Фінансове право

§6.1. Предмет, метод, джерела податкового права
В умовах становлення національної ринкової економіки суспільні відносини, що виникають у сфері оподаткування, регулюються нормами податкового права, які переважно містяться у Податковому кодексі України (далі – ПКУ). Правила оподаткування товарів або послуг ввізним (імпортним) митом або вивізним (експортним) митом встановлюються Митним кодексом України та іншими законами з питань митної справи.
На сьогодні законодавець, визначивши межі дії ПК України у статті 1, зробив своєрідну спробу встановити і предмет податкового права. Так, ПК України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків і зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків і зборів, їх права та обов’язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов’язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
Під дію норм податкового права не підпадають відносини, які виникають при погашенні податкових зобов’язань або стягненні податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», з банків, на які поширюються норми розділу V Закону України «Про банки і банківську діяльність», та погашення зобов’язань зі сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (див. п. 1.3. ст. 1 ПК України).
Для з’ясування місця податкового права в системі права України, а саме – чи це фінансово-правовий інститут, чи це підгалузь права, чи це самостійна галузь права, щоб дати визначення податкового права та його джерел, необхідно провести порівняльний аналіз фінансового та податкового права. При цьому слід виділити предмет і метод регулювання податкового права, які можна вважати критеріями характеристики того чи іншого інституту, підгалузі, галузі.
Так, податкове право як підгалузь фінансового права розглядають такі вчені-юристи як О.В. Бризгалін, Л.К. Воронова, М.В. Карасьова, О.А. Козирев, О.І. Мещерякова, Н.І. Хімічева [8, 16, 23, 44, 45].
Пропозиція щодо введення в систему фінансового права підгалузі як сукупності певних фінансово-правових інститутів була зроблена в свій час Ю.А. Ровенським [40].
М.І. Піскотін зазначає, що для утворення підгалузі фінансового права та чи інша сукупність правових норм має бути наділена певними ознаками, регулювати особливу сферу однорідних відносин. В силу цього норми, що її утворюють, повинні мати певну специфіку, яка виділяє їх із загальної маси норм даної галузі права і одночасно надає їм певну внутрішню єдність. Така сукупність норм становить цілісну і відокремлену систему, яка є головним підрозділом відповідної галузі права. Вона не відокремлюється в самостійну галузь, тому що має більше спільного, ніж специфічного, порівняно з іншими нормами фінансового права, і у держави поки що не має політичної зацікавленості в її самостійному та відокремленому розвитку. Але в перспективі, як і будь-яка підгалузь, вона зможе виділитись в окрему галузь права [32].
Потрібно зазначити, що відсутні чіткі критерії відмежування складного правового інституту від підгалузі права, яка характеризується теж як сукупність правових інститутів. Підгалузь права, на думку С.С. Алексєєва, є найбільш розвинутим об’єднанням правових інститутів [1]. Як вважає І.І. Бабін, підгалузь права – це таке правове утворення, наступним рівнем якого завжди є галузь права. Відповідно, податкове право в принципі не може бути підгалуззю фінансового права, оскільки входить до його складу не безпосередньо, а як складова більш крупного фінансово-правового утворення – «Публічні доходи» [3]. Необхідно зауважити, що серед джерел формування доходної частини бюджетів можна назвати не лише податки, а й неподаткові надходження, доходи від операцій з капіталом, трансферти (див. ст. 9 Бюджетного кодексу України).
Двояку позицію займає Г.В. Петрова, одночасно вбачаючи в податковому праві і галузь права, і підгалузь фінансового права. В одному випадку, вчена стверджує, що податкове право являє собою галузь правової системи Російської Федерації, яка регулює суспільні відносини у сфері оподаткування [30]. А в іншому, що податкове право є однією з найбільших підгалузей фінансового права і регулює особливий вид фінансових відносин та використовує як метод регулювання фінансового права, так і свій власний метод [30].
Окремі вчені вважають, що податкове право, незважаючи на стрімкий розвиток його окремих елементів, відповідає критеріям не галузі чи підгалузі, а правового інституту [10].
М.П. Кучерявенко, Н.Ю. Пришва пропонують розглядати податкове право як складний фінансово-правовий інститут, який включає в себе інші самостійні інститути. “Складний інститут податкового права охоплює сукупність фінансово-правових норм, які характеризуються певною своєрідністю”. – М.П. Кучерявенко [18]. Н.Ю. Пришвою зроблено висновок, що податкове право є об’єктивно уособленою всередині фінансового права сукупністю взаємопов’язаних юридичних норм, що регулюють невелику однорідну, відносно самостійну за своїм змістом групу фінансово-правових відносин в сфері оподаткування. На погляд вченої, ця сукупність норм відповідає критеріям складного правового інституту, який складається зі схожих, близьких норм права, що є більш конкретними та меншими за об’ємом, але мають і самостійне значення. До його складу входять: 1) інститут загальнодержавних податків і зборів; 2) інститут місцевих податків і зборів; 3) інститут податкової відповідальності; 4) інститут податкового процесу [35]. Отже, податкове право беззаперечно є об’єднанням певних інститутів. На сьогодні це об’єднання можна вважати складним інститутом фінансового права.
Поділяючи думку І.І. Бабіна, податкове право є складним фінансово-правовим інститутом такого правового утворення фінансового права як «Публічні доходи». Даному інституту притаманні специфіка предмета і метода правового регулювання, наявність загальної, спеціальної та процедурної частини, регулювання єдиним кодифікованим актом – Податковим кодексом України [3].
Для української фінансово-правової науки неприйнятою є концепція “автономії” податкового права, запропонованої в російській юридичній науці Д.В. Вінницьким [6, 7]. Розглядаючи фінансове право як єдину галузь, важко погодитись з твердженням, що податкове право є самостійною галуззю права.
У теорії права під галуззю права розуміють відокремлену та відносно замкнену в межах системи права сукупність однорідних правових норм, що регулюють певну галузь (сферу) суспільних відносин. На формування самостійної галузі впливають такі об’єктивні умови, як: 1) ступінь своєрідності тих чи інших відносин; 2) їх питома вага; 3) неможливість урегулювання відносин нормами інших галузей права; 4) необхідність застосування  особливого методу регулювання [41].
Оскільки саме предмет та метод правового регулювання традиційно покладаються вченими в основу виділення самостійної галузі права, проаналізуємо, чи мають принципову відмінність та специфічні особливості ці елементи у фінансовому та податковому праві.
Предмет податкового права складають відносини, які виникають в процесі фінансової діяльності держави / органів місцевого самоврядування при залученні коштів до бюджету відповідного рівня. Податкові правовідносини є лише частиною фінансових відносин. Вони виникають на одному з етапів фінансової діяльності держави / органів місцевого самоврядування, а саме – при мобілізації коштів до Державного бюджету України та місцевих бюджетів. Слід зазначити, що на етапі формування публічних централізованих фондів коштів виникають не тільки податкові правовідносини. Залучення коштів до бюджетів здійснюється і шляхом сплати до них обов’язкових платежів неподаткового характеру (сплата ліцензій, фінансових санкцій, штрафів тощо) та інших надходжень, в тому числі і добровільного характеру (державні позики, казначейські зобов'язання, лотереї). Можна зробити висновок, що податкове право є лише одним із структурних елементів, що входить до складу такого структурного підрозділу фінансового права, як “Правове регулювання публічних доходів”. І в зв’язку з цим податкове право не можна розглядати як замкнену відокремлену частину системи права, як того вимагає галузь права [22].
Потрібно зауважити, що мета податково-правового регулювання, якою є забезпечення доходної бази бюджетів, сама по собі як самостійна мета правового регулювання не має значення. Оскільки доходи бюджету самі по собі не мають ніякої соціальної цінності, якщо вони не є засобом забезпечення видатків (витрат) бюджету. Отже, мета податково-правового регулювання є проміжною у ланцюзі цілей фінансово-правового регулювання [13].
На підставі аналізу податкового законодавства України та різних аргументів вчених можна виділи відносини, які складають предмет регулювання податкового права, а саме:
відносини, які виникають у процесі встановлення податків та зборів. Відповідно до ч. 2 ст. 92 Конституції України податки і збори встановлюються виключно законами України. Згідно з п.7.3. ст. 7 ПК України будь-які питання щодо оподаткування регулюються цим Кодексом і не можуть встановлюватись або змінюватись іншими законами України, крім законів, що містять виключно положення щодо внесення змін до цього Кодексу та/або положення, які встановлюють відповідальність за порушення норм податкового законодавства. Відносини, пов’язані з установленням та справлянням мита, регулюються митним законодавством, якщо інше не передбачено ПК України (п.9.2. ст. 9 ПК України).
відносини, що виникають у процесі введення податків та зборів на загальнодержавному та місцевому рівні відповідно. Порядок введення податку залежить від його виду. Якщо податок є загальнодержавним, то його введення здійснюється, як правило, Верховною Радою України шляхом включення його до переліку передбачених ст. 9 ПК України загальнодержавних податків та зборів. Місцеві податки та збори вводяться за рішенням сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень. Установлення загальнодержавних та місцевих податків та зборів, не передбачених ПК України, забороняється;
відносини, пов’язані зі справлянням податків та зборів, які складаються у процесі виконання податкових і квазіподаткових обов’язків, тобто при обчисленні і сплаті конкретних видів податкових платежів платниками податків і зборів, а також при виконанні обов’язків іншими зобов’язаними особами – податковими агентами, банками, нотаріусами та ін. (умовно ці обов’язки, безпосередньо не пов’язані з виконанням і сплатою податків і зборів, визначають як «квазіподаткові» [3, 4];
відносини, які виникають при здійсненні податкового контролю відповідними контролюючими органами. Відповідно до ст. 41 ПК України контролюючими органами є органи державної податкової служби та митні органи у передбачених ПК України випадках. При цьому стягнення податкового боргу та здійснення заходів щодо забезпечення погашення податкового боргу законодавцем покладено виключно на органи державної податкової служби та державних виконавців у межах їх повноважень (п. 41.5. ст. 41 ПК України);
відносини, які виникають в процесі притягнення до відповідальності за вчинення податкових правопорушень. Згідно з п. 111.1 ст. 111 ПК України за порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, застосовуються такі види юридичної відповідальності як фінансова, адміністративна, кримінальна.
Другим критерієм при визначенні місця податкового права в системі права України є метод правового регулювання, під яким у теорії права розглядають сукупність способів правового впливу на суспільні відносини залежно від їх характеру [2]. Від правильності вибору методу у значній мірі залежить ефективність правового регулювання, досягнення цілей, що переслідуються при цьому [38].
Наука фінансового права проголошує, що для регулювання фінансових правовідносин використовується метод владних приписів або іншими словами – імперативний метод. Зазначений метод характеризується наступними особливостями: 1) суб’єкти фінансового права діють тільки за приписом правових норм; 2) фінансовим правовідносинам притаманна юридична нерівність сторін. Сторона, яка представляє інтереси держави / територіальної громади, наділена владними повноваженнями щодо інших учасників правовідносин.
Переважна більшість вчених вважає, що за методом правового регулювання податкове право мало чим відрізняється від традиційного фінансового права [33]. Отже, за допомогою імперативного методу фінансово-правового регулювання здійснюється регулювання податкових відносин. Так, держава, закріплюючи вимоги щодо досягнення першочергових потреб (формування коштів для забезпечення виконання державних функцій), встановлює чіткі межі поведінки платників податків. Так, ообов’язок сплати податку опосередкований правом вимагати його сплати й контролювати його [33]. Певна свобода платників податків можлива лише в рамках, обмежених категоричними приписами, що виключають зміну умов податкової норми за волевиявленням суб’єктів відносин.
О.В. Бризгалін вважає, що у податковому праві переважно застосовується імперативний метод. При цьому він не виключає часткової диспозитивності поведінки підпорядкованої сторони – платника, яка має прояв у його можливості формувати свою податкову політику, а також у передбаченій законодавством можливості виступати у податкових правовідносинах на розсуд платника як особисто, так і через свого представника. Однак всі ці риси метода при остаточному підсумку підпорядковані основній засаді – методу владних приписів [4].
М.В. Карасьова з питання наявності часткової диспозитивності в імперативному методі регулювання податкових правовідносин зазначає, що держава для виконання поставлених перед нею завдань і функцій встановлює суворі межі поведінки суб’єктам податкових правовідносин, в рамках яких держава дозволяє їм деяку свободу поведінки [14]. На її думку, основним методом фінансового права був і залишається метод владних приписів, але в деяких випадках (наприклад, укладення фінансово-правового договору при наданні податкового кредиту) застосовується і лояльний імперативний метод, який уявляє собою симбіоз імперативно-диспозитивних засад [13].   
М.П. Кучерявенко також вказує на те, що певна свобода підпорядкованих суб’єктів (платників) можлива лише у рамках, обмежених імперативними приписами [21].
Г.В. Петрова зазначає, що податкові норми мають імперативний характер, тобто виражені у категоричній формі, яка не передбачає зміни умов, порядка їх дії, прав та обов’язків сторін, санкцій. Проте в деяких випадках податкове законодавство залишає за суб’єктами податкових правовідносин право вибору свого варіанту поведінки, хоча такі норми виявляються скоріше виключенням [31].
Поділяючи у цілому зазначені вище правові позиції вчених, слід зауважити, що диспозитивність є формою вираження уповноважуючої імперативної норми [37]. Дозвіл (уповноваження) відноситься до змісту правового припису, точніше – до характеру правила поведінки. Уповноваження дозволяє суб’єктам правовідносин використовувати чи не використовувати своє право, а диспозитивна форма припису зобов’язує до певних дій [9]. Так, наприклад, якщо платник податків – суб’єкт малого підприємництва не скористається велінням норми права і не реалізує своє право вибору сплати єдиного податку, то ця ж норма продиктує умови оподаткування доходів на загальних підставах.
Т.Ф. Юткіна вважає, що у деяких випадках податково-правовому регулюванню притаманні й інші методи, наприклад, цивільно-правові методи регулювання, зокрема метод “дозволення”, які завжди знаходяться у тому чи іншому поєднанні з основним методом фінансово-правового регулювання – методом владних приписів [46]. У даному випадку не можна ототожнювати метод цивільно-правового регулювання з дозволом, який є основою уповноважуючої податкової норми.
Застосування певних елементів диспозитивності в фінансових (у т.ч. і податкових) правовідносин пов’язане з тим, що публічне право, галуззю якого є фінансове право, в сучасних умовах досить тісно співіснує з приватним правом. І, як зазначає Ю.О. Тихомиров, між публічним та приватним правом відбувається “обмін” сферами та методами. “Рухомість сфер публічно-правового регулювання є постійно діючим фактором. Вона виражається у зміні і об’єктів, і методів правового впливу…”[42]. Перевага у галузі засад публічного права, на думку української вченої в галузі теорії права О.Ф. Скакун, не виключає наявності в ній норм приватного права і відповідно певного суміщення імперативного і диспозитивного методів регулювання, що свідчить про відсутність “чистих” галузей права [39].
На підтвердження позиції, що методом правового регулювання податкових відносин є імперативний метод, слід ще додати аргументацію М.О. Перепелиці. Виходячи зі змісту методу владних приписів, суб’єкти податкових правовідносин не можуть на свій розсуд набувати податкових прав та здійснювати податкові обов’язки, а також визначати їх зміст. Вони реалізують податкові права та обов’язки, тільки якщо останні встановлені у відповідних законах. Імперативний метод визначає юридичну нерівність суб’єктів податкових правовідносин. Одні суб’єкти (наприклад, податкові органи) мають юридично владні повноваження по відношенню до інших суб’єктів (платників податків), які не мають таких повноважень [29].
Таким чином, порівняльний аналіз предмету і методу правового регулювання податкового і фінансового права свідчить, що на сьогодні відсутні об’єктивні підстави класифікувати податкове право як самостійну галузь права України. Однозначно можна стверджувати, що це невід’ємна складова фінансового права.
Щодо джерел податкового права законодавець у ст. 3 ПК України, визначаючи склад податкового законодавства України, надає їх перелік. Проте, на сьогодні під поняттям «джерело права» розуміють не тільки підстави юридичної обов’язковості правової норми (іншими словами – джерело права у формальному та юридичному значенні), а й матеріальні умови життя суспільства (джерело права в матеріальному значенні), і матеріали, за допомогою яких ми пізнаємо право (джерела пізнання права), і нарешті, сили, які творять право [28]. Крім того, ряд авторів виділяє ще й історичні джерела права, маючи при цьому на увазі внесок внутрішнього та іноземного права у створення тієї чи іншої правової системи [5]. Отже, суть поняття «джерело» зводиться до характеристики походження, генезису певного явища [3]. У той час як форма характеризує спосіб організації змісту, його зовнішній прояв, відображає набір способів фіксування уже створених джерелом права норм.
У даному навчальному посібнику під джерелом податкового права будемо розглядати форму, зовнішній прояв способу організації змісту податкових норм. Джерелами податкового права є форма вираження правотворчої діяльності держави з приводу прийняття компетентними органами нормативних актів, що встановлюють норми податкового права [33].
Таким чином, можна виділити такі джерела податкового права України:
1) Конституція України (наприклад, ст. 67, ст. 92 Конституції України)
2) Податковий кодекс України, Митний кодекс України;
3) закони з питань митної справи у частині регулювання правовідносин, що виникають у зв'язку з оподаткуванням ввізним або вивізним митом операцій з переміщення товарів через митний кордон України;
4) міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України і якими регулюються питання оподаткування;
5) нормативно-правові акти, прийняті на підставі та на виконання цього Кодексу та законів з питань митної справи (наприклад, постанови Верховної Ради України; укази Президента України; декрети й постанови Кабінету Міністрів України, накази Державної податкової служби України та інші, прийняті відповідними органами в межах повноважень і відповідно до Конституції України та законів України);
6) рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, прийнятих за правилами, встановленими ПК України.
Згідно з п. 3.2 ст. 3 ПК України якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.
Відповідно до ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів у межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. На підставі цих нормативно-правових актів реалізуються повноваження Кабінету Міністрів стосовно забезпечення економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики (фінансової, цінової, інвестиційної та податкової), виконання Конституції і законів України, актів Президента України. Також згідно з ст. 138 Конституції України Верховна Рада Автономної Республіки Крим в межах своїх повноважень приймає рішення та постанови, які є обов'язковими до виконання в Автономній Республіці Крим. Зокрема, до відання Автономної Республіки Крим відноситься розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України. Певними повноваженнями щодо встановлення місцевих податків та зборів законодавцем наділені і органи місцевого самоврядування. Деталізує повноваження місцевих рад у галузі оподаткування і Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні». Виключною компетенцією сільських, селищних та міських рад щодо встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у межах, визначених ПК України [25].
Таким чином, податкове право – це складний фінансово-правовий інститут, норми якого регулюють суспільні відносини, що складаються з приводу встановлення, введення, адміністрування податків та зборів (у т.ч. сплати, справляння та стягнення податків та зборів, оскарження рішень контролюючих органів), а також здійснення податкового контролю, притягнення до відповідальності за порушення податкового законодавства.

§6.2. Правовий механізм податку
Правове регулювання обов’язкових податкових платежів розкриває як певними компетенціями органів державної влади і управління щодо встановлення, зміни і скасування, так і чітким визначенням усіх елементів, що характеризують податок як цілісний механізм. Законодавчі акти відносно окремих податків і зборів відрізняються стабільною традиційною структурою, їх складовими виступають елементи правового механізму податку чи збору.
Регулювання правового механізму податку виконується шляхом встановлення імперативного набору елементів, що формулюють зміст і особливості реалізації податкового обов’язку. Дані елементи правового механізму поділяються на обов’язкові та факультативні. Обов’язкові елементи в свою чергу розділяють на дві групи на основні та додаткові.
Основні елементи виділяють базові, змістовні характеристики податку, що формує основне уявлення про суть податкового механізму. Відсутність якого-небудь з головних елементів правового механізму податку не дозволяє чітко розкрити тип цього платежу.
До основних елементів правового механізму податку належать:
а) платник податку;
б) об’єкт оподаткування;
в) ставка податку чи збору
Додаткові елементи розкривають детально специфіку конкретного платежу, тобто підкреслює не його необов’язковість, а особливості регулювання.
Цілісний правовий механізм податку можливий тільки як сукупність основних і додаткових елементів, і відсутність хоча б одного з додаткових елементів не дозволить законодавчо закріпити окремий податок чи збір (наприклад, неможливо представити податок, що незрозуміло куди надходить: до якого бюджету, бюджету чи цільового фонду). Сукупність додаткових елементів правового механізму податку досить різноманітна (залежно від ступеня деталізації податкового механізму) і складається з двох підгруп [26]:
— додаткові елементи правового механізму податку, що деталізують основні чи пов'язані з ними (предмет, база, одиниця оподаткування — категорії, що прямо залежать від об'єкта оподаткування);
— додаткові елементи правового механізму податку, що мають самостійне значення (податкові пільги, методи, терміни і способи сплати податку; бюджет чи фонд, куди надходять податкові платежі).
До додаткових елементів правового механізму податку відносять:
а) податкові пільги;
б) предмет, база, одиниця оподаткування;
в) джерело сплати податку;
г) методи, терміни та способи сплати податку;
ґ) особливості податкового режиму;
д) бюджет чи фонд надходження податку (збору);
е) особливості податкової звітності.
Факультативні елементи є необов'язковими для правового механізму податку й можуть закріплюватися в законодавчих актах, але їх можуть і не визначати. Лише в деяких випадках специфіка податку вимагає виокремлення в його механізмі особливих елементів, характерних тільки для даного податку (наприклад, ведення спеціальних кадастрів по майнових податках; специфічних реєстрів; бандерольний спосіб сплати тощо).
Згідно ст. 7 Податкового кодексу України правовий механізм податку обов’язково включає такі елементи:
платники податку;
об’єкт оподаткування;
база оподаткування;
ставка податку;
порядок обчислення податку;
податковий період;
строк та порядок сплати податку;
строк та порядок подання звітності про обчислення і сплату податку.
Платник податку. Відповідно до ПКУ ст. 15 платниками податку визначаються : фізичні особи (резиденти і  нерезиденти  України),  юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та  їх  відокремлені  підрозділи,  які  мають,  одержують (передають) об'єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об'єктом оподаткування і на яких покладено обов'язок із сплати податків та зборів.
Платниками податків є суб'єкти податкових правовідносин, на яких за наявності об'єкта оподаткування покладено певний комплекс податкових обов'язків і прав, установлених законодавством.
Платникам податків властиві наступні ознаки [26]:
1.  Платники податків є суб'єктами податкових правовідносин. За звичай платниками податків виступають фізичні та юридичні особи, перелік яких визначено цивільним законодавством. Разом з тим, є категорії платників податків, що визначені винятково податковим законодавством. До них відносять консолідована група платників податків, юридичні та фізичні особи, які діють у складі групи, що не має статусу юридичної особи.
Платники податків є зобов'язаними суб'єктами. На правому статусі платників податків позначається метод фінансово-правового регулювання. Формування доходної частини бюджету об'єктивно зумовлено необхідністю підпорядкування суб'єктів, за рахунок коштів яких і формується ця частина бюджету. Отже, правове регулювання відносин у сфері податкової діяльності держави спрямовано на односторонні владні розпорядження державних органів щодо безумовно зобов'язаних суб'єктів. У зв'язку з цим у правовому статусі платників податків пріоритетним є комплекс податкових обов'язків щодо податкових прав, які є похідними від обов'язків.
Платники податків - це суб'єкти, які сплачують податки за рахунок коштів, що їм належать. Сплачувати податок може особисто платник податків, його представник або податковий агент.
Різноманіття платників податків вимагає потребу їх класифікації  за  різними критеріями. Класифікація має важливе значення як для теорії податкового права, так і для податкового законодавства. По-перше, вона дає вичерпне уявлення про всі різновиди платників податків, і, по-друге, така класифікація закладає основи правового статусу того чи іншого платника податків.
Платників податків можна класифікувати за такими ознаками [26]:
І. Залежно від способу організації господарської діяльності:
фізичні особи;
юридичні особи;
іноземні юридичні особи; постійні представництва іноземних юридичних осіб;
юридичні та фізичні особи, що діють у складі групи, яка не має статусу юридичної особи (іноземні і національні юридичні та фізичні особи, що діють в Україні на правах партнерів у складі групи, яка не є юридичною особою, на підставі договору про спільну діяльність);
відокремлені підрозділи без статусу юридичної особи;
консолідована група платників податків.
II. Залежно від податкової юрисдикції держави:
резиденти - особи, які мають місце постійного проживання чи місцезнаходження в даній державі і доходи яких підлягають оподатковуванню з усіх джерел (особи, які несуть повну податкову відповідальність);
нерезиденти — особи, які не мають місця постійного знаходження в державі і в яких оподатковуванню підлягають лише доходи, отримані ними на даній території (особи, які несуть обмежену податкову відповідальність).
Розмежування резидентів і нерезидентів відбувається на основі трьох принципів:
постійного місцезнаходження на території держави (найчастіше закріплюється кількісний критерій — в Україні це 183 календарних дні);
джерела отриманих доходів;
межі податкової відповідальності — повної чи обмеженої.
Принцип територіальності встановлює національну належність джерела доходу. При цьому оподатковуванню в даній країні підлягають тільки доходи, отримані на її території, у той час як будь-які доходи, отримані за її межами, звільняються від оподаткування в даній країні.
Окремі країни за основу беруть критерій резиденства (Велика Британія, США, Росія, Україна); інші — переважно критерій територіальності (Франція, Швейцарія, країни Латинської Америки). Різне об'єднання цих критеріїв зумовлює неоднаковий податковий режим і часто є основною причиною подвійного оподаткування.
III.  Залежно від розмірів сукупного валового доходу:
ПКУ розрізняє, наприклад, великого платника податків - юридична особа, у якої обсяг доходу від усіх видів діяльності за останні чотири послідовні податкові (звітні) квартали перевищує п'ятсот мільйонів гривень або загальна сума сплачених до Державного бюджету України податків за платежами, що контролюються органами  державної податкової служби,  за такий  самий  період  перевищує  дванадцять мільйонів гривень;
IV.  Залежно від критерію юридичного та фактичного обов'язку сплати податку:
юридичний платник податків;
фактичний платник податків.
Найчастіше ця ознака має місце при непрямому оподатковуванні. Зокрема, при податку на додану вартість кошти в бюджет перераховує суб'єкт, який реалізував товар (роботу, послугу), тобто юридичний платник податків, але за рахунок коштів, отриманих від покупця (користувача, кінцевого споживача), який є фактичним платником податків. Отже, юридичний платник податку — це суб'єкт, який формально зобов'язаний перерахувати податок у бюджет [26].
Фактичний платник податків — це суб'єкт, що реально зобов'язаний надати грошові кошти в процесі придбання товару (роботи, послуги). До моменту сплати непрямого податку фактичний платник податків виступає носієм податку.
Чинне законодавство, зокрема ст. 16 ПКУ, визначає обов’язки платників податків [34]:
- стати  на  облік  у  контролюючих  органах в порядку, встановленому законодавством України;
- вести в установленому порядку облік доходів і витрат, складати звітність,  що стосується обчислення і сплати податків та зборів;
- подавати до контролюючих органів у порядку, встановленому  податковим  та  митним законодавством,  декларації, звітність та інші документи,  пов'язані з  обчисленням  і  сплатою податків та зборів;
- сплачувати  податки  та збори в строки та у розмірах, встановлених  ПКУ та законами з питань митної справи;
- подавати на належним чином оформлену письмову  вимогу контролюючих   органів  (у  випадках,  визначених  законодавством) документи з обліку доходів, витрат та інших показників, пов'язаних із  визначенням  об'єктів  оподаткування (податкових зобов'язань), первинні документи,  регістри  бухгалтерського  обліку,  фінансову звітність,  інші  документи,  пов'язані  з  обчисленням та сплатою податків та зборів.  У письмовій вимозі  обов'язково  зазначаються конкретний   перелік   документів,   які  повинен  надати  платник податків, та підстави для їх надання;
- подавати контролюючим органам  інформацію,  відомості про  суми  коштів,  не сплачених до бюджету в зв'язку з отриманням податкових пільг (суми отриманих пільг) та напрями їх використання (щодо  умовних  податкових  пільг  - пільг,  що надаються за умови використання  коштів,  вивільнених у суб'єкта   господарювання внаслідок надання пільги, у визначеному державою порядку);
- подавати контролюючим органам інформацію в порядку, у строки та в обсягах, встановлених податковим законодавством;
- виконувати законні вимоги контролюючих  органів  щодо усунення  виявлених  порушень  законів  з  питань оподаткування та митної  справи  і  підписувати  акти  (довідки)   про проведення перевірки;
- не  перешкоджати  законній діяльності посадової особи контролюючого органу під час виконання нею службових обов'язків та виконувати законні вимоги такої посадової особи;
- повідомляти  контролюючим  органам  за місцем обліку такого платника про його  ліквідацію  або  реорганізацію  протягом трьох  робочих  днів  з  дня  прийняття відповідного рішення (крім випадків,  коли обов'язок здійснювати таке повідомлення  покладено законом на орган державної реєстрації);
- повідомляти контролюючі  органи  про  зміну місцезнаходження  юридичної  особи  та  зміну місця проживання фізичної особи - підприємця;
- забезпечувати  збереження  документів,  пов'язаних з виконанням податкового обов'язку,  протягом строків,  установлених  ПКУ;
- допускати  посадових  осіб  контролюючого органу під час проведення ними перевірок до обстеження  приміщень,  територій (крім  житла громадян),  що використовуються для одержання доходів чи пов'язані з утриманням  об'єктів  оподаткування,  а  також  для проведення  перевірок  з  питань  обчислення  і сплати податків та зборів у випадках, встановлених  ПКУ.
Відповідно до своїх обов’язків платник податків має і права, що визначаються в ст. 17 ПКУ [34]:
- безоплатно отримувати в органах державної  податкової служби  та  в  органах митної служби,  у тому числі і через мережу Інтернет,  інформацію про податки та  збори  і  нормативно-правові акти,  що  їх  регулюють,  порядок  обліку  та  сплати податків та зборів,  права  та  обов'язки  платників  податків,   повноваження контролюючих   органів   та  їх  посадових  осіб  щодо  здійснення податкового контролю;
- представляти свої інтереси в контролюючих органах самостійно, через податкового агента або уповноваженого представника;
- обирати самостійно, якщо інше не встановлено  Кодексом, метод ведення обліку доходів і витрат;
- користуватися податковими пільгами за наявності підстав у порядку;
- одержувати відстрочення, розстрочення сплати податків або  податковий  кредит  в  порядку і на умовах;
-  бути  присутнім під час проведення перевірок, ознайомлюватися та отримувати акти (довідки) перевірок, проведених контролюючими органами,  перед  підписанням  актів  (довідок)  про проведення  перевірки,  у  разі  наявності  зауважень  щодо змісту (тексту) складених актів (довідок) підписувати їх із застереженням та  подавати  контролюючому органу письмові заперечення в порядку;
- оскаржувати в рішення, дії (бездіяльність) контролюючих органів (посадових осіб), надані контролюючими органами роз'яснення;
- вимагати від контролюючих органів проведення перевірки  відомостей  та  фактів,  що  можуть свідчити на користь платника податків;
- на нерозголошення  контролюючим  органом  (посадовими особами)  відомостей  про такого платника без його письмової згоди та відомостей,  що становлять конфіденційну інформацію,  державну, комерційну чи  банківську  таємницю  та  стали  відомі  під  час виконання посадовими особами службових обов'язків,  крім випадків, коли це прямо передбачено законами;
- на залік чи повернення надміру сплачених,  а також надміру стягнутих сум податків та зборів, пені, штрафів у порядку;
- на  повне відшкодування збитків (шкоди),  заподіяних незаконними  діями  (бездіяльністю) контролюючих органів (їх посадових осіб), у встановленому законом порядку;
- за  методикою,  затвердженою  Міністерством фінансів України,  вести облік тимчасових та постійних податкових різниць, та  використовувати  дані такого обліку для складання декларації з податку на прибуток.
Поміж визначених у ПКУ платників податків специфічне місце займають платники, що перебувають між фактичними платниками та державними податковими органами. Нововедення ПКУ є визнання платниками податків – податкових агентів.
Податковим   агентом згідно до ст.. 18 п.п. 18.1 ПКУ визнається  особа,  на  яку покладається обов'язок з обчислення, утримання з доходів, що нараховуються (виплачуються, надаються) платнику, та перерахування податків до відповідного бюджету  від  імені  та  за рахунок коштів платника податків. Податкові  агенти  прирівнюються до платників податку і мають права та виконують обов'язки,  встановлені  для платників податків [34].
Об’єкт оподаткування. Поняття «об'єкт оподаткування» включає два підходи: правовий (розширений) і законодавчий (більш вузький). Як правова категорія об'єкт оподаткування являє собою родове формулювання об'єкта (доходи чи їхня частина; майно; вартість тощо), з яким пов'язане виникнення обов'язку платника податків сплатити податок. У більш вузькому розумінні (яке в основному закріплюється в законодавчих актах) об'єкти оподаткування можна охарактеризувати як видові форми родового поняття об'єкта оподаткування (доходи фізичних осіб; майно юридичних осіб тощо), що і закріплюються спеціальними податковими законодавчими актами [26].
Згідно чинного податкового законодавства немає вичерпного переліку видів оподаткування, наводить лише найпоширеніші з них, залишаючи перелік відкритим.
Відповідно до ст. 22 ПКУ об'єктом оподаткування можуть бути майно, товари, дохід (прибуток) або його частина,  обороти з реалізації товарів (робіт, послуг),  операції з постачання товарів (робіт,  послуг)  та  інші об'єкти,  визначені  податковим  законодавством,  з наявністю яких податкове законодавство пов'язує виникнення у платника податкового обов'язку.
Оподаткування повинно бути пов'язане з таким предметом, станом чи процесом, в якому виражається господарська активність.
Серед об'єктів оподаткування громадян можна виокремити:
1)  доход (сукупний доход по прибутковому податку);
2)  майно (у тому числі земля, нерухомість, предмети розкоші);
споживання (наприклад, акцизи на окремі види товарів);
ввіз і вивіз товарів за кордон (митні збори).
При цьому той самий об'єкт оподаткування не може виступати об'єктом оподаткування для кількох податків. Дане положення необхідно закріпити законодавчо, оскільки саме в такий спосіб закріплюєтьсявиконується один з найважливіших принципів оподаткування - запобігання внутрішньому подвійному податкуванню.
База оподаткування. Згідно до ст. 23 ПКУ базою оподаткування  визнаються  конкретні  вартісні, фізичні або інші характеристики певного об'єкта оподаткування.
База оподаткування - це  фізичний, вартісний чи інший характерний вираз об'єкта оподаткування,  до якого застосовується податкова ставка і який використовується  для  визначення  розміру податкового зобов'язання [34].
Базою оподаткування виступає конкретна (кількісна, фізична чи інша) характеристика певного об'єкта оподаткування. Для визначення суми податку, яку необхідно перерахувати в бюджет, об'єкта оподаткування недостатньо. Для цього необхідно перевірити відповідно до законодавства кількісні характеристики об'єкта оподаткування. На цій підставі податкова база суттєво відрізнятиметься від кількісних ознак самого об'єкта оподаткування. Вона за своєю суттю є об'єктом оподаткування, скоригованим і готовим до застосування податкової ставки, нарахування суми податку, що підлягає сплаті до бюджету.
Податкова база необхідна саме для визначення суми нарахування податку, але вона не є безпосередньо обставиною, що породжує обов'язок сплатити податок, тобто об'єктом оподаткування. Наприклад, наявність у підакцизних товарах вартості не є фактом, що зумовлював би зобов'язання сплатити акциз. Реалізація підакцизних товарів у роздрібній торгівлі не породжує податкових правовідносин. Такі відносини виникають у зв'язку з визначеними в законі діями платників податків: реалізацією підакцизного товару виробниками підакцизних товарів на внутрішньому ринку, ввозом товару на митну територію [26].
Податкова база може бути тотожною з об'єктом оподаткування, а також і відмінною від нього. При визначенні бази оподаткування використовують одиницю її виміру (масштаб податку), за яку виступає конкретна вартість, фізична чи інша характеристика бази оподаткування або її частини, щодо якої застосовують ставку податку (ст. 24 ПКУ). Одній базі оподаткування має відповідати одна одиниця виміру бази оподаткування. При цьому одиниця виміру бази оподаткування є однією як для розрахунку податку, так і для податкового обліку.
Платники податків установлюють податкову базу за підсумками кожного окремого податкового періоду на основі даних податкового обліку об'єктів оподаткування чи об'єктів, пов'язаних з оподаткуванням. Фактично обов'язки сформулювати податкову базу і сплатити податок утворюються у платників податків за підсумками кожного податкового періоду. Для стабільного надходження податків протягом усього календарного року створюються підвалини визначення податкової бази і податкового періоду. При цьому законодавчо ці розрахунки не пов'язані з періодом формування об'єкта оподаткування. В першу чергу це виникає тому, що один і той самий об'єкт може мати кілька баз оподаткування, які відповідатимуть певним податкам. Саме тому база оподаткування встановлюється по кожному податку окремо. Здійснюється це на підставі таких принципів [34]:
1)однорідність бази оподаткування;
2)  можливість застосування до бази оподаткування конкретної одиниці її виміру;
3)  простота і зрозумілість визначення бази оподаткування;
4)  зручність застосування бази оподаткування для нарахування податку;
5)  можливість обліку бази оподаткування.
Ставка оподаткування. Ставкою податку визнається розмір податкових нарахувань на (від) одиницю (одиниці) виміру бази оподаткування. (ст.25 ПКУ)
Виділяють наступні ставки податку [34]:
базову (основна) ставку податку - ставка, що визначена такою для окремого податку .У випадках, передбачених ПКУ,  під  час обчислення одного і того самого податку  можуть  використовуватися декілька базових (основних) ставок;
гранична ставка податку - максимальний або мінімальний розмір ставки за  певним  податком);
абсолютна (специфічна) - ставка податку,  згідно з якою розмір  податкових  нарахувань  встановлюється  як  фіксована величина стосовно кожної одиниці виміру бази оподаткування;
відносна (адвалорна) - ставка податку, згідно з якою розмір податкових нарахувань встановлюється у відсотковому або кратному відношенні до одиниці вартісного виміру бази оподаткування.
В науковій  практиці виділяють декілька підходів до класифікації податків відповідно до певних ознак [34].
1. Залежно від рівня податкового тиску (тягаря) на платника податків:
а)  єдина ставка - ставка податку, однакова для всіх категорій платників податків конкретного податку, що забезпечує їхнє рівне положення, однаковий рівень податкового тиску. Фактично в цих умовах йдеться про використання єдиної ставки податку;
б)  диференційована ставка - ставка податку, що пропонує відмінні один від одного умови оподаткування (більш-менш сприятливі для окремих категорій платників податків) і відповідно поділяється на:
базову (основну) ставку, що застосовується до більшості платників, що не бере до уваги їх особливостей і характер здійснюваної ними діяльності, або інші критерії;
знижену ставку, що застосовується до певної категорії платників, яких визначають за окремими ознаками або здійснюють певну діяльність, у якій на даному етапі найбільш зацікавлена держава, а тому й обов'язок зі сплати податку встановлюється в розмірі, нижчому за базову ставку;
підвищену ставку, що застосовується до певної категорії платників, які характеризуються окремими ознаками або здійснюють певну діяльність, в якій на даному етапі найбільш зацікавлена держава, а тому й обов'язок зі сплати податку встановлюється в розмірі, вищому за базову ставку.
2.  Залежно від методу встановлення:
а)  абсолютна (тверда, фіксована або специфічна) ставка — ставка податку, що встановлюється в чітко визначеній, конкретній величині, вираженій в абсолютній сумі. Останнім часом, зі зниженням рівня інфляції в Україні, спостерігається тенденція до розширення сфери застосування цього виду ставок;
б)  відносна ставка — ставка податку, що встановлюється у визначеній пропорції до одиниці оподаткування. Відносні ставки бувають:
процентні (адвалорні), або квоти — встановлюються у відсотках;
кратні — встановлюються у величині, кратній певному показнику;
грошові — встановлюються в конкретній грошовій сумі до частини предмета оподаткування;
в)  змішана (комбінована) ставка — ставка податку, що поєднує в собі риси наведених вище видів податкових ставок, диференційованих залежно від методів установлення.
Залежно від формування інтересу в платника:
а)  стимулююча (позитивна) ставка — ставка податку, що служить підвищенню ефективності господарської діяльності, створює в платника позитивні стимули, інтерес до розширення і розвитку виробництва;
б)  негативна ставка — ставка податку, що зумовлює негативні наслідки і допускає втрату інтересу платника до продовження господарської діяльності в таких умовах;
в)  обмежуюча (стабілізуюча) ставка — ставка податку, що впливає на платника, стимулюючи його діяльність у незмінних межах, масштабах, крім якого-небудь розвитку, придушуючи розширення виробництва.
Залежно від економічних наслідків оподаткування:
а)  фактична ставка — ставка податку, зумовлена співвідношенням розміру податку, що сплачується, і величиною податкової бази;
б)  економічна ставка — ставка податку, зумовлена співвідношенням розміру податку, що сплачується, і всього отриманого доходу.
Порядок обчислення податку. Обчислення суми податку відбувається шляхом множення бази оподаткування на ставку податку із/без застосуванням відповідних коефіцієнтів. Специфічні ставки, фіксовані ставки та показники, встановлені у вартісному вимірі, підлягають індексації.
Всі розрахунки податкової бази обов’язково повинні здійснюватися на підставі документально підтверджених даних про об'єкти оподаткування чи у зв'язку з оподаткуванням. В цьому випадку платник повинен мати документальні підтвердження щодо обґрунтування будь-якої частини податкової звітності. У випадку якщо платник податків припускається помилки, то перерахування податкового зобов'язання відбувається тільки щодо того податкового періоду, в якому було допущено помилку.
Одне із головних місць при обчиленні податку займає податкова пільга.
Пільга - це звільнення (повне або часткове) платника податків від сплати податку, враховучи його особливості. По-перше, пільга — це звільнення саме від сплати, а не від податкового обов'язку, оскільки при відстрочці обов'язку сплата податку залишається, а звільнення (на певний строк) відноситься лише до перерахунку податку, і по закінченні визначеного терміну обов'язок підлягає реалізації (податковий кредит). Крім цього, податковий обов'язок має три складові: податковий облік, сплату податку та податкову звітність. Платника може бути звільнено від сплати податку, але обов'язок з обліку та звітності в нього залишиться. По-друге, звільнення можливе в повному обсязі, якщо платника цілком звільнено від сплати, і в частковому, якщо скорочується податковий тиск за рахунок зменшення об'єкта (предмета і т. ін.) чи відстрочки сплати податку. По-третє, особливості платника стосуються його як безпосередньо, характеризуючи його (інвалід першої чи другої групи, ветеран Великої Вітчизняної війни, підприємство з іноземними інвестиціями), так і конкретного виду діяльності, яким він займається (підприємство, що виготовляє сільгосппродукцію; підприємства, що здійснюють фрахт судів, і т. ін.) Законодавство про оподаткування виділяє категорії платників, а не окремих юридичних чи фізичних осіб, тобто виділяє певну однорідну групу платників податків, що визначають конкретною ознакою, на підставі якої і формується пільговий податковий режим. Усі інші платники податків визначають об'єкт оподаткування, обчислюють податкову базу і суму податків у повному обсязі згідно з встановленими законодавством загальними правилами. Отже, податковою пільгою визнається звільнення платникподатків від нарахування і сплати податку чи сплата ним податку в меншому розмірі за наявності підстав, визначених законодавством України [26].
Звільнення від сплати податку допустимо в повному чи частковому обсязі. При звільненні в повному обсязі платник податків цілком звільняється від нарахування і сплати податку. При звільненні в частковому розмірі платник податків звільняється від сплати податку лише у певній частині його податкового обов'язку. Підстави для надання податкових пільг є сторони, що характеризують певну групу платників податків, вид їхньої діяльності й об'єкт оподаткування.
Платник податків вправі користуватися податковою пільгою з моменту виникнення відповідних підстав для її застосування і в період усього терміну її дії самостійно, без попереднього повідомлення податкових органів.
Податкові пільги регулюються ст.30 ПКУ, де податкова пільга - це передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов'язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав для цього.
Податковий кодекс України закріплює, що платник  податків  вправі  відмовитися від використання податкової пільги чи зупинити її використання на один або декілька податкових періодів, якщо інше не передбачено законодавством. Податкові пільги, не використані платником податків, не можуть бути перенесені на інші податкові періоди, зараховані в рахунок майбутніх платежів з податків та зборів або відшкодовані з бюджету.
Зведену інформацію про суми  податкових пільг юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців складають контролюючі органи та вони визначають втрати доходів бюджету внаслідок надання податкових пільг.
Згідно ст. 30 ПКУ п.8 контролюючі органи здійснюють контроль за  правильністю надання та обліку податкових  пільг,  а  також  їх  цільовим використанням, за наявності законодавчого визначення напрямів використання (щодо умовних податкових пільг) та своєчасним поверненням коштів,  не сплачених  до  бюджету  внаслідок  надання пільги,  у разі її надання на поворотній основі. Податкові пільги, використані не за призначенням чи несвоєчасно повернуті, повертаються до відповідного бюджету з нарахуванням пені в розмірі 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України.
Податкова пільга надається шляхом [34]:
а) податкового вирахування (знижки), що зменшує базу оподаткування до нарахування податку та збору;
б) зменшення   податкового   зобов'язання  після  нарахування податку та збору;
в) встановлення зниженої ставки податку та збору;
г) звільнення від сплати податку та збору.
Крім того розрізняють територіальні податкові пільги.  
Якщо аналізувати податкові пільги як певне звільнення платників податків, то абсолютно вагомим є виділення певних територій, на яких встановлюється пільговий податковий режим. Такі території можуть існувати на двох рівнях [26]:
1) нижчий рівень — території, що характеризуються звільненнями при використанні місцевих податків і зборів. Місцеві органи самоврядування на свій розсуд можуть встановлювати частину місцевих податків і зборів і за рахунок цього формувати більш пільговий податковий режим на відповідних територіях;
2) вищий рівень — території спеціальних зон зі специфічним пільговим оподаткуванням, що регулюється спеціальним законодавством. Такі території поділяють на два підвиди:
а)  території, розташовані за межами території України (до них належать насамперед офшорні зони), де надається пільговий режим оподаткування для податкових резидентів України;
б)  території, розташовані в Україні, де надається пільговий податковий режим для податкових резидентів і нерезидентів України (вільні економічні зони).
Відповідно до податкового законодавства України немає чіткого визначення поняття «офшорна зона», і найчастіше термін «офшор» застосовується стосовно компаній, їх підрозділів. Офшорні компанії різняться спрощеною процедурою реєстрації, низькою ставкою корпоративного податку чи взагалі його відсутністю; мінімальним обсягом і спрощеною процедурою щорічної звітності. При виконанні деяких вимог податок на прибуток або зовсім не сплачується, або сплачується в чисто символічному розмірі.
Податковий період. Податковим періодом є встановлений період часу, з урахуванням якого має місце нарахування та сплата окремих видів податків та зборів.  Податковий  період  може  складатися  з кількох звітних періодів.
Базовий податковий (звітний) період - період, за який платник податків зобов'язаний здійснювати розрахунки податків, подавати податкові декларації (звіти, розрахунки) та сплачувати до бюджету суми податків та зборів, крім випадків, передбачених ПКУ, коли контролюючий орган зобов'язаний самостійно визначити суму податкового зобов'язання платника податку (ст. 33 ПКУ).
Відповідно до ст. 67 Конституції України кожен повинний вчасно і в повному обсязі сплачувати податки. З метою виконання обов’язків платника податків у законодавчих актах установлено терміни сплати податку. Отже, своєчасна сплата податків і зборів є одним з головних обов’язків платника податків.
Терміном сплати податку визначається період часу, що починається з моменту виникнення податкового обов’язку платника податку і закінчується моментом завершення терміну сплати податку.
Відповідно до засад  ПКУ, зокрема ст.34, податковим періодом може бути: календарний рік, календарний квартал, календарний місяць, календарний день.
Терміни сплати податків (податкові періоди) залежать від виду останніх: термінові або періодичні [26]:
термінові податки - це податки, що сплачуються впродовж певного строку з моменту виникнення податкового обов’язку. Такими, зокрема, є сплата податку з власників транспортних засобів при придбанні транспортного засобу, а також акцизний збір для підприємств-виробників, що реалізують алкогольні напої. В останньому випадку платник податків зобов’язаний сплатити акцизний збір на третій робочий день після здійснення обороту з реалізації;
періодичні податки – це податки, які сплачуються протягом певного календарного часу. Бувають податки:
а)  декадні – сплачуються 1 раз у 10 днів;
б)  щомісячні – сплачуються 1 раз на місяць (наприклад, податок на додану вартість);
в)  щоквартальні – сплачуються 1 раз на квартал (наприклад, податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість – залежно від обсягу операції);
г) піврічні – сплачуються 1 раз у півроку;
д) щорічні – сплачуються 1 раз на рік.
Якщо обов’язок платника податку, пов’язаний зі сплатою певного податку, виникає після початку календарного року, то першим податковим періодом для нього є період, який розпочинається з дня виникнення цього обов’язку і триває до кінця календарного року. Якщо цей обов’язок утворюється в період з 1 до 31 грудня, то першим податковим періодом для нього є період з дня виникнення цього обов’язку до кінця наступного календарного року. Платник податку зобов’язаний самостійно сплатити суму податкового обов’язку, зазначену в поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що наступають за останнім днем відповідного граничного терміну. Якщо відповідно до закону контролюючий орган самостійно встановлює податковий обов’язок платника податку з причин, непов’язаних з порушенням податкового законодавства, то платник зобов’заний сплатити нараховану суму податкового обов’язку в терміни, визначенні в законах про відповідні податки, а у рази їх відсутності – протягом 10 календарних днів з дня одержання податкового повідомлення про таке нарахування [26].
Аналіз наукових джерел дозволяє  класифікує податкові періоди більш детально за певними ознаками:
1. За термінами:
а)  річний податковий період;
б)  квартальний податковий період;
в)  місячний податковий період;
г)  інші (податкові періоди, пов'язані зі сплатою податку одноразово; сплатою податку за підсумками складених періодів - кілька років і т.ін.).
2. За особливостями формування податкового обов'язку:
а)  перший — період, в якому податковий обов'язок формується з дня виникнення до закінчення податкового періоду;
б)  триваючий (звичайний) — податковий обов'язок формується з початку податкового періоду і до його закінчення;
в)  останній — період, в якому податковий обов'язок визначається з початку податкового періоду і до останнього дня терміну податкового обов'язку платника.
Рамки першого й останнього податкових періодів встановлюють відповідно до чинного податкового законодавства. У деяких випадках, зокрема, коли законодавством остаточно не визначено податковий період, ці терміни з'ясовує платник податків разом з податковими органами за місцем обліку платника.
Зміною терміну сплати податку (збору) визнається перенесення уповноваженим органом встановленого терміну сплати податку на пізніший (ст 32 ПКУ).
Термін сплати податку і збору може змінюватися за рішенням органів, до компетенції яких належить прийняття відповідних рішень. Формами зміни терміну сплати податку і збору є [26]:
Відстрочка – це перенесення граничного терміну сплати певної суми податку на пізніший термін. Відстрочення зі сплати податку може бути надано по одному або кількох податках. Його не можуть надавати або встановлювати щодо податкових зобов’язань із ввізного мита, акцизних зборів, податку на додану вартість при ввезені товарів на митну територію України, внески до Пенсійного фонду України чи інших внесків у межах державного або обов’язкового соціального страхування.
Будь-який платник податків має право вимагати відстрочення його податкових зобов’язань, а орган, уповноважений приймати ці рішення, зобов’язаний задовольнити таку вимогу, якщо підстави, надані платником податків як обґрунтування, є тотожними підставам, наданим іншими платниками податків, щодо податкових зобов’язань яких були прийняті відповідні рішення.
Відстрочка податкових зобов’язань є перенесення сплати основної суми податкових зобов’язань платника податків без урахування сум пені під проценти, розмір яких не може буди меншим за ставку Національного банку України. Підставою для відстрочення податкових зобов’язань платника податків є надання ним достатніх доказів щодо дії обстави не переборної сили, що призвели до загрози виникнення податкового боргу або банкрутства такого платника податків, а також надання економічного обґрунтування, яке свідчить про можливість погашення податкових зобов’язань або збільшення податкових надходжень до відповідного бюджету внаслідок застосування режиму відстрочення, протягом якого відбудуться зміни політики управління виробництвом чи збутом такого платника податків. Відстрочка податкових зобов’язань надається на умовах, за якими основна сума податкових зобов’язань та нараховані на неї проценти сплачуються рівними частками, починаючи з будь-якого податного періоду, визначеного відповідним податковим органом чи відповідним органом місцевого самоврядування що затверджує рішення розстрочення або відстрочення податкових зобов’зань, але не пізніше закінчення 12 календарних місяців з моменту виникнення такого податкового зобов’язання або одноразово у повному обсязі [26].
Розстрочка - це розподіл суми податку на певні частини з установленням термінів їх сплати. Розстроченням податкових зобов’язань є надання платнику податків бюджетного кредиту на основну суму його податкових зобов’язань без урахування сум пені під проценти, розмір яких не може бути меншим за ставку Національного банку України. Розстрочка не може бути надано платнику податків, який раніше одержав її на таких самих підставах.
Підставою для розстрочки є надання платником податків достатніх доказів щодо існування загрози виникнення податкового боргу, а також економічного обґрунтування, яке свідчить про можливість погашення податкових зобов’язань або збільшення податкових надходжень до відповідного бюджету внаслідок застосування режиму розстрочення, протягом якого відбудуться зміни політики управління виробництвом чи збутом такого платника податків. Розстрочення надається на умовах податкового кредиту, за якими основна сума кредиту та нараховані на неї проценти погашаються рівними частками, починаючи з податкового періоду, наступного за періодом надання такого кредиту.
3. Податковий кредит – це регламентація суми, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов’язання звітного періоду. Зміна терміну сплати податку не скасовує діючого і не створює нового податкового обов’язку. Термін сплати змінюється на підставі договору, що укладається між платником податків і податковим органом в межах його компетенції.
Способи сплати податків і зборів. Існує три основних способи сплати податку [26]:

1. Кадастровий – спосіб сплати податків, в основу якого покладено перерахування суми відповідно до визначеної шкали, яка основана на певному виді майна, тобто податок справляється на основі зовнішніх ознак передбачуваної середньої прибутковості майна. Він використовується при обчисленні і справлянні прямих реальних податків. При цьому способі кадастр застосовується як перелік найбільш типових об’єктів оподаткування, що систематизуються за певними ознаками та встановлюють середню прибутковість об’єкта оподаткування. Виокремлюють два види кадастрів залежно від об’єктів оподаткування – промислові та поземельні.
При оплаті податку встановлюють фіксовані строки їх внеску. Деякою специфікою характеризується застосування кадастрового способу при оцінці вартості земельних ділянок, складанні земельних кадастрів. У їх основі лежить рівень прибутковості земельних ділянок, що дає право виокремити наступні кадастри:
а) парцелярний (характеризує земельні ділянки, що поділяються на частини з різнім рівнем доходів і способом використання, а відповідно – і оподаткування);
б) реальний (характеризує земельну ділянку як об’єкт оподаткування в цілому, без розподілу земель на різні види залежно від особливостей використання).
2. Деклараційний – спосіб виконання платником податків обов’язку щодо сплати податку на підставі надання до податкових органів офіційної заяви про отримані доходи за певний період і про свої податкові зобов’язання. На підставі цієї заяви податковий орган нараховує податок і зобов’язує платника податків сплатити його після повідомлення. Використання деклараційного способу не усуває й поетапного внесення сум податку в формі авансових платежів. В даному випадку підсумкове надання декларацій є певною заключною дією платника. Авансовий податковий платіж являє собою спосіб сплати податку, за якого суми надходять до бюджету, сплачуються у встановленому порядку до настання терміну платежу за податком.
3. Попередній (авансовий) – використовується в основному при безготівковому утриманні і полягає в тому, що податки стягуються з джерела доходу. Виділяють джерело пасивних доходів і джерело активних доходів. Під джерелом пасивних доходів розуміють ті активи, що приносять дохід особі. В цьому разі джерело має бути виражене у певні формі – у формі майна, цінних паперів тощо. Під джерелом активних доходів розуміють безпосереднє виконання робіт, надання послуг тощо.
Строк та порядок подання звітності про обчислення і сплату податку. Нарахування і сплата будь-якого виду податку чи збору (обов'язкового платежу) припускають здійснення належним чином обліку і розрахунку, результати яких відображаються у відповідній формі податкової звітності.
Податкова звітність демонструє сукупність дій платника податків (або особи, що його представляє) і податкового органу зі складання, ведення і здачі документів установленої форми, що включають відомості про результати діяльності платника податку, його майнове становище і зазначають процес обчислення податку, а також суму, що підлягає сплаті до бюджету. Податкову звітність може виконувати як платник податку самостійно, так і його представник або податковий агент.
Основний вид податкової звітності - податкова декларація (розрахунок).
Податкова  декларація (розрахунок) (ст.46 ПКУ) – це документ,  що подається платником податків (у тому числі  відокремленим  підрозділом  у  випадках,   визначених   цим Кодексом) контролюючому органу у строки,  встановлені законом,  на підставі якого здійснюється нарахування та/або сплата  податкового зобов'язання,   чи   документ,   що   свідчить  про  суми  доходу, нарахованого  (виплаченого)  на  користь  платників   податків   - фізичних осіб, суми утриманого та/або сплаченого податку.
Митні декларації прирівнюються до податкових  декларацій  для цілей нарахування та/або сплати податкових зобов'язань. Додатки до податкової декларації є невід'ємною складовою податкової звітності.
Платник податку на прибуток подає разом  з  відповідною податковою  декларацією квартальну або річну фінансову звітність (крім малих підприємств) у порядку, передбаченому для подання податкової декларації.
Платники податку на прибуток, малі підприємства, віднесені до таких відповідно до Господарського кодексу  України  подають  разом  з  річною  податковою  декларацією річну фінансову звітність у порядку, передбаченому для подання податкової декларації.
Форма  податкової декларації встановлюється центральним органом державної податкової служби за погодженням з Міністерством фінансів України.
У такому ж порядку встановлюються форми податкових декларацій з місцевих податків і зборів,  що є обов'язковими для застосування їх платниками (податковими агентами).
Державні органи,  які встановлюють відповідно до цього пункту форми  податкових  декларацій,  зобов'язані оприлюднити такі форми для використання їх платниками податків.
Податкова декларація повинна бути підписана [34]:
- керівником платника податків або уповноваженою особою, а також особою, яка відповідає за ведення бухгалтерського обліку  та  подання  податкової  декларації до органу  державної податкової  служби.  У  разі  ведення  бухгалтерського  обліку  та подання податкової декларації  безпосередньо  керівником  платника податку така податкова декларація підписується таким керівником та особою, яка відповідає за ведення бухгалтерського обліку;
- фізичною особою - платником податків або його законним представником;
- особою,  відповідальною  за  ведення  бухгалтерського обліку та подання податкової декларації згідно  із  договором  про спільну діяльність або угодою про розподіл продукції.
Якщо податкова декларація подається податковими агентами - юридичними особами, вона повинна бути підписана керівником такого агента  та  особою,  яка відповідає за ведення бухгалтерського обліку та  подання  податкової  декларації  такого агента,  а  якщо  податковим  агентом є платник податків - фізична особа - таким платником податків.
Податкова звітність,  складена з порушенням  норм ПКУ, не вважається податковою декларацією.
Правовий механізм податку є невідємною його частиною, гарантом фактичної сплати та нарахування подотку. Без  наявності законодавчо закріпленого правового механізму  податок буде лише декларуватися, але фактичного фіскального значення не буде мати. Тільки весь комплекс система елементів правового механізму буде свідчити про реальність податку та виконання ним усіх покладених на нього функцій.

§6.3. Правова природа податкового обов’язку
У податковому законодавстві термін «податковий обов’язок» використовується нещодавно з набуттям чинності Податковим кодексом України.
Податковий обов'язок виникає у платника за кожним податком та збором. Законодавець під податковим обов'язком визнає обов'язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені Податковим кодексом України, законами з питань митної справи (див. п. 36.1 ст. 36 ПК України). Водночас у Податковому кодексі України поряд з терміном «податковий обов’язок» використовуються поняття «обов’язки платника податку», «податкове зобов’язання», «грошове зобов’язання», «сума податку». Всі ці терміни не є тотожними, але законодавець не проводить чіткої різниці між даними поняттями, що, в свою чергу, ускладнює їх розуміння як зокрема, так і податкового законодавства в цілому.  
Відмінною особливістю податкового обов’язку згідно з п. 36.3. ст. 36 ПК України є те, що податковий обов'язок є безумовним і першочерговим стосовно інших неподаткових обов'язків платника податків, крім випадків, передбачених законом [34]. Проте, як справедливо зазначає І.І. Бабін, викликає сумнів застосування займенника «інших» у даній нормі, оскільки він відносить податковий обов’язок до неподаткових обов’язків платника податків. У зв’язку з цим дана норма потребує удосконалення шляхом виключення з її тексту цього займенника: податковий обов'язок є безумовним і першочерговим стосовно неподаткових обов'язків платника податків, крім випадків, передбачених законом [3].
При вивченні правової природи податкового обов’язку слід звернути увагу на передбачений ст. 16 ПК України перелік обов’язків платника податків, окремі з яких за змістом є аналогічними до складових податкового обов’язку, закріпленого у ст. 36 ПК України. Так, сучасні дослідники проблем податкового права розглядають обов’язки платників податків як структурні елементи податкового обов’язку [3, 12, 20, 25, 33].
П.М. Дуравкін визначає податковий обов’язок як сукупність закріплених в чинних нормах податкового законодавства обов’язків, які є забезпеченою силою державного примусу мірою належної (активної позитивної або пасивної позитивної) поведінки платника податків. На думку вченого, вбачається можливим виокремлення родового поняття податкового обов’язку, яке включає в себе сукупність обов’язків платника податків. При цьому потрібно врахувати послідовність їх закріплення. Видовими різновидами податкового обов’язку є окремі обов’язки, які для податкового права України на сьогодн можна пов’язати із податковим обліком, сплатою податків і зборів, податковою звітністю, а також податковим контролем [12].
Автори навчального посібника «Податкове право України: Кредитно-модульний курс», а також автори науково-практичного коментаря до Податкового кодексу України пропонують розглядати податковий обов’язок у вузькому та широкому значеннях. Реалізація основного обов'язку платника податків у вигляді сплати податку може бути розглянута як податковий обов'язок у вузькому значенні. Однак податковий обов'язок у широкому значенні включає: 1) обов'язок з ведення податкового обліку; 2) обов'язок щодо сплати податків і зборів; 3) обов'язок з податкової звітності. Податковий обов'язок у широкому значенні може бути диференційований і за видовими обов'язками платника податків, що виникають по кожному податку або збору. Сукупність же подібних окремих обов'язків і буде становити комплекс податкових обов'язків платника податків або податковий обов'язок у широкому значенні [25, 26, 33].
Як слушно зазначає П.М. Дуравкін, в сучасних умовах важко уявити можливість ототожнення податкового обов’язку з якимось одиничним актом [12]. У законодавствах окремих країн обов’язок платника податків трактується та визначається достатньо широко – як сукупність взаємопов’язаних обов’язкових дій [17].
Щодо проблеми застосування терміну «податкове зобов’язання» поряд з податковим обов’язком у чинному законодавстві України, то згідно з пп. 14.1.156. ст. 14 ПК України податкове зобов’язання – сума коштів, яку платник податків, у тому числі податковий агент, повинен сплатити до відповідного бюджету як податок або збір на підставі, в порядку та строки, визначені податковим законодавством (у тому числі сума коштів, визначена платником податків у податковому векселі та не сплачена в установлений законом строк). Якщо податкове зобов’язання відображає виключно майнову сторону податкових правовідносин і його суть зводиться до обов’язку передачі певної суми грошових коштів від платника податків до публічного суб’єкта (держави та/або територіальної громади), то обов’язок сплачувати податки та збори (податковий обов’язок) є поняттям комплексним, значно ширшим за змістом, охоплює собою всі без виключення обов’язки платника податків у податкових відносинах, тобто відображає не тільки майнову, але і організаційну сторону податкових правовідносин, оскільки останні за своїм характером є організаційно майновими [11]. Таким чином, підміна податкового зобов’язання податковим обов’язком є звуження значення останнього та породжує необхідність додаткового розмежування податкового обов’язку та обов’язку сплачувати податки та збори [3].
Погоджуючись з правовою позицією І.І. Бабіна, слід зазначити, що в Податковому кодексі України поняття «податкове зобов’язання» використовується для позначення податкового правовідношення, в якому податковий орган володіє правом вимоги, а платник податків зобов’язаний здійснити дії по передачі певної суми грошових коштів до бюджету [3].
 Відповідно до п. 37.1. ст. 37 ПК України податковий обов’язок виникає змінюється і припиняється за наявності підстав, встановлених ПК України або законами з питань митної справи.
Так, податковий обов'язок виникає у платника податку з моменту настання обставин, з якими ПК України та закони з питань митної справи пов'язує сплату ним податку (див. п. 37.2 ст. 37 ПК України).
Законодавець передбачає п’ять підстав для припинення податкового обов'язку:
1) належне його виконання;
2) ліквідація юридичної особи;
3) смерть фізичної особи, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою;
4) втрата особою ознак платника податку, які визначені ПК України;
5) скасування податкового обов'язку у передбачений законодавством   спосіб.
Як і будь-який обов’язок, податковий обов’язок є виконаним належним чином, якщо його сплачено належною особою (наприклад, платником податків, податкоим агентом) своєчасно та у повному обсязі. У випадках ліквідації юридичної особи або смерті фізичної особи припиненням податкового обов’язку такого платника податків буде вважатися сплата податку за рахунок коштів та майна цих осіб спадкоємцями / ліквідаційною комісією, а у разі недостатності майна для виконання податкового зобов’язання – списання податкового боргу, що відповідно і передбачено ст.ст. 97-101 ПК України. У деяких випадках як підстава припинення податкового обов'язку розглядається і скасування податку. Так, обов'язок щодо сплати податку припиняється, але тільки відносно періоду, що спливає за скасуванням податку, а не щодо минулого періоду. Адже в остаточному підсумку й обов'язку щодо сплати податку з моменту його скасування не існує [33].
Слушною є точка зору вчених стосовно виділення ще ряду обставин припинення податкового обов'язку на підставі проведеного ними аналізу Податкового кодексу України: утримання податку податковим агентом; сплата податку представником платника податку; примусове стягнення податкового боргу; списання податкового боргу, у випадку визнання його безнадійним; сплата податку у випадку смерті фізичної особи, ліквідації чи реорганізації юридичної особи її правонаступником; залік надміру сплаченої суми податку чи стягненого податкового боргу в рахунок майбутніх платежів [3].
Відповідно до п. 38.1 ПК України виконанням податкового обов'язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов'язань у встановлений податковим законодавством строк. У даному випадку виконання податкового обов’язку пов’язується тільки зі сплатою, при чому не податків та зборів, а податкових зобов’язань. Отже, існує певна диспропорція між законодавчо закріпленим визначенням податкового обов’язку та змістом його виконання [12]. Поділяючи окремі погляди П.М. Дуравкіна, слід зауважити, що дана норма потребує уточнення і має передбачати виконання податкового обов’язку не лише як сплати податкових зобов’язань, а як сукупності обов’язків платника податків.
Законодавець передбачає, що сплата податку та збору здійснюється платником податку безпосередньо, а у випадках, передбачених податковим законодавством, – податковим агентом, або представником платника податку. Спосіб, порядок та строки виконання податкового обов'язку встановлюються Податковим кодексом України та законами з питань митної справи. (див. п. 38.2 та п. 38.3 ст. 38 ПК України).
Отже, підставою для припинення, виконання податкового обов’язку є сам факт сплати відповідного податку чи збору. Але потрібно з’ясувати, з якого моменту податок чи збір буде вважатися сплаченим. У податковому законодавстві України відповіді на це питання не передбачено. Згідно з ч. 5 ст. 45 та ч. 5 ст. 79 Бюджетного кодексу України податки та інші доходи державного бюджету / місцевого бюджету визнаються зарахованими до відповідного рівня бюджету з моменту їх надходження на єдиний казначейський рахунок. На відміну від чинного законодавства України п. 3 ст. 45 Податкового кодексу Російської Федерації закріплено, що обов'язок зі сплати податку вважається виконаним платником податків:
1) з моменту пред'явлення в банк доручення на перерахування до бюджетної системи Російської Федерації на відповідний рахунок Федерального казначейства коштів з рахунку платника податків у банку за наявності на ньому достатнього грошового залишку на день платежу;
2) з моменту передачі фізичною особою до банку доручення на перерахування до бюджетної системи Російської Федерації на відповідний рахунок Федерального казначейства без відкриття рахунку в банку коштів, наданих банку фізичною особою, за умови їх достатності для перерахування;
3) з моменту відбиття на особовому рахунку організації, якій відкрито особовий рахунок, операції з перерахування відповідних грошових коштів до бюджетної системи Російської Федерації;
4) з дня внесення фізичною особою до банку, каси місцевої адміністрації або до організації федерального поштового зв'язку готівкових коштів для їх перерахування до бюджетної системи Російської Федерації на відповідний рахунок Федерального казначейства;
5) з дня винесення податковим органом відповідно до цього Кодексу рішення про залік сум надміру сплачених або сум надміру стягнутих податків, пені, штрафів у рахунок виконання обов'язку по сплаті відповідного податку;
6) з дня утримання сум податку податковим агентом, якщо обов'язок з обчислення та утримання податку з грошових коштів платника податків покладено у відповідності з цим Кодексом на податкового агента;
7) з дня сплати деклараційного платежу у відповідності з федеральним законом про спрощений порядок декларування доходів фізичними особами [24].
Положення подібного змісту відображене і в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 15.07.2010 р. № К-19590/07, згідно з якою платник податків зобов'язаний здійснювати платежі в бюджет на підставі норм податкового законодавства і не є прямим учасником бюджетних відносин. При цьому норма Бюджетного кодексу України, зазначена в ч. 5 ст. 45 та ч. 5 ст. 79, передбачає саме момент зарахування фінансів до бюджету, але не ототожнює терміни «сплата податків» і «зарахування».
На підставі проведеного аналізу норм Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 05.04.2001 р., можна зробити висновок, що ініціювання переказу вважається завершеним після прийняття розрахункового документа банком на виконання [36]. Це означає, що місія платника податків завершується в момент передачі платіжного доручення та прийняття його банком. Подальший рух зазначеної суми відбувається без участі платника податків.
Згідно з п. 6 ст. 129 ПК України у разі несвоєчасного перерахування податків та інших платежів до бюджетів або державних цільових фондів з вини банку такий банк сплачує пеню за кожний день прострочення та штрафні санкції у розмірах, установлених ПК України, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.
Таким чином, податковий обов'язок вважається виконаним у той момент, коли банк прийняв платіжне доручення. Також слід враховувати, якщо сплачена сума не пройде по особовому рахунку платника податків, то вона стане податковим боргом. Крім того, не варто забувати, якщо норми чинних законів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняття рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків ( див. п. 21 ст. 56 ПК України).
Для забезпечення виконання податкового обов’язку застосовуються певні способи, які за пропозицією вчених поділяють на загальні правові та спеціальні галузеві (інституційні) [3, 15]. До першої групи належать: нормативне встановлення обов’язків, заборон, санкцій за порушення виконання обов’язків, конкретних форм державного примусу (наприклад, обмеження операцій за рахунками платника податків у банках), процесуальних особливостей їх застосування. Другу групу складають спеціальні способи забезпечення виконання податкового обов’язку: податкова застава (див. ст.ст. 88-93, ст. 95 ПК України), адміністративний арешт майна платника податків (див. ст. 94 ПК України) [3].
Загальний зміст забезпечувальних механізмів при виконанні податкового обов’язку вчені визначають у наступному. По-перше, способи забезпечення виступають як виняткові заходи, що формують у певного суб’єкта необхідність, інтерес належним чином виконати свої обов’язки. По-друге, способи забезпечення належної поведінки платників податків при виконанні податкового обов’язку виступають гарантією для інших суб’єктів, на підставі забезпечувальних механізмів можна спрогнозувати поведінку зобов’язаних осіб, формування доходів за рахунок надходжень від податків і зборів і, відповідно, орієнтуватися в об’єктивних можливостях фінансування певних завдань і функцій. По-третє, реалізація способів забезпечення, пов’язана з відхиленням зобов’язаних осіб від належної поведінки, ґрунтується на затримці або неповній сплаті податку чи збору, затримці в подачі податкової звітності [33].
Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що реалізація податкового обов’язку у повному обсязі обумовлена виконанням платником податків сукупності взаємопов’язаних дій щодо обліку у контролюючих органах, обліку доходів і витрат у встановленому законодавством порядку, сплати податків і зборів у строки та у розмірах, встановлених Податковим кодексом України та законами з питань митної справи, а також подачі податкової звітності.

Контрольні питання

1. Місце інституту податкового права в системі фінансового права.
2. Особливості інституту податкового права.
3. Співвідношення податкового права з іншими інститутами фінансового права та галузями права.
4. Особливості предмету та методу податкового права.
5. Об’єкт та суб’єкти податкових правовідносин.
6. Обов’язки та права суб’єктів податкових правовідносин.
7. Підстави виникнення, зміни та припинення податкових правовідносин.
8. Система податкового права.
9. Джерела податкового права.
10. Загальна характеристика структури Податкового Кодексу України.
11.  Основні відмінності між обов’язковими та факультативними, основними і додатковими елементами правового механізму податку.
12.  Основні ознаки податку.
13. Класифікація платників податків.
Великий платник податку, його ознаки.
Обєкти оподаткування.
Види ставок оподаткування та принципи їх класифікації.
Види та форми податкових пільг.
Касовий та накопичувальний методи нарахування податкової бази.
Форми та способи сплати податку.
Податкове повідомлення та податкова вимога.