ЗЛОЧИННА ОРГАНІЗАЦІЯ: СОЦІОЛОГІЧНІ ТА КРИМІНОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ

 

Л.О. ГЛУШКОВ

 

З

лочинна організація — це різновид малих неформальних груп, характерною видовою ознакою яких є антисуспільна спрямованість. Однак рівень зорганізованості злочинних організацій дає підстави говорити про їх значне наближення до формальних малих соціальних груп (соціальних організацій). Відрізняються вони лише тим, що соціальні організації діють з метою та за правилами, встановленими державою, суспільством та на користь останніх, а злочинні організації (ЗО) виробляють власні та використовують наявні в злочинному світі правила, які за обов’язковістю для інших членів не відрізняються від офіційно встановлених. Крім того, злочинні організації діють з антисуспільною метою.

Організація в соціології та соціальній психології розглядається як формальна група. Формальна та неформальна групи є найважливішими поняттями зазначених наук.

Формальна група має чітку раціональну мету та функції: її структура, ієрархічна у своїй основі, передбачає наявність посад, прав, обов’язків, відповідних правил. Формальні стосунки між особами — це стосунки, безпосередньо зумовлені посадовим становищем, а не особистісними якостями.

З наведених визначень В.М. Шубніна та М.І. Лацина можна зробити висновок, що найсуттєвішою ознакою будь-якої формальної групи є ієрархічна структура, яка ґрунтується на різному посадовому (формальному) становищі її членів.

Ця ознака, у свою чергу, може бути конкретизована такими чинниками, як:

1) наявність певного органу як носія влади (під владою розуміється акумуляція будь-якого права та можливості розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, підпорядковувати своїй волі інших), що делегується йому суспільством чи державою або самою групою;

2) наявність стосунків, побудованих на субординації, тобто на владі одних і підкоренні інших (знову ж таки, відповідно до їх формального становища в групі);

3) регламентація прав та обов’язків (функцій) членів групи відповідно до їх посадового становища.

У неформальних групах ієрархія з такими ознаками відсутня. Цей висновок має неабияке значення, оскільки соціологічне поняття "неформальна група (групи)" відповідає кримінологічному "організована злочинна група (злочинна група)".

Формальні соціальні групи (організації) можуть створюватися не тільки у сфері офіційних (підконтрольних державі) відносин, а й у протилежній сфері — злочинних, антисуспільних відносин. Нерідко до такої групи потрапляють дорослі та досвідчені люди, які поступово підкоряють собі решту. У групі поступово встановлюється дуже жорстка ієрархія влади. Наведений приклад, враховуючи криміногенну ситуацію в Україні, можна умовно назвати підлітковим. Точніше висловлює цю думку М.І. Лапін, який також вважає, що "формальною може бути і група, яка не визнається офіційною структурою суспільства (таємна організація)".

Отже, досить обґрунтованим слід вважати висновок про те, що злочинна організація являє собою формальну групу або організацію в прямому значенні цього слова з усіма її атрибутами, переліченими раніше.

Наприклад, злочинна організація (як формальна група) найчастіше виникає та існує без письмових програм, статутів. Правила, ієрархія, стосунки влади та підлеглості можуть бути встановлені на підставі усної домовленості.

Прояснити картину може соціальне дослідження "прикордонних зон". Водночас необхідно підкреслити й іншу, методологічну, сторону: не слід у специфіці злочинних організацій та груп "розмивати" викладені загальні вимоги до їх визначення — основні ознаки організації.

Специфічні ознаки, характерні саме для організації, не вичерпують більш широке поняття зорганізованості. На практиці найчастіше трапляються попередньо зорганізовані угруповання, що не мають будь-яких специфічних ознак формальної групи, у зв’язку з чим останніх відносимо до злочинних організованих груп.

Деякі елементи зорганізованості характерні для будь-якої ціле-  спрямованості спільної людської діяльності. Тому вони є навіть у групах з дуже низьким рівнем організації.

Під зорганізованістю розуміється узагальнена характеристика стану "ділових" стосунків між особами та цільової діяльності групи.

У групах розвиваються дві основні системи стосунків: ділові та особистісні.

Ділові стосунки пов’язують людей як виконавців певної функції. "Ділові" стосунки існують між особами, що готують або вчиняють злочини. Їх взаємопов’язаність, стійкість, узгодженість, а також практична розробка головних моментів учинення злочину є показниками організованості злочинної групи на той чи інший період.

У межах організованої злочинної групи (ОЗГ) ці стосунки не
формалізуються і реалізуються шляхом фактичної взаємодії членів групи на основі єдності мети та інших елементів узгодженості. А в злочинній організації (формальній групі) вони ретельно регламентуються.

Формальна фіксація ділових стосунків зумовлює їхню стійкість, надає їм уніфікованості та повторності. У кожній порівняно стійкій групі складається своєрідний стереотип ділових стосунків — "стереотипи діяльності". В ОЗГ він визначається переважно "офіційними" нормами, правилами, отже, є більш стійким і жорстким.

Ступінь зорганізованості злочинної групи (ЗГ), а також ЗО може бути різним і лише приблизно вимірюватися розробленими в кримінально-правовій літературі формами співучасті.

Під стійкою ЗО слід розуміти її здатність до існування, твердість у здійсненні злочинного задуму, рішучість будь-що довести злочин до кінця, незважаючи на перешкоди. На нашу думку, це найбільш вдале соціолого-кримінологічне визначення стійкості, що відповідає також кібернетичному його розумінню.

На думку авторів, стійкість групи (організації) можна розуміти у двох значеннях: як її стан на той чи інший конкретний момент і як фактично виявлена нею протягом більш-менш тривалого періоду здатність до існування.

У першому значенні стійкість може бути визначена тільки на основі якісного аналізу різних внутрішніх елементів, що її забезпечують. Вона може бути високою та низькою; в одному випадку можуть існувати підстави для того, щоб вважати групу стійкою, а в іншому — нестійкою.

Другий варіант — це узагальнена оцінка суми таких станів уявлення про збереженість групи протягом певного періоду, починаючи з моменту її виникнення.

За такого розуміння окремі моменти (які можуть бути і порівняно тривалими) нестійкого існування групи, визнаної зрештою стійкою на підставі таких загальновідомих критеріїв оцінки стійкості, як багатократність учинення злочинів, складність і тривалість підготовки до злочину та інші, не враховуються, бо є не суттєвими. Проте така оцінка (розуміння) стійкості має винятково ретроспективний характер. Вона виникає лише наприкінці якогось більш-менш тривалого періоду існування групи у вигляді підбиття підсумку її функціонування.

Досить близьким поняттю стійкості є поняття згрупованості.

Під останнім видом групи розуміється рівень суб’єктивних взаємозв’язків її членів. Це є важливою соціально-психологічною характеристикою будь-якої групи, рівнодіючою тих внутрішніх сил, що об’єднують усіх її членів.

Вид групи безпосередньо залежить від спільності поглядів, системи психологічних взаємовідносин, установок та мотивів, психологічної сумісності, характеру керівництва, ступеня зорганізованості та результатів антисуспільної (злочинної) діяльності.

Механізм групового тиску на кожного учасника групи з метою примушення його дотримуватися групових норм не однаковий в групах, що відповідають вимогам суспільства, мають антисуспільну спрямованість. Різниця полягає в інтенсивності такого тиску, а інколи — і в характері групових санкцій. Річ у тому, що для більшості людей вчинення дій, пов’язаних з порушенням закону, потребує, як правило, значно більших зусиль, ніж вчинення звичайних загальноприйнятих дій.

Рівень тиску групи може бути досить різним і залежить від низки чинників, найважливішим серед яких є підстави її виникнення. Якщо в основі утворення лежить спільний і важливий для всіх членів інтерес, то ступінь залежності кожного учасника від групових норм буде набагато вищим, ніж тоді, коли така група виникла на базі випадкового збігу інтересів кількох осіб. Як слушно зауважує О.М. Яковлєв, група здійснює тим більший тиск щодо підкорення поведінки її членів певним нормам, чим більшого значення набувають такі норми для збереження групи, для захисту її колективних інтересів.

При цьому слід враховувати те, що результативність такого "тиску" залежить і від особи, на яку він спрямований. Чим більш привабливою для людини є група, тим більш вона цінує свою належність до неї, тим конкретніша її поведінка, тим легше вона виконує вимоги групи.

Однак це хоч і важливий, але не єдиний механізм групової інтеграції. На відміну від конформізму, що забезпечує зовнішню "підготовку" спільної поведінки, містить певний загальний зразок, ефект групової інтеграції не меншою мірою забезпечується внутрішньою узгодженістю колективних дій. У таких групах є широке коло шаблонних ситуацій, більш розгалуженою стає система групових норм. "Будь-яка група, що існує досить тривалий час, — пише Т. Шобутані, — виробляє систему норм".

Ці групові норми, як правило, ніде не фіксуються. Вони мають певною мірою неформальний характер, хоча за рівнем своєї обов’язковості інколи перевищують формальні та являють собою зразки, шаблони поведінки, якої в конкретній ситуації група очікує від своїх членів.

У стабільних групах, об’єднаних спільними інтересами та метою, пов’язаних спільною діяльністю, у більшості випадків виникає своєрідний "кумулятивний настрій", що вбирає та акумулює однополюсні настрої учасників групи. Саме в таких групах виявляється особливо сильна залежність конкретних учасників від групи в цілому й особливо чітко — конформність їх поведінки.

У своєму прагненні не допустити розпаду група вимагає від кожного свого члена виконання тієї ролі, якої від нього очікують. Ці соціальні за своєю природою санкції, як і групові норми, не мають формального закріплення. Вони незалежно від характеру групи та панівних цінностей пов’язані здебільшого з комунікативною діяльністю людей.

У групах з антисуспільною спрямованістю групові санкції можуть набувати й інших форм, у тому числі таких, як відкрита погроза та застосування фізичної сили.

"Лідер, — пише Б.Д. Паригін, — це член групи, який спонтанно висувається на роль неофіційного керівника в умовах певної, специфічної і, як правило, досить значущої ситуації, щоб забезпечити організацію спільної колективної діяльності людей для найбільш швидкого та результативного досягнення спільної мети". У зв’язку з цим він виділяє такі моменти: лідер не висувається групою на відповідне місце, а спонтанно займає лідерську позицію з відкритої чи таємної згоди групи.

Одним з найважливіших аспектів лідерства у ЗО є питання групових функцій лідера. Оскільки, встановивши особу, яка здійснює зазначені функції, можна говорити про наявність в угрупованні чітко вираженого лідера, це слід вважати однією з необхідних ознак зорганізованості.

Виділяють такі основні функції лідера:

інформаційна — полягає у зборі, аналізі й оцінці відомостей для регулювання внутрішньоорганізаційних та міжгрупових процесів і реалізації злочинних дій;

організаторська — передбачає планування та розподіл обов’язків, а також контроль за їх виконанням. Основне призначення цієї функції — розподіл доручень, визначення частки участі кожного в груповій діяльності та винагороди за неї. Складовою організаторської функції є також прийняття рішень у тих чи інших ситуаціях;

нормативно-регулятивна — полягає у поширенні та закріпленні ідеології і норм кримінального середовища, захисті інтересів членів організації, а в ряді випадків — й інших злочинців, регулюванні взаємовідносин між ними згідно з їх неформальним становищем та правилами поведінки ЗО у злочинному середовищі.