МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Кафедра кримінального процесу
ФОНДОВА ЛЕКЦІЯ
З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ
«ТЕОРІЯ СУДОВИХ ДОКАЗІВ»
ТЕМА 2
«Докази та їх процесуальні джерела: поняття, структура, класифікація»
Дидактичні цілі:
1. Навчальні: домогтися міцного засвоєння знань щодо поняття доказів та їх процесуальних джерел у кримінальному процесуальному праві.
2. Виховні: сприяти формуванню наукового світогляду, моральних, естетичних та інших якостей особистості, вихованню колективу.
3. Розвивальні: розвити інтелектуальні здібності, мовлення, пам’ять, увагу, уяву, мислення, спостережливість, активність, творчість, самостійність слухачів, прищепити їм раціональний спосіб пізнавальної діяльності.
ПЛАН:
1. Поняття доказів. Юридичні властивості доказу.
2. Класифікація доказів. Загальна характеристика.
3. Поняття, види та характеристика процесуальних джерел доказів.
Вступ
Поняття доказів відноситься до числа фундаментальних категорій у кримінальному процесі. Адже від правильного розуміння цього поняття залежить і напрям пошуку доказів, і вміння їх використовувати в процесі встановлення істини. Специфіка кримінально-процесуальної діяльності не могла не відбитись на розробці цього поняття в кримінальному судочинстві. Якщо, наприклад, в логіці за допомогою доказів виводиться нове положення, підтверджується або спростовується висунута теза, то в кримінальному процесі докази виступають як засоби доказування конкретних обставин вчиненого суспільно-небезпечного діяння, що мають значення для кримінального провадження.
У кримінальному провадженні встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню не тільки суд, а й слідчий, прокурор, слідчий суд¬ія. Іншими словами, доказами визнаються як ті, що отримані на досудовому провадженні, так і ті, що досліджені в судовому засіданні. Проте це не означає, що всі докази, зібрані стороною обвинувачення в ході досудового провадження, можуть бути визнані такими за результатами судового дослідження. Так, суд не вправі обґрун¬тувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них, у мотивуваль¬ній частині вироку зазначаються докази на підтвердження встановлених судом обставин і досліджені безпосередньо в суді. Докази, отримані на досудовому розслідуванні, можна використовувати лише для прийняття рішень у цій стадії. Судові рішення обґрунтовуються лише доказами, дослідженими і визнаними судом. Із цього випливає, що докази в КПК поділяються на досудові і судові. Аналіз відповідних положень КПК свідчить про те, що в них унормовані пра¬вові механізми впливу сторони захисту на формування доказів у стадії досудового розслідування і судового розгляду. Тому інформаційна основа доказів під¬силюється логічною складовою – фактами-аргументами, які можуть впливати на оцінку фактичних даних. Реально у процедурі формування доказів, а також в інтерпретації їх змісту можуть брати участь конкуруючі суб’єкти, що може призвести до активізації доказів, зміни їх змісту, ослабленні доказової сили чи навіть ліквідації.
Поняття доказів досліджувалось багатьма вченими, оскільки правильне його визначення має безпосереднє відношення до якості розслідування кримінальних правопорушень, законності і обґрунтованості рішень, які приймаються органами досудового розслідування та судової влади. Не дивлячись на те, що законодавець, вимагаючи єдиного розуміння змісту доказів, визначив це поняття шляхом легальної дефініції, однак дискусії з цього приводу не зменшуються.
1. Поняття доказів. Юридичні властивості доказу
Встановлення фактів об’єктивної дійсності в кримінальному процесі здійснюється головним чином опосередкованим шляхом, тобто через використання відповідних доказів. Разом з тим іноді можливе і безпосереднє пізнання щоразу слідчим, прокурором, слідчим суддею та судом деяких фактів. Ідеться про факти, які й після того, як вчинено кримінальне правопорушення, продовжують існувати у незмінному вигляді чи змінилися, але не втратили все ж важливих для них якостей. Таке безпосереднє пізнання сторонами кримінального провадження може відбуватися у рамках кримінального процесу при виконанні певних процесуальних дій, а саме огляду, освідування, обшуку, пред’явлення для впізнання, Таким чином, у кримінальному судочинстві докази мають суттєве значення, саме тому закон детально визначає як поняття доказів, так і весь процес їх використання у кримінальному провадженні.
Згідно ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.
Поняття доказів структуровано і як елементи включає в себе будь-які фактичні дані, що мають значення у кримінальному провадженні (зміст); процесуальну форму їх закріплення (спосіб існування у матеріалах кримінального провадження) та носій відомостей (зовнішній вираз). Усі зазначені елементи перебувають у взаємозв’язку та у своїй єдності утворюють поняття доказів.
Під «фактичними даними» слід розуміти не самі факти, а відомості (інформацію) про них. Факти – це події, явища дійсності, які не можна приєднати до кримінального провадження. Через те при доказуванні по кримінальному провадженні слідчий, прокурор, слідчий суддя суд та інші особи, які беруть участь у процесі, оперують відомостями про події та явища дійсності, що утворюють зміст показань допитаних осіб, документів та інших видів доказів. Навіть при безпосередньому сприйнятті слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом обставин події кримінального правопорушення у ході провадження слідчих (розшукових) дій (огляд, освідування тощо) вони оперують як доказами не цими фактами, а тільки відомостями (інформацією) про них, зафіксованими у встановленому законом порядку в протоколах слідчих (розшукових) дій. Використана законодавцем юридична конструкція на визначення доказу «фактичні дані» має тлумачитися обмежено і означати, що лише інформація, що перевіряється (тобто потенційно спростовна), може утворювати його зміст. Знання про це слідчому або суду може бути отримано в основному завдяки інформації, яку несуть в собі докази. Скажемо, про нанесення удару ножем як самої дії ми можемо взнати тільки від інших осіб, сама ця подія перестала існувати.
Але необхідно зауважити, що не всі факти втрачають своє існування. Продовжують існувати факти в незмінному вигляді і які може спостерігати безпосередньо слідчий.
В юридичній літературі вказувалось, що ми можемо сюди віднести:
- деякі факти, що відносяться до матеріальних наслідків злочину (понівечене обличчя потерпілого);
- продукти злочинної діяльності, що збереглися ( підроблений документ, вироблена зброя);
- знайдені предмети злочинного посягання ( викрадені речі, цінності);
- обстановка на місці події;
- деякі факти, що характеризують зовнішність злочинця.
Але просте спостереження і пізнання цих фактів просто так слідчим не буде мати значення без встановленого законом порядку оформлення при виявленні цих предметів. Необхідні якісь умови, що будуть гарантувати нам правильне сприйняття фактів, що вказані вище. Такими умовами необхідно вважати форми проведення слідчих та негласних слідчих дій їх процесуальне закріплення у відповідних протоколах, що займуть потім відповідне місце в доказових матеріалах кримінального провадження.
Безпосереднім джерелом утворення слідів кримінального правопорушення, в загальному розумінні, є суспільно небезпечний вплив правопорушника, поведінка якого проявляється у формі дії або бездіяльності.
Відомості про факти самі по собі не матеріальні. Вони не існують без матеріального носія інформації і притаманного йому способу її передачі або добування у передбаченій законом формі. Так, від особи інформація передається у формі показань свідка, потерпіло¬го, підозрюваного, обвинуваченого. Від предметів (речовин) — у формі опису ознак у протоколах слідчих і судових дій. Якщо ж для одержання відомостей потрібні спеціальні знання — призначається судова експертиза і одержана після її проведення інформація залучається до кримінального провадження у формі висновку експерта.
Таким чином, якщо фактичні дані (або інформація) складають зміст доказу, то названі джерела являють собою форму цього доказу. Фактичні дані і джерела доказів, з допомогою яких ці дані вста¬новлюються, перебувають у тісному зв`язку, обумовлюють одне одного в реальній дійсності окремо не існують, як справедливо заз¬начається в літературі, «фактичні дані і їх джерела самі по собі, у відриві одне від одного, не складають доказів».
Необхідно зауважити, що питання про поняття доказів не знайшло одностайного вирішення в юридичній літературі. До цього часу продовжується дискусія про те, що ж все таки є доказами - самі факти, відомості про факти, чи в сукупності - і перше і друге.
Тому необхідно вказати на певну схему формування доказів при безпосередньому сприйнятті фактів реальної дійсності слідчим, прокурором, слідчим-суддею чи судом. Вона виглядає так:
- подія кримінального правопорушення
- факт, який є його складовою частиною і який продовжує існувати на час проведення розслідування чи судового розгляду сприйняття його слідчим чи суддею
- закріплення безпосереднього сприйняття в протоколі слідчої або негласної слідчої дії або судовому протоколі.
Факти, відомості про які закріплюються або викладаються в інших документах, також відображаються в свідомості авторів документу.
Суб’єктивна форма сприйняття розповсюджується також і на речові докази. Ті чи інші предмети стають речовими доказами тільки тоді, коли вони відображають (змінюючи свою структуру, стан) взаємодію з обставинами, що входять в предмет доказування, або фактами, що необхідні для встановлення останніх.
Щоб мати можливість говорити про ознаки предмета як про речовий доказ, завжди необхідна інформація про час і місце виявлення предмета, його стан, належність конкретній особі і т.д.. Без протоколу огляду немає речових доказів.
Ми спостерігаємо взаємозв’язок між фактичними даними та їх процесуальними джерелами.
Необхідно зауважити, що при характеристиці цієї теми ми з вами будемо зустрічатися з різними термінами, нібито і близькими між собою, але такими, що суттєво відрізняються між собою.
Це стосується таких понять як «джерело доказів» та «носій доказів».
Джерелом таких доказів, що вміщуються в показаннях свідка, потерпілого, висновку експерта будуть особи, які дають показання або висновки. До цього часу вони будуть просто носіями доказів. Тільки після закріплення у встановленому законом порядку інформації від ним вони із носіїв доказової інформації стають джерелом доказів.
Домбровський Р.Г. і Тертишник В.М. однаково розуміють поняття доказів. Показання свідків, потерпілого, підоз¬рюваного, обвинуваченого, висновок експерта, вони називають джерелами фактичних даних. Щодо речових доказів, то такими, на думку Домбровский Р.Г., є протокол огляду предмета і сам предмет. Джерелами доказів він вважає осіб, які дають показання та висновки. Тертишник В.М. також зазначає: «джерелами доказів є об’єкти матеріального світу, які зберігають інформацію про факти. Ними можуть бути люди (сторони, треті особи, свідки, експерти) або речі».
Ф.Н. Фаткуллін дійшов висновку, що під джерелом судових доказів розуміють процесуальну форму, за допомогою якої фактичні дані вводяться в сферу процесуаль¬ного доказування. Безпречно, носій можливих доказів відіграє важливу роль у їх формуванні і в процесі слідчих, негласних слідчих та судових дій, але все ж не є безпосереднім процесуальним джерелом доказів.
Тому, підсумовуючи, можна зробити висновок, що поняття доказів та їх джерел у працях вчених і практичних працівників розглядається по-різному.
Юридичні властивості доказів
Оцінка доказів – це здійснювана в логічних формах розумова діяльність суб'єктів кримінального процесу, яка полягає в тому, що вони, керуючись законом, розглядають за своїм внутрішнім переконанням кожний доказ окремо та всю сукупність доказів, визначаючи їх належність, допустимість і достовірність, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення; висувають необхідні слідчі (судові) версії, вирішують, чи підтверджуються вони, встановлюють, чи є підстави для прийняття процесуальних рішень і проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, доходять висновку про доведеність або недоведеність окремих обставин кримінального провадження й кримінального правопорушення в цілому із наведенням аналізу доказів у відповідних процесуальних рішеннях. Така діяльність відбувається безперервно, протягом усього процесу доказування, у тому числі під час збирання і перевірки доказів, і визначає формування висновків про доказовість (чи недоказовість) обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні.
Для кримінального процесу України характерним є те, що закон наперед не визначає сили і значення доказів. Навпаки, сила, значення та достовірність того чи іншого доказу визначаються щоразу слідчим, прокурором, слідчим суддею та судом. Так, висновок експерта не є обов'язковим для слідчого, прокурора, слідчим судді та суду, оскільки, якщо до того є відповідні підстави, вони мають право не погодитися з висновками експерта. Так, визнання підозрюваним своєї вини не може розглядатися як доказ, що має особливе значення.
Основні положення оцінки доказів єдині для всіх етапів кримінального провадження і передбачені в ч.1 ст.94 КПК України: «Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення». Згідно ч.2ст.94 КПК України жоден доказ не має наперед встановленої сили.
Внутрішнє переконання – це тверда впевненість, яка склалася при провадженні у слідчого, прокурора, слідчого судді, суду щодо правильності оцінки всіх наявних у провадженні відомостей і доказів і всіх встановлених у кримінальному провадженні фактів; і що правильним є отриманий висновок у всіх питаннях, які виникли під час розслідування. Це не є інтуїція, не є просте почуття. Внутрішнє переконання — це вивідне знання, що характеризується вірою в його надійність та готовністю діяти відповідно до нього. З однієї сторони, воно суб'єктивне, тому що є переконанням конкретного суб'єкта кримінального судочинства як людським почуттям; з другої ж сторони, воно об'єктивне, тобто має об'єктивну основу. Такою основою є докази, що мають місце в провадженні. Внутрішнє переконання в оцінці доказів необхідно розглядати в двох аспектах: як метод оцінки доказів і як результат такої оцінки. Як метод оцінки доказів внутрішнє переконання гарантується незв’язаністю, слідчого, прокурора, слідчого судді та суду оцінкою доказів, що дана іншим органом на будь-якому етапі стадії процесу; відсутністю правил щодо переваги одного виду доказів перед іншими. Внутрішнє переконання як результат оцінки доказів означає переконання слідчого, прокурора, слідчого судді та суду в достовірності доказів і правильності висновків, до яких вони прийшли в ході кримінально-процесуального доказування.
Але, враховуючи змагальну конструкцію сучасного кримінального процесу України, можна говорити про деяку специфіку формування внутрішнього переконання суб'єктів доказування за наявності обставин, з якими кримінально-процесуальний закон пов'язує обов'язковість врахування процесуальної позиції сторін при прийнятті рішень слідчим, прокурором, слідчим суддею і судом.
Питанням належності та допустимості доказів як елементам доказування було присвячено чимало робіт вченими в області кримінально-процесуальної науки і практичних працівників органів розслідування і суду, оскільки інститути належності і допустимості доказів завжди пов'язані з гарантіями прав і свобод особи. У п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначено, що «...згідно зі ст. 62 Конституції обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, а також на доказах, одержаних незаконним шляхом. Докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами».
Актуальність розгляду питань належності і допустимості доказів у кримінальному процесі визначається не тільки тим, що ці питання цілком не вивчені, але й тим, що у зв'язку з поставленим в Концепції судової реформи завданням переходу від репресивного до охоронного типу судочинства, а також новими змінами в законодавстві, проблема належності і допустимості доказів набула якісно нового змісту.
Під належністю доказів слід розуміти можливість використання їх для встановлення у кримінальному провадженні фактичних даних (відомостей про факти), а також обставин, що підлягають доказуванню в силу існуючого між ними кримінально-процесуального взаємозв’язку.
Вимога належності доказів складається з двох критеріїв:
1) значення для провадження обставин, встановлюваних конкретними доказами;
2) значення цих доказів для встановлення саме таких обставин. У даному випадку ця вимога нормативно закріплена в ст. 84 КПК України, відповідно до якої доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.
Це загальне положення правової норми, що формулює одну з найважливіших властивостей процесуальних доказів, одержує конкретизацію в нормативному врегулюванні їх окремих видів, а також в закріпленні процесуальних прав і обов'язків сторін кримінального провадження, що беруть участь у доказуванні.
Отже, головним для визнання доказу у провадженні має вирішення питання про те, чи належать обставини і факти, для встановлення яких він використовується, до кола тих, котрі мають істотне значення для правильного вирішення кримінального провадження і, тим самим, підлягають доказуванню. Якщо належать, значить відповідають вимозі належності, а якщо не належать, то такій вимозі не відповідають і тому доказуванню не підлягають. При цьому для визнання доказу у провадженні не має значення, чи входять обставини і фактичні дані, ними встановлені, у коло тих компонентів предмета доказування, що безпосередньо передбачено ст. 91 КПК України, чи сформульовані вони в інших статтях КПК або відносяться до числа так званих «проміжних» фактичних даних і обставин, на підставі яких можуть бути встановлені компоненти предмета доказування, оскільки всі вони в кінцевому підсумку складають предмет доказування.
З розглянутих елементів (властивостей) доказування поняття «допустимості доказу» у процесуальній і криміналістичній літературі розглянуте недостатньо, тому це питання не випадково протягом двох останніх століть знаходиться у центрі уваги вчених і практичних працівників, що займаються кримінальними провадженнями.
Допустимість – це властивість доказу, що характеризує його з погляду законності джерела фактичних даних (відомостей, інформації), а також способів одержання і форм закріплення фактичних даних, що містяться в такому джерелі, у порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законом, тобто уповноваженими на це особою або органом у результаті проведення ними слідчої дії при суворому дотриманні кримінально-процесуального закону, що визначає форми даної слідчої дії.
З огляду на те, що будь-яка діяльність людини містить у собі суб'єкт діяльності, сам процес діяльності та його результат, то, природно, і стосовно кримінального судочинства основними об'єктами перевірки у викладених нижче правилах визначено: ознаки належного суб'єкта, ознаки належної процесуальної діяльності; ознаки належного закріплення результатів процесуальної діяльності.
Оскільки для встановлення умов належної перевірки необхідно визначити не тільки її об’єкти, але і процедуру самої перевірки, запропоновану нижче систему правил складають правила, що визначають допустимість доказів, а також правила, що визначають процедуру розгляду питання про допустимість доказів.
До першої групи правил (що визначають допустимість доказів) відносяться:
перше правило – про належного суб'єкта – доказ повинен бути отриманий належним суб'єктом;
друге правило – про належне джерело – доказ повинен бути отриманий із належного джерела;
третє правило – про належну процедуру – доказ повинен бути отриманий з додержанням належної правової процедури;
четверте правило – доказ не повинен бути отриманий на підставі неприпустимого доказу;
п’яте правило – доказ повинен містити дані, походження яких відомо і які можуть бути перевірені;
шосте правило – доказову силу доказу, що перевіряється, не повинна перевищувати небезпека несправедливого упередження.
Таким чином, допустимість доказу є одним із критерії оцінки доказів. Цікаво, що новий КПК водночас з роз’ясненням допустимості доказу містить і роз’яснення недопустимості доказу.
Так, згідно ч.1 ст.86 КПК, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому Кримінальним процесуальним кодексом. В ст. 87 КПК України дано визначення поняття недопустимості доказів саме через те, що вони отримані внаслідок суттєвого порушення прав та свобод людини.
Так, згідно ч. 1 ст. 87 КПК України недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
В законі визначені наслідки визнання доказу недопустимим. Так, в ч. 2 ст. 86 КПК України вказано, що недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.
Важливим є питання про визнання діянь істотного порушення прав і основоположних свобод людини. Так, у відповідності з ч. 2 ст. 87 КПК України, суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння:
1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;
2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження;
3) порушення права особи на захист;
4) отримання показань від особи, яка не була повідомлена про своє право не давати показання;
5) порушення права на перехресний допит;
6) отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.
У відповідності із ч. 3 ст. 87 КПК України докази, передбачені названою статтею повинні визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгляду, коли вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав та свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані.
Слід звернути увагу ще на один аспект, пов'язаний з визнанням доказів недопустимими.
Йдеться про недопустимість доказів, які стосуються особи підозрюваного, обвинуваченого. Так, в ч. 1 ст. 88 КПК України вказано, що докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, а також відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого є недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Отже, йдеться про докази, що характеризують особу підозрюваного чи обвинуваченого або ж стосуються вчинення підозрюваним чи обвинуваченим інших правопорушень, що самі по собі не є предметом саме цього кримінального провадження, а також відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого.
Зрозуміло, що вони можуть бути предметом іншого кримінального провадження і там будуть визнані допустимими. Проте, законодавець, вказуючи про недопустимість доказів в названих ситуаціях, все ж таки залишає можливість визнати їх допустимими. Так, у відповідності із ч. 2 ст. 88 КПК України докази та відомості, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, а також відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого можуть бути визнані допустимими, якщо:
1) сторони погоджуються, щоб ці докази були визнані допустимими;
2) вони надаються для доказування того, що підозрюваний, обвинувачений діяв з певним умислом та мотивом, або мав можливість, підготовку, обізнаність, потрібні для вчинення ним відповідного кримінального правопорушення, або не міг помилитися щодо обставин, за яких він вчинив відповідне кримінальне правопорушення;
3) їх надає сам підозрюваний, обвинувачений;
4) підозрюваний, обвинувачений використав подібні докази для дискредитації свідка.
Крім того, законодавець визначає ще одну категорію доказів, які можуть бути визнані допустимими. Такими є докази щодо певної звички або звичайної ділової практики підозрюваного, обвинуваченого. Вони є допустимими для доведення того, що певне кримінальне правопорушення узгоджувалося із цією звичкою підозрюваного, обвинуваченого (ч. 3 ст. 88 КПК України).
Питання допустимості доказів вирішує суд під час їх оцінки в нарадчій кімнаті при постановленні судового рішення (ч. 1 ст. 89 КПК України).
Суд вирішує питання і про визнання доказу недопустимим у випадку встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду. Так, у відповідності із ч. 2 ст. 89 КПК України у випадку встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате.
При цьому слід звернути увагу і на право сторін кримінального провадження, а також потерпілого під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими. Таке право їм надано у відповідності із ч. 3 ст. 89 КПК України.
Врегульовуючи далі питання допустимості доказів, законодавець звертає увагу на значення рішень інших судів у цих питаннях. Так, у відповідності з ст.90 КПК рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою Україною, має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів.
Як властивість доказу допустимість містить у собі чотири критерії:
1)належний суб’єкт, правомочний проводити процесуальні дії, спрямовані на одержання доказів;
2)належне джерело фактичних даних (відомостей, інформації), що складають зміст доказу;.
3)належна процесуальна дія, застосована для одержання доказів;
4)належний порядок проведення процесуальної дії, яка використовується як засіб одержання доказів.
У теорії кримінального процесу під належністю доказів розуміється можливість використання їх для встановлення у кримінальному провадженні фактичних даних (відомостей про факти), також обставин, що підлягають доказуванню в силу існуючого між ними кримінально-процесуального взаємозв’язку.
Згідно ст. 85 КПК України належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.
Вимога належності доказів складається з двох критеріїв:
1)значення для кримінального провадження обставин, встановлюваних конкретними доказами;
2) значення цих доказів для встановлення саме таких обставин.
Достовірність доказів означає, що вони правильно, адекватно відображають матеріальні і нематеріальні сліди.
Докази вважаються достатніми тоді, коли в своїй сукупності дають можливість установити всі передбачені законом обставини кримінального провадження на тому рівні знання про них, який необхідний для прийняття правильного рішення. Принцип всебічної, повної та неупередженої оцінки доказів зобов’язує слідство і суд додержуватися максимальної об’єктивності, не допускаючи жодної упередженості та тенденційності. Об’єктивність в кримінальному процесі є завданням здійснення правосуддя і зміцнення законності, важливою умовою пізнання істини і необхідною гарантією охорони інтересів громадян. Принцип об’єктивності при здійсненні правосуддя вимагає, щоб кожен, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до кримінальної відповідальності в міру своїх вини і жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу.
Виходячи з цього, жодна людина не може бути визнана винуватою і і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено на основі беззаперечних доказів по кримінальному провадженні. Оцінка джерела доказів з точки зору повноти відомостей, які в ньому містяться, здійснюється шляхом зіставлення відомостей, що відносяться до однієї і тієї ж обставини, із відповідним змістом аналогічного джерела доказів.
2. Класифікація доказів. Загальна характеристика
Формування доказів у процесуальному розумінні відбувається у перебігу здійснення діяльності слідчим, прокурором, слідчим суддею і судом та закінчується тієї миті, коли отримані відомості закріплюються та/або залучаються до матеріалів кримінального провадження одним із передбачених законом способів. Процесуальна форма існування фактичних даних у кримінальному провадженні за класифікаційними видами доказів закріплена у ч. 2 ст. 84 КПК України. Це є показання, речові докази, документи, висновки експертів.
Під носієм (джерелом) відомостей слід вважати те, що може бути засобом відображення, фіксації, виразником чого-небудь. У кримінальному процесі носієм слідів події кримінального правопорушення виступають предмети, що можуть бути засобом сприйняття, фіксації та збереження доказової інформації. Стосовно показань свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого носіями фактичних даних є слова, речення, складні мовні конструкції. Носіями речових доказів є матеріальні об'єкти, що перебувають у твердому, сипкому або газоподібному стані. Поява нових видів інформації зумовлює специфіку їх збереження та передачі через носії, вироблені з урахуванням останніх досягнень теорії інформатики та документалістики. Від надійності носіїв фактичних даних залежить якість сприйняття, збереження та відтворення інформації про кримінальне правопорушення у знаковій формі, що зумовило необхідність визначення науково-технічних вимог, які забезпечать бездоганне існування конкретного виду інформації на певному носії. Ці вимоги повинні враховувати слідчий, прокурор, слідчий суддя та суд при отриманні й оцінці нових видів інформації, тобто якісний їх зміст з точки зору повноти сприйняття безпосередньо пов'язаний з науково-технічними можливостями носія. Такими вимогами є:
1) можливість тотожного сприйняття інформації про кримінальне правопорушення носієм;
2) збереження цієї інформації без пошкоджень і перекручень;
3) можливість адекватного відтворення інформації про кримінальне правопорушення із носія.
Процесуальна форма доказу покликана забезпечити надійність кримінально-процесуального доказування. Щодо кримінально-процесуальних доказів, то для кожного виду чинним законодавством передбачено порядок його формування та збереження. Послідовність процесуальних дій та прийняття рішень по «входженню» до матеріалів кримінального провадження фактичних даних надають їм процесуальної форми конкретного виду доказів.
Вказаний перелік видів доказів у ч. 2 ст. 84 КПК України є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає.
Класифікація доказів – це розподіл їх на окремі групи і визначення особливостей кожної з таких груп. Вивчення їх особливостей допомагає правильно використовувати докази в процесі розслідування і розгляду кримінальних проваджень у суді.
Загальновизнаним є поділ доказів:
- стосовно предмета обвинувачення на обвинувальні та виправдувальні;
- за джерелом формування – на первинні та похідні;
- залежно від відношення до предмета доказування — на прямі та непрямі;
- за механізмом їх формування – на особисті та речові.
Частина 2 ст. 84 КПК України містить класифікацію доказів за їх процесуальною формою.
Підставою для відмежовування первинних від похідних доказів є наявність проміжного носія доказової інформації одного і того ж виду. Так, похідними доказами є копії документів, виготовлені на місці події відбитки слідів та ін. Принцип безпосередності кримінального процесу зобов'язує слідчого, прокурора, слідчого судді та суд користуватися первинними доказами, оскільки зміна носія доказової інформації може мати своїми наслідками перекручення (незбереження у первісному вигляді) відомостей про подію кримінального правопорушення. Це, однак, не означає, що у кримінальному процесі відкидаються похідні докази. Коли використати первинний доказ з тих чи інших причин неможливо, то похідний доказ у таких випадках може замінити собою первинний.
Докази поділяються на обвинувальні та виправдувальні щодо того обвинувачення, яке становить предмет розслідування та розгляду в певному кримінальному провадженні.
Обвинувальними є докази, що обґрунтовують, підтверджують обвинувачення, тобто встановлюють наявність кримінального правопорушення і вчинення його підозрюваним чи обвинуваченим, а також обставини, які обтяжують його відповідальність. До виправдувальних доказів належать ті докази, що спростовують або пом'якшують обвинувачення, — заперечують наявність події кримінального правопорушення та винуватість обвинуваченого, а також встановлюють обставини, що пом'якшують його відповідальність.
Поділ доказів на обвинувальні і виправдувальні відповідає вимогам частини другої статті 9 КПК про те, що у процесі кримінального провадження з’ясовуються як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдують підозрюваного обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують його покарання.
Можливість безпосередньо чи опосередковано встановлювати обставини, що входять до предмета доказування, надає фактичним даним значення прямого чи непрямого доказу.
Прямі докази безпосередньо вказують на обставину, що підлягає доказуванню, або ж на її відсутність.
Наприклад, якщо свідок у своїх показаннях повідомив, що він бачив, як Карпенко І. П. близько 20-ї години 11 січня 2012 р. біля входу в парк ім. Б. Хмельницького вдарив металевим прутом по голові Павлюка Д. В., який від цього удару впав і більше не піднімався, забрав у потерпілого шапку, годинник і гаманець, після чого зник, то це буде прямий доказ, бо він безпосередньо вказує на саму злочинну дію, час, місце, спосіб її вчинення, на того, хто вчинив цю дію і на особу потерпілого. Якщо ж при обшуку в квартирі Карпенка І. П. буде знайдено металевий прут, шапку, годинник і гаманець Павлюка Д. В., то ці речові докази будуть непря¬мими, бо ще треба за допомогою судової експертизи, пред'явлення для впізнання, допитів та інших слідчих дій довести, що вони мають відношення до події..
Непрямі (побічні) докази також мають важливе значення, але користуватись ними складніше. Треба, щоб вони були тісно взаємопов'язані, створювали систему доказів, в якій кожний непрямий доказ був би, так би мовити, кільцем нерозривного ланцюга.
Поділ доказів на прямі і непрямі має практичне значення, оскільки використання кожного з них у процесі доказування має свої особливості.
Так, при користуванні прямими доказами вирішальне значення має встановлення достовірності того джерела, з якого одержано фактичні дані, які безпосередньо вказують на кримінальне правопорушення і осіб, що його вчинили. Встановивши за допомогою інших доказів достовірність джерела, з якого одержано прямий доказ, можна вважати головний факт доведеним.
Більш складним є доказування за допомогою непрямих доказів. При доказуванні користуватися можна лише тими фактами, які є достовірними. Однак встановлення одного окремого факту не може бути достатнім для висновку про головний факт. Так, якщо підозрюваного бачили біля будинку, в якому вчинено кримінальне правопорушення, сама по собі ця обставина ще не дає підстав вважати, що воно вчинено саме цією особою. Декілька фактів, що використовуються як непрямі докази, можуть бути підставою для висновку про головний факт лише тоді, коли між ними є причинний зв’язок. Правильно вирішити це питання можна лише шляхом оцінки цих доказів у сукупності з іншими зібраними доказами. Сукупність непрямих доказів повинна бути приведена лише до одного єдиного можливого висновку. Якщо непрямі докази вказують на суперечливі факти, це свідчить про недостовірність деяких з них, про те, що окремі з них не мають причинного зв’язку з головним фактом. Тож в процесі доказування користуватися непрямими доказами значно важче ніж прямими. Однак це не означає, що непрямі докази менш цінні для встановлення істини. Таким чином, непрямі докази на відміну від прямих дозволяють встановити проміжні факти, на підставі яких встановлюються різні елементи головного факту. Головний факт – це поняття збірне. Воно включає такі елементи предмета доказування, як подія кримінального правопорушення та вчинення його обвинуваченим. Залежно від того, які обставини встановлює той чи інший доказ, він може бути прямим в одному випадку і непрямим у другому.
Процедура формування кожного окремого доказу дозволяє класифікувати їх на такі джерела як показання свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, документи.
Такі класифікації дають широку можливість для всебічного аналізу, визначення ролі та значення доказів, вибору оптимальних тактичних і методичних прийомів їх збирання, перевірки, дають змогу враховувати особливості кожного виду доказів при їх оцінці та обґрунтуванні процесуальних рішень.
За механізмом формування і носієм доказової інформації докази поділяються на отримані від осіб і ті що містяться в предметах і документах.
Практичне значення такого розмежування полягає в наступному:
а) докази у першому випадку отримуються від людей, здатних сприймати, запам’ятовувати, відтворювати і уточнювати факти. Але на процесі психічної переробки отриманої інформації неодмінно відображаються його суб’єктивні якості (симпатії, антипатії тощо), а також об’єктивні фактори (метеорологічні умови, віддаленість від місця події, стан здоров’я та інші);
б) на процес збирання і дослідження доказів впливають і різні можливості зберігання інформації, обстановка, в якій особа сприймала певну подію;
в) відіграє роль при сприйнятті і оцінці інформації форма її передачі – усна, письмова, звукова чи інша. Кожна з цих форм, знаходячись у прямій залежності від механізму утворення і джерела доказів, передбачає специфічні методи її уточнення (постановка додаткових запитань, перевірка справжності документів шляхом їх огляду, проведення експертизи тощо);
3. Поняття, види та характеристика процесуальних джерел доказів
У процесуальній літературі існують різні, нерідко протилежні погляди на поняття джерел доказів. Аж до заперечення самої назви «джерела доказів». Так, С.А. Шейфер відзначає, що термін «джерела доказів» є неприйнятним. На його думку найкраще підходить термін «види доказів»
Необхідно зазначити, що термін “вид” в українській мові означає:
а) «...різновид в ряді предметів, явищ»;
б) «...підрозділ, що об’єднує ряд предметів, явищ за спільними ознаками...» .
Тому, якщо вести мову за види процесуальних джерел доказів, то це буде цілком логічно і правильно.
Проте, якщо мова йде за види доказів, то це, звичайно, не можуть бути процесуальні джерела. Швидше всього види доказів – це їх поділ на певні групи, тобто мається на увазі класифікація доказів.
Цілком природно, що частина науковців ув’язують поняття джерел доказів з визначенням самих доказів. Це стосується прибічників позицій подвійного та єдиного розуміння доказів. Однак такий підхід видається не зовсім правильним, оскільки ігнорує ті істотні відмінності, що не дивлячись на розмаїття поглядів процесуалістів, все ж існують між доказами та їх процесуальними джерелами. А крім того веде до відмови наукової розробки інституту процесуальних джерел доказів.
В той же час окремі вчені пропонують розглядати визначення поняття джерел доказів в більш широкому смислі, як це робиться в різних сферах науки та суспільного життя. На їх думку в широкому смислі під джерелом доказів слід розуміти оточуючу нас, реально існуючу дійсність. Адже саме з неї одержуються знання, відомості про ту її частину, яка пов’язана з подією кримінального правопорушення, що мала місце в минулому, а також з обставинами, при яких воно відбувалась.
Безумовно, якщо відстежити весь ланцюг причинно-наслідкового зв’язку, то в кінцевому результаті виявиться, що безпосереднім джерелом доказової інформації нібито є сама подія кримінального характеру, яка залишила певні сліди в оточуючій дійсності.
Ряд процесуалістів відстоюють визначення поняття процесуальних джерел доказів у вузькому смислі. Згідно даної позиції під джерелами доказів необхідно розуміти матеріальні об’єкти, які здатні в певних процесуальних умовах давати інформацію про обставини, що мають значення для кримінальної справи.
Потрібно наголосити, що спір з приводу поняття процесуальних джерел доказів має не тільки теоретичне, але й важливе практичне значення, оскільки саме до процесуальної форми вираження доказів звернуто вимогу закону щодо допустимості останніх.
Якщо ж під процесуальними джерелами доказів буде розумітись сукупність матеріальних об’єктів, то вимога допустимості доказів не зможе бути реалізована повністю. Це пов’язано з тим, що прибічниками такого підходу до поняття джерел доказів невиправдано розширюється коло можливих джерел доказів за рахунок включення до нього будь-яких матеріальних об’єктів, що несуть певну інформацію. Однак це буде суперечити ч. 2 ст. 84 КПК України, де міститься вичерпний перелік процесуальних джерел доказів.
Існують й інші підходи до визначення поняття джерел доказів. Так, на думку В.Я. Дорохова необхідно виділяти поряд з «джерелом доказів» ще й поняття «джерело фактичних даних». Тобто мова йде щодо двох джерел стосовно будь-якого доказу: джерела доказів і джерела фактичних даних.
Таке трактування джерела доказів, окрім додаткової плутанини в дискусію нічого не вносить. Адже фактичні дані (відомості про факти) – це докази. Таким чином, терміни «джерела доказів» та «джерела фактичних даних» (відомостей про факти) по смислу дублюються, а тому не можуть протиставлятись один одному.
Звернемось знову ж таки до тлумачного словника. В українській мові термін «джерело» означає «...те, що дає початок чому-небудь, звідки черпається щось...».
Будь-яке процесуальне джерело доказів є насамперед певною процесуальною формою за допомогою якої відомості про факти залучаються до сфери кримінального судочинства, тобто до доказового поля.
А саме там міститься інформація (докази) за допомогою якої органи розслідування, прокуратури чи суду вправі обґрунтувати будь-яке процесуальне рішення у кримінальному провадженні.
Тому уявляється, що більш плідною є позиція Ф.Н. Фаткулліна, який вважає, що під джерелами доказів потрібно розуміти, як процесуальну форму, завдяки якій фактичні дані, що виступають як докази, залучаються до сфери процесуального доказування, так і носіїв цієї фактичної інформації.
Отже, процесуальні джерела доказів – це певна процесуальна форма за допомогою якої відомості про факти, залучаються до сфери кримінально-процесуального доказування.
В процесуальній літературі термін «джерела доказів» нерідко ототожнюється з терміном «засоби доказування». Зокрема Л.М. Карнєєва пише, що самі показання – джерела доказів, чи, як їх ще називають, засоби доказування за допомогою яких ці дані встановлюються.
Ще раніше про це висловився М.М. Полянський, стверджуючи, що факти (докази) і джерела, в яких вони містяться разом утворюють засоби доказування.
Аналогічної позиції дотримуються в своїх роботах М.С. Строгович, М.М.Гродзинський, П.А.Лупинська, В.М. Савицький та інші науковці
Дещо по іншому трактує поняття засобів доказування Ф.Н. Фаткуллін. На його думку, під засобами процесуального доказування необхідно розуміти конкретні фактичні дані, що застосовуються для встановлення обставин кримінального провадження, джерела цих даних і способи їх одержання, перевірки та використання в процесі доказування.
Г.Ф.Горський, Л.Д. Кокорєв, П.С. Елькінд визначають засоби доказування як сукупність двох елементів одночасно. Перший елемент складається з доказів та їх джерел, а другий включає способи одержання, перевірки та використання доказів у кримінальному процесі. Такої ж точки зору дотримується Ю.М. Грошевий.
Ц.М. Каз ототожнюючи терміни «засоби» і «способи» процесуального доказування, розуміє під ними процесуальні дії за допомогою яких одержуються докази.
В сучасній українській мові термін «засіб» має декілька значень:
1. Спосіб, прийом, захід, якась спеціальна дія, що дає можливість здійснити щось.
2. Те, що служить знаряддям у якійсь дії.
3. Гроші, матеріальні цінності, достатки.
Уявляється, що найближче до засобів доказування є значення цього терміну як «те, що служить знаряддям у якійсь дії». Якщо ми розглядаємо доказування як сукупність дій, розумових та практичних, то засобом доказування є те за допомогою чого доводяться обставини, що входять до предмета доказування, відновлюється модель кримінальної події, котра мала місце в минулому.
Виникає запитання – а за допомогою чого все це доводиться? Хіба за допомогою процесуальних джерел доказів? Мабуть відповідь має бути однозначною – ні, лише за допомогою зібраних доказів.
Формуючи докази, перевіряючи їх і даючи їм належну оцінку слідчий, прокурор, слідчий-суддя або суд приймають те чи інше процесуальне рішення у кримінальному провадженні. І оперують вони в ході доказування у кримінальному провадженні теж не джерелами доказів, а самими доказами, відомостями про факти.
У зв’язку з цим Р.С. Бєлкін досить переконливо наголошує, що в буквальному смислі засіб доказування – це те за допомогою чого здійснюється доказування; доказування може відбуватися тільки за допомогою доказів. Саме визначення доказів, що міститься в законі виключає можливість користування чимось іншим, крім них, в доказуванні. Джерела доказів не є засобами доказування: доказову силу мають тільки одержані з цих джерел фактичні дані.
Його цілком справедливо і обґрунтовано підтримує М.М. Михеєнко вказуючи на те, що «...оскільки кримінально-процесуальне доказування є різновидністю пізнання, то безпосереднім і єдиним засобом його є тільки кримінально-процесуальні докази, які слід розуміти як будь-які фактичні дані...». Уявляється, що вказаний підхід до визначення засобів доказування є найбільш логічним і таким, що відповідає діючому законодавству, слідчій та судовій практиці. Це означає, що засобами доказування у кримінальних провадженнях виступають лише кримінально-процесуальні докази.
Ніякі слідчі та інші процесуальні дії не вправі виступати як засоби доказування, оскільки вони є засобами збирання доказової інформації, а не доказування.
Перш ніж розпочати розгляд кожного процесуального джерела потрібно зауважити, що на сьогоднішній день система процесуальних джерел доказів уявляється неповною.
Слушними є пропозиції багатьох процесуалістів про доповнення даної системи показаннями підсудного, засудженого, цивільного позивача, цивільного відповідача.
Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.
Показання – це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.
Підозрюваний, обвинувачений, потерпілий у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення мають право давати показання під час досудового розслідування та судового розгляду. Свідок, експерт, потерпілий (за виключенням потерпілого у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення) зобов'язані давати показання слідчому, прокурору, слідчому судді, суду в установленому КПК порядку.
Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому ст.225 КПК. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.
Особа надає показання лише щодо фактів, які вона сприймала особисто, за винятком випадків, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом. Висновок або думка особи, яка надає показання, можуть визнаватися судом доказом, лише якщо такий висновок або думка корисні для ясного розуміння показань (їх частини) і ґрунтуються на спеціальних знаннях в розумінні ст. 101 КПК України. Якщо особа, яка надає показання, висловила думку або висновок, що ґрунтується на спеціальних знаннях у розумінні ст. 101 КПК України, а суд не визнав їх недопустимими доказами в порядку, передбаченому частиною другою статті 89 КПК України, інша сторона має право допитати особу згідно з правилами допиту експерта.
Сторони, потерпілий мають право отримувати від учасників кримінального провадження та інших осіб за їх згодою пояснення, які не є джерелом доказів. Згідно ст. 96 КПК України, з метою з’ясування достовірності показань свідка сторони кримінального провадження мають право ставити свідку запитання щодо його можливості сприймати факти, про які він дає показання, а також щодо інших обставин, які можуть мати значення для оцінки достовірності показань свідка.
Для доведення недостовірності показань свідка сторона має право надати показання, документи, які підтверджують його репутацію, зокрема, щодо його засудження за завідомо неправдиві показання, обман, шахрайство або інші діяння, що підтверджують нечесність свідка.
Свідок зобов'язаний відповідати на запитання, спрямовані на з'ясування достовірності його показань.
Згідно ч. 4 ст. 96 КПК України свідок може бути допитаний щодо попередніх показань, які не узгоджуються із його показаннями. В зв’язку з цим виникає ряд питань. Так, відповідно до ст. 84 КПК України показання, як і речові докази, документи, висновки експертів, є процесуальними джерелами доказів. При цьому і речові докази, і документи, і висновки експертів підлягають дослідженню в судовому засіданні. Водночас ч. 4 ст. 95 КПК України обумовлено, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 КПК України. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них. Виникає питання: Який сенс у допиті свідка з приводу попередніх показань, які не узгоджуються з його показаннями в суді (ч. 4 ст. 96 КПК України)? Адже в будь-якому випадку суд не має права на них посилатись й обґрунтовувати ними своє рішення. А якщо суд не може обґрунтовувати свої висновки й судові рішення показаннями, наданими слідчому та прокуророві й посилатися на них, то ким і яким чином буде дана оцінка цим показанням як завідомо неправдивим (ст. 67 КПК України)?
Кримінальним процесуальним кодексом України (ст. 97) передбачено можливість отримання показань з чужих слів. Показаннями з чужих слів є висловлювання, здійснене в усній, письмовій або іншій формі, щодо певного факту, яке ґрунтується на поясненні іншої особи.
Суд має право визнати допустимим доказом показання з чужих слів незалежно від можливості допитати особу, яка надала первинні пояснення, у виняткових випадках, якщо такі показання є допустимим доказом згідно з іншими правилами допустимості доказів.
При прийнятті цього рішення суд зобов’язаний враховувати:
1) значення пояснень і показань, у випадку їх правдивості, для з'ясування певної обставини і їх важливість для розуміння інших відомостей;
2) інші докази щодо питань, передбачених пунктом 1 цієї частини, які подавалися або можуть бути подані;
3) обставини надання первинних пояснень, які викликають довіру щодо їх достовірності;
4) переконливість відомостей щодо факту надання первинних пояснень;
5) складність спростування пояснень, показань з чужих слів для сторони, проти якої вони спрямовані;
6) співвідношення показань з чужих слів з інтересами особи, яка надала ці показання;
7) можливість допиту особи, яка надала первинні пояснення, або причини неможливості такого допиту.
Суд має право визнати неможливим допит особи, якщо вона:
1) відсутня під час судового засідання внаслідок смерті або через тяжку фізичну чи психічну хворобу;
2) відмовляється давати показання в судовому засіданні, не підкоряючись вимозі суду дати показання;
3) не прибуває на виклик до суду, а її місцезнаходження не було встановлено шляхом проведення необхідних заходів розшуку;
4) перебуває за кордоном та відмовляється давати показання.
Суд може визнати доказами показання з чужих слів, якщо сторони погоджуються визнати їх доказами. Суд має право визнати допустимим доказом показання з чужих слів, якщо підозрюваний, обвинувачений створив або сприяв створенню обставин, за яких особа не може бути допитана.
Показання з чужих слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не підтверджується іншими доказами, визнаними допустимими згідно з правилами, відмінними від положень частини другої ст. 97 КПК України.
У будь-якому разі не можуть бути визнані допустимим доказом показання з чужих слів, якщо вони надаються слідчим, прокурором, співробітником оперативного підрозділу або іншою особою стосовно пояснень осіб, наданих слідчому, прокурору або співробітнику оперативного підрозділу під час здійснення ними кримінального провадження.
Як відомо, злочинна подія завжди залишає ті чи інші зміни (сліди) в оточуючій дійсності. Значне місце тут займають матеріальні, або як їх ще називають речові сліди. Виявлені та досліджені в установленому порядку, вони можуть надати в розпорядження органу розслідування та суду інформацію, яка буде сприяти розкриттю злочину.
Інформація одержана від об’єктів матеріального світу має свою форму. Дана інформація може виступати у кримінальному судочинстві як докази, і міститись в такому процесуальному джерелі, котре має назву речові докази.
Речові докази займають самостійне місце в системі інших процесуальних джерел доказів, а їх використання в кримінально-процесуальній діяльності зростає. Це пов’язано з постійним розвитком науки та техніки, що дозволяє дослідити властивості і значення різних об’єктів, а також криміналістики, яка розробляє на базі наукових досягнень різні прийоми і методи щодо збирання та дослідження речових доказів.
Як відзначає С.С. Степичев, обсяг інформації, що одержується від речових доказів зростає в міру вдосконалення способів їх дослідження. Досягнення криміналістики та інших наук, які використовуються з цією ж метою, дозволяють сьогодні виявити, зафіксувати та використати як речові докази те, що ще вчора неможливо було ні виявити, ні зафіксувати. Тому значення речових доказів та їх роль в доказуванні постійно зростають. При цьому цілком зрозуміло, що мова йде не за заміну речовими доказами, інших процесуальних джерел, а про розширення можливостей збирання речових доказів за рахунок застосування засобів і способів, якими раніше не володіли органи розслідування та суду.
Визначення поняття речових доказів по різному тлумачиться науковцями. Так А.О. Ляш вказує, що це предмети матеріального світу, які володіють властивістю незамінності і мають доведений в установленому законом порядку причинний зв’язок з обставинами, що мають відношення до справи, визнані джерелом доказів і приєднані до справи спеціальною постановою.
Таке визначення є трохи громіздким і дає занадто загальне уявлення про речові докази. Інші процесуалісти вважають, що речові докази – це будь-які предмети матеріального світу, які були знаряддям кримінального правопорушення чи зберегли на собі його сліди, на які були спрямовані протиправні дії, а також інші предмети і документи, які можуть служити засобом для виявлення кримінального правопорушення та встановлення обставин кримінальної провадження. Автори даного визначення більш конкретизують об’єкти матеріального світу, що можуть виступати в якості процесуального джерела – речові докази.
Новий КПК України ще повніше називає предмети як носіїв доказової інформації. Так, в ст. 98 КПК України речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об’єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом.
В той же час з тексту закону чітко простежується, що законодавець не прагне дати вичерпний перелік предметів, які можуть бути речовими доказами, а лише називає ознаки, при наявності хоча б однієї з яких предмет стає речовим доказом.
Такий підхід видається дуже слушним, оскільки неможливо передбачити всі об’єкти матеріального світу, які можуть виступати як речові докази у конкретних кримінальних провадженнях.
Кримінально-процесуальний закон (ст. 93 КПК України) надає сторонам кримінального провадження право витребувати та отримувати речі, які в подальшому можуть стати речовими доказами, встановлює процесуальний порядок такої передачі. Частина 2 ст.100 передбачає, що речові докази які отримані або вилучені слідчим, прокурором, оглядаються, фотографуються та докладно описуються в протоколі огляду.
Адже на момент подачі конкретний об’єкт матеріального світу залучається до кримінального судочинства і від того, наскільки точно і повно він зафіксований у своїх властивостях, залежить визнання його речовим доказом.
Розглянемо кожен з цих видів речових доказів.
Перший з них це предмети, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення.
В українській мові термін знаряддя означає:
а) пристосування, прилад за допомогою якого виконується певна дія;
б) те, що служить засобом у якійсь дії.
Тобто, як бачимо під знаряддям вчинення кримінального правопорушення потрібно розуміти будь-які предмети чи інші об’єкти матеріального світу спеціально виготовлені, пристосовані для вчинення кримінального правопорушення чи за допомогою яких були вчинені суспільно-небезпечні діяння.
Необхідно підкреслити, що використання знарядь вчинення кримінального правопорушення суттєво підвищує ступінь суспільної небезпеки діяння. Саме цим пояснюється включення законодавцем вказаних ознак в об’єктивну сторону окремих складів злочину чи віднесення їх до обставин, що посилюють кримінальну відповідальність.
Існує поділ їх на декілька груп:
1. За предметом посягання знаряддя розрізняються на:
а) знаряддя злому; б) знаряддя вбивства; в) знаряддя підпалу тощо.
2. За характером впливу знаряддя діляться на: а) знаряддя механічної дії; б) вогнепальна зброя, вибухові пристрої; вибухові речовини; в) знаряддя термічної дії; г) знаряддя, дія яких ґрунтується на використанні енергії електричного розряду, властивостей радіоактивного розладу, світлових і рентгенівських променів; д) знаряддя хімічного впливу; є) знаряддя, дія яких ґрунтується на використанні декількох процесів одночасно.
3. За ступенем складності знаряддя діляться на:
а) прості; б) складові; в) складні; г) машини; д) автоматичні пристрої.
4. За призначенням (функціями) предмети класифікуються на: а) предмети чи речовини, спеціально приготовлені для використання під час вчинення злочину; б) зброя; в) предмети, інструменти, пристосування і речовини, які використовуються у виробничій, науковій чи іншій діяльності; г) побутові предмети; д) інші предмети і речовини.
Дана класифікація є досить повною і розширює знання про об’єкти матеріального світу як знаряддя кримінального правопорушення.
Другу групу речових доказів складають предмети, які зберегли на собі сліди кримінального правопорушення або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження. Термін сліди може використовуватись як в широкому смислі, так і в вузькому. В українській мові термін слід вживається в декількох значеннях: а) відбиток ноги на якій-небудь поверхні; б) подряпина, рубець, пляма і таке інше, залишені чим-небудь; знак від чогось; в) те, що уціліло, збереглося від руйнування, нищення, загибелі тощо.
На предметах можуть залишитись відбитки слідів кримінального правопорушення – це сліди рук, ніг, зубів, взуття, крові та інших виділень людини. Сюди потрібно віднести також сліди різних речовин (фарба, мастильні речовини), мікрочастин.
Таким чином, вказані предмети пов’язані із кримінальним правопорушенням не безпосередньо, а через зазначені сліди. Як справедливо відзначають А.І. Вінберг та Р.С. Бєлкін, процесуальним джерелом доказів в даному випадку буде сам об’єкт матеріального світу (предмет), а сліди (властивості) – доказами. Якщо ці “властивості – докази” складають суть предмета, а його якості невідділимі від нього, тоді сам предмет виступає як носій доказової інформації.
Необхідно відзначити, що нерідко матеріальні сліди неможливо відділити від поверхні предмета. В такому разі сліди виступають разом з предметами на яких вони містяться, або з частинами цих предметів. Якщо ж це не вдається, тоді виготовляються копії цих слідів. Цілком зрозуміло, що насамперед це стосується: слідів транспортних засобів, слідів злому, слідів ніг, пальців рук тощо. Для цього застосовуються різноманітні криміналістичні засоби – дактилоплівка, гіпсовий матеріал, спеціальні пасти і таке інше.
Копії цих слідів необхідно вважати похідними доказами, а їх носіїв похідними речовими доказами, оскільки первинними доказами будуть сліди (властивості) на вперше виявленому предметі, а сам предмет відповідно - первинним процесуальним джерелом доказів.
В окремих випадках сліди можуть бути відокремлені від предмета без зміни їх суті (сліди крові, фарби). В такому разі в якості носія доказової інформації буде відокремлений об’єкт матеріального світу.
Деякі науковці до речових доказів відносять зразки, які відбираються для експертизи (ст. 245 КПК України). Інші – не визнаючи зразки речовими доказами, вважають, що вони несуть самостійну доказову інформацію і за своєю природою наближені до речових доказів. Ще частина вчених переконані, що зразки для експертизи є самостійними засобами доказування оскільки їх одержання передбачено законом як самостійна слідча дія.
Стосовно статусу зразків для експертного дослідження, то вони не є ні речовими доказами, ні особливою доказовою інформацією, ні, тим більше, засобами доказування.
Це досить переконливо аргументує М.О. Селіванов відзначаючи, що думка про ототожнювання зразків і речових доказів не узгоджується з правовою і гносеологічною природою речових доказів. Визнання предмета речовим доказом передбачає наявність зв’язку між цим предметом і обставинами кримінального провадження, що з’ясовуються. Вони пов’язані з розслідуванням, але не з розслідуваною подією і характеризують певного суб’єкта чи об’єкт незалежно від його відношення до кримінального провадження. Допомагаючи здійснювати ідентифікацію, зразки виступають по суті інструментами пізнання, і в цьому відношенні їх можна порівняти з приборами, пристроями, матеріалами та іншими технічними засобами, які використовує експерт, здійснюючи дослідження речових доказів, або ж наявними в літературних джерелах довідковими та науковими даними, на які дослідник посилається в своїх висновках.
Третю групу речових доказів складають предмети, які були об’єктом кримінально-протиправних дій. Під ними необхідно розуміти конкретні об’єкти матеріального світу, які були предметом кримінального правопорушення. Не слід ототожнювати об’єкт злочинних дій і об’єкт кримінального правопорушення, це різні правові інститути. Об’єкт кримінального правопорушення значно ширше поняття. Об’єкт злочинних дій це, як вказано вище, конкретні предмети на які спрямовано злочинне посягання. Сюди може бути віднесено крадене майно, автомашини, гроші, цінності, відеоапаратура, комп’ютерна техніка тощо.
Ще одним видом речових доказів є гроші, цінності. Вони за загальним правилом вказують безпосередньо на спосіб вчинення кримінального правопорушення. Їх наявність не звільняє слідчого, прокурора, слідчого судді і суд від обов’язку доказування самого факту протиправної діяльності, а також його зв’язку з подальшим придбанням цінностей.
В процесі розслідування слідчий зобов’язаний за допомогою слідчих та негласних слідчих дій встановлювати зв’язок між протиправною діяльністю підозрюваного і одержанням в результаті цієї діяльності грошей, придбанням на ці гроші дорогоцінних предметів, речей. Вказані гроші і цінності визнаються речовими доказами тільки після встановлення факту придбання їх протиправним шляхом, що має бути підтверджено зібраними доказами.
Доказове значення грошей і цінностей нажитих протиправним шляхом, полягає насамперед в тому, що наявність у підозрюваного, обвинуваченого певних цінностей (гроші, дача, автомашина тощо) в розмірі, що перевищує його законні трудові доходи, підтверджує сам факт протиправної діяльності.
Відмежування цінностей, які були предметом протиправного посягання від тих, які нажиті протиправним шляхом відіграє певну роль у кримінальному провадженні. Адже перші можуть бути повернуті їх власнику, а другі – підлягають звертанню в доход держави (п. 4 ч. 1 ст. 81 КПК України).
І нарешті п’ятий вид речових доказів – інші речі набуті кримінально-протиправним шляхом.
Наявність даного виду речових доказів свідчить про розуміння законодавця щодо неможливості передбачення усіх об’єктів матеріального світу, які можуть виступати як речові докази у кримінальному судочинстві. До названого виду речових доказів, можна віднести особисті речі підозрюваного чи обвинуваченого, які вони загубили на місці кримінального правопорушення, виявлений в певному місці недопалок, залишений тим же підозрюваним чи обвинуваченим тощо.
Необхідно пам’ятати, що для речових доказів як процесуального джерела характерним є наступне:
1. Змістом речових доказів є відомості у вигляді певних властивостей та ознак об’єктів матеріального світу, на підставі яких встановлюються обставини, що мають значення для кримінального провадження.
2. Зміст речового доказу – це ті властивості і ознаки предмета, які можуть бути безпосередньо сприйняті органами досудового розслідування, прокурором, слідчим суддею і судом.
3. Формою речового доказу є процесуальні засоби закріплення відомостей про факти, одержаних від певного предмета чи документа. Тільки при дотриманні цієї форми об’єкт матеріального світу набуває значення процесуального джерела доказів.
4. До речових доказів відносяться не будь-які предмети чи документи, а лише ті, які мають зв’язок з кримінальною подією, що досліджується.
5. Речовий доказ – це єдність об’єкта матеріального світу і відомостей про факти, носієм яких він є.
Для визнання об’єкта матеріального світу речовим доказом необхідне дотримання таких умов:
1. Складання протоколу огляду (протокол огляду місця події, протокол обшуку тощо).
2. Наявність самого речового об’єкта.
В ч. 2 ст. 98 КПК України зазначено, що документи є речовими доказами, якщо вони містять ознаки, зазначені в частині першій ст. 98 КПК України.
Згідно зі ст. 99 КПК України документом як джерелом доказів є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об'єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження.
В ч.2 названої статті зазначено, щодо документів, за умови наявності в них відомостей, передбачених частиною першою ст.99 КПК, можуть належати:
1) матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі електронні);
2) матеріали, отримані внаслідок здійснення під час кримінального провадження заходів, передбачених чинними міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України;
3) складені в порядку, передбаченому КПК, протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії;
4) висновки ревізій та акти перевірок.
Матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням вимог Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність", за умови відповідності вимогам цієї статті, є документами та можуть використовуватися в кримінальному провадженні як докази.
Сторона кримінального провадження, потерпілий зобов'язані надати суду оригінал документа. Оригіналом документа є сам документ, а оригіналом електронного документа - його відображення, якому надається таке ж значення, як документу.
Дублікат документа (документ, виготовлений таким же способом, як і його оригінал) може бути визнаний судом як оригінал документа. Для підтвердження змісту документа можуть бути визнані допустимими й інші відомості, якщо:
1) оригінал документа втрачений або знищений, крім випадків, коли він втрачений або знищений з вини потерпілого або сторони, яка його надає;
2) оригінал документа не може бути отриманий за допомогою доступних правових процедур;
3) оригінал документа знаходиться у володінні однієї зі сторін кримінального провадження, а вона не надає його на запит іншої сторони.
Сторона кримінального провадження, потерпілий мають право надати витяги, компіляції, узагальнення документів, які незручно повністю досліджувати в суді, а на вимогу суду - зобов'язані надати документи у повному обсязі. Сторона зобов'язана надати іншій стороні можливість оглянути або скопіювати оригінали документів, зміст яких доводився у передбаченому цією статтею порядку.
Порядок зберігання речових доказів і документів та вирішення питання про них передбачений ст.100 КПК України.
Так, речовий доказ, який був наданий стороні кримінального провадження або нею вилучений, повинен бути якнайшвидше повернутий володільцю, крім випадків, передбачених статтями 160-166, 170-174 КПК України.
Речовий доказ або документ, наданий добровільно або на підставі судового рішення, зберігається у сторони кримінального провадження, якій він наданий. Сторона кримінального провадження, якій наданий речовий доказ або документ, зобов’язана зберігати їх у стані, придатному для використання у кримінальному провадженні. Речові докази, які отримані або вилучені слідчим, прокурором, оглядаються, фотографуються та докладно описуються в протоколі огляду. Зберігання речових доказів стороною обвинувачення здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Документ повинен зберігатися протягом усього часу кримінального провадження. За клопотанням володільця документа слідчий, прокурор, суд можуть видати копії цього документа, за необхідності - його оригінал, долучивши замість них до кримінального провадження завірені копії. У разі втрати чи знищення стороною кримінального провадження наданого їй речового доказу вона зобов'язана повернути володільцю таку саму річ або відшкодувати її вартість. У разі втрати чи знищення стороною кримінального провадження наданого їй документа вона зобов'язана відшкодувати володільцю витрати, пов'язані з втратою чи знищенням документа та виготовленням його дубліката.
Речові докази та документи, надані суду, зберігаються в суді, за винятком випадків, передбачених частиною шостою цієї статті, а також речових доказів у вигляді громіздких або інших предметів, що вимагають спеціальних умов зберігання, які можуть знаходитися в іншому місці зберігання.
Речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати по забезпеченню спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню:
1) повертаються законному власнику або передаються йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження;
2) передаються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду для реалізації, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження;
3) знищуються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності – за рішенням слідчого судді, суду, якщо такі товари або продукція, що піддаються швидкому псуванню, мають непридатний стан;
4) передаються для їх технологічної переробки або знищуються за рішенням слідчого судді, суду, якщо вони відносяться до вилучених з обігу предметів чи товарів, а також якщо їх тривале зберігання небезпечне для життя чи здоров'я людей або довкілля
У випадках, передбачених цією частиною, речові докази фіксуються за допомогою фотографування або відеозапису та докладно описуються. У разі необхідності може бути збережений зразок речового доказу, достатній для його експертного дослідження або інших цілей кримінального провадження.
У випадках, передбачених пунктами 2-4 ч. 6 ст. 100 КПК України, слідчий за погодженням з прокурором або прокурор звертається з відповідним клопотанням до слідчого судді місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування, або до суду під час судового провадження, яке розглядається згідно зі статтями 171-173 КПК України. Реалізація, технологічна переробка або знищення речових доказів у випадках, передбачених цією статтею, здійснюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Питання про долю речових доказів і документів, які були надані суду, вирішується судом при ухваленні судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Такі докази і документи повинні зберігатися до набрання рішенням законної сили. При цьому:
1) гроші, цінності та інше майно, які належать обвинуваченому і були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення, конфіскуються;
2) гроші, цінності та інше майно, які призначалися для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та (або) матеріального забезпечення кримінальних правопорушень або винагороди за їх вчинення, конфіскуються;
3) майно, яке вилучене з обігу, передається відповідним установам або знищується;
4) майно, яке не має ніякої цінності і не може бути використане, знищується, а в разі необхідності – передається до криміналістичних колекцій експертних установ або заінтересованим особам на їх прохання;
5) гроші, цінності та інше майно, які були об'єктом кримінально-протиправних діянь, повертаються законним володільцям, а в разі не встановлення їх – передаються в дохід держави в установленому Кабінетом Міністрів України порядку;
6) гроші, цінності та інше майно, набуте в результаті вчинення кримінального правопорушення, доходи від них передаються в дохід держави;
7) документи, що є речовими доказами, залишаються у матеріалах кримінального провадження протягом усього часу їх зберігання.
Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується у порядку цивільного судочинства. У такому випадку річ зберігається до набрання рішенням суду законної сили.
Відповідно до ст. 101 КПК України джерелом доказів є висновок експерта. Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи.
Кожна сторона кримінального провадження має право надати суду висновок експерта, який ґрунтується на його наукових, технічних або інших спеціальних знаннях.
Звичайно, особами, які володіють спеціальними знаннями у кримінальному судочинстві, виступають спеціалісти та експерти. Однак суб’єктом використання спеціальних знань може бути і слідчий. Під час своєї професійної підготовки він одержує необхідні спеціальні знання в області криміналістичної техніки, судової медицини, судової психології та психіатрії, судової бухгалтерії тощо, щоб використати в майбутній роботі. Без цих знань слідчий не зможе ефективно виконувати свої професійні обов’язки.
Згідно статті 237 КПК України з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення слідчий, прокурор проводять огляд місцевості, приміщення, речей та документів. Стаття 237 ч. 7 КПК України передбачає, що в необхідних випадках слідчий, прокурор проводить вимірювання, фотографування, звуко і відео запис, складає плани і схеми, виготовляє графічні зображення, виготовляє зліпки.
При провадженні інших слідчих дій слідчий теж використовує свої спеціальні знання. Наприклад, при визначенні завдань спеціалісту, при підготовці й призначенні експертиз відповідно до ч. 2 ст. 242 КПК України – для встановлення причин смерті, тяжкості тілесних ушкоджень тощо.
Зміст поняття спеціальні знання у КПК України не визначений. Однак слід усвідомити, що правильне розуміння змісту цього поняття є необхідною передумовою ефективного використання положень інститутів судової експертизи та спеціаліста. Уявляється, що при розкритті поняття спеціальних знань необхідно виходити із поняття знань взагалі.
Знання є категорією гносеологічною. Вони є результатом пізнання об’єктивної істини. Це означає, що знання здобуваються в результаті пізнавальної діяльності суб’єкта як продукту пізнання людьми предметів і явищ дійсності, законів природи та суспільства.
Розрізняють два види знань звичайне та наукове. Звичайне знання є історично первісною формою існування і розвитку людського знання. Воно, в основному, обмежено рамками емпіричних спостережень та повсякденних узагальнень. Звичайне знання складається стихійно у всіх сферах щоденної діяльності людини. Джерелами його формування є життєвий досвід і трудова діяльність.
В силу однобічності чи обмеження досвіду, на який опираються звичайні знання, вони можуть суттєво розходитись з науковими уявленнями і поняттями або навіть суперечити їм.
Наукові знання виконують функції, які відрізняються від суспільних функцій звичайного знання. Вони стають доступними людині тільки внаслідок пізнавальної та змінювальної діяльності на рівні теоретичного мислення.
Наукові знання спрямовані на проникнення до суті явищ з метою досягнення більш об’єктивної істини. Їх завдання – пояснити та осмислити факти. Саме тому цей вид знань зв’язаний із спеціалізованою сферою діяльності людини. Проте слід пам’ятати, що звичайне і наукове знання взаємозв’язані між собою. Адже звичайне знання є емпіричною базою для наукового знання, між ними існує процес взаємопроникнення.
Наукові знання передаються в основному за допомогою організованого навчання, однак певну роль тут відіграє і самоосвіта. Сама освіта поділяється на загальну і спеціальну. Завданням загальної освіти є потреба озброїти особу сукупністю систематизованих знань основ наук. В процесі спеціального навчання засвоюється систематизована сукупність знань навиків та вмінь, які необхідні для виконання роботи певної професії та певного рівня кваліфікації. На основі широкого кола знань і вироблених навиків виникають вміння, які виражають той чи інший ступінь майстерності діяльності.
Система спеціальних знань, навиків та вмінь, їх сукупність і якість мають відповідати майбутній спеціальності. Ця система є необхідною передумовою успіху практичної професійної діяльності і проявляється в обґрунтованих і точних діях спеціаліста. Професійна майстерність спирається на моральні та психологічні якості спеціаліста. Тому формування системи спеціальних знань, навиків та вмінь поєднується з процесом формування особистості.
Виходячи із загальних положень про поняття знань потрібно відзначити, що в кримінальному процесі використовуються тільки наукові знання. Цілком зрозуміло, що при забезпеченні одержання необхідних при доказуванні нових даних, недостатньо констатувати та описувати факти. Їх слід пояснити, виділити найбільш суттєві, і головне, проникнути в суть явищ оточуючої дійсності. Тому для виконання завдань кримінального судочинства спеціальні знання мають відповідати рівню сучасної науки і техніки.
У зв’язку з викладеним уявляється за доцільне розглянути основні види процесуальної діяльності по використанню спеціальних знань у кримінальному судочинстві. Насамперед це стосується таких суб’єктів кримінального процесу як спеціаліст та експерт.
Згідно ст. 71 КПК України спеціалістом є особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних або інших засобів і може надавати консультації під час досудового розслідування і судового розгляду з питань, що потребують відповідних знань та навичок.
А в ст. 69 КПК України надається визначення хто такий експерт. Ним є особа, яка володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями, має право відповідно до Закону України "Про судову експертизу" на проведення експертизи і якій доручено провести дослідження об'єктів, явищ і процесів, що містять відомості про обставини вчинення кримінального правопорушення, та дати висновок з питань, які виникають під час кримінального провадження і стосуються сфери її знань.
Відповідно до ч. 3 ст. 101 КПК України висновок експерта повинен ґрунтуватися на відомостях, які експерт сприймав безпосередньо або вони стали йому відомі під час дослідження матеріалів, що були надані для проведення дослідження. Експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність.
Запитання, які ставляться експертові, та його висновок щодо них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта.
Висновок експерта не може ґрунтуватися на доказах, які визнані або можуть бути визнані судом недопустимими.
Експерт, який дає висновок щодо психічного стану підозрюваного, обвинуваченого, не має права стверджувати у висновку, чи мав підозрюваний, обвинувачений такий психічний стан, який становить елемент кримінального правопорушення або елемент, що виключає відповідальність за кримінальне правопорушення.
Висновок експерта надається в письмовій формі, але кожна сторона має право звернутися до суду з клопотанням про виклик експерта для допиту під час судового розгляду для роз’яснення чи доповнення його висновку.
Якщо для проведення експертизи залучається кілька експертів, експерти мають право скласти один висновок або окремі висновки. У разі якщо згоди між експертами не було досягнуто, складається декілька висновків експертів (за кількістю точок зору) або один, у якому вступна і дослідницька частини підписуються всіма експертами, а заключна – окремими, під відповідними висновками або згідно з проведеними ними дослідженнями. Висновок передається експертом стороні, за клопотанням якої здійснювалася експертиза.
Висновок експерта не є обов'язковим для особи або органу, яка здійснює провадження, але незгода з висновком експерта повинна бути мотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку.
Згідно з вимогами ст. 102 КПК України, у висновку експерта повинно бути зазначено:
1) коли, де, ким (прізвище, ім'я, по батькові, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта) та на якій підставі була проведена експертиза;
2) місце і час проведення експертизи;
3) хто був присутній при проведенні експертизи;
4) перелік питань, що були поставлені експертові;
5) опис отриманих експертом матеріалів та які матеріали були використані експертом;
6) докладний опис проведених досліджень, у тому числі методи, застосовані у дослідженні, отримані результати та їх експертна оцінка;
7) обґрунтовані відповіді на кожне поставлене питання.
У висновку експерта обов'язково повинно бути зазначено, що його попереджено про відповідальність за завідомо неправдивий висновок та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків.
Якщо при проведенні експертизи будуть виявлені відомості, які мають значення для кримінального провадження і з приводу яких не ставилися питання, експерт має право зазначити про них у своєму висновку. Висновок підписується експертом.
Висновки
Законодавець залишається певною мірою прибічником інформаційної моделі доказів. Зважаючи на це, докази – це єдність фактичних даних (інформації) і їх процесуальних джерел. В основі такого підходу до поняття доказів лежить теорія відображення, згідно з якою подія злочину для органів розслідування, прокурора, захисника та суду є минулою. Злочин являє собою певну сукупність відповідних явищ, предметів, процесів, що відбуваються в навколишньому середовищі, а тому вступає в контакт з багатьма іншими явищами об’єктивної дійсності, в результаті чого залишаються відображення у формі матеріальних слідів, станів предметів, динамічних і статичних процесів, а також ідеальних слідів – у свідомості людей. Це дає можливість поновити «картину» вчиненого злочинного діяння або встановити його відсутність.
Безпосереднє пізнання слідчим, судом обставин, що підлягають доказуванню, та побічних доказів може мати правове значення, якщо воно відбувалося в кримінальному процесуальному провадженні при проведенні тих дій, які передбачені Кримінальним процесуальним кодексом, у встановленому порядку і закріплені в протоколах.
Стаття 84 КПК проводить розмежування між фактами та обставинами. Факти – це подія, явище, що відбулося в дійсності. Обставини – це явище супутнє чому-небудь, яке супроводжує що-небудь, ту чи іншу сторону справи. Якщо дотримуватися етимологічного та логічного значення цих понять в кримінальному процесуальному провадженні, то фактами слід вважати події, з приводу яких ведеться процес, а обставини – це те, що пов’язане з цими фактами, що їх характеризує. Так, подія злочину і вчинення його підозрюваним, обвинува-ченим це факт, а місце, час його вчинення – це обставини. Таке розмежування між фактами та обставинами у кримінальному процесуальному провадженні є умовним, оскільки вони є взаємозалежними. Без місця, часу і способу вчинення злочину не можна визначити факт установленим.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 84 КПК України докази повинні бути отримані у передбаченому КПК порядку. Це означає, що доказами можуть бути лише ті фактичні дані, які отримані в результаті проведення слідчих (розшукових), негласних (розшукових) дій, які передбачені Кодексом, і в тому порядку, як це передбачено відповідною процесуальною дією.
У процесуальній літературі поняттям «джерела доказів», «процесуальні джерела доказів» надається різне значення: як форма, вид доказів, засоби доказування, носії інформації. В ч. 1 ст. 84 КПК України йдеться про фактичні дані, наявність чи відсутність фактів і обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Вони відображають зміст та об’єктивну основу доказів. Під показаннями, речовими доказами, документами, висновками експертів слід розуміти процесуальні джерела, тобто матеріальну форму, в якій містяться і за допомогою якої передаються фактичні дані. Такі джерела гарантують отримання найбільш повних і достовірних фактичних даних, що є важливою умовою допустимості доказів. З урахуванням цього, під доказами в кримінальному процесі слід розуміти єдність фактичних даних і їх процесуальних джерел. Залежно від способу і процесуального режиму отримання і їх характеру законодавець сформулював конкретну вимогу про те, що доказами можуть бути тільки показання, речові докази, документи, висновки експертів, незалежно від того, чи вони отримані в результаті гласних чи негласних слідчих (розшукових) дій.