Історичні аспекти

"Березневі статті"
Б. Хмельницького в контексті українського державно-правового будівництва
1648
1654 рр.

о.і. биркович  

П

очаток національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького припав на 1648 р. Це був пам'ятний для європейської історії рік. Саме тоді закінчилася Тридцятилітня війна (16181648 рр.) й було укладено Вестфальський мир.

Богдан Хмельницький ступив на історичну арену як досвідчений політик, мудрий, рішучий полководець. Для українського народу він є справді Батьком Вітчизни, уособленням єдності і наступності її історії  від Київських часів до героїчної Козацької доби, націо-нального відродження і визвольних змагань ХХ сторіччя", зазначив Президент України Леонід Кучма у доповіді на урочистих зборах з нагоди 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького 20 грудня 1995 р.1 Політичну, військову та дипломатичну логіку політичних дій великого гетьмана визначала лише одна філософія – любов до Батьківщини і щире бажання зберегти Україну, її народ, державу, землі, святині.

Важко знайти в історії іншу особу, якій випали б такі полярні оцінки сучасників і нащадків. Дивно, але в працях акцент в основному постійно зміщується до аналізу відносин з Польщею і Росією, і, в першу чергу, подій, що наблизили до Переяславської Ради та появи Березневих статей 1654 р., через оцінку яких й характеризується роль гетьмана в історичній долі українського народу.

Аналіз наявних документальних джерел переконує, що впродовж національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі на території України в основному було завершено процес формування української національної держави2.

Цей життєздатний суспільно-політичний організм став визначальним засобом укладення Переяславсько-Московської угоди з Росією.

Глибокий безперервний аналіз міжнародної ситуації привів Б. Хмельницького до невтішного висновку – жодна із тогочасних навколишніх держав не була зацікавлена в існуванні незалежної України.

Для збереження основних завоювань національно-визвольної боротьби українського народу (передовсім державності) та враховуючи розвиток геополітичних процесів, перед Б. Хмельницьким встала дилема: залишитися наодинці з Річчю Посполитою і, можливо, повністю втратити основні завоювання чи заради збереження їх прийняти протекторат однієї з сильних держав. Такими тоді були Порта і Росія. Іншого виходу з трагічної для української держави геополітичної ситуації, на жаль, не було3.

Після болісних роздумів, врешті-решт, гетьман Б. Хмельницький пріоритетною визнав можливість протекції московського царя.

Порівняно з іншими спільниками – Туреччиною, Кримським ханством, Росія мала ту перевагу, що її з Україною об'єднувало слов'янське етнічне походження, єдина православна віра, традиційна дружба між українськими і російськими козаками, інші багатоаспектні зв'язки, що свідчили про близькість історичних доль українського та російського народів4.

Тому непростим і водночас поворотним моментом у політиці гетьмана та історії українського народу стала Переяславська Рада 1654 року. Саме Переяславська Рада народила нову державу Україну, а правовою суттю договору з московським царем став легітимний державний розрив із Польсько-Литовською Річчю Посполитою і вступ України у міждержавні стосунки як суб'єкта тогочасного міжнародного права5.

На Переяславській Раді Б. Хмельницький виголосив промову на користь подальшим українсько-російським відносинам6. Хмельницький розкрив і засудив намагання Туреччини, Криму і Польщі поневолити Україну. Цим трьом ворогам українського народу він протиставив російського царя як єдиного володаря, який зможе захистити Україну7.

1012 січня 1654 року Хмельницький разом зі старшиною вів переговори з московськими послами. Старшина мала змогу ширше розвинути свої вимоги.

Російські посли не могли відповісти на всі вимоги, які їм ставила старшина, але у більшості питань давали запевнення, що цар на них погодиться8. 13 січня 1654 року Б. Хмельницький ще раз зустрівся з послами, прибраний у прислані царем відзнаки, передав листа Олексієві Михайловичу.

Отже, слід зауважити, що саме вимоги гетьмана і старшини під час переговорів з московськими послами зразу після Переяславської Ради і текст листа Б. Хмельницького московському цареві від 13 січня 1654 р. були покладені в основу "Просительних статей прав малоросійського народу" у формі 23 пунктів.

Зрозуміло, існують різні погляди на рушійні мотиви, що визначили тоді "московську" політику Б. Хмельницького. Це стосується не тільки сьогоднішньої історичної та правознавчої наук, але й сучасників та попередників. Так, зокрема, М. Костомаров, характеризуючи зв'язок України з Московською державою насамперед як "внутрішній, народний, а вже потім як зовнішній, державний, підкреслював, що український народ добровільно побажав з'єднання з великоруським народом"9. Такої ж думки дотримувався, наприклад, О. Єфименко, який вважав, що "между Южной, Малой и Северной Великой Русью всегда существовали связывающие их органические нити племенного родства, исторических традиций, … общей религии, следовательно, общей стихии, на фоне которой складывалась культурная жизнь одного и другого общества. Политический союз в данных условиях мог произвести такую спайку, которую было легче создать, чем разрушить"10. Історик М. Грушевський пояснює союз Хмельницького з Московською державою насамперед тактичними міркуваннями: "Се була дипломатична комбінація, одна з карт широкої політичної гри, яку повів сей "малий і незначний чоловік", як він сам себе називав, з Польською державою, … ся його дипломатична комбінація союз з Москвою несподівано сталася підвалиною нового політичного груповання половини Європи"11.

Основне значення Переяславської Ради, на думку академіка І. Крип'якевича, полягало в тому, що "на ній в урочистій формі проголошено згоду українського народу на об'єднання, і цю згоду стверджено присягою"12. Значна частина України Лівобережна і частина Правобережної увійшла до складу Російської держави як автономна адміністративно-територіальна одиниця13. На переконання окремих сучасних дослідників, "головним змістом Переяславської угоди був російсько-український військово-політичний союз, який гетьман розглядав як тимчасовий, а безпосередньою метою оборона всіх українських земель від Польщі"14.

Багато дослідників поділяють міркування А. Яковліва, що, незважаючи на особливості форми викладу (відсутність єдиного акта, "прохання", з одного боку, і "милості", "пожалування", з другого), акти, якими обмінялися обидві сторони, за своїм змістом становили собою не що інше, як договір Війська Запорозького з Росією. Його укладання тривало з січня до кінця березня 1654 р., і переговори велися не лише у Переяславі, але й у Москві, тому є підстави називати його Переяславсько-Московським договором15.

У лютому 1654 р. до Москви було відправлено посольство на чолі з військовим суддею С. Богдановичем і переяславським полковником П. Тетерею з метою визначити юридичний статус Гетьманщини у складі Російської держави. Російський цар бажав, щоб посольство очолював сам Б. Хмельницький, але гетьман відмовився, посилаючись на небезпеку війни16.

Переговори у Москві тривали з 13(23) по 27 березня (6 квітня) 1654 року. Від російського уряду брали участь бояри О. Трубецькой та В. Бутурлін, окольничий П. Головін, дяк А. Іванов17.

Гетьманський уряд свої умови подав у формі чолобитних до царя. Акти царського уряду мали форму "пожалувань", "милостей", "жалуваних грамот". Уся сукупність документів дістала назву "Бе-резневі статті". Пізніше в офіційних документах царського уряду "Березневі статті" 1654 р. називалися "Переяславський договір" або "Договір Богдана Хмельницького". До складу "Березневих статей" 1654 р. увійшли: "Просительні статті" з 23 пунктів, подані українським посольством 14(24) березня 1654 р., та царські укази до них; "Статті Богдана Хмельницького" (або "Статті Війська Запорозького") з 11 пунктів, подані українським посольством 21(31) березня 1654 р., та царські укази до них; царські жалувані грамоти про вольності Запорозького війська, про права православної шляхти тощо18. Оригінали цих документів не збереглися. До нас дійшли лише їх переклади та чернетки царських грамот19.

"Березневі статті" 1654 р. охоплювали широке коло питань. Основою для українсько-російських переговорів і рішень царя та боярської думи були "Просительні статті про права усього малоросійського народу" з 23 статей20. У цих статтях гетьман Б. Хмель-ницький та гетьманський уряд висунув умови приєднання України до Росії: ст. 1, 3, 7, 13 про права, привілеї і маєтності Запорозького війська та української шляхти; ст. 2 про 60-тисячний козацький реєстр; ст. 812, 21 про платню старшині та кошти на утримання козацького війська; ст. 4, 15 про збереження місцевої адміністрації та збір нею податків для царської казни; ст. 5, 6 про передачу Чигиринського староства гетьманові в рангове володіння та про право Запорозького війська обирати гетьмана; ст. 14 про право зносин гетьманського уряду з іноземними державами за дозволом царського уряду; ст. 16 про невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України; ст. 17 про підтвердження козацьких і шляхетських вольностей та про залишення селян (посполитих) у феодальній залежності; ст. 18 про збереження прав київського митрополита; ст. 19 про надіслання царських військ проти польських інтервентів під Смоленськ; ст. 20 про утримання військової залоги на кордонах України з Польщею; ст. 22 про оборону України від нападів татар; ст. 23 про утримання козацької залоги у фортеці Кодак.

Більшість статей було затверджено. Решту після обговорення, з деякими змінами, підтверджено царськими грамотами 27 березня (5 квітня) 1654 р. "Статті Богдана Хмельницького" були скороченою редакцією статей, затверджених царем та боярами 14(24) березня 1654 року. Новий текст "статей", датований 21 березня 1654 р., складався з 11 пунктів21. У скороченій редакції "Статей" було використано тільки частину пунктів (а саме пункти 4, 810, 12, 14, 16, 1823), які значно перероблено. Крім основних "Статей", у цьому документі згадувалися також деякі поточні справи. Цікаво, що "Статті" від 21 березня 1654 р. збереглися тільки у чернетці, до того ж невідомо, хто підписав цей документ22. У цих "Статтях" передбачалося:

право українців обирати старшин із свого кола і саме через них вносити податки до царської казни (ст.1);

розміри платні від царського уряду козацькій старшині (ст. 2);

пожалування козацькій старшині млинів "для прогодовання" (ст. 3);

розміри витрат казни на козацьку артилерію (ст. 4);

право Війська Запорозького мати дипломатичні зносини з іншими державами, крім Туреччини і Польщі (ст. 5);

затвердження маєтків київського митрополита (ст. ст. 6, 7);

надіслання російських військ під Смоленськ і на польський кордон (ст. 8);

розміри платні козацькій старшині, про яку не йшлося у ст. 2, та рядовим козакам (ст. 9);

наказ донським козакам: не порушувати миру з Кримським ханством доти, доки воно буде союзником Війська Запорозького (ст. 10);

забезпечення порохом і провіантом козацьких залог у фортеці Кодак і Запорозькій Січі.

Окремо після всіх статей визначалася загальна чисельність козацького війська (реєстр) 60 тис. осіб, а також те, що українці між собою з'ясують, хто козак, а хто мужик.

Нагадаємо, що разом із затвердженням "Березневих статей" російський цар 27 березня 1654 р. видав українським послам жалувані грамоти про прийняття України до складу Російської держави, підтвердження прав і вольностей її населення, відпуск із Москви українських послів і посилку гетьману військової печатки; про збереження прав і вольностей гетьмана Б. Хмельницького і всього Війська Запорозького; про передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву. Першою царською грамотою було затвердження вольностей Запорозького війська. Другою царською грамотою було затверджено при гетьманській булаві Чигиринське староство, третьою закріплено права шляхти, а саме землі і городські суди та маєтки23.

У вищевказаних грамотах було задоволено майже всі вимоги, що містилися у "Переяславських статтях", але які не ввійшли в "Березневі статті". Зокрема, було передбачено непорушність "Давніх прав", збереження в Україні власного судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмана за давнім звичаєм, закріплення за козаками та їхніми нащадками належних їм маєтків тощо. Отже, "Статті" і царські грамоти взаємно доповнювали одні одних. Це підкреслено у царській грамоті про вольності війську: "А про деякі статті, нам, великому государю …ті вищепойменовані посланники … били чолом і подали нашим царської величності ближнім боярам … статті, і ми, великий государ, ті статті вислухали милостиво. І на яку статтю нашої царської величності схвалення, то веліли підписати під тими ж статтями і ті статті нашим царської величності указом веліли дати тим же посланникам …"24.

"Березневі статті" становлять великий інтерес, тому що в них яскравіше, ніж у будь-якому іншому документі, позначаються риси соціальних відносин, що існували в Україні за часів національно-визвольної війни 16481654 рр. Центральне місце в "Статтях" належало Запорозькому війську, яке представляло всю країну і користувалося особливими правами. Більшість статей стосувалась "вольностей" козацтва. На перший погляд здається, що Запорозьке військо виступало одностайною групою, але окремі статті свідчать, що "вольності" насправді служили старшині, яка прагнула зберегти свої маєтки, плату, оренди та всі права, і тільки наприкінці згадувалися потреби козацьких мас, наприклад, вдів і сиріт козацьких. Поряд із старшиною, її союзником, виступала шляхта, що вимагала для себе таких самих прав, які вона мала в Польщі. Зовсім не згадувалися в "Статтях" права міст; очевидно, на погляд старшини, міста самі мусили дбати про затвердження своїх прав, як це першим зробив Переяслав. У "Статтях" також зовсім не порушувалося релігійне питання; йшлося тільки про затвердження маєтків київського митрополита.

Як уже зазначалось, "Березневі статті" складала панівна соціальна верхівка, що захищала свої класові інтереси. Тому статті відбили негативне ставлення до визвольних прагнень селянства. У них проголошено, по суті, відокремлення селянства від козацтва. "Хто козак, буде мати козацьку вільність, а хто пашенний селянин, той буде звичайну повинність й царської величності віддавати, як і раніше". З цього погляду відомий історик М. Брайчевський висловлює категоричну думку: "Переяславська угода становила собою класову змову української старшини, що активізувалася, з російським царизмом, орієнтовану на збереження (чи, раніше, реставрацію) на Україні феодального ладу. А отже, за своїм характером це був антинародний акт, закликаний приборкати повсталі маси трудового селянства; зрадою національних інтересів. Б. Хмельницький і його отчення … бачили в царизмі ту силу, яка мала допомогти їм тримати в ролі захисника, але аж ніяк не захисника українського народу"25.

Якщо під час переговорів у Переяславі старшина виносила на перше місце в основному свої вузькокласові інтереси, то у "Статтях" багато місця присвячено також збереженню нового державного апарату. Вільні вибори гетьмана, незалежне судочинство, власні фінанси, невтручання російської адміністрації у внутрішні справи Запорозького війська, 60-тисячний склад війська, вільність закордонних зв'язків це були основні політичні вимоги старшини, які мали ще більше зміцнювати становище панівних груп населення. До того ж, військово-адміністративні органи управління, створені впродовж визвольної війни, і принцип виборності цих органів зберігалися. Посади в адміністративному апараті мали заміщуватися представниками місцевого населення. Суд і судочинство повинні були здійснюватись на основі місцевих законів та звичаїв.

Зберігаючи і навіть розширюючи на перших порах права і привілеї козацької старшини, української шляхти і духовенства, російський уряд, однак, виявив твердість і непоступливість у питаннях загальнополітичного характеру. Він, як уже зазначалося вище, лишив за собою право затверджувати гетьмана, що давало можливість проводити на цю посаду бажаних йому осіб. Російський уряд також відхилив пропозицію старшини дати їм необмежене право самостійного ведення зовнішньої політики; гетьману дозволялося вступати у дипломатичні зносини з усіма державами, за винятком двох сусідніх Польщі і Туреччини.

Царський уряд відхилив також прохання козацької старшини зберегти в її руках право збирання податків. Був встановлений контроль російських чиновників над українськими збирачами податків. Зібрані кошти мали передаватись у царську казну, звідки і відпускалась певна частина їх на потреби України. Але згодом царський уряд, побоюючись народних заворушень на Гетьманщині, залишив фінансову справу повністю в руках адміністрації гетьмана.

Таким чином, акт державного об'єднання України з Росією мав дві частини: присягу, складену гетьманом Б. Хмельницьким і старши-ною в Переяславі у січні 1654 р., та підтвердження "вольностей України" царем і боярською думою в Москві у березні 1654 р.

Н

а основі акта об'єднання "Україна у складі Російської держави мала широку самоврядну автономію. Державне об'єднання з Росією було поворотною подією в історії українського та російського народів"26. І тут варто зазначити таке. Залучивши завдяки договору 1654 р. до антипольської коаліції Російську державу, Б. Хмельницький протягом 16541657 рр. рішуче здійснював курс на визволення та об'єднання в соборній Українській державі всіх українських земель. Ратифікаційні акти царського уряду, якими обмежувалися прерогативи гетьманського правління, не були оприлюднені в Україні, тому в своїй практичній діяльності українське керівництво відверто ігнорувало нав'язані в екстремальних умовах державні обмеження27. Зокрема, посилаючись на складні умови воєнного часу, гетьман ігнорував московські плани опису та стягнення для царської скарбниці податків з українського населення (до Москви з України так і не надійшло фактично жодної копійки), а також відрядження до "знатних" міст царських воєвод. Як відомо, залишалися нереалі-зованими також обмеження у сфері зовнішньополітичної діяльності28.

Попри різні судження та оцінки Переяславського акта 1654 р. та "Березневих статей", незважаючи на форму "Пожалування", вони були договором між двома державами. Оскільки Україна не була завойована Російською державою, то єдиним способом приєднання її міг бути лише договір. Це підтверджується ще й тим безперечним фактом, що в подальшому обидві сторони при вирішенні своїх суперечок, як правило, посилалися на "пункти", "статті" Б. Хмельницького. "Березневі статті" 1654 р., за твердженням М. Грушевського, "стали підвалиною суспільно-політичного устрою на Україні, своєрідною українською конституцією"29.

Відомий вчений І. Розенфельд вважає, що "Малоросія від 1648 р. до 1654 р. була державою; а держава не завойована може бути прилучена до іншої держави тільки через договір, таким договором і являються статті 1654 р."30 Найбільш авторитетний з російських істориків права та теоретик державного права, професор Петербурзького університету М. Коркунов вважав, що зв'язок "України з Москвою був формою васальної залежності, а не персонально унією"31. Інший російський правознавець академік М. Дяконов стверджував, що "прилучення Малоросії до Москви, за текстом жалуваної грамоти, розумілося як сполучення вічне"32. Погляди Розенфельда, Дяконова та Коркунова збігаються в одному вони визнають за Україною після її об'єднання з Російською державою ознаки державності, державного існування. Тому, мабуть, і мав рацію М. Грушевсь-кий, стверджуючи, що сам той факт, що "Україна зісталася при певних державних правах і після об'єднання з Москвою, й її автономія мала характер конституційний, основувалася на договорі, се ніяким чином не може бути поставлено під сумнів"33. "Україна входить з нею лиш в дуже нетісну унію, зазначає у своїй праці українознавець С. Рудницький, задержувала цілковиту автономію та козацький устрій … Хмельницький хотів лиш хвилево найти якусь опору, щоб потім добути Україні цілковиту самостійність"34. Вчений В. Липинський писав, що умова 1654 р. була звичайним союзом України з Москвою, зверненим проти Польщі; це був мілітарний союз, подібний до тих, які Б. Хмельницький укладав уже з Кримом або Туреччиною35. На підставі договору, на думку А. Яковліва, Україна де-юре потрапила у васальну залежність або під протекторат Москви, але де-факто зберігала повну незалежність у своєму внутріполітичному житті. На практиці ж така незалежність значною мірою була присутня і в зовнішіх зносинах36.

За офіційною радянською доктриною, Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до "возз'єднання", і "возз'єднання" цих двох народів було основною метою повстання 1648 р., а згідно з "Березневими статтями" Україна-Гетьманщина входила до складу Російської держави на засадах широкої політичної автономії37. Проте, на думку деяких сучасних українських істориків та правознавців (О. Апанович, Ю. Мицик, М. Брайчевський, В. Степанков, В. Горобець та ін.), таке тлумачення не відображає суті цієї події воно має, безперечно, не науковий, а насамперед ідеологічно-політичний зміст.

Щ

одо правового аспекту входження України до складу Росії, останнім часом в історичній та правознавчій науках побутує такий погляд. Політико-правовий статус Української держави, здобутий внаслідок національно-визвольної війни (майже незалежної держави) свідчить, що вона в державному аспекті володіла чимось більшим, ніж звичайний протекторат. Останній, як відомо, передбачає таку форму залежності, за якою одна держава ("протектор") бере на себе здійснення функцій зовнішніх зносин іншої держави ("протегованої"), захист її територіїї і фактично контролює її внутрішні справи через постійну присутність свого резидента. У даному разі російський уряд таких прерогатив не мав. Тому цілком імовірно, що відповідно до договору 1654 р., незважаючи на фактичне визнання верховенства корони Романових, Українська держава прагнула будувати свої відносини з Росією на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації. Саме такої точки зору дотримується, зокрема, переважна більшість сучасних дослідників цієї наукової проблеми (В. Горобець, О. Апанович, О. Гуржій, А. Рогожин, Ю. Мицик, В. Смо-лій, В. Тацій, В. Степанков та ін.), які наголошують, що внаслідок Переяславсько-Московського договору, укладеного між Україною і Росією в 1654 р., було встановлено своєрідний конфедеративний зв'язок двох держав.

Укладення угоди, як слушно говорить О. Субтельний, стало поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Східної Європи. Росія, раніше відстала й ізольована від Європи, зробила значний крок на шляху перетворення її у велику державу. Доля ж України на кілька віків стала в усьому доброму й лихому нерозривно пов'язаною з долею Росії38. "Великий гетьман, зазначає Р. Іванченко у книзі “Історія без міфів", у надзвичайно складних умовах не тільки будував свою гетьманську державу, але й офіційно, юридично утвердив та зберіг новостворені державницькі інституції в Переяславсько-Московській угоді, що є "великою заслугою Богдана Хмельницького перед українським народом, перед історією". Отже, "Березневі статті" визначили на тривалу історичну перспективу основні засади державного будівництва України.

Зовсім інша відповідь лунає на запитання, чи бажав царський уряд Російської держави дотримуватись умов "Березневих статей"? Подальший розвиток подій доводить, що дотримуватися Переяславських угод 1654 р. царський уряд у кожному випадку не збирався, і якщо процес ліквідації Української держави затягнувся майже на півтора століття, то сталося це аж ніяк не через брак його бажання. Ці півтора століття в історії України становлять собою своєрідний двобій, в якому рішучі випади царизму чергувалися з вибухами активної збройної боротьби українського народу, які змушували до тимчасового відступу.

Щоб ліквідувати "Березневі статті", царському уряду потрібно було докласти чимало зусиль, хоча з політичною автономією України, її республіканським ладом та носієм української державності Запорозькою Січчю (небажаними, на думку царизму, речами) малося покінчити раз і назавжди. Для самодержавної наскрізь Москви був демократичний устрій Української Гетьманської держави чимось незрозумілим і ворожим. Вона напружила всі свої сили, щоб знищити українську державність. Вона використала розлад серед самої української спільності. Московська політика цькувала козацьку старшину проти гетьмана, козацьку чернь  проти старшини, запорожців проти городових козаків, селян проти козацтва … і в цій війні всіх проти всіх ішла простою дорогою до поневолення України39. Проте після Переяславсько-Московського договору 1654 р. новоукладені договори між Військом Запорозьким і московським царем вбирали в себе, власне, основний договір, тобто "Статті Богдана Хмельницького", і нові додаткові умови.

З вищезазначеного можна зробити такі висновки:

1. Аналіз розвитку подій національно-визвольної війни 16481654 рр. дає підстави стверджувати, що рішення Переяславської Ради не мали випадкового характеру, не були інтригою незначної купки старшини чи наслідком підступних намірів Росії, а зумовлювалися об'єктивною необхідністю збереження автономії новоутвореної національної української держави. Іншого виходу з ситуації, що склалася, не існувало. Адже достатніх сил для того, щоб вирватися з фатального для історії українського народу трикутника: Річ Посполита – Османська імперія Росія, фактично не було.

2. Українсько-російський договір 1654 р. був актом приєднання Української держави до Російської, а отже, засвідчував правову форму відокремлення України від Речі Посполитої.

3. Незважаючи на зовнішню форму "клопотання-пожалування", прийняту з огляду на монархічні традиції і попередні договори козаків з польським королем, українсько-російський договір 1654 р. був двостороннім і рівноправним. Наявні документи свідчать про дійсно договірний характер українсько-російського об'єднання.

4. Українська держава увійшла до складу Російської держави за умови точно визначеної договором політичної автономії та збереження соціально-економічних здобутків національно-визвольної війни 16481654 рр., а отже, договір був юридичним визнанням Української держави та її козацького устрою.

5. У "Березневих статтях" та царських грамотах до них 1654 р. був закріплений той політичний лад України, який викристалізувався в процесі визвольної боротьби (республіканський устрій, незалежність у проведенні внутрішньої політики, виборність всіх ланок гетьманського уряду, суд і судочинство, адміністративний поділ, соціально-економічні відносини, власна військова організація, фінансова система, право міжнародних зносин). Разом з тим хоч "Статті" дещо і обмежили політичні та економічні права гетьманського правління (воно було підпорядковане царському урядові), проте загалом не перекреслювали досягнень української нації в царині державотворення.

6. "Статті Б. Хмельницького" та інші документи до них, укладені на міждержавному рівні, закріплювали за Україною і після її об'єднання з Російською державою ознаки державності, дальше існування, а отже, Росія фактично визнала Україну як новоутворену рівноправну державу, як суб'єкт тогочасного міжнародного права.

7. Переяславські документи 1654 р. розкривають класову ситуацію в Україні на час приєднання до Росії, носять класовий характер; вони, по-перше, з одного боку, були витвором гетьмана та Війська Запорозького, і з другого російського царизму, по-друге, були спрямовані на реставрацію в Україні феодальних відносин.

8. Українсько-російський договір вважався довічним, але мав перезатверджуватися у вигляді так званих гетьманських статей зі зміною гетьманів, а отже, засвідчував міжнародний характер пожиттєвої влади гетьмана в Україні як її єдиного і повноправного господаря. Як показали наступні події, нові статті здебільшого були спрямовані на обмеження автономії України.

9. Договір дозволяв у воєнному союзі з Росією розгромити Річ Посполиту і завершити справу об'єднання етнічно українських земель у межах держави.

10. "Березневі статті" визначили на тривалу історичну перспективу основні засади державного будівництва України. Бо не можна ігнорувати той факт, що у свідомості патріотично настроєної української еліти другої половини XVIIXVIII ст. Переяславсько-Московський договір виступив "найсильнішим і найпереможнішим аргументом і доказом суверенності України", "урочистим, вічним договором", який повинен був назавжди установити спокій, вольності і лад на Україні"40.

 

Богдан Хмельницький видатна постать України: Доповідь Президента України Леоніда Кучми на урочистих зборах з нагоди 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького 20 грудня 1995 року // Урядовий кур'єр. 1995. 23 груд. С. 4.

2 Див.: Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. Львів, 1995. С. 43.

3 Див.: Богдан Хмельницький видатна постать України: Доповідь Президента України … С. 5.

Див.: Українське державотворення: невитребуваний потенціал: Словник-довідник / За ред. О.М. Мироненка. К., 1997. С. 282.

Див.: Богдан Хмельницький видатна постать України: Доповідь Президента України … С. 5.

Див.: Воссоединение Украины с Россией // Документы и материалы в трех томах. М., 1954. Т. 1. C. 411413.

7 Див.: Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький. Львів, 1990. C. 292.

8 Див.: Там же. С. 295.

Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. К., 1928. С. 153.

10 Єфименко А. История украинского народа. СПб., 1906. Вып. 2. С. 241.

11 Грушевський М. З політичного життя старої України. К., 1918. С. 78.

12 Крип'якевич І.П. Указ. праця. С. 298.

13 Див.: Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. Львів, 1996. С. 86.

14 Малик В. та ін. Указ праця. С. 39.

15 Див.: Яковлів А. Українсько-московські договори XVIIXVIII вв. Варшава, 1934.

16 Див.: Крип'якевич І.П. Указ. праця. С. 302.

17 Див.: Мельник Л.Г. Боротьба за українську державність (XVII ст.). К., 1995. С. 98.

18 Див.: Юридична енциклопедія. В 6-ти т. / Відп. ред. Ю.С. Шемшучен-ко. К., 1998. Т. 1. С. 223.

19 Див.: Там само. с. 223; Голос України. 1995. 16 верес. С. 11.

20 Див.: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. СПб., 1878. Т. 10 С. 446451.

21 Див.: Там само. С. 477484.

22 Див.: Крип'якевич І.П. Указ. праця. С. 305.

23 Див.: Воссоединение Украины с Россией // Документы и материалы в трех томах. М., 1954. Т. 3. С. 569571.

24 Див.: Там само. С. 569570.

25 Див.: Брайчевський М. Приєднання чи возз'єднання? // Україна. 1991. № 17. С. 9.

26 Див.: Крип'якевич І.П. Указ. праця. С. 307, 308.

27 Див.: Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій. К., 1999. С. 110.

28 Див.: Там само. С. 111.

29 Див.: Грушевський М. З політичного життя старої України. К., 1918. С. 21.

30 Див.: Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? К., 1991. С. 67.

31 Див.: Копиленко О., Копиленко М. Переяславський акт 1654 р. в оцінках першого Президента України // Право України. 1994. № 34. С. 50.

32 Див.: Там само. С. 50.

33 Див.: Грушевський М. Переяславська умова України з Москвою: Статті і тексти. К., 1917. С. 20.

34 Див.: Рудницький С. Чому ми хочемо самостійності України? Львів, 1994. С. 63.

35 Див.: Українське державотворення: невитребуваний потенціал: Словник-довідник / За ред. О.М. Мироненка. К., 1997. С. 285.

36 Див.: Яковлів А. Вказ. праця.

37 Див.: Козаченко А.И. Борьба украинского народа против иноземных поработителей за воссоединение с Россией. М., 1954; Тези до 300-річчя возз'єднання України з Росією (16541954 рр.), схвалені Центральним Комітетом Комуністичної партії Радянського Союзу. К., 1954; Сергієнко Г.Я. Возз'єднання України з Росією та його історичне значення // Укр. істор. журн. 1979. № 1. С. 515.

38 Див.: Субтельний О. Україна. Історія. К., 1991. С. 125, 127.

39 Див.: Рудницький С. Вказ. праця. С. 6364.

40 Див.: Богдан Хмельницький – видатна постать України: Доповідь Президента України ... С. 4.

 



  Биркович Олександр Іванович здобувач кафедри історії держави та права НАВСУ, старший оперуповноважений ГВПМ ДПІ у м. Ужгороді, майор податкової міліції.