ТЕМА № 6

ДИПЛОМАТИЧНЕ ТА КОНСУЛЬСЬКЕ ПРАВО


Питання теми:


Вступ.

1. Поняття дипломатичного та консульського права. Органи зовнішніх відносин держав.

2. Дипломатичні та консульські представництва держав, їх функції.

3. Дипломатичні та консульські привілеї і імунітети.

Висновки.


Рекомендована література:

  1. Белогубова О.А. Дипломатическое и консульское право [Текст] : учеб.-метод. пособие / О. А. Белогубова, Е. В. Мануилова, А. В. Трояновский ; Нац. ун-т "Одес. юрид. акад.", Каф. междунар. права и междунар. отношений. - О. : Фенікс, 2011. - 214 с.
  2. Биркович Т.І. Правове регулювання дипломатичної служби в Україні [Текст] : дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Биркович Тетяна Іванівна ; Гуманітарний ун-т "Запорізький ін-т держ. та муніципального управління". - Запоріжжя, 2007. - 187 арк.
  3. Гринчак В.А. Дипломатичні засоби мирного врегулювання міжнародних суперечностей (міжнародно-правові аспекти) [Текст] : монографія / Гринчак Володимир Антонович ; Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка. - Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2012. - 187 с.
  4. Гуменюк Б.І. Дипломатична служба: правове регулювання [Текст] : навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Б. І. Гуменюк. - К. : Либідь, 2007. - 224 с.
  5. Діловий та дипломатичний протокол [Текст] : конспект лекцій та метод. вказівки і завдання до практ. занять, самост. роботи студентів, тести з курсу для студентів галузі знань 1401 "Сфера обслуговування" спец. 8.14010101 "Готельно-ресторанна справа" / Укоопспілка, Львів. комерц. акад. ; [уклад. Шайда О. Є.]. - Львів : Вид-во Львів. комерц. акад., 2014. - 159 с.
  6. Дипломатичний корпус [Текст] : управління державного протоколу / Міністерство закордонних справ України. - К. : Видавничий дім "Амадей", 2002. - 228 с.
  7. Лященко, Т. М. Правовий статус дипломатичних представництв [Текст] : монографія / Т. М. Лященко. - К. : ПП Баришев К.В., 2008. - 190 с.
  8. Музика А.І. Правовий статус дипломатичного представництва: питання теорії та практики [Текст] : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.11 / Музика Андрій Ігорович ; Ін-т законодавства Верховної Ради України. - К., 2009. - 197 арк.
  9. Плотникова О.В. Консульские отношения и консульское право [Текст] : учеб. для студ. вузов, обучающихся по спец. "Международные отношения" и "Медународное право" / О. В. Плотникова. - М. : Издательская группа НОРМА- ИНФРА.М, 1999. - 201 с.
  10. Право зовнішніх зносин [Текст] : дипломатичне права. Дипломатичне право міжнародних організацій. Право спеціальних комісій. Консульське право / упоряд. Ю. В. Алданов [та ін.]. - К. : Видавничий дім "Промені", 2003. - 784 с.
  11. Резніченко В.І. Довідник-практикум офіційного, дипломатичного, ділового протоколу та етикету [Текст] / В. І. Резніченко, І. Л. Михно ; Київська міська держ. адміністрація. - К. : УНВЦ "Рідна мова", 2003. - 480 с.
  12. Репецький В.М. Дипломатичне і консульське право [Текст] : підручник / В. М. Репецький ; Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. Факультет міжнародних відносин. - 2-е вид., перероб. і доп. - К. : Знання, 2006. - 372 с.
  13. Руденко Г. М. Основи дипломатичного протоколу [Текст] / Г. М. Руденко. - К. : Бліц- Інформ, 1996. - 184 с.
  14. Сагайдак О.П. Дипломатичний протокол та етикет [Текст] : підручник / О. П. Сагайдак ; Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка. - 2-ге вид., випр. - К. : Знання, 2012. - 262 с.
  15. Федчишин С.А. Дипломатичне представництво України за кордоном: сучасні проблеми організації та правового забезпечення [Текст] : монографія / С. А. Федчишин ; за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. Н. П. Матюхіної ; Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого". - Х. : ФІНН, 2011. - 264 с.
  16. Чугаєнко Ю.О. Дипломатичний і міжнародний діловий протокол та етикет [Текст] : навч. посіб. / Ю. О. Чугаєнко ; Нац. акад. упр. - К. : Нац. акад. упр., 2011. - 164 с.

ВСТУП

Дипломатичне і консульське право – одна з найдавніших галузей права. її основи були закладені ще на початку людської цивілізації, але розквіт припав на етап формування централізованих держав як основних суб'єктів міжнародного права.

Дипломатичне і консульське право – один із головних інструментів реалізації зовнішньої політики держави. Залежно від існуючих міжнародних відносин змінювалися форми, методи і характер прояву: від застосування сили та заповнення прогалин у міжнародно-правовому регулюванні, нерівноправних відносин між високорозвиненими і слабо-розвиненими державами до принципів мирного розв'язання спорів, поваги, суверенної рівності й незалежності держав, відмови від застосування сили, широкого використання дипломатичних методів.

Сьогодні зросла не лише спрямованість зовнішньої політики держав, але й складність міжнародних проблем, що вимагають безпосередньої участі в дипломатичному процесі глав держав, глав урядів і міністрів закордонних справ. Сучасна дипломатія потребує належної міжнародно-правової регламентації, яка б враховувала інтереси всіх держав, незалежно від їх економічного, військового і політичного потенціалу та місця в системі міжнародного співтовариства.


1. ПОНЯТТЯ ДИПЛОМАТИЧНОГО ТА КОНСУЛЬСЬКОГО ПРАВА. ОРГАНИ ЗОВНІШНІХ ВІДНОСИН ДЕРЖАВ.

Слово "дипломат" походить від старогрецького "diploma", що означало "лист", "документ" (зокрема, вживаючи сучасну термінологію, такі поняття, як посвідчення, інструкція, вірчі грамоти).

Історія походження цього терміну пояснюється тим, що в Стародавній Греції посли, яких скеровували для ведення переговорів, отримували відповідні інструкції, грамоти, що засвідчували їх повноваження. Ці документи, дощечки, що складалися вдвоє, вручали посадовій особі міста, яка відала дипломатичними справами. Їх називали "diploma". Звідси й виник термін "дипломатія".

Хоча при цьому варто зазначити, що на практиці термін "дипломатія" стали вживати пізніше — на початку XVII ст. Наприклад, в Англії перший випадок вживання поняття "дипломатія" належить до 1645 р. Однак через деякий час цей термін, отримавши широке застосування у міжнародних відносинах, втрачає первинне значення і набуває нового змісту.

На зміст поняття "дипломатія" впливають три значення, які, будучи разом узятими, в основному розкривають усі найважливіші аспекти цього терміну.

У першому, основному, значенні "дипломатія" виступає як офіційна діяльність державних органів з компетенцією у сфері міжнародних відносин, що є головними дипломатичними представниками, які реалізують зовнішню функцію держави зі встановлення і підтримки міжнародних відносин між державами, забезпечують охорону прав та інтересів держави, її юридичних і фізичних осіб за кордоном.

У другому значенні, "дипломатія" – це сукупність науково обґрунтованих засобів і методів, а також мистецтво досягнення мети держави у сфері зовнішньої політики, встановлення і підтримання відносин між державами і, особливо, ведення переговорів та укладання договорів.

У третьому значенні термін "дипломатія" охоплює певну категорію кваліфікованих осіб (дипломатична та консульська служба), а також відповідний організаційний апарат (Міністерство закордонних справ, постійні і тимчасові (ad hoc) дипломатичні місії), які реалізують мету і завдання зовнішньої політики держави та утворюють окрему державну службу, що є складовою частиною апарату органів центральної виконавчої влади.

Право зовнішніх зносин є галуззю сучасного загального міжнародного права, що складається із системи юридичних норм, які регулюють становище і діяльність суб'єктів міжнародного права у здійсненні їхніх зовнішніх зносин відповідно до основних принципів міжнародного права.

Дипломатичне та консульське право – це окрема галузь міжнародного права, яка регулює дипломатичні та консульські відносини. Дипломатичне право регулює офіційну діяльність суб'єктів міжнародного права у сфері зовнішніх зносин, зокрема форми представництва держав за кордоном, форми ведення переговорів, підготовку і створення дипломатичних актів тощо.

Слід наголосити, що нерідко норми права зовнішніх зносин, встановивши основу регулювання у будь-яких питаннях, прямо відсилають до внутрішньодержавних законів і правил. Такий, зокрема, порядок звільнення державою перебування від митних зборів тих предметів, що надходять через кордон на адресу дипломатичних представництв. Ст. 36 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. вимагає від держави перебування прийняття саме таких законів і правил, що дозволяють ввозити призначені для дипломатичних представництв предмети і звільняють їх від усіх митних зборів. Наприклад, ст. 19 Закону України "Про єдиний митний тариф" від 5 лютого 1992 р. містить саме цю норму.

Таке переплетення двох засад правового регулювання — національного законодавства і міжнародно-правових норм — відображає особливості правової організації сфери зовнішніх зносин.

Дипломатичні і консульські відносини між народами мають давню історію. Міжнародне право сприйняло їх і надало їм визначену структуру, але не визначено їх інституційні форми. Після виникнення інституту держави, як показує практика, найбільш надійним критерієм державного суверенітету є реальне (дійсне) підтримання держави через його власних посадових осіб і на рівних засадах дипломатичних і консульських відносин з іншими суверенними державами, а також його участь в діяльності міжнародних організацій. В свою чергу, дипломатичні відносини, будучи необхідними для укріплення дружніх відносин між народами можуть слугувати засобами впливу сильних держав на слабкі. До кінця 70-х років ХХ століття говорили переважно про дипломатичне і консульське право і відносини між суб’єктами міжнародного права, то на сучасному етапі розвитку міжнародного співробітництва зросла роль і питома вага міжнародних організацій у системі міжнародних відносин, і як результат цього – з’явилася нова складова цієї галузі – дипломатичне право міжнародних організацій.

Різноманітність суб’єктів міжнародного права все більш ускладнює проблеми, що пов’язані з дипломатичними відносинами. При цьому головне завдання зводиться до того, щоб погодити принцип територіального суверенітету з вимогами міжнародних відносин. Тим самим підтверджується не реалістичність будь-яких концепцій абсолютного суверенітету.

Результатом міжнародного співробітництва у галузі дипломатичного і консульського права стало прийняття конвенцій, які в сукупності утворюють систему міжнародно-правових норм, що регулюють цей вид суспільних відносин. Зазначимо їх, це такі, як:

1. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р.;

2. Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р.;

3. Конвенція про спеціальні місії 1969 р.;

4. Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.

Історична довідка. До 1815 року дипломатичні відносини регулювалися тільки звичаями. На Віденському конгресі 1815 року європейські монархи вирішили замінити звичаї писаними нормами права. Акт мав назву – Віденський регламент, який доповнений протоколом ЄКС-ЛЯ-ШАПЕЛЬ від 21 жовтня 1818 року.

Лише в грудні 1959 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію про проведення у Відні конференції по кодифікації дипломатичних відносин та імунітетів, результатом якої стало прийняття конвенції, яка була відкрита для підписання 18 квітня 1961 року, і на сьогоднішній день ратифікована практично усіма країнами світу. Дана Конвенція набрала чинності 24 квітня 1964 року, і представляє собою кодекс дипломатичних відносин. На розвиток положень згаданої Конвенції 8 грудня 1969 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про спеціальні місії.

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин – це державні органи, за допомогою яких здійснюються зв’язки певної держави з іншими державами і міжнародними організаціями. До них належать глава держави, парламент, уряд, міністр закордонних справ, міністерство закордонних справ, міністерство зовнішньої торгівлі та інші внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин.

Внутрішньодержавна організація дипломатичної діяльності охоплює всі офіційні зв'язки і відносини держави на міжнародній арені, здійснювані спеціальним зовнішньополітичним відомством. Для України - це Міністерство закордонних справ, його дипломатична служба, тобто система роботи дипломатичних кадрів у центральному апараті та за кордоном з виконання завдань дипломатії держави. Дипломатія втілює в життя загальний курс держави в міжнародних справах, її зовнішню політику.

Як правило, політичне керівництво зовнішніми зносинами і регулювання їх здійснюються вищими органами влади держави. Відповідно до ст. 85 Конституції України визначення напрямів внутрішньої і зовнішньої політики належить до повноважень Верховної Ради України. Зовнішньополітична і міжнародна діяльність парламентів здійснюється також шляхом укладення міжнародних договорів, проведення переговорів спікера парламенту з главами іноземних держав, обмін делегаціями між парламентами та і інший формах.

Поряд із зазначеними вище традиційними повноваженнями Верховної Ради в галузі зовнішніх зносин слід назвати ще й такі: оголошення стану війни та укладення миру, схвалення рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України; ратифікація міжнародних договорів України та їх денонсація (ст. 85) тощо.

Президент України як глава держави відповідно до Конституції безпосередньо представляє країну в міжнародних відносинах; здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; веде переговори і підписує міжнародні де-говори України, приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає і звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі грамоти дипломатичних представників іноземних держав і т. д. (ст. 106). На час повноважень Президент користується правом недоторканності, а також відповідними привілеями та імунітетом, необхідними для виконання своїх функцій.

Кабінет Міністрів України як вищий колегіальний орган державного управління здійснює загальне політичне й оперативне керівництво зовнішніми зносинами державами. Відповідно до Конституції України Уряд забезпечує здійснення зовнішньої політики і зовнішньоекономічної діяльності держави; реалізує заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України; спрямовує і координує роботу Міністерства закордонних справ.

Прем'єр-міністр України має право вести переговори і підписувати міжнародні договори України без спеціальних повноважень. Відповідно до ст. З Закону України "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 р. пропозиції про укладення міжнародних договорів України подаються Урядові України Міністерством закордонних справ. Як і глава держави, глава уряду користується при здійсненні своїх зовнішньополітичних повноважень за кордоном Дипломатичними привілеями та імунітетом, передбаченими міжнародним правом.

Міністр закордонних справ, як і глава держави і глава уряду, може вести безпосередні переговори без спеціальних повноважень і має право підписати міжнародний договір без певного формального повноваження. Під час поїздок за кордон він також має дипломатичні привілеї та імунітет.

Під відомством закордонних справ розуміють централізований апарат, який здійснює зовнішню політику держави, займається її повсякденними зовнішньополітичними справами. В різних країнах цей апарат називається по-різному: держдепартамент (США), Міністерство закордонних справ Україна, Японія та ін.), Закордонний офіс (Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії) тощо. Відомство закордонних справ, зазвичай, складається з трьох груп відділів: 1) територіальних (за групами країн); 2) функціональних; 3) адміністративних. Територіальні відділи виконують поточну оперативну роботу з вивчення політичного та економічного становища в окремих країнах. Функціональні відділи, як правило, відають загальними питаннями міжнародних відносин, в яких держава зацікавлена, наприклад, питаннями міжнародних організацій, консульських зносин тощо. Адміністративні відділи і управління мають в основному допоміжний характер і обслуговують апарат відомства закордонних справ.

Ефективне здійснення зовнішньої політики України вимагає наявності механізму її правового, фінансового, матеріального і кадрового забезпечення, розвинутої інфраструктури закордонних органів зовнішніх зносин. Закони та інші нормативні акти України у сфері зовнішніх зносин покликані забезпечити взаємодію всіх ланок системи зовнішньополітичної діяльності, визначити межі самоорганізації цієї системи та гарантії ефективності її функціонування.

Міністерство закордонних справ – основний механізм міжнародних відносин держав. Не дивлячись на те, що питання роботи МЗС відносяться переважно до питань конституційного устрою і законодавства, вони не можуть бути поза зором міжнародного права. В свою чергу міжнародне право не може ігнорувати інститути, що займаються на найвищому рівні управлінням міжнародними відносинами держав, разом з тим і міжнародне право повинно сприймати внутрішні процедури укладання договорів.

Провідне місце МЗС у веденні дипломатичних відносин закріплено в п.2 ст.41 Віденської конвенції від 18 квітня 1961 р.: “Всі офіційні справи з державами перебування, що надані представництву акредитуючою державою, ведуться з МЗС держави перебування чи через це міністерство, або з іншими міністерствами, стосовно якого є достовірність чи через це інше міністерство”. Будучи представником держави і виступаючи від її імені, міністр закордонних справ користується дипломатичними привілеями і імунітетами на основі звичаєвого права і міжнародної поваги.

Міністерство закордонних справ – це головний механізм дипломатичних зносин і вирішальний фактор у формуванні міжнародного права.

Міністерство закордонних справ проводить повсякденну діяльність у сфері зовнішніх зносин, спираючись на дипломатичну службу, її центральний апарат та закордонні Установи.

Безпосередніми функціями зовнішньої політики України є такі:

• забезпечення національних інтересів України (стратегічних і геополітичних, економічних, а також регіональних субрегіональних, локальних) та її національної безпеки;

• створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки;

• сприяння науково-технічному прогресові в Україні і розвиток її національної культури й освіти;

• участь у розв'язанні глобальних проблем сучасності;

• контакти з українською діаспорою;

• інформаційна функція.

Закордонні органи зовнішніх зносин – державні органи, за допомогою яких здійснюються зв’язки з іншими державами і міжнародними організаціями і які розміщені та території іноземної держави. Постійні:

• Дипломатичні представництва (посольства і місії);

• Консульські представництва;

• Постійні представництва держав при міжнародних організаціях

Тимчасові:

• Спеціальні місії, що направляються до інших держав для участі в церемоніальних заходах, ведення переговорів тощо;

• Делегації, що направляються для участі в міжнародних конференціях.


2. ДИПЛОМАТИЧНІ НА КОНСУЛЬСЬКІ ПРЕДСТАВНИЦТВА ДЕРЖАВ, ЇХ ФУНКЦІЇ

Дипломатичне представництво – це орган зовнішніх зносин держави, що знаходиться за її межами на території іншої держави, для здійснення дипломатичних зносин із нею.

Існують два види дипломатичних представництв: посольства і місії. Суттєвих розроджень між посольствами і місіями немає, але вважається, що посольства – це представництва першого, вищого класу. Тому більшість держав, тому числі й Україна, віддають перевагу обміну дипломатичними представництвами на рівні посольств.

Класичне міжнародне право визнає за суверенними державами “право посольства”, яке має два аспекти. По-перше, це – активне право посольства, тобто право направляти дипломатичних представників в іноземні держави. Оскільки такі представники мають бути акредитовані в державі перебування, держави що їх направляють називають “акредитуючими”. По-друге, це – пасивне право посольства, тобто право приймати дипломатичних представників іноземних держав. Держава, що приймає акредитованих в ньому представників, називається “держава перебування”.

З іншої сторони держави приймають участь у діяльності міжнародних організацій через постійні чи спеціальні дипломатичні місії. В свою чергу і міжнародні організації можуть бути представлені в державі.

Право посольства традиційно визнається і за Папським престолом, глав представництв якого називають нунціями чи інтернунціями.

Таким чином, право дипломатичних відносин є одним з найстаріших і твердо закоренілих засад міжнародного права.

Регульовані правом дипломатичних відносин питання можна розділити на три основні групи:

• Встановлення і припиненні дипломатичних відносин;

• Порядок підтримки дипломатичних відносин;

• Дипломатичні привілеї та імунітети.

Встановлення та припиненні дипломатичних відносин. Встановлення дипломатичних відносин між державами і установами постійних дипломатичних представництв здійснюється за обопільною згодою. Така згода оформлюється в урочистій формі (спільне комюніке, договір про дружбу тощо).

Існує також зв’язок між встановленням дипломатичних відносин з державою і визнання цієї держави чи її уряду. Через те, що міжнародне право не містить поки що ніякої обов’язкової норми про визнання, то жодна держава не може бути зобов’язана прийняти представників іншої держави чи уряду, якому вона вправі відмовити у визнанні.

Беручи до уваги, що “жодна держава не зобов’язана підтримувати дипломатичні чи консульські відносини з іншими державами”, у разі якщо вона встановлює такі відносини, “то вона не може не визнавати витікаючи з них обов’язки, які кодифіковані у Віденських конвенціях 1961 та 1963 рр.” (Міжнародний Суд, постанова від 15 грудня 1979 рок, по справі про дипломатичний і консульський персонал США в Тегерані).

Слід підкреслити, що ні визнання, ні дипломатичні відносини не настають самі по собі, вони вимагають спеціального волевиявлення держав. За часом ці дії можуть збігатися, а можуть здійснюватися через певний проміжок часу. Наприклад, Республіка Хорватія визнала Україну 5 грудня 1991 року, а встановила дипломатичні відносини 18 лютого 1992 року, Камерун 21 листопада 1993 року та Ватикан 8 лютого 1992 року – зродили це водночас.

Розірвання дипломатичних відносин, як і їх встановлення, є актом держави, яке має вираження в прийнятті нею одностороннього рішення про закриття своєї дипломатичної місії, що призводить, у відповідності з принципом взаємності, до прийняття аналогічного рішення державою-партнером.

Розрив відносин виникає автоматично у випадку війни між двома державами. Розрив відносин може бути також в результаті колективних дій, які носять характер санкцій у відношенні держав, що не виконують свої міжнародні зобов’язання.

Сучасна практика підтверджує символічний характер розірвання дипломатичних відносин, але при цьому виражає нахил до більш гнучкого використання цього методу, що передбачає менш жорсткі наслідки з правової та економічної точки зору.

Правові форми дипломатичних відносин.

Постійна дипломатична місія, яка називається посольством або іноді місією, представляє собою орган акредитуючої держави, що постійно працює на території держави перебування. У відповідності з принципом встановлення дипломатичних відносин направлення місії здійснюється за обопільною згодою відповідних держав.

1) Акредитування.

а.) Призначення глав дипломатичних представництв регулюється нормами як національного, так і міжнародного права. Їх призначає, за Конституцією України, Президент України. Норми міжнародного права зумовлюють і процедуру вступу на посаду глав дипломатичних представництв. З загальним правилом керівник місії може вступати на посаду тільки за попередньою згодою уряду іноземної держави. Така згода має назву – агреман. Відповідно до п. 2 ст. 4 Віденської конвенції 1961 р. держава перебування не зобов'язана повідомляти державі, яка акредитує, мотиви відмови в агремані. При фактичному вступі на посаду керівник місії зобов’язаний виконати і таку формальність, як вручення вірчої грамоти, якою його власна держава акредитує при державі перебування (в Україні вірчу грамоту підписує Президент України і скріплює візою міністр закордонних справ). Вона містить прохання вірити (звідси й назва) усім діям, заявам і письмовим актам, що виходять від даного посла або посланника. Призначення інших членів місії здійснюється в односторонньому порядку національними урядами, які інформують про це в простій (вільній) формі уряди держав перебування.

Функції будь-якого члена дипломатичного персоналу в державі перебування зупиняються, якщо воно визнає його персоною нон грата і буде вимагати його відзиву. Тимчасовий відзив керівника місії, з ініціативи держави, яка акредитує, є серйозним кроком, який пояснюється, як правило, наявністю політичного напруження між акредитуючою державою і державою перебування, можливий варіант відкликання з метою ротації. Війна між державою, що акредитує, і приймаючою державою. Припинення існування держави, що акредитує, і приймаючої держави як суб’єктів міжнародного права.

Причинами оголошення дипломатичного представника не бажаною (персоною нон грата) можуть бути різноманітні дії, так чи інакше пов’язані з поведінкою самого дипломатичного агента – це: а) неповага до законів і правил, що існують у державі перебування; б) втручання в її внутрішні справи; в) зловживання дипломатичними привілеями й імунітетами; г) заяви, розцінювати як політично безтактні й образливі для держави перебування; д) учинення діяння, передбаченого карним законом приймаючої держави.

Якщо особа, яка оголошена персоною нон грата, не покидає державу перебування в зазначений нею термін, до неї може бути застосований дисмисл – оголошення дипломата приватною особою, юридичним наслідком якого є поширення на відповідну особу юрисдикції держави перебування в тому ж обсязі, що і на звичайних іноземних громадян, що може спричинити її арешт. Частіше усього вдаються не до дисмислу, а до погрози його застосування.

б) Акредитування в двох або в декількох державах. У випадку недостатньої кількості дипломатичного персоналу, а також для економії видатків бюджетних коштів деякі держави вимушені використовувати систему подвійного або чисельного акредитування. (наприклад, посол України в Аргентині В.В. Пащук є за сумісництвом послом у Чилі, а Н.К. Ковальська – у Швейцарській конфедерації і за сумісництвом – у Ватикані і Ліхтенштейні).

в) Загальне представництво. Відповідно до ст. 6 Конвенції 1961 року “дві чи декілька держав можуть акредитувати одну і ту ж особу в якості глави представництва в іншій державі, якщо держава перебування не заперечує проти цього”.

2). Структура представництва.

Відповідно до Віденської конвенції 1961 року термін “члени представництва” охоплює керівників представництва та інших “членів персоналу представництва”. Останні розділяються, в свою чергу, на:

• Членів дипломатичного персоналу і маю статус дипломатів;

• Членів адміністративно-технічного персоналу, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування представництва;

• Членів обслуговуючого персоналу, які виконують обов’язки по обслуговуванню представництва.

Термін “дипломатичний агент” використовується стосовно глави представництва, а також до будь-якого члена дипломатичного персоналу. Дипломатичний корпус (персонал), як правило, має свого старшину – дунайєна або декана – старшого за класом і першого за часом своєї служби в даній країні. Він консультує колег щодо місцевих дипломатичних звичаїв і очолює корпус на прийомах.

Віденська конвенція не передбачає ієрархії між главами представництв, які діляться на три класи, крім того така класифікація носить чисто формальний характер, за винятком питань старшинства й етикету. Клас, до якого повинні належати глави представництв, визначається угодами між державами. :

1. посли і нунції (папські легати), які акредитовані при главах держав, а також інші члени представництва, що мають відповідний ранг, як правило, вони очолюють посольства;

2. посланники (міністр) та інтернунції, які акредитовані при главах держав, як правило, очолюють дипломатичні місії;

3. повірені у справах, які акредитовані при міністерствах закордонних справ. Вважається, до інституту повірених у справах звертаються за особливих обставин, наприклад, якщо відносини між державами є не зовсім дружніми.

Від інституту повірених у справах слід відрізняти тимчасових повірених у справах, що не є окремим класом глав дипломатичних представництв, а лише замінюють їх у разі відсутності (відпустка, виклик до свого представництва, відрядження, хвороба і т. п.). Це зазначено у ст. 19 Віденської конвенції 1961 р.

Віденська конвенція зазначає, що чисельність персоналу представництва повинна підтримуватися в розумних і нормальних рамках. В Україні структуру та кількісний склад персоналу дипломатичного представництва затверджує Міністерство закордонних справ з урахуванням чинників доцільності. Але обов’язково до складу дипломатичного представництва входять: глава дипломатичного представництва (посол, посланник), члени дипломатичного персоналу (радник, 1,2,3 секретар, аташе встановлених рангів – бувають цивільні та військові), члени адміністративно-технічного персоналу (референти-перекладачі, технічні секретарі, стенографістки, канцелярський персонал, шифрувальник, бухгалтерські працівники та інші), члени обслуговуючого персоналу (шофери, садівники, прибиральниці, кухарі, вахтери і т.п.). Оптимальним варіантом вирішення питання чисельності дипломатичного персоналу є укладання угоди між державою, що акредитує, і державою, що приймає.

Відомство іноземних справ держави, що приймає, повинно своєчасно одержувати інформацію про всі призначення і зміни в складі персоналу дипломатичного представництва.

Від класів глав дипломатичних представництв слід відрізняти дипломатичні ранги. Їхня основна відмінність полягає в тому, що класи дипломатичних представництв знаходяться в сфері регулювання нормами міжнародного права, а дипломатичні ранги – службові звання старшинства дипломатів, що встановлюються відповідно до внутрішньодержавного права держави, що акредитує. При цьому кожна держава має свою систему дипломатичних рангів. Як правило, клас дипломатичного представника збігається з його рангом.

В Україні відповідно до Постанови ВР України “Про дипломатичні ранги України” від 31 січня 1992 року встановлені наступні ранги:

• надзвичайний і повноважний посол;

• надзвичайний і повноважний посланник І і ІІ класів;

• радник І і ІІ класів;

• перший секретар І і ІІ класів;

• другий секретар І і ІІ класів;

• третій секретар;

• аташе (присвоюється випускникам профільних ВУЗів, при надходженні на службу у відомство зовнішніх зносин).

Вищі дипломатичні ранги (посла і посланника) присвоюються звичайно главою держави, інші – міністром закордонних справ.

Функції дипломатичного представництва закріплено у ст. З Віденської конвенції 1961 р. «Про дипломатичні зносини». Найважливішими з-поміж них є:

• представництво держави, яка акредитує, у державі перебування;

Ця функція полягає в тому, що дипломатичне представництво держави, що акредитує, представляє її в державі перебування в повному обсязі, тобто воно в праві цілком представляти її політичні, економічні, соціальні, культурні і інші інтереси. Ця функція заснована на суверенній владі держави – суб’єкта міжнародного права, що має об’єктивне право на представництво (право посольства).

• захист у державі перебування інтересів акредитуючої держави та її громадян у межах міжнародного права;

Практика виробила підфункцію представництва – це дипломатичний захист. Вона полягає в тому, що дипломатичне представництво за кордоном представляє і захищає не тільки інтереси держави, що акредитує, але і здійснює подібні заходи стосовно фізичних і юридичних осіб, тобто суб’єктів, які знаходяться в правовому зв’язку з державою, що акредитує.

У міжнародному праві на основі практики вироблені критерії правомірності дипломатичного захисту:

1. функція дипломатичного захисту надається тільки дипломатичним представництвом;

2. дипломатичний захист поширюється в основному тільки на громадян держав, що акредитує;

3. ця функція починає діяти не відразу після вчинення особою правопорушення, а тільки після того, як посольством вичерпані всі законні засоби, що передбачені рамками законодавства держави перебування;

4. дипломатичний захист не надається іноземним громадянам, громадянам країни перебування або апатридам.

• ведення переговорів з урядом держави перебування;

Функція ведення переговорів з урядом країни перебування є основою процесуальною функцією, що вказує на засіб здійснення дипломатичних повноважень, зокрема через ведення переговорів з питань укладання міжнародного договору або інших угод.

• з'ясування всіма законними засобами умов і подій у державі перебування і повідомлення про них уряду акредитуючої держави;

Інформаційна функція полягає в тому, дипломатичне представництво має право всіма легальними, припустимими засобами здійснювати збір інформації і передавати її уряду своєї країни. Ця інформація носить багатоаспектний характер, тому що стосується політичних, економічних, соціальних питань держави перебування.

• заохочення дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування та розвиток їх взаємовідносин у галузі економіки, культури і науки.

Якщо всі перераховані вище функції були вироблені в процесі тривалої міжнародної практики, то функція зміцнення дружніх відносин між державами і співробітництва в галузі економіки, культури і науки з’явилася вже в сучасний період. Ця функція була запропонована делегацією Чехословаччини в процесі проведення Віденської конвенції і знайшли своє місце прийнятій конвенції.

Для виконання перелічених функцій відповідно до ст. 25 Віденської конвенції 1961 р. кожна держава перебування повинна надавати всі можливості дипломатичним представництвам. Мається на увазі, наприклад, забезпечення свободи пересування територією держави перебування відповідно до правил пересування; забезпечення свободи зносин дипломатичних представництв із акредитуючою державою; надсилання й одержання офіційних паперів за допомогою дипломатичної пошти та дипкур'єрів.

Дипломатичні консульства.

Дипломатичні зв’язки і відносини в сучасному світі є стрижнем усієї системи міждержавних відносин. З самого початку виникнення інституту консульства його нормативна база встановлювалась двосторонніми домовленостями між зацікавленими державами. В 1961 році Генеральна асамблея ООН прийняла рішення про проведення в 1963 році у Відні наради з кодифікації, яка повинна була продовжити справу Конференції 1961 року з дипломатичних відносин. 24 квітня 1963 року була прийнята Конвенції про консульські відносини, що набрала чинності в березні 1967 року.

Консульство (від лат. — раджусь, вживаю заходів, піклуюся, допомагаю) — це установа, яка входить до системи органів зовнішніх зносин держави і представляє її на визначеній угодою території держави перебування, здійснюючи на ній захист прав та інтересів своєї держави, її громадян і юридичних осіб.

Консульські установи також як і дипломатичні представництва, є державними органами, що підпорядковуються своїй національній державі, але розташовані на території іноземної держави. У зв’язку з цим встановлення консульських відносин і створення консульських установ здійснюється також як і в дипломатичних відносинах і представництвах, на основі положення про обопільну згоду (ст.ст. 2, 4 Конвенції 1963 року).

Консульська екзекватура. Голова кожної консульської установи отримує “консульський патент” держави, яка посилає (а не вірчу грамоту, як у дипломатичних відносинах) і розпочинає виконувати свої обов’язки лише після отримання дозволу держави перебування. Таке рішення має назву екзекватура.

Держава може призначити на посаду консула іноземного громадянина, як правило, комерсанта, який є громадянином держави перебування. Таких консулів прийнято називати “торгівельним консулом” або “почесним консулом”

Консульські відносини носять переважно адміністративний характер, їх встановлення не залежить від встановлення дипломатичних відносин і навіть від взаємного визнання відповідної держави. Розрив дипломатичних відносин не обов’язково несе за собою припинення консульських відносин.

Консульства функціонують не в масштабах усієї держави, а в межах так знаного консульського округу. За визначенням конвенції, консульський округ – це район, відведений консульській установі для виконання консульський функцій.

Відповідно до ст. 9 конвенції глав консульський установ поділяють на чотири класи: генеральні консули; консули; віце-консули; консульські агенти. Це відповідає світовій практиці класів самих консульських установ (генеральні консульства, консульства, віце-консульства, консульські агентства) – це і є видами консульських установ. Держава, яка представляє, видає главі консульської установи спеціальний документ, так званий патент, що засвідчує його посаду, категорію, клас тощо. У свою чергу держава перебування, розглянувши патент, надає главі консульської установи дозвіл, який називається екзекватура (від латин. - виконую).

Формально консул не входить до складу дипломатичного корпусу і не може без особливих повноважень укладати міжнародні договори, однак часто у практиці держав має місце суміщення консульських та дипломатичних функцій.

Консульські функції.

Консульським функціям Віденська конвенція від 1963 року приділяє досить значну увагу. Згідно зі ст. 5 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. консульськими функціями є:

а) захист у державі перебування інтересів акредитуючої держави і її громадян (фізичних і юридичних осіб) у межах, що допускаються міжнародним правом;

б) сприяння розвитку торговельних, економічних, культурних і наукових зв'язків між акредитуючою державою і державою перебування, а також сприяння розвитку дружніх відносин між ними іншими шляхами відповідно до положень Конвенції;

в) з'ясування всіма законними шляхами умов і подій в торговельному, економічному, культурному і науковому житті держави перебування, повідомлення про них уряду акредитуючої держави та надання відомостей зацікавленим особам;

г) видача паспортів і проїзних документів громадянам акредитуючої держави та віз або відповідних документів особам, які бажають поїхати в акредитуючу державу;

д) надання допомоги і сприяння громадянам (фізичним і юридичним особам) акредитуючої держави та інші функції.

Функції працівників консульської установи припиняються: а) після повідомлення державі перебування акредитуючою державою про те, що їх функції припиняються; б) після анулювання екзекватури; в) після повідомлення держави перебування акредитуючій державі про те, що держава перебування перестала вважати їх працівниками консульського персоналу.


3. ДИПЛОМАТИЧНІ ТА КОНСУЛЬСЬКІ ПРИВІЛЕЇ І ІМУНІТЕТИ

Існує дві основні теорії щодо привілеїв та імунітетів дипломатів. Одна з них - так звана функціональна теорія, згідно з якою дипломати повинні мати свободу, щоб повністю присвятити себе службі своїй державі. Згідно з другою теорією, дипломати не є підданими держави перебування, а тому не є суб'єктами її права. Міжнародне право віддає перевагу першій теорії.

Дипломатичні привілеї та імунітети – це сукупність особливих пільг, прав і переваг, наданих іноземним дипломатичним представництвам, їх персоналу та іншим особам, що користуються за міжнародним правом захистом на території держави перебування. За своїм призначенням - це фактично основний елемент, центральний інститут дипломатичного права.

На необхідність розрізняти поняття "дипломатичний імунітет" і "дипломатичні привілеї" звертає увагу М. І. Лазарев. Якщо імунітет є цілком необхідною гарантією нормального здійснення дипломатом своїх функцій (особиста недоторканність, недоторканність службових і житлових помешкань і майна, вилучення з-під юрисдикції місцевих органів влади і т. д.), то дипломатичні пільги і привілеї (звільнення від мита, різних зборів, право на прапор, право на носіння форми, на старшинство і т. п.) - це чинники, що сприяють дипломатичній роботі і полегшують її.

Якщо питання дипломатичного імунітету і привілеїв тривалий час регулювалися звичаєвими нормами, то після прийняття Віденської конвенції 1961 р. вони належним способом кодифіковані.

Статті 22 і 24 Віденської конвенції 1961 р. зобов'язують держави додержуватися дипломатичного імунітету наступним чином.

1. Помешкання представництва оголошуються недоторканними, а влада держави перебування не може вступити в ці помешкання інакше, як за згодою глави представництва.

2. На державі перебування лежить спеціальний обов'язок вживати всіх належних заходів для захисту помешкань представництва від будь-якого вторгнення або заподіяння шкоди і для запобігання будь-якого порушення спокою представництва чи образи його гідності.

3. Помешкання представництва, меблі та інше майно, що є в них, а також засоби пересування представництва користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих дій.

4. Архіви і документи представництва недоторканні у будь-який час і незалежно від їх місцезнаходження.

Стосовно привілеїв, то, за ст. 23 Віденської конвенції 1961 р., держава, що акредитує, і глава представництва звільняються від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мита за помешкання представництва, власні чи наймані, крім таких податків, зборів і мита, що являють собою плату за конкретні види обслуговування.

При тлумаченні питання про імунітет слід враховувати таку особливість, що імунітет надається державі, яка акредитує, в цілому, а не співробітникам дипломатичних представництв. Саме тому в ст. 32 Віденської конвенції 1961 р. підкреслюється, що від імунітету від юрисдикції дипломатичних агентів і осіб, що користуються імунітетом, можуть відмовитися тільки держави, що акредитують, а не самі ці особи.

Позбавити імунітету може тільки акредитуюча держава. Дипломатичні агенти мають імунітет від юрисдикції місцевих судів, але не звільнені від матеріального права, тобто імунітету може бути позбавлено і тоді може бути застосоване місцеве право.

Консульські службовці мають більш обмежений імунітет від юрисдикції, ніж дипломати. Як у кримінальних, так і в цивільних справах імунітет обмежений статтею 43 Віденської конвенції про консульські зносини тільки до дій, вчинених при виконанні ними своїх консульських функцій.

Консульські привілеї та імунітети (Віденська конвенція 1963 р.) – це переваги, привілеї та імунітети консульських установ (статті 28-39) і переваги, привілеї та імунітети штатних консульських посадових осіб та інших працівників консульських установ (статті 40-57). За цією ознакою їх можна умовно поділити відповідно на переваги, привілеї та імунітети першої і другої групи.

Згідно з нормами, що регламентують переваги, привілеї та імунітети першої групи, держава перебування зобов'язана надати всі можливості для виконання функцій консульською установою. Передусім вона має посприяти у придбанні або одержанні іншим шляхом необхідних приміщень для роботи і помешкань для представників консульської установи.

Держава, яку представляє консульська установа, має право користуватися своїм державним прапором і гербом у державі перебування з урахуванням законів, правил і звичаїв останньої.

Консульські приміщення недоторканні, тобто влада держави перебування не може без згоди консульської установи потрапляти у її робочі приміщення. Більше того, на таку державу покладено спеціальний обов'язок вживати всіх належних заходів для захисту консульських приміщень від будь-яких вторгнень або заподіяння шкоди. Предмети обстановки і майно консульських установ, а також засоби пересування користуються імунітетом від будь-яких видів реквізиції. (Недоторканість консульських приміщень розповсюджується тільки на будови, що використовуються персоналом виключно для його роботи ст. 31 Конвенції 1963 р. Таким чином, правило недоторканості не розповсюджується на резиденцію глави консульської установи.)

Консульські приміщення і резиденції звільняються від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мита. А консульські архіви і документи недоторканні у будь-який час і незалежно від їх місцезнаходження.

Свобода і охорона офіційних відносин базується на вимогах, які є ідентичним тим, що застосовуються і для дипломатичних відносин.

Так, держава перебування повинна також забезпечити всім працівникам консульської установи свободу пересування і подорожей по її території. При цьому враховуються правила в'їзду в зони держави перебування з огляду на мотиви державної безпеки. З метою полегшення виконання консульських функцій держава перебування повинна дозволяти й охороняти свободу зносин консульської установи для всіх офіційних цілей. Компетентна влада держави перебування зобов'язана невідкладно повідомити консульську установу про смерть громадянина держави, яку представляє консульська установа, про призначення опікуна або попечителя неповнолітнього чи недієздатного громадянина держави, яку представляє консульська установа, а також про аварії суден і літаків.

Для виконання своїх функцій консульські посадові особи можуть звертатися до компетентних місцевих органів свого Консульського округу, а в деяких випадках – до компетентних центральних органів держави перебування. Хоч, як правило, зносини з центральними органами здійснюються через своє посольство. За вчинення консульських актів на території держави перебування консульська установа може стягу, вати збори і мито, що передбачаються національними законами і правилами. Такі збори і мито звільняються у державі перебування від усіх податків.

Переваги, привілеї та імунітети другої групи покладають обов'язок на державу перебування ставитися до консульських посадових осіб із належною повагою і вживати всіх належних заходів для запобігання будь-яким посяганням на їх особу, свободу або гідність.

Консульські посадові особи не підлягають ні арешту, ні попередньому ув'язненню (це може відбутися тільки на підставі постанови компетентної судової влади у разі вчинення тяжких злочинів).

Консульські посадові особи і службовці переважно мають імунітет від юрисдикції судових та адміністративних органів держави перебування стосовно дій, пов'язаних із виконанням службових функцій. Винятком є обставини, пов'язані з цивільним позовом (договірні відносини, дорожньо-транспортні пригоди і т. д.).

Консульські посадові особи і консульські службовці, а також члени їхніх сімей звільняються від усіх податків, зборів і мита, приватних і майнових, державних, районних і муніципальних, за винятком деяких видів, спеціально обумовлених конвенцією (ст. 49).

Водночас конвенція зобов'язує всіх осіб, що користуються привілеями та імунітетами, шанувати закони і правила держави перебування. Зокрема, працівники консульської установи можуть бути викликані як свідки у судових або адміністративних справах і не можуть відмовлятися давати показання (за винятком питань, пов'язаних із виконанням ними своїх функцій).

Конвенція особливо обумовлює режим, що його застосовують до почесних консульських посадових осіб та консульських установ, які вони очолюють. Інститут почесних (позаштатних) консулів широко використовується у міжнародній дипломатичній практиці. Почесні консули призначаються з-поміж авторитетних місцевих громадян у тих випадках, коли держава, що представляє, вважає недоцільним утримання штатного консула. Почесний консул утримується, як правило, за рахунок консульських зборів. Переваги, привілеї та імунітети консульських установ та їх посадових осіб, регламентовані конвенцією, переважно поширюються і на консульські установи, очолювані почесними консулами. Деякі особливості режиму, що його застосовують до почесних консульських посадових осіб, містяться у статтях 58-68 конвенції.

Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р. була підписана Радянським Союзом 23 березня 1989 р. і набрала чинності 27 травня 1989 р. Україна як правонаступниця СРСР є з 1991 р. учасницею конвенції.

На цей час Україна має за кордоном 55 консульських відділів, 10 генеральних консульств і 1 консульське агентство.

За станом на 1 вересня 1998 р. Україна підписала 17 двосторонніх консульських конвенцій і договорів, з яких 15 набрали чинності.

Крім того, консульське управління МЗС України бере активну участь у підготовці інших двосторонніх договорів, наприклад, про кордон, про засуджених осіб і т. п. Таких договорів – близько 20.

Україна активно використовує й інститут почесних консулів. За станом на 1 вересня 1998 р. громадяни України є почесними консулами таких держав, як: Словенія, Центрально-Африканська Республіка, Австралія, Філіппіни, Кіпр, Чилі, Канада, Нідерланди, Австрія.

Дипломатичне право міжнародних організацій.

У сучасних міжнародних відносинах дедалі важливішого значення набувають міжнародні організації: як універсальні, що охоплюють більшість держав світу, так і регіональні або локальні, що об'єднують держави за географічним принципом. Постійні представництва держав при міжнародних організаціях стали надзвичайно важливою (а для багатьох держав, що розвиваються, і основною) ланкою дипломатичної діяльності за кордоном". Б. В. Ганюшкін зазначає, що "діяльність міжнародних організацій охоплює все нові сфери міждержавного співробітництва, залучаючи до нього дедалі більшу кількість держав".

З метою регулювання цієї сфери міжнародних відносин 4 березня 1975 р. була прийнята Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру. Ця конвенція, як сказано в її ст. 2, застосовується щодо представництва держав у їх відносинах із будь-якою міжнародною організацією універсального характеру і щодо їх представництва на конференціях, які скликаються такою організацією або під її керівництвом. Організації універсального характеру – це ООН, її спеціалізовані установи, МАГАТЕ.

Конвенція є досить об'ємним документом, - вона складається з 92 статей. Водночас, як сказано у її преамбулі, питання, що не знайшли чіткого відображення у положеннях конвенції, регулюються нормами міжнародного звичаєвого права. За станом на 1 січня 1996 р. конвенція ще не набрала чинності. Як відомо, західні країни, на території яких знаходиться більшість штаб-квартир універсальних міжнародних організацій (США, Великобританія, Канада, Франція, Австрія, Швейцарія), утрималися при голосуванні на конференції у Відні. У зв'язку з цим відзначалася неясність долі конвенції як чинного інструмента міжнародного права. Однак слід підкреслити, що конвенція має значний морально-політичний вплив як документ, прийнятий під егідою ООН.

1. Представництва та місії при міжнародних організаціях. Якщо це допускається правилами ООН, держави-члени можуть, як зазначається у ст. 5 Віденської конвенції, - засновувати постійні представництва і постійні місії спостерігачів для виконання покладених на них функцій. Передбачається, що функціями постійного представництва держави, що посилає, при організації є:

• забезпечення представництва як такого;

• підтримання зв'язку між сторонами;

• ведення переговорів;

• з'ясування здійснюваної в організації діяльності;

• забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації;

• захист інтересів своєї держави;

• сприяння здійсненню цілей і принципів організації.

Функції постійної місії спостерігача аналогічні, крім двох – забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації та захист інтересів своєї держави, що є природним з огляду на відносну пасивність статусу спостерігача.

Україна як одна з держав—засновниць ООН має постійне представництво при Організації з моменту її створення.

Конвенція передбачає можливість множинного акредитування або призначення (ст. 8). Мається на увазі, що держава, яка посилає, може акредитувати ту саму особу як главу представництва при двох чи кількох міжнародних організаціях або призначити главу представництва членом дипломатичного персоналу іншого свого представництва.

Відповідно до п. 5 ст. 106 Конституції Президент України призначає і звільняє глав дипломатичних представництв при міжнародних організаціях. На основі наданих йому повноважень глава постійного представництва бере участь у будь-яких переговорах та інших діях, що відбуваються в межах Організації. У ст. 5 Закону України "Про міжнародні договори України" підкреслюється, що глава представництва України при міжнародних організаціях має право без спеціальних повноважень вести переговори про підписання міжнародного договору України у межах відповідної міжнародної організації.

Крім глави представництва, саме представництво може складатися з дипломатичного, адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу. А загальна кількість персоналу визначається кожною державою, що посилає, у розумних межах.

Привілеї та імунітети представників держав, що беруть участь у діяльності міжнародних організацій і конференцій. Саме питання привілеїв та імунітетів стало одним із спонукальних мотивів розробки Конвенції 1975 р. й розробники керувалися ідеєю максимально наблизити їхній статус (з точки зору привілеїв та імунітетів) до статусу дипломатичних агентів, які працюють у посольствах і місіях держав за кордоном. "Конвенція 1975 р., - підкреслює К.К. Сандровський, — цілком сприйняла це вихідне положення, і після набрання нею чинності переваги, привілеї та імунітети для передбачуваних нею категорій представників держав будуть дуже близькими або аналогічними до дипломатичних привілеїв та імунітетів саме тому, що йдеться про представників суб'єктів міжнародного права, про їх органи зовнішніх зносин за кордоном".

На відміну від Віденської, конвенції 1961 р. і Конвенції про спеціальні місії 1969 р., за якими держава перебування зобов'язується забезпечувати привілеї та імунітети акредитуючій державі та її дипломатичним агентам, Конвенція 1975 р. містить інший механізм регулювання. Скажімо, комплекс статей про привілеї та імунітети передують статтям (22 і 53) загального характеру, що містять норми про обов'язок саме Організації сприяти державі, що посилає, стосовно надання привілеїв та імунітетів державою перебування. У цій сфері закріплено тристоронню природу відносин: держави, що посилає, організації і держави перебування. Отже, існуючі договірні відносини організації з державою перебування, як правило, враховують права та законні інтереси всіх заінтересованих сторін.

В усьому іншому Віденська конвенція 1975 р. закріплює сформовані раніше норми переваг, привілеїв та імунітетів. Їх умовно можна поділити на дві групи. До першої належать статті, що регулюють питання недоторканності помешкань, архівів і документів, резиденції і майна тощо, до другої - особисті привілеї та імунітети представників держав (особиста недоторканність, недоторканність приватних житлових помешкань, кореспонденції, податкові та митні привілеї і т. д.).


ВИСНОВКИ

Функціонування та розвиток будь-якої держави як суб'єкта міжнародного права і міжнародних відносин не може відбуватись без зовнішніх зв’язків з іншими суб'єктами міжнародного права. Це об'єктивна необхідність існуючого суспільного розвитку. А тому наявність зовнішніх зв’язків вимагає відповідної організації апарату для забезпечення цих зв’язків та їх регулювання за допомогою норм міжнародного права. Таким чином, дипломатія і дипломатичне право є невід'ємною складовою забезпечення рівноправних відносин між суб'єктами сучасного міжнародного права.

Отже, відображаючи процеси, які характеризують сьогоднішній стан міжнародних відносин, дипломатичне право чинить на них зворотний, регулятивний вплив. Цей вплив здійснюється через нормативне регулювання поведінки суб'єктів міжнародного права. Існуючі принципи і норми дипломатичного права визначають права й обов'язки держав та інших суб'єктів міжнародного права.