; пер. з фр. Г. Філіпчук. – Київ : Юніверс, 2006. – 272 с.
- Батурин В. Философия : учебник / В. Батурин. – М. : Юнити-Дана, 2016. – 512 с.
- Бевзенко Л. Д. Социальная самоорганизация. Синергетическая парадигма: возможности социальных интерпретаций. – Киев : Ин-т социологии НАН Украины, 2002. – 437 с.
- Бондаревич І. М. Філософія : навч. посіб. / І. М. Бондаревич. – Київ : Алерта, 2013. – 239 с.
- Габрієлян О. А. Філософія історії : підручник / О. А. Габрієлян, І. І. Кальной. – Київ : Академвидав, 2011. – 213 с.
- Гіденс Е. Нестримний світ. Як глобалізація перетворює наше життя. – Київ : Альтерпрес, 2004. – 100 с.
- Глобальні модерності / за ред. М. Фезерстоуна, С. Леша, Р. Робертсона ; пер. з англ. Т. Цимбала. – Київ : Ніка-Центр, 2008. – 400 с.
- Головашенко І. О. Філософія : навч. посіб. / І. О. Головашенко. – Вінниця : ВНТУ, 2016. – 200 с.
- Губар О. М. Філософія: інтерактивний курс лекцій : навч. посіб. / О. М. Губар. – Київ : Центр учб. літ., 2012. – 416 с.
- Губерський Л. Культура. Ідеологія. Особистість. Методолого-світоглядний аналіз / Л. Губерський, В. Андрущенко, М. Михальченко. – Київ : Знання України, 2009. – 578 с.
- Губин В. Философия : учебник / В. Губин. – М. : Проспект, 2016. – 336 с.
- Ідея культури: виклики сучасної цивілізації / Є. К. Бистрицький, С. В. Пролеєв, Р. В. Кобець [та ін.]. – Київ : Альтерпрес, 2003. – 192 с.
- Канке В. Современная философия / В. Канке. – М. : Омега-Л, 2016. – 336 с.
- Кримський С. Б. Під сигнатурою Софії / С. Б. Кримський. – Київ : Києво-Могилян. акад., 2008. – 367 с.
- Лешкевич Т. Г. Основы философии : учеб. пособие / Т. Г. Лешкевич. – Изд. 2-е, стер. – Ростов н/Д. : Феникс, 2014. – 315 с.
- Мальков Б. Н. Философия для юристов / Б. Н. Мальков, Г. А. Торгашев. – М. : Юнити-Дана, 2013. – 447 с.
- Мир человека: познай себя / сост. К. Глазкова. – Киев : Преса України, 2007. – 31 с.
- Павленко Ю. В. Історія світової цивілізації: Соціокульутрний розвиток людства : навч. посіб. / Ю. В. Павленко. – Київ : Либідь, 1999. – 360 с.
- Попович М. В. Кровавый век / М. Попович ; пер. с укр. В. В. Целищева. – Харьков : Фолио, 2015. – 990 с.
- Руденко А. М. Философия в схемах и таблицах : учеб. пособие / А. М. Руденко. – М. : Феникс, 2016. – 382 с.
- Соціальна філософія : підруч. для вищої шк. / В. С. Афанасенко, М. І. Горлач, О. Г. Данильян [та ін.]. – Харків : Прапор, 2011. – 679 c.
- Философия : учебник / под ред. В. Губина, Т. Сидориной. – М. : ГЭОТАР-Медиа, 2016. – 816 с.
- Философия : учебник / под ред. А. Зотова, В. Миронова, А. Разин. – М. : Проспект, 2016. – 670 с.
- Філософія : підруч. [для студентів вищ. навч. закл.] / за ред. Л. В. Губерського. – Харків : Фоліо, 2013. – 509 с.
- Філософія як історія філософії : підручник / за ред. В. І. Ярошевця. – Київ : Центр учб. літ., 2012. – 648 с.
- Філософія. Кредитно-модульний курс : навч. посіб. / Л. І. Мозговий, І. В. Бичко, Р. О. Додонов [та ін.] ; за ред. Р. О. Додонова, Л. І. Мозгового. – Київ : Центр учб. літ., 2009. – 456 с.
- Філософія. Хрестоматія (від витоків до сьогодення) : навч. посіб. / за ред. Л. В. Губерського. – Київ : Знання, 2012. – 621 с.
- Хрестоматия по философии / сост.: П. Ильичев, Н. Раевская, Г. Соловьева, И. Станиславова ; под ред. Г. Микиртичана, А. Лихтшангофа. – М. : Спецлит, 2015. – 416 с.
- Хрестоматия по философии : учеб. пособие / сост. П. Алексеев. – М. : Проспект, 2016. – 576 с.
- Щерба С. П. Філософія : підруч. для студентів вищ. навч. закл. / С. П. Щерба, О. А. Заглада ; за ред. С. П. Щерби. – Житомир : Полісся, 2012. – 547 с.
