Національна академія внутрішніх справ

Кафедра адміністративного права і процесу
Мультимедійний навчальний посібник
Адміністративне право. Загальна частина

Навчальні теми

ТЕМА 1. ПОНЯТТЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

  • § 1. Поняття адміністративного права
  • § 2. Предмет адміністративного права
  • § 3. Метод адміністративного права
  • § 4. Джерела адміністративного права
  • § 5. Принципи адміністративного права
  • § 6. Взаємодія адміністративного права з іншими галузями права
  • § 7. Понятійний апарат адміністративного права

  • § 1. Поняття адміністративного права

    Виходячи з того, що право — це науково обґрунтовані уявлення про дозволи і заборони в сфері життєдіяльності людини, що виникли в результаті взаємодії свідомості і буття і закріпилися у нормативній (юридичній) формі як регулятори належного чи припустимого поводження, ними є: а) нормативність, б) формальна визначеність і б) державна забезпеченість.

    Для категорії "поняття адміністративного права" зміст (або якісний вимір) акумулюється у сукупності таких ознак, як системність, підзаконність, поліструктурність, предмет адміністративного права, метод адміністративного права, публічність, владність, нормативність, галузевість, історико-генетична природа, соціальне призначення, принципи адміністративного права, функції адміністративного права, дефініція адміністративного права та інших.

    Обсяг поняття (або його кількісний вимір) відображається у таких його складових, як колективні суб'єкти адміністративного права, індивідуальні суб'єкти адміністративного права, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, публічні службовці, публічна адміністрація, форми публічного адміністрування, суб'єкти державного управління, акти адміністративного примусу, адміністративні послуги та інших

    Особливістю категорії "поняття адміністративного права" є його структурованість.

    Структурна упорядкованість категорії "поняття адміністративного права" здійснюється за логікою "дерева" і за логікою "ієрархії".

    Прикладом структуризації за логікою "дерева" може слугувати еволюція поняття "предмет адміністративного права": 1) у 1940 році Г.И. Петров предметом адміністративного права визначає відносини державного управління; 2) у 1949 році С.С. Студеникин предметом адміністративного права визначає відносини влади і підпорядкування, у яких однією зі сторін виступає орган держави, який повеліває; 3) у 1958 році И.Г. Мревлишвили висуває ідею про відсутність предмета адміністративного права, що тягне відсутність відповідної правової галузі; 4) у 1959 році Г.И. Петров предметом адміністративного права визначає горизонтальні і вертикальні правовідносини; 5) у 1962 році І.М. Пахомов визначає, що предметом регулювання радянського адміністративного права є суспільні відносини, які складаються між людьми в сфері державного управління; 6) у 1975 році А.П. Клюшниченко предметом адміністративного права визначає відносини між носіями прав і обов'язків в сфері радянського державного управління; 7) у 1986 році Р.С. Павловський предметом адміністративного права визначає відносини, які складаються у зв'язку з реалізацією функцій державного управління з приводу виконавчо-розпорядчої діяльності; 8) у 1994 році Л.В. Коваль предметом адміністративного права визначає відносини, які виникають у зв'язку зі здійсненням державного управління, у тому числі і відносини недержавного управління; 9) у 2001 році А.С. Васильєв до предмета адміністративного права включає відносини, що виникають у ході здійснення державного управління, охорони громадського порядку, забезпечення державним апаратом реалізації прав і інтересів громадян; 10) у 2003 році В.К. Колпаков предметом адміністративного права визначає відносини публічного управління; 11) у 2004 році В.Б. Авер'янов до предмета адміністративного права включає відносини, що виникають у ході здійснення державного управління, діяльності органів виконавчої влади, адміністративних судів, застосування заходів адміністративного примусу, у процесі внутрішньої організації та діяльності апаратів державних органів; 12) у 2008 році В.К. Колпаков предметом адміністративного права визначає відносини адміністративних зобов'язань, до яких включає: відносини публічного управління; відносини адміністративних послуг; відносини відповідальності публічної адміністрації за неправомірні дії або бездіяльність; відносини відповідальності суб’єктів суспільства (індивідуальних і колективних) за порушення встановленого публічною адміністрацією порядку і правил.

    Упорядкування за "ієрархією" базується на супідрядності складових поняття, яка існує на конкретному етапі наукових знань про адміністративне право. Така структурованість дає можливість побачити розташування компонентів поняття щодо ієрархічних щаблів, а також системні зв'язки між ними.

    Важливою особливістю категорії "поняття адміністративного права" є системність. Зазначене поняття уявляє собою єдине ціле (систему), яке складається із самостійних компонентів (підсистем). Як і будь-яка система, категорія "поняття адміністративного права" характеризується єдністю щодо зовнішнього середовища, різноманіттям зовнішніх і внутрішніх зв'язків, інтегративними властивостями, історичністю і спроможністю до продуктивного розвитку.

    Історико-генетична природа адміністративного права

    Адміністративне право у своїй ґенезі пов’язується з трьома видами публічної діяльності: камеральною, поліцейською і такою, що обмежує вільний розсуд адміністрації у її стосунках з людиною

    Камеральна діяльність

    Камеральна діяльність відома з часів феодалізму. Її назва походить від латинського слова "camera" (казна) — сховище грошей, золота, коштовностей та інших цінностей, які належали королям, царям, князям, монастирям тощо.

    Змістом камеральної діяльності була розбудова і примноження фондів властителя, а метою — отримання максимально можливих прибутків. Фактично вона охоплювала все доменіальне господарство, всі джерела надходжень до казни. Єдиною підставою рішень і дій у сфері камерального господарювання була воля властителя. Вона фіксувалась в актах правителя, рішеннях церкви, правових аналогіях, прецедентах, традиціях.

    Поліцейська діяльність

    Другим видом суспільної діяльності, яка вплинула на формування адміністративного права є поліцейська діяльність.

    Термін "поліція" походить від грецького "поліс", тобто місто-держава. Тому за первісним розумінням зміст поліцейської діяльності збігається з поняттям управління загальнодержавними справами. Вона обіймає шляхове господарство, охорону здоров’я, будівельну і пожежну справи, публічний порядок і спокій, поштовий зв’язок, мануфактуру, торгівлю та інші об'єкти, які утворюють сферу внутрішнього управління в державі. Наукові знання щодо цієї діяльності отримали назву "поліцейська наука", "поліцейське право".

    Головне призначення поліцейського праваполягає у впровадженні тотального підкорення державним інтересам всіх складових суспільної системи.

    Діяльність щодо обмеження вільного розсуду адміністрації.

    Третім видом суспільної діяльності, яка вплинула на формування адміністративного права є діяльність щодо обмеження вільного розсуду адміністрації у її стосунках з людиною. Такі обмеження є найважливішою ознакою правової держави.

    На тривалому цивілізаційному шляху — від античності до постмодерну — люди спромагалися знайти справедливу форму державного устрою, у який би закон став домінантою життя, визнавався обов'язковою настановою як для суспільства так і для влади, обмежував адміністративне свавілля, гарантував громадянам неупередженість розгляду правових питань.

    До цього пошуку причетні мислителі античності, представники механістичного матеріалізму, західного лібералізму, теорії розподілу влад, ідеї прямого народного правління, німецької класичної філософії. Їхні погляди згенерували апріорне розуміння правової держави, яке згодом було втілено в законодавство. Найбільш рельєфне відображення вони знайшли в положеннях конституційних законів США і Франції.

    На цьому нормативному матеріалі категорія "правова держава" перетворюється з філософсько-правової кабалістики на своєрідну калькуляцію практичного державотворення, а знання що до неї виводяться з перманентної рефлексії на рівень досліджень правової дійсності.

    Результат нормативних нововведень виявляється у новому погляді на сутність управління, яка концентрується у тезі: управлінська діяльність повинна базуватись на законі і здійснюватись на основі чіткого визначення: а) прав і обов’язків людини щодо держави; б) прав і обов’язків держави щодо людини.

    Адміністративне право є однією з провідних галузей у правовій системі України, а також складним соціально-юридичним утворенням, в якому відображаються матеріальні, ідеологічні, моральні та інші відносини, що існують у суспільстві. Воно, насамперед, покликане відстоювати державні інтереси і є необхідним інструментом у справі демократичних перетворень.

    В адміністративному праві виділяють загальну, особливу і спеціальну частини.

    Загальна частина об'єднує норми, що закріплюють основні принципи управління, правове становище суб'єктів, форми і методи їх діяльності, адміністративний процес, способи забезпечення законності в державному управлінні.

    Особлива частина — норми, що регулюють управління народним господарством, транспортом, соціально-культурним будівництвом, зв'язком тощо.

    Спеціальна частина — норми, що регулюють адміністративно-правову діяльність суб'єктів управління конкретними сферами. Наприклад, адміністративна діяльність органів внутрішніх справ, адміністративна діяльність органів митного контролю тощо.


    § 2. Предмет адміністративного права

    У радянський період предмет адміністративного права подають як відносини сфери державного управління або виконавчо-розпорядчої діяльності. Такий підхід, з деякими інтерпретаціями, зберігається до 90-х років минулого століття. У всякому разі, Ю.М. Козлов в 1995 році його предметом визначає відносини, які виникають, змінюються і припиняються в сфері державного управління . Під впливом такого розуміння предмета адміністративного права починає формуватися українська концепція цієї юридичної галузі.

    На першому етапі знання про предмет в українському адміністративному праві базується на традиціях радянської правової школи. Відповідно до них, зміст предмету адміністративного права складають однорідні відносини державно-управлінської спрямованості.

    У зазначеному аспекті найбільш характерною можна вважати позицію Л.В. Коваля. Він свого часу писав, що предметом адміністративного права є суспільні відносини, які виникають при здійснені державного управління .

    Так, у підручнику за редакцією О.М. Бандурки він подається, як правові відносини, що складаються здебільшого у державному управлінні .

    У підручнику за редакцією Ю.П. Битяка до предмета адміністративного права включені відносини: а) пов’язані з діяльністю органів виконавчої влади, б) внутрішньоорганізаційною діяльністю державних органів, підприємств, установ, організацій, в) управлінською діяльністю органів місцевого самоврядування, г) здійсненням недержавними суб’єктами делегованих повноважень органів виконавчої влади, д) здійсненням правосуддя у формі адміністративного судочинства .

    Таким чином, на другому етапі розвитку знань про предмет адміністративного права стає зрозумілим наступне:

    по-перше, до предмета адміністративного права входять не лише відносини державного управління, а і інші управлінські відносини. Їх сукупність утворює відносини публічного управління;

    по-друге, крім управлінських до нього входять відносини, які виникають при здійсненні правосуддя у формі адміністративного судочинства. Це відносини відповідальності суб’єктів владних повноважень за неправомірні діяння;

    по-третє, до нього входять відносини відповідальності за порушення встановлених правил — відносини адміністративної відповідальності;

    по-четверте, до предмета адміністративного права входять відносини, які виникають за ініціативою суб’єктів що не мають владних повноважень при їх звернені до органів публічної адміністрації (відносини реординації). У подальшому вони отримують назву “сервісних” відносин, відносин публічних або адміністративних послуг .

    Третій етап встановлення предмета адміністративного права — це узагальнення і систематизація теоретичних і емпіричних даних, застосування системного підходу, як методу дослідження накопиченого матеріалу.

    Центральним питанням на цьому етапі стало з’ясування наявності або відсутності у сукупності структурних компонентів предмета адміністративного права інтегративних якостей.

    Сукупність відносин, які у оновленому вимірі регулюються адміністративним правом, перетворюють у систему, а значить і у предмет галузі, інші чинники. Це категорії “публічна адміністрація”, “публічне адміністрування”, “відносини адміністративних зобов’язань”.

    Публічна адміністрація, як правова категорія, має два виміру: функціональний і організацій-но-структурний. При функціональному підході — це діяльність відповідних структурних утворень по виконанню функцій, спрямованих на реалізацію публічного інтересу.

    При організаційно-структурному підході публічна адміністрація — це сукупність органів, які утворюються для здійснення (реалізації) публічної влади. В українському праві публічною владою визнається: а) влада народу, як безпосереднє народовладдя; б) державна влада — законодавча, виконавча, судова; в) місцеве самоврядування . З наведеного випливає, що публічну владу в Україні здійснюють такі органи:

    По-перше, Верховна Рада України (парламент), Президент України (як владний інститут), місцеві ради. Вони реалізують владу народу, що знаходить вираз у виборчих процесах;

    По-друге, усі органи і установи, що реалізують державну владу. Наприклад, органи виконавчої влади, суди та інші;

    По-третє, усі органи і установи, що реалізують місцеве самоврядування. Наприклад, виконавчі комітети місцевих рад, громадські об’єднання, органи самоорганізації населення тощо.

    Таким чином, публічна адміністрація — це система організаційно-структурних утворень, які на законних підставах набули владних повноважень для їх реалізації в публічних інтересах.

    Все це зумовлює необхідність розглядати теорію публічної адміністрації як методологічну основу адміністративного права і використовувати її поняття як базове у формуванні адміністративно-правових відносин.

    Наступним системоутворюючим для предмета адміністративного права чинником є категорія “відносини адміністративних зобов’язань”. Сутність цих відносин обумовлена змістом норм Конституції України щодо відповідальності держави перед людиною, визнання головним обов’язком держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини, верховенства права, обмеження повноважень і дій публічної адміністрації Конституцією та законами України.

    Саме вони — відносини щодо виконання адміністративних зобов’язань публічної адміністрації перед суспільством — є предметом адміністративно-правового регулювання, або предметом адміністративного права.

    Цією категорією — відносинами адміністративних зобов’язань — об’єднуються чотири типа відносин, кожен з яких є складовою частиною предмета адміністративного права. Це відносини:

    а) публічного управління;

    б) відносини адміністративних послуг;

    в) відносини відповідальності публічної адміністрації за неправомірні дії або бездіяльність;

    г) відносини відповідальності суб’єктів суспільства (індивідуальних і колективних) за порушення встановленого публічною адміністрацією порядку і правил.

    Відносини публічного управління

    Відносини публічного управління виникають в ході здійснення публічно-управлінської діяльності.

    У загальному вигляді управління — це діяльність з керівництва, яке здійснюється відповідними суб’єктами щодо відповідних об’єктів. Тобто суб’єкт шляхом цілеспрямованого впливу, керує (або управляє) об’єктом.

    У суспільній практиці виділяють три основні види управління:

    а) технократичне — управління технікою, механізмами, машинами;

    б) біологічне — управління живими організмами рослин i тварин;

    в) соціальне — управління людьми та їх колективами.

    Соціальне управління — це управління, яке здійснюється у людському суспільстві. Його фактичними суб’єктами і об’єктами є люди. Воно виступає інструментом, за допомогою якого організується спільна діяльність людей. Таким чином, управління є об’єктивною потребою соціальних колективів і має місце у будь-якому суспільстві.

    Соціальне управління підрозділяється на:

    а) управління, що здійснюється з метою реалізації публічних (загальних) інтересів чи публічне управління;

    б) управління, що здійснюється метою реалізації корпоративних інтересів чи корпоративне управління;

    в) управління, що здійснюється метою реалізації приватних інтересів чи приватне управління.

    Найбільш рельєфними юридичними супутниками зазначених видів соціального управління є:

    адміністративне право — для публічного управління;

    корпоративне право — для корпоративного управління (менеджменту);

    цивільне право — для приватного управління.

    Складовими публічного управління є:

    1. Державне управління, де суб’єктом виступає держава в особі сформованих нею структур (державних органів). Вони у відносинах представляють державу.
    2. Місцеве самоврядування, де суб’єктами виступають недержавні структури, які сформовані територіальними громадами (органи місцевого самоврядування). Вони у відносинах представляють громаду.
    3. Громадське управління, де суб’єкти діють від свого імені і на підставі своїх статутів.

    Під державним управлінням розуміють специфічну діяльність держави, що виявляється функціонуванні низки уповноважених структур (органів), які безперервно, планомірно, владно i в рамках правових установлень впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до публічних інтересів.

    Державне управління є функцією держави, яка надана спеціальним організаційним структурам (органам). Їх сукупність є системою органів державного управління. Ця система в цілому і кожна з її складових окремо, діють винятково від імені держави. Рішення, що ними приймаються, обов’язкові для всіх учасників суспільних відносин, у тому числі і для недержавних організацій і формувань.

    Система органів державного управління складається з 2-х компонентів:

    а) державних органів, тобто приналежних державі (наприклад, міністерство, обласна державна адміністрація);

    б) недержавних органів, тобто державі не приналежних, що не мають статусу державного органа.

    Відносини адміністративних послуг

    Відносини адміністративних послуг (або сервісні чи реординаційні) виникають у зв’язку із зверненнями фізичних, юридичних або інших колективних осіб, до носія владних повноважень, щодо реалізації суб’єктом звернення своїх прав, свобод та законних інтересів шляхом прийняття владного рішення.

    Адміністративна послуга — результат здійснення владних повноважень уповноваженим суб’єктом, що відповідно до закону забезпечує юридичне оформлення умов реалізації фізичними, юридичними або іншими колективними особами прав, свобод і законних інтересів за їх заявою (видача дозволів (ліцензій), сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрації тощо).

    У чинному законодавстві на сьогоднішній день можна виділити такі групи адміністративних послуг за їх предметом:

    1) видача дозволів (наприклад: на зайняття окремими видами підприємницької діяльності; на проведення мітингів, демонстрацій; на розміщення реклами; на придбання, зберігання, носіння і перевезення зброї), в тому числі акредитація, атестація, сертифікація (наприклад: акредитація вищих навчальних закладів, закладів охорони здоров’я; атестація підприємств, робочих місць; сертифікація товарів, робіт і послуг);

    2) реєстрація з веденням реєстрів (наприклад: реєстрація актів громадянського стану, суб’єктів підприємницької діяльності, авто-мото-транспортних засобів), в тому числі легалізація суб’єктів (наприклад: легалізація об’єднань громадян);

    3) легалізація актів (консульська легалізація документів), нострифікація (визнання дипломів виданих в інших країнах) та верифікація (встановлення достовірності сертифікатів про походження товарів з України);

    4) соціальні адміністративні послуги — визнання певного статусу, прав особи (наприклад: призначення пенсій, субсидій).


    § 3. Метод адміністративного права

    Під методом адміністративного права слід розуміти сукупність прийомів (способів, засобів) впливу за допомогою яких встановлюється юридично владне i юридично підвладне положення суб'єктів у правовідносинах. Таким чином, характерною ознакою адміністративно-правових відносин є те, що їх виникнення обумовлено юридичною нерівністю сторін.

    До прийомів, які використовуються в адміністративно-правовому регулюванні, належать приписи, заборони і дозволи. Вони містяться в адміністративно-правових нормах.

    Приписи — це покладення прямого юридичного зобов’язання чинити тi чи iншi дії в умовах, які передбачені нормою.

    Заборони — це також фактично приписи, але іншого характеру, а саме: покладення прямих юридичних обов’язків не чинити тих чи інших дій в умовах, передбачених правовою нормою.

    Дозволи — юридичний дозвіл чинити в умовах, передбачених нормою, тi чи iншi дії, або утриматися вiд їх вчинення за своїм бажанням.

    Приписи, заборони i дозволи використовуються для регулювання суспільних відносин не тільки адміністративним, а й іншими правовими галузями. Їх використання, наприклад, цивільним правом утворює цивільно-правовий метод регулювання суспільних відносин.

    Адміністративно-правовий і цивільно-правовий методи регулювання відрізняються лише питомою вагою практичного використання того чи іншого регулятивного прийому.

    Таким чином, метод адміністративно-правового регулювання, це не проста сукупність приписів, заборон і дозволів. Це їх сукупність у відповідній пропорції, пропорції, яка забезпечує владне і підвладне положення сторін у відносинах.


    § 4. Джерела адміністративного права

    Як і в будь-якій галузі права, в адміністративному праві використовується система понять чи понятійний апарат. Кожне з понять позначається відповідним терміном. Найбільш загальним є термін “адміністративне право”. Адміністративне право може розумітися як: а) як галузь права, б) як галузь законодавства в) як галузь юридичної науки, г) як навчальна дисципліна.

    Як галузь права, адміністративне право — це система юридичних засобів (норми, відносини, законодавство, методи, форми, компетенція суб’єктів, способи реалізації норм), якими формуються сфера публічних інтересів суб’єктів суспільства, організується і забезпечується виконавчо-розпорядча діяльність публічної адміністрації відповідно до цих інтересів.

    Як галузь законодавства адміністративне право найчастіше розглядається як сукупність нормативно-правових актів, у яких знаходять зовнішнє вираження адміністративно-правові норми.

    Як галузь юридичної науки адміністративне право являє собою систему теоретичних положень, обґрунтувань і тлумачень, що отримані в результаті дослідження сутності і змісту (генетичних основ, соціального призначення, предмета, методу, функцій, норм, відносин, компетенції суб’єктів і т.д.) адміністративно-правових категорій, шляхом застосування наукових методів пізнання (порівняльно-правового, історико-правового, формально-логічного, соціологічного, статистичного, системно-функціонального, логіко-семантичного й ін.).

    Предметом науки адміністративного права є закономірності, особливості, колізії і проблеми в сфері публічних інтересів суб’єктів суспільства і діяльності публічної адміністрації.

    Як навчальна дисципліна адміністративне право — це система знань про адміністративно-правову галузь, науку і законодавство, що викладені в навчальних програмах, методичних матеріалах і навчальній літературі.

    Основний понятійний апарат адміністративного права складається з науково-правових понять двох видів. По-перше, з понять запозичених з інших правових сфер. По-друге, власних понять.

    Запозичені поняття підрозділяються на 3 види:

    а) запозичені з теорії права і держави (право, джерела права, правовідносини, суб’єкти права, правопорушення, держава, державна влада, поділ влади й ін.);

    б) запозичені з конституційного права як базової галузі права (конституція, закон, статус громадянина, законодавча влада, місцеве самоврядування й ін.);

    в) запозичені з інших правових галузей, хоча таких і небагато (наприклад, делікт, склад, профілактика).

    Власні поняття створюються і використовується всередині самого адміністративного права. Це, наприклад, такі поняття, як адміністративно-правові норми, адміністративно-правові правовідносини, адміністративно-деліктні відносини, адміністративний штраф, адміністративний арешт, громадське місце, адміністративне затримання, адміністративна

    Джерела адміністративного права

    Під джерелом адміністративного права розуміють зовнішню форму вираження його норм.

    З огляду на зазначене, джерелами адміністративного права є:

    1. Конституція України (Основний Закон).
    2. Міжнародні договори ратифіковані Верховною Радою України.
    3. Законодавчі акти України:
    4. а) закони України;

      б) кодифіковані акти (кодекси, положення, статути).

    5. Постанови Верховної Ради України, що містять адміністративно-правові норми.
    6. Укази і розпорядження Президента України.
    7. Нормативні акти, що приймаються органами виконавчої влади:
    8. а) нормативні постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України;

      б) положення, статути, правила, інструкції, інші акти, затверджені Кабінетом Міністрів України;

      в) нормативні накази, інструкції керівників центральних органів виконавчої влади.

    9. Нормативні накази керівників державних підприємств, об’єднань, установ і організацій.
    10. Розпорядження місцевих державних адміністрацій (їхніх голів).
    11. Нормативні акти місцевих Рад, їхніх виконавчих органів (наприклад: рішення, що передбачають у випадку їхнього порушення адміністративну відповідальність).
    12. Міжурядові угоди України з іншими державами і міжнародно-правові акти, ратифіковані і визнані нашою державою.
    13. Акти судових органів.

    Сукупність джерел адміністративного права є специфічною системою, компоненти якої зв’язані один з одним. Ознаки системи джерел адміністративного права наступні:

    а) усі вони засновані на нормах Конституції і законів, що мають юридичну чинність;

    б) нормативні акти вищих органів служать юридичною базою для нормативних актів органів нижчого підпорядкування, що також є джерелами адміністративного права;

    в) нормативні акти вищих органів, як джерела адміністративного права, мають більшу юридичну силу порівняно з актами, що приймаються суб’єктами нижчого підпорядкування.


    § 5. Принципи адміністративного права

    Принципи адміністративного права — це керівні засади, які визначають зміст і спрямованість адміністративно-правового регулювання суспільних відносин.

    Серед принципів адміністративного права можна виділити загальні і спеціальні. Загальні принципи мають фундаментальне значення для всієї галузі. Ними є:

    Спеціальні принципи характеризують закономірності функціонування адміністративно-правових інститутів. Це принципи державної служби, адміністративного процесу, адміністративної відповідальності, адміністративного судочинства, місцевого самоврядування тощо.


    § 6. Взаємодія адміністративного права з іншими галузями права

    З’ясування співвідношення адміністративного права з іншими, суміжними правовими галузями відіграє істотну роль для уточнення його соціальної природи і призначення, особливостей змісту, а також визначення місця в правовій системі.

    Найбільше тісно адміністративне право взаємодіє з конституційним правом. Конституційне право закріплює основи організації і функціонування суб’єктів публічної влади, їхнє місце в державному механізмі; права і свободи людини.

    Адміністративне право деталізує і конкретизує норми конституційного права. Така деталізація і конкретизація полягає в тому, що адміністративне право визначає юридичний механізм реалізації громадянами своїх прав і свобод; компетенцію структур публічної влади; адміністративно-правові засоби захисту відповідних відносин; форми і методи виконавчо-розпорядчої діяльності публічної адміністрації; основи її галузевої, міжгалузевої, регіональної і місцевої організації.

    Адміністративне право тісне взаємодіє з цивільним правом. Як і цивільне, адміністративне право регулює певну частку відносин майнового характеру (наприклад, вилучення товарів з обігу, вилучення за митними правилами). Однак норми цивільного права регулюють ті відносини, у яких сторони рівноправні, а норми адміністративного права відносини, що будуються на юридичній підвладності однієї сторони іншій стороні.

    Взаємозв’язок між адміністративним і трудовим правом спостерігається у сфері регулювання службових відносин. Норми трудового права визначають статус службовців як учасників трудового процесу (умови праці, охорону праці, розгляд трудових суперечок). Норми ж адміністративного права регулюють державно-службові відносини: умови надходження на службу, порядок її проходження, правила користування службовими документами, повноваження посадових осіб по організації трудового процесу і т.д.

    Адміністративне право тісне зв’язано з фінансовим правом. Власне фінансове право своїм народженням зобов’язано державному, адміністративному і частково цивільному праву. Фінансове право регулює відносини в сфері фінансової діяльності держави, насамперед у діяльності по акумулюванню і розподілу коштів, що складають національний доход держави. Для регулювання виникаючих тут відносин використовується адміністративно-правовий метод. Однак фінансове право визнане самостійною галуззю, тому що регулювання мобілізації, розподіли і використання коштів у державних інтересах має велике значення і відрізняється специфічними особливостями.

    Таким чином, коли мова йде про розподіл фінансів це фінансове право; коли про організацію роботи фінансових органів – це адміністративне право.

    Межі норм кримінального й адміністративного права визначаються характером і спрямованістю відповідних заборон.

    Взаємодіє адміністративне право і з такими галузями як земельне, природоохоронне, сільськогосподарське, митне, підприємницьке право та іншими. Однак, їх розмежування ускладнюється тим, що до предмета названих галузей включені відносини, що регулюється нормами адміністративного права і властивим йому методом.


    § 7. Понятійний апарат адміністративного права

    Понятійний апарат адміністративного права складається з науково-правових понять двох видів: понять запозичених з інших правових сфер; власних понять.

    Поняття запозичені з інших правових сфер поділяються на такі види:

    а) запозичені з теорії права і держави (право, джерела права, правовідносини, суб’єкти права, правопорушення, держава, державна влада, поділ влади й ін.);

    б) запозичені з конституційного права як базової галузі права (конституція, закон, статус громадянина, законодавча влада, місцеве самоврядування й ін.);

    в) запозичені з інших правових галузей, хоча таких і небагато (наприклад, делікт, склад, профілактика).

    Власні поняття створюються і використовується в сфері самого адміністративного права, наприклад: